Для дошкільного віку

Пастух-богатир

Алтайська народна казка про перемогу добра над злом.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1981 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 20.


Фрагменти:

ПАСТУХ-БОГАТИР
Колись давно в горах Алтаю жив сміливий і дужий мисливець. Жив він удвох з маленьким сином, якого щиро любив і змалку вчив його бути стійким у біді і вірним у дружбі. Мисливець мав метке око й тверду руку. Рідко він повертався додому без здобичі. Але небезпечне життя мисливця і нетривке людське щастя. Трапилось так, що в поєдинку із хижим звіром загинув у горах мисливець. І зостався хлопчик сам як палець. Вирішив він спуститися в долину до людей. Не знав бідолашний Боро-Чуда, так звали сина мисливця, що хазяйнували там жадібні й злі багатії-баї. Від зажерливості й достатку ожиріли їхні серця, і очі стали байдужі до чужого горя.
— Він надто малий і худий, щоб працювати, а задарма ми ще нікому шматка хліба не давали,— сказали баї і прогнали хлопчика. Став Боро-Чуда жити в лісі. Спав на голій землі, вкривався небом, їв, що прийдеться. На лахміття зносився його одяг, обличчя потемніло від сонця і вітру. Тяжко сиротині на білому світі, гіркий його хліб: рідко діставалися йому навіть об'їдки з чужого столу.
А як прийшла весна, надумав Боро-Чуда йти в чужі краї — шукати кращої долі.
Як умів, змайстрував собі лук, стріли й вирушив у далеку дорогу.
Довгий шлях для малюка — вдвічі довший. Шість могутніх хребтів, шість холодних річок залишилося позаду, а попереду стіною дрімучий ліс стоїть. Подібно дикому рудому коню скаче по лісі полум'я. Летять сполохані птахи, біжать потривожені звірі, стрибають налякані жабки — рятуються від нещадної пожежі.
Дивиться хлопчик — посередині полум'я сосна стоїть, по стовбуру плямистий довгий змій в'ється, вниз повзе, а спуститися не може: полум'я до самісінького дерева дійшло, вже по стовбуру гуляє.
Пожалів Боро-Чуда змія, простягнув йому палицю. Виніс змія з полум'я, поклав на прохолодний камінь. Хотів було іти далі, аж бачить — змій із-за каменя викотив яйце і простягує йому. Поклав хлопчина те яйце за пазуху й пішов. Ішов, ішов... Утомився, їсти захотів, тоді й згадав про зміїв подарунок. Вийняв з-за пазухи Боро-Чуда яйце, надбив шкаралупу й випив. І в ту ж мить хлопчині відкрилася мова птахів і звірів. Говір лісу, шелест трав, свист вітру й спів води стали йому зрозумілі, як людська мова. Йде хлопчина, дивиться пильно, двома вухами дослухається. Аж бачить, на кошлатій ялині ворон сидить, дзьобом пір'їни чепурить, братів своїх скликає:
— Мерщій, мерщій сюди, тут лоша в болоті захрясло.
Кр-р-ра, ох і чудовий буде нам сьогодні поживок!
Дивиться хлопчина: і справді лошатко в болоті загрузло — лежить, очі заплющило, смерті чекає. Зняв Боро-Чуда свого паска, заарканив ним лоша, допоміг із трясовини вибратися.
— Візьми мене з собою,— каже лошатко,— ти мене виручив — я тобі вірно служитиму!
Пішли вони далі вже вдвох.
Чує хлопчик із-за скелі голосок тонесенький, жалібний:
— Ой горе мені! Смерть мене настигає.
Бачить: маленьке цапенятко стрибає, а його переслідує злий та страшний вовчисько.
— Стривай-но, не втечеш,— гарчить вовк,— твої ніжки слабень-кі, ріжки ма-лень-кі!
Зірвав Боро-Чуда з плечей лук, натягнув тятиву, прицілився і всадив стрілу просто у вовче горло. Покотився вовк в урвище.
А цапенятко каже хлопчикові:
