Лев КВІТКО
БАБУСИНІ РУКИ

До книги ввійшли веселі вірші відомого єврейського поета Льва Квітко про хлопчика, який робить все навпаки, про сніг і  дощ, про прекрасні пори року, про тварин і комах.
Переклад Марії Пригари.

Лев КВІТКО
Коли б хто-небудь з вас, друзі, спитав свого дідуся чи бабусю, які вірші вони любили, як були малими,— напевне почули б, що серед їхніх улюблених віршів були такі веселі дивинки — про дітей, що прийшли в свинарник до Анни Ванни бригадира й просять показати. їм кумедних рожевих поросят; про веселу бабусю, що живе в лісочку й пригощає голубцями звірят; про жука в червоних сап'янцях, який «утік від хижої жаби із своєї хати, біжить і радіє:  «От спробуй спіймати!»
Ці вірші й ще багато інших написав талановитий єврейський поет Лев Квітко.
Вони перекладені багатьма мовами народів Радянського Союзу, не раз друкувалися і в зарубіжних країнах.
Видатні російські й українські поети любили й цінували творчість Квітка. Його поезії перекладали С. Михалков, С. Маршак, М. Светлов, Олена Благініна та інші талановиті митці. А ще раніше збірки цих поезій друкувалися на Україні в перекладах Павла Тичини, Максима Рильського, Наталі Забіли.
Щира дружба єднала поета з Павлом Григоровичем Тичиною. Вони листувалися, надсилали один одному вірші. Лев Квітко завжди пильно прислухався до порад свого друга.
Напевне, наших читачів зацікавить — хто ж був Лев Мойсейович Квітко, де він народився, де вчився?
Найкраще, мабуть, про це розповів колись він сам.

«Народивсь я 1895 року, в селі Голоскові, на березі Буга (поет помиляється: він народився  1890 року).
Батьки мої були дуже бідні. Чого тільки не робив бідолашний батько, щоб якось прогодувати сім'ю! Працював і столяром, і палітурником, І вчителював трохи, і різьбив по дереву.
Але жили мої батьки й п'ятеро сестер та братів недовго — усі повмирали від туберкульозу.
Залишився я з бабусею. А вона в мене була надзвичайно чесна, роботяща, терпляча. Її вплив загартував мене, дав силу й стійкість у боротьбі з труднощами.
З десяти років я став заробляти на прожиток. Про школу й мріяти не міг — бачив її тільки знадвору,— а грамоти навчився самотужки. Так само, як батькові, де тільки не довелося мені працювати! Був підручним у чинбаря —допомагав вичинювати шкіри, фарбував разом з маляром дахи, вікна й двері, допомагав бити олію на олійниці, робив іще багато дечого: усього відразу й не згадаєш...
Та найбільше в світі любив читати. За це мене, бувало, лаяли господарі, гнали спати, щоб збудити вдосвіта. Все ж таки я ночами читав і почав, як умів, писати — і вірші й прозу.
Жовтнева революція визволила мене, так само, як мільйони інших, 1917 року була надрукована перша моя книжка — збірничок віршів для дітей — «Пісеньки».
З того часу я пишу для дітвори»

Тут можна б спитати: чому поезії Льва Квітка живуть досі, чому припадають до серця все новим і новим читачам? Мабуть, тому, що поет умів бачити навколишній світ очима своїх читачів, умів на кожному кроці показати щось незвичайне. Разом з поетом дітвора наче мандрує в країні див, разом з ним радіє саморобній, скрипочці, на якій малий скрипаль грає так весело, що його

Заслухалася бджілонька,
Ще й кіт замуркотав,
Ще й коник воронесенький
Прикопотів і став.

Разом з поетом бачить «найбільше диво з див, як із малого зернятка кавунчик я зростив» та як потім цей кавунчик обернувся на здоровезний кавунище.
Лев Квітко дуже шанує працю. Інакше бути не могло — адже він змалечку працював нарівні з дорослими. І тому він з такою любов'ю пише про золоті бабусині руки, що вміють робити все — і шити, й варити, і пестити онука; й про садівників, що викохують для людей повні чудових плодів сади; й про малесеньку мурашку, яка «хоч ледве повзе, а тягне свій вантаж»— у двадцять разів більшу за себе соломинку.
Отож ти розумієш, що без праці ніхто в світі жити не може, просто не має права...
Цього року з дня народження Льва Мойсейовича Квітка минає 80 років. За своє життя він зробив у літературі дуже багато. Про нього можна сказати словами його власного вірша:

Лиш той, хто для народу жив,
Навіки шану заслужив.

