Для дошкільного віку

На пасіці

Уривок з повісті Панаса Мирного про хлопчика і його коня-коника, про те, як вони стали друзями.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1981 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 16.


Фрагменти:

НА ПАСІЦІ
Пасіка стояла якраз під горою, коло самого лісу, і з куреня видно було долину, як на долоні. Край її упирався в самий край неба, така вона була широка й довга, і видно було з гори увесь захід сонця: і як воно спускалося, і як западало, і як, посилаючи останні стяги, мов прощаючись із землею, крилося за якоюсь невідомою темною горою.
Старий, трохи згорблений дід, у здоровенній білій бороді, сидів без шапки коло куреня, умочав сухар житнього хліба у воду, солив сіллю і смоктав його, мов мала дитина суслик.
—    Леску! — гукнув дід.
Здорова кудлата собака вийшла з-за дерева, підійшла до діда і, розложивши передні лапи, положила на їх голову, не зводячи погляд з діда.
—    Їсти хоч?
Леско підняв голову і вдарив хвостом по землі, буцім згоджуючись з дідовим питанням.
—    На!
Дід кинув шматок сухаря, — сухар покотивсь геть.
Леско мав був погнатись, та, скочивши на ноги, став і насторочив прикрий погляд на шлях, що йшов повз самий ліс. По йому уперед біг невеличкий хлопчик літ восьми, в білій сорочині, у демикотонних штанцях і картузі на голові, а ззаду ішла не стара ще молодиця.
—    А он, мамо, дід, он і Леско, і пасіка. Діду! Діду! — гукав хлопчик, чимдуж копотячи з гори.
—    Хто там, Леску? — промовив дід, глянувши на Леска, що стояв і дожидав, мов кого чужого. І дід повернув круто міцні в'язи.
—    Надумалися-таки! — промовив уже сам до себе.
—    Діду! Діду! Здрастуйте! — кричав хлопчик, підбіг до діда і дав йому чолом.
—    Чому ж ти, Івасю, не похвалишся дідові, що ти привіз? — казала йому мати.
—    Ось що! Нате!—і хлопчик ткнув дідові ягоду.
—    Що ж се таке?
—    Ягода. Нате.
—    То се одна тілько. Де ж ти взяв?
—    Вирвав. Там у садку багато-багато, так я не достану — високо, а се одну достав, нагнув отаку здоровенну гілку та й вирвав.
—    Нагнув здорову гілку, кажеш, а одну тілько й вирвав.
—    Ні, я багато нарвав, та поїв, а се одну вам привіз.
—    Ну, молодець. Добре. Спасибі.
Дід узяв ягоду і положив коло себе на траві.
—    Де ж ваша, діду, пасіка?
—    А ото, піди подивися, тілько не руш уликів.
Хлопчик побіг.
Молодиця і дід сиділи і мовчали. Молодиця, схиливши голову на руку, дивилася на долину, і в чорних очах її світила якась сумна думка; дід, мов кам'яний, зложив на грудях свої старі, жилаві руки, похнюпив голову, укриваючи груди, мов хусткою,   білою  бородою.
Ніяка, здається, думка не ворушила його постаті,— суворий, німий, холодний, мов з каменю витесаний!
—    Мамо! Діду! — кричав тим часом хлопчик, біжучи до їх.— Дивіться якого я коника вловив.
—    Де ж ти його вловив?—розправляючи зморшки на виду, мовив до дитини дід, кинувши на молодицю погляд.
—    Дивіться який! — прискочивши, показував хлопчик.—Здоровий, з зеленими крильцями. Таких у нас немає в садку, там усе невеличкі, сірі.