— Ти мене врятував — яз тобою довіку не розлучусь.
І пішли вони далі вже втрьох.
Аж тут, де не візьмись, собака назустріч біжить. Кажуть друзі:
— Ми йдемо шукати щастя. Хочеш, ходімо з нами.
— Не можу... Мій господар Салтан-хан. По схилах його отари пасуться, на луках його табуни гуляють, під горою його намет стоїть, біля нього вогнище палахкотить. Салтан-хан гостям буде радий.
— Ми туди йти не можемо,— сказали друзі хлопчикові.— Тут чекатимемо на тебе. Якщо потрібна буде наша допомога — свисни двічі...
Пішов Боро-Чуда до Салтан-хана один.
— Бачу, здалеку йдеш,— каже Салтан-хан,— годилося б тебе нагодувати, обігріти, та ось біда: вогнище погасло, дрова всі вийшли.
Взяв хлопчина сокиру, нарубав дров, з лісу приніс.
— Бачу, меткий ти,— каже Салтан-хан.— Може, попрацюєш у мене? Бачиш кожушок з лисиці? Твій буде. Ніж мій булатний подобається? Тобі віддам. Старатимешся — чоботи тобі подарую, бісером гаптовані.
Погодився Боро-Чуда. Став у хана худобу пасти. Отара у хана,— якщо сім днів лічити, не перелічиш.
Хлопчина працює, час іде, а хан про обіцянку вже й но згадує. Минув рік. Пастух, як і досі, без чобіт ходить, дрантя своє латає-перелатує...
Одного разу жене Боро-Чуда овець на водопій, бачить — зовсім відстає маленьке жовтеньке ягнятко, ніжками плутає, мало не плаче. Барани йому дорікають, вівці знай своє вичитують:
— Видно по всьому, що не з нашого ти роду-племені, і в кого ти таке кволе й нікчемне вродилося!
Заступився Боро-Чуда за малюка, присоромив овець. Ягнятко взяв на руки, до водопою поніс. Каже ягнятко хлопчикові:
— Ти мене пожалів —-я тебе любитиму!
Вийшов Салтан-хан із намету, подивився довкола, кричить:
— Гей, ти, пастух, у мене зроду-віку жовтих ягнят не водилося. То це ти так за моєю отарою ходиш, приблуду на руках носиш. Не бачити тобі розрахунку ще цілий рік!
Пам'ятаючи про домовленість з друзями, свиснув Боро-Чуда двічі, глянув, а лошатко й цапеня стоять уже поряд. Каже лошатко хлопчикові:
— Сідай на мене верхи та тримайся міцніше.
Притиснув хлопчина ягнятко до грудей лівою рукою, цапеня підхопив правою, на коника свого скочив, зубами за гриву вхопився. Одним махом коник через річку перескочив і навіть до води не доторкнувся. Хай аж заверещав, коли побачив таке диво, шапку свою соболину на землю впустив. Слуги ханські в кущі поповзли, собаки ханські хвости підібгали.
— Що тобі обіцяно, забирай усе,— каже Салтан-хан, —  тільки йди геть звідси.
— Не треба мені ні кожуха твого, ні чобіт,— каже Боро-Чуда,— а ось маленьке, безпорадне ягнятко я тобі не залишу. Годі, надивився, як ти чесного обдурюєш, бачив, як слабкого кривдиш, та добре знаю й те, як ти сильного боїшся.
Позеленів хан від злості, але гак і не знайшов, що відповісти.
А четверо друзів пішли по Алтаю щастя шукати. Довгий шлях для друзів — удвічі коротший. Бачать, біля підніжжя п'яти синіх гір зеленіє квітуча долина. Дзвінкоголосі джерела з-під землі дзюркотять, яскраво-барвисті квіти на відпочинок запрошують.
— Житимемо тут,— вирішили друзі.
Лошатко, цапеня і ягнятко на лузі соковитою травою ласують. Хлопчина із гілок курінь, будує, мохом підлогу застеляє, із трави постіль ладнає.
Вранці Боро-Чуда разом із сонцем прокинувся. Дивиться — учорашнього куреня й сліду немає. Стоїть замість нього намет, білим шовком укритий, килимом блакитним прибраний. Посеред намету парчева скатертина розіслана, а на ній — посуд золотий, келихи срібні, їства небачені; скільки з скатертини не візьмеш, стільки на ній знову з'являється.