Так воно і є.
МАРІЯ ПРИГАРА

У ГОСТІ
Ньо, ньо, конячко!
Ти ж котись, візочку
Ідем до бабусі Мірл,
Що живе в лісочку.
Піддубні ростуть там
Та попід дубами,
Походжають птиці
З такими дзьобами.

Отам і бабуся,
Кругленька та кріпка,
Дибає на ніжках,
Наче та куріпка.
Стільки там звірини
Дрібної тієї!
До бабусі всі вони —
Мовби до своєї.

Ну, скажім, лисичка —
Так та просто зранку
Прийде, сяде у бабусі
Й чекає сніданку.
Голубців бабуся їй
гарячих виносить.
Гульк—а збоку їжачки,
Тож і їх запросить.

Ех, як візьмуться ж вони —
Без ножа й без вилки
Вичистять усе до кришки,
Вилижуть тарілки.
Попоївши, йти додому
Ну просто ж незручно.
Тож сидять та гладять вуса,
Щоб не було скучно.

А коли я приїжджаю
Та й до бабусини —
Я їй чищу кабачки,
Слухаю новини.
А бабуся посилає
Мене до криниці.
А в відрі такенна дірка —
Як набрать водиці?

— Ой, бабусю, протікає! —
А вона сміється:
— Протікає, то й нехай,
Легше донесеться.

Голубців подасть гарячих,
Дму на них, студжу я!..
Потім зайченят шукать
У ліс побіжу я.
Ньо, ньо, конячко!
Ти ж котись, візочку!
Їдем до бабусі Мірл,
Що живе в лісочку.

ШУМ І ТИША
— Ти чому, осичино, шумиш?
Чом колишешся, немов комиш?
То угору витягнеш гілки,
То зненацька вивернеш листки...
Чому?
— Я тому
Шумлю, Шумлю, Шумлю,
Щоб мене побачили в гаю.
«Ось, мовляв, осичина яка!
Отака срібляста, Гомінка!»
А родюча груша — мовчазна,
Хоч плодами всипана вона.
Твердо на землі стоїть,
Не гнеться.
Тільки часом віття стрепенеться.
А плоди на вітті — подивись!
Золотом медовим налились.
Хто хоч раз ковтнув
солодкий сік —
Грушу вихвалятиме повік.

СУНИЧКА
Достигла ягідка-суничка,
І просить листячко вона:
«Ну, годі крити моє личко!
Я ж дуже гарна і смачна!»

Листки ховають рум'яненьку.
«Гляди! Хвалитись не пора!
Бо ще хлоп'я ухопить в жменьку
Коли прискочить дітвора!»

Суничка сердиться: «Доволі!
Зсува зеленії щити.
Їй дуже хочеться на волю
З полону тихого втекти.
«Я хочу,—
Каже,—
В рот дитині!
Навіщо
В'януть на стеблині?!»

ВЕЛЕТЕНЬ
Мчить соломинка по землі:
— Гей, відступись мерщій! —

Крізь бурелом, і трави, й хмиз
— 
Неначе скаче в бій.
Мчить соломинка   скільки сил
По стежці просто в гай:
— Гей, перехожий, стережись!

Від неї утікай! —
Мчить соломинка? Що таке?
Це хто б подумать міг?
Та як же здужає вона
Отак іти без ніг!
— Ні, соломинка йти без ніг

Звичайно б, не могла.
її несе мурашка в гай —
Вантажниця мала.
хто тут велетень із них —
Ти сам, будь ласка, зваж!
Насилу крихітка повзе,
А тягне свій вантаж.

ЯЛИНКА
У лісі — тінь, у лісі — мла.
Та що за дивина?
Чому ялиночка мала
Росте сама одна?
Її — одненьку — б'ють вітри