—    Гарний коник! — казав дід.— Що ж ти з ним зробиш?
—    Дивіться, мамо! — і хлопчик наставив коника під материні очі.
—    Гарний!
—    Що я йому зроблю? — повернувся хлопчик до діда.— Я йому залізну клітку зроблю.
—    Ну!
—    Та й посаджу його в ту клітку. Буду годувати, то він великий-великий виросте, я тоді запряжу його та ну-у-у паняти!
І хлопчик показав, як він буде коня держати, як кінь буде бігти-гарцювати.
Крутився на одному місці, басував, схиляв голову то на сторону, то униз, буцім справді ситий кінь борсуеться...
Повітря оголошувалося його гиком та криком. Потім круто повернув і миттю опинився коло діда і матері.
—    Отак мій кінь буде бігати! — показуючи два рядки білих зубенят, казав хлопчик.
—    Добре, добре. Тілько чим же ти свого коня будеш годувати? — спитав дід.
—    Сіном, вівсом.
—    Шкода ж. Здохне ж твій кінь, як об'їсться твого сіна або вівса.
—    Чого ж він здохне? Я йому не по багато буду давати.
—    Се такий кінь, що не їсть твого сіна та вівса.
—    Чому не їсть? — журливо допитувався хлопчик.— А он же наш гнідий їсть.
—    Таж ваш гнідий, то їсть, а сей, бач, зелений, то й не їстиме.
—    А що ж він їсть?
—    Гее... Се пундиковий кінь.
—    Який пундиковий? — і хлопчик глянув на руку, щоб роздивитися на пундикового коня. Глянув — і дивування скривило його кругле личко! Коня не було у пучці, одні зелені крильця стриміли між пальцями.
—    Де ж се кінь?—дивуючись, вимовив хлопчик. — Що, вже немає коня? — спитав дід.
—    Нема,— і очі малого широко роздалися.
—    Еге... Бач, який се кінь. А то ж що у руці?
—    Се тілько крильця.
—    Бач, то крильця він тобі покинув, а сам по стрибав.
Хлопчик довго і прикро дивився на крильця, очі його наливалися слізьми. Се зразу упав на землю і почав голосити.
—    Чого ти, Івасю? — питав дід.
Хлопчик голосив. Материн погляд тривожно забігав. Вона схопилася, підвела хлопця. Сльозами, як водою, умилася дитина.
—    Чого ти, Івасю? — питала мати.
—    Коня...ко-ня... — розтягаючи, одказав хлопчик.
—    Та де ж ти дів його? —і допитувалася мати.
—    Не знаю. Утік,— ридаючи казав Івась.
—    Цить же, цить. Ми другого, кращого піймаємо,— втішала мати.
Син не переставав, як за великою утратою, тужив він за своїм конем.
—    Іване! Ось слухай мене! — сказав дід.— Ось перестань та слухай, що я буду казати.
Хлопчик вгамувався.
—    Ось знаєш що? Не плач, кінь сам прийде.
—    Е-е... Не прийде.
—    Ні, прийде. Крила ж у тебе. Як же йому без крил бути? Він по крила й прийде.
Надія заграла у малого в очах.
—    Коли ж він, діду, прийде?
—    Тепер він, звісно, не прийде. Тепер поночі йому шукати, ляже спати. А завтра вранці прийде.
Хлопчик усміхнувся і личком, і очима.
—    То ми, діду, оці крила у курінь заховаємо,— шпарко мовив він,—то він завтра прийде, а ми його й піймаємо.
—    Добре, сину, добре.
—    Як же ти піймаєш, ти ж додому поїдеш? — сказала мати.
Хлопчик задумався.
—    Так дід піймає.
—    Е, я не вдержу такого баского коня.
Хлопчик знову задумався.
—    Так я зостануся ночувати у діда! — вирішив хлопчик.