Боро-Чуда дивом дивується, кличе друзів.
Свиснув тричі — оце-то свист — від свисту того трава аж до самісінької землі нахилилася, листя з осики посипалося, шишки з кедра попадали...
Бачить Боро-Чуда — прямісінько до білого намету луговою долиною мчить вітроногии кінь-красень, з стрімкої скелі тур золоторогий сходить, з пологого схилу баран золоторун-ний спускається. Боро-Чуда очам своїм не вірить. Над струмком нахилився очі промити, а із води на нього вродливий статний юнак дивиться: самого себе Боро-Чуда не впізнав.
Від щедрої землі Боро-Чуда силу свою взяв, щедро її на користь усьому живому віддає; пташці крихітній допоможе, звірятко маленьке не скривдить, подорожньому правильний шлях покаже.
Слава про пастуха-богатиря по Алтаю полетіла, до Салтан-хана докотилася.
Від злості Салтан-хан аж почорнів, цілими днями не їсть, не п'є, не спить — усе думає-гадає, як би то йому з пастухом у славі зрівнятися.
Ось приходить він до чудовиська семиокого, людожера кровожерливого, Дельбегена лютого, просить його:
— Візьми від мого добра скільки хочеш!.. А мені дай взамін, таку силу, щоб люди перед нею схилялися, богатирі її боялися.
Каже Дельбегенг
— Силу мою люту задарма візьми. Я втомився від неї. Ненависть людська мені набридла. Хочу серед людей звичайною людиною пожити.
— Згоден!—вигукнув Салтан-хан,— силу твою задарма заберу.
Тільки він це сказав, одразу ніс у нього гачком загнувся, спина лускою вкрилася, а на руках пазурі виросли...
І вирішив Салтан-хан силою своєю похизуватися, люте серце своє потішити. Розіслав гінців по всьому Алтаю: скликає людей на велике свято — той.
Сто вогнищ біля ханського намету палає. В ста казанах м'ясо вариться. Із ста курдюків вода п'янка ллється. До Салтанового намету народ з усього Алтаю ріками стікається.
Вийшов хан із намету, на меч спирається:
— Подивилися на моє багатство,— каже.— Подивіться тепер на мою силу.
Підняв хан меч — блискавку висік із хмари, махнув праворуч — сто голів з плечей злетіло. Застогнав у відчаї народ. Стогін луною по горах покотився... В сосновому бору зозуля гірко заплакала:
— Горе! Ой горенько! Салтан-хан на кривавий бенкет
людей заманив! Нікому буде мені скоро кувати...
Боро-Чуда плач зозулі почув. Гнівом запалало його серце. Мов вітер помчався він до ханського намету. Бачить Салтан-хан: шаленим ураганом на нього пастух-богатир несеться. В руках у богатиря лук тугий, кінь під ним вогнем дише.
Блиснув Салтанів меч над головою лицаря-богатиря. Боро-Чуда тятиву опустив — гартована стріла Салтан-ханові просто в серце встромилася.
Повів пастух-богатир за собою по Алтаю народ. Розселив людей по долинах, ханську худобу поміж усіма порівну поділив. Сам до друзів своїх повернувся.
Зажили люди щасливо. Правді в очі вміли дивитися, перед неправдою не згиналися. Знав народ на Алтаї: є у нього пастух-богатир, який завжди за скривдженого й слабкого заступиться, злого покарає. Не раз і не два богатирський кінь приносив Боро-Чуда туди, де потрібно було визволити людей від лиха.


Дата внесення : 16.02.2009     Переглядів: 171     Популярність: 81.22%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
народи Росії
Казки
Народні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky