ПОДАРУНКИ ЧОРНОГО ОРЛА
З давніх-давен жив собі у густому сосновому лісі в убогій саклі старий зі своєю жінкою та дітьми. Не було в них анічогісінько — ні корови, ні вівці, ні кози. Полювали вони на птахів та й тим годувалися. Старий віддирав од сосни кору, жінка та діти змащували кору смолою, а на принаду сипали на смолу зерно чи клали шмат м'яса. Прилітали птахи, дзьобали принаду й прилипали до кори. Тоді старий їх забирав.
Прилетів якось до того лісу великий Чорний Орел. Побачив на корі шматки м'яса, сів, з'їв
м'ясо, але злетіти не зміг — до кори прилипли його лапи й крила. Став він просити старого:
—    Не вбивай мене, добрий чоловіче. Відпусти на волю. Діти мої, орленята, чекають мене в горах. У тебе теж є діти, як би вони жили без тебе?
Пожалів старий Чорного Орла та й відпустив його на волю. Висмикнув тоді Орел три пера зі свого крила, дав їх старому й каже:
—    За твою доброту я тебе щедро обдарую. Кинь у повітря перо й прямуй за ним. Воно приведе тебе до мого житла.
Сказав Орел і полетів.
Повернувся старий з полювання додому з порожніми руками. Розповів він жінці й дітям, як упіймав Чорного Орла, як пожалів його, відпустив на волю, і як пообіцяв йому Орел за це щедру винагороду.
—    І ти повірив йому? — розсердилася жінка, а діти заплакали:
—    Їсти хочемо! Що ми будемо їсти?
Кинув тоді старий у повітря орлине перо.
Знялося воно, закрутилося й полетіло до далекої гірської   вершини.   Подався   старий   услід   за пером крутими стежками, через скелі та ущелини. А коли зійшов на вершину гори, то побачив велику кам'яну фортецю, над якою літали орленята.
—    Чия  це  фортеця? — запитав  їх  старий.
—    Це фортеця нашого батька Чорного Орла. Ми охороняємо її, щоб жодна лиха людина не змогла сюди потрапити. Чого тут ходиш, старче?
Чорний Орел обіцяв щедро мене обдарувати, але моя жінка каже, що я даремно йому повірив.
—    Ніколи ще наш батько не казав неправди,— закричали орленята.— Йди до нього! Тільки пам'ятай: усе, що він тобі даватиме, бери, не відмовляйся!
Відчинилася брама, й старий побачив Чорного Орла.
—    Добридень! Я чекав на тебе й приготував щедрий подарунок,— сказав Орел і подав чоловікові старий дерев'яний джбан-гопан. Здивувався чоловік такому дарункові, але пригадав, що казали йому орленята, мовчки вклонився й узяв його.
—     Прийдеш додому,— вів далі Чорний Орел,— скажи цьому гопанові: «Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!» — а потім: «Зупинися, гопане! Закрийся, гопане!» Але пам'ятай: дорогою нічого гопанові не наказуй!
Старий узяв дерев'яний джбан і пішов додому. І так закортіло йому довідатися, що ж буде, коли він скаже: «Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!» — і він промовив заповітні слова. Тієї ж хвилини гопан наповнився золотом, сріблом й коштовними камінцями. їх було так багато, що вони посипалися на землю. Зрадів старий, але зрозумів, що не донести йому стільки скарбів додому, та й каже:
—     Зупинися, гопане! Закрийся, гопане!
Миттю зникли золото, срібло, коштовні камінці, й гопан спорожнів. Старий підхопив його й побіг до своєї саклі.
Не знав він, що тоді ж з полювання поверталися сини хана Аслана. Помітивши його, сини притримали коней і причаїлися за скелею. Вони бачили й чули, як старий розмовляв із гопаном, і мерщій поскакали в палац до батька.  Хан Аслан вислухав синів і наказав:
—     Скачіть чимдуж назустріч старому, низько вклоніться йому та запросіть до нашого палацу, як найпочеснішого гостя.
Поскакали ханські сини назустріч старому, вклонилися йому до землі, взяли попідруки й повели до ханського палацу. Хан з пошаною посадив його за стіл і почав пригощати найсмачнішою та найситнішою їжею. І поки старий їв, сини хана замінили гопан на такий самісінький старий дерев'яний джбан.
Подякував старий ханові за гостинність, узяв гопан і подався додому.
—    Дивися,— сказав він жінці,— що подарував мені Чорний Орел! Не подарунок, а скарб! — І він мовив: — Гопане, наповнися! Гопане, розсипся!
Але старий дерев'яний джбан отак і стояв порожній, нічого з нього не висипалося. А жінка стала лаяти старого:
—    Я ж казала тобі, що обдурив тебе Чорний Орел!
І діти заплакали. Вони хотіли їсти. Вранці старий кинув у повітря друге перо і пішов за ним. Перо привело його до гірського лугу-джайляу, де паслося багато коней, овець і корів. Над ними літали орленята. Старий запитав у них:
—    Чиї це стада?
—    Це стада нашого батька Чорного Орла, ми їх пасемо,— відповіли орленята.— А ти чого сюди прийшов, старче?
—    Чорний Орел пообіцяв щедро мене обдарувати. Ось я й прийшов за подарунком! — відповів старий.
Покликали орленята Чорного Орла. Він вилетів із коша — житла пастухів і сів на коня.
—     Знову прийшов? — непривітно запитав старого Чорний Орел.— Що ж, дам тобі в дарунок цього старезного коня. Коли прийдеш додому, накажи: «Коню, наповнися! Коню, розкрийся!» — а тоді: «Зупинися, коню! Закрийся, коню!». Та дивись, дорогою коневі нічого не кажи.
Подякував старий Чорному Орлу, взяв коня за вуздечку й повів додому. Йде та й гадає собі: «На що здатний такий старезний кінь? Його і додому не доведеш. Краще скажу йому зараз:   «Коню,   наповнися!   Коню,   розкрийся!»
Тільки сказав старий ці слова, як широко розкрилися кінські груди, й стали з них виходити отари овець, табуни коней, череди корів. Зрозумів старий, що не пригнати йому ці стада додому, й закричав:
—     Зупинися, коню! Закрийся, коню!
І тієї ж хвилини стада зникли, знову перед чоловіком стояв старезний кінь. З радістю повів його чоловік додому. Не знав він, що сини хана Аслана знову вистежили його. Вийшли вони назустріч старому, низько вклонилися й запросили до палацу хана Аслана.
Як і минулого разу, хан Аслан став пригощати старого смачним обідом.
А тим часом сини хана Аслана замінили коня на іншого старезного коня, й чоловік повів його додому.
Вийшли йому назустріч жінка й діти. Побачила жінка коня й сплеснула в долоні:
—    Навіщо нам такий старий кінь? Знову Чорний Орел обдурив тебе?
Крикнув тоді старий:
—    Коню, наповнися! Коню, розкрийся!
Але кінь і з місця не зрушив.
Тоді кинув старий у повітря трете перо й пішов за ним.
Привело перо його до високого берега гірської річки, на якому росла величезна сосна. На верховітті сосни сидів Чорний Орел, а навколо нього кружляли орленята. Довго стояв старий під сосною і просив Чорного Орла дати йому ще один подарунок. Нарешті Чорний Орел сказав:
—     Добре! Подарую тобі заплічний мішок-хурджин. Хоч дорогою, хоч вдома можеш наказати йому: «Хурджине, наповнися! Хурджине, розкрийся!» Тільки не забудь потім крикнути: «Хурджине, годі! Хурджине, закрийся!»
І Чорний Орел зняв з гілки й кинув старому новий хурджин. Зрадів старий і попрямував додому. Не став він дорогою нічого наказувати заплічному мішку, міркуючи, що коли з мішка посиплються коштовності чи вийдуть стада, все одно  доведеться  просити  хурджин  закритися.
Закинувши мішок за спину, прямував старий гірською стежкою, коли назустріч йому вийшли сини хана Аслана, взяли попідруки й з пошаною повели до ханського палацу. Старий зняв мішок зі  спини,   помолився  та   сів   обідати   з  ханом Асланом.
—    О, в тебе новий хурджин! — помітив хан Аслан.
—    Так,— з гордістю відповів старий,— це подарунок Чорного Орла.
Хан почав розхвалювати Чорного Орла й пригощати старого.
А ханські сини тим часом замінили його хурджин на подібний мішок. Подякувавши ханові за гостинність, старий узяв мішок і пішов до своєї саклі.
Не терпілося синам хана довідатися, що там у хурджині, й вони крикнули:
—     Хурджине, наповнися! Хурджине, розкрийся!
Розкрився хурджин — і вискочив з нього величезний дубець. Почав він лупцювати ханських синів. Кинулися вони бігти, але дубець літав за ними, звалював на землю й лупцював. Хоч скільки не кричали вони: «Зупинися, хурджине! Закрийся, хурджине!» — мішок не закривався, а дубець гасав по їхніх спинах і трощив усе в палаці.
Тоді хан Аслан скочив на коня й поскакав навздогін за старим.
—     Повертайся! — став благати хан.— І накажи своєму хурджинові забрати дубець, інакше він уб'є моїх синів і зруйнує мій палац! Клянуся, я поверну тобі і твій гопан, і твого коня!
Тоді тільки зрозумів старий, для чого хан Аслан запрошував його.
Старий повернувся до палацу й сказав ханові Аслану:
—    Я зупиню дубець, але спершу поверни мені подарунки Чорного Орла.
Приніс хан гопан, привів коня й віддав старому   його   хурджин.   Тоді   старий   мовив:
—     Хурджине,   годі!   Хурджине,   закрийся!
Тієї ж хвилини дубець перестав лупцювати ханських синів і зник. Старий узяв коня за вуздечку, поклав на нього гопан, хурджин і подався додому. З того часу він, його жінка й діти не знали злиднів.
Ось, розповідають, як буває.