*    *    *
Дід вийшов з пасіки і розправив свою згорблену спину. Сонце вже геть підплило, по гілках літали його огненні стріли і гострими голками падали на землю, граючи на росі. Курінь і пасіка були ще в тіні, тоді як кругом усе заграло, застрибало, луг, мов рута, зеленів, розстилався, дальні гори, як золото, блищали, туман тоненькими ниточками піднімався з кожної травини, з кожної билини. Небо, хоч постукай у його,— сухе, чисте та ясне. В повітрі пахощі липи, пахощі меду, гук та зик від працьовитої бджоли.
Дід здихнув і легко, і глибоко, постояв, подивився кругом і, схиливши голову, поплівсь до куреня. Коли він увійшов у його, Івась уже сидів і протирав рукою заспані очі.
—    Еге! Заспав, кажеш, і не бачив, як сонце, грало?
—    Де грало, на чому грало?
—    Отам за лісом, на коні.
—    На якому коні?
—    От тобі й на! А на тому, що ти вчора піймав.
—    Хіба приходив?
—    Приходив же.
—    Коли ж він приходив? Чом же ви мене не збудили? Чому не піймали?
—    Піймаєш такого прудкого коня. Коли він, як муха, улетів у курінь, та за крила, та драла. Я пррру! пррру! — а він тілько зашелестів.
У Івася очі налилися сльозами, і спідня губа затіпалася. Він прожогом кинувся до того місця, де вчора положив крила. Крил не було. В очах Івасевих потемніло, і сльози полилися градом.
—    Чого ж ти плачеш? Хто ж винуватий? Ото, бач, учора довго не спав, то сьогодні й заспав і коня втеряв. Та й гемонський же кінь, як вискочить, як попре за ліс! Коли дивлюсь, аж на йому вже сонце, а  він — так  басує,  так  басує, а  сонце на йому, як  добрий  лицар, тілько  світ! світ! Та  кружка, кружка!
—    Чому ж ви мене не збудили? — плакав хлопчик.
—    Та я й біг тебе будити, так, бач же, опізнивсь.
—    Е-е-е,— загув хлопчик.
Се як схопиться, як вибіжить з куреня та за ліс! Заграло, застрибало проміняєте сонечко на рум'яному личку малого, заіскрилося самоцвітним камінням у його чистих сльозах, сушило і гріло широкі патьоки, золотило чорняве м'яке волоссячко на його ненакритій голові.
—    Куди ж ти? — гукнув дід.
З-під самих ніг малого вирвався здоровенний зелений коник і, гудучи крилами в повітрі, грузько упав у траву. Сюр! Сюр! Сюр! — почулося його сюрчання. На його покрик тисячі менших братів обізвалися різними голосами, і сповнилося повітря чудного їх гуку. Десять разом сонців не осушили б, здається, так швидко гірких сліз малого, як те сюрчання, вони, як роса, зразу опали, і там, де застилав їх темної води світ, заграла одрада. Хлопчик став, обернув своє рожеве личко до діда з білими малими зубенятами і, таємно схиляючи головку, указав пальчиком на те місце, де упав коник. Се — тихо на пальчиках знявсь, і рука його упала на знайомому місці... Фррр! — кінь з-під руки тільки захурчав у повітрі. Не встаючи, хлопчик слідив очима за його літанням. Кінь упав поблизу, і знову хлопчик встає, і знову рука, упала на траву. На сей раз кінь якраз піймавсь у його малу ручку.
Боже мій! Яка зразу радість освітила лице малого... Як те сонце, воно грало і сяло, по йому заходили одрадні вирази, зуби, здається, побіліли ще дужче,  усміхалися ще  миліше, а в очах — світ, огонь!
—    Є! Є! Діду! Ось де він! — зірвавшись, як пташка, з місця, біг Івась до діда, несучи у пучці здорового зеленого коня.
—    Еге! Піймав! Бач! — тілько одмовив дід.
Хлопчик уже не слухав діда і читав коневі всякі причитання:
—    Ах ти, блудяга! Шибеник! Хіба тобі не добре б було у мене? Я б тобі зелену кліточку зробив! Послав би з трави зелену постільку, і ти б жив у мене у розкоші та в доволі,— ніж отам волочитися тобі по травах, мочитися по росі! Блудяга! Блудяга!
Коник слухав слова малого і тілько зіхав своїм здоровим ротом та лупав зеленими очима, буцім і справді був винуватий.
—    Ти таки добру прочитай йому молитву! — од-казав дід, милуючись онуком.
Хлопчик знову почав йому читати, потім пройнявся жалем і почав жалувати:
—    Конику! Зелений конику! їстоньки хочеш? Питоньки хочеш?
Рвав йому зелену травицю і давав їсти, набирав малою ручкою свіжої роси і давав пити. Не приймав коник його трави, не пив його роси, несамовито він бився у пучці малого, рвався на волю.
—    Ти не хоч ні їсти, ні пити? Ти змерз, конику?
Уночі було холодно. Змерз ти, мій зелений.
Івась хукав на його і грів своїм теплим зітханням. Коник прищуливсь, притих.
—    Змерз, змерз, конику! — жалував Івась.— Я тебе додому повезу, я тебе Одарочці покажу. Вона буде тебе у мене прохати. Не оддам я тебе нікому. Я тебе в зелену кліточку посаджу, будеш ти мені пісень сюрчати, а я буду доглядати,  конику, мій зелений конику!
І пригортав його до своєї щоки і милувався, як мати малою дитиною.
—    Чи бач, як розжалобився!—сказав дід.—Мов за батьком, за матір'ю!
—    Ви ж бо гляньте, діду, який миленький кінь!
Івась розкрив жменю — і очі його стали. Коник лежав на долоні, зелений, та не живий. Очі малого заіскрилися слізьми.
—    Що то? Задавив уже? — гукнув дід.
—    Ні, я його не давив,— і лице малого скривилося.
То він, може, зомлів. Піди провітри.
Івась побіг за ліс, наставляючи руку по повітрю. Це зразу засвербіла Івасева долоня, щось загурчало. Івась глянув — тілько жовтий слід на долоні, де лежав коник та перед очима щось мелькнуло. Стрілою помчався малий уперед, та загубив слід, куди кінь летів. «Хитрий з біса й кінь!» — подумав Івась і почав ходити по траві, шукати коня. Цілий табун їх знімався з-під ніг малого, стрибав у різні сторони, сюрчав на всі голоси. Та Івась не кидавсь на їх, не ловив ні одного. То були невеличкі і сірі, а зеленого і великого не було між ними...

 


Дата внесення : 29.11.2009     Переглядів: 884     Популярність: 98.42%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей



Список коментарів

  Відправник : Назар
  Час відправлення : 2013-07-26 08:27:26
гарна казка:))

1 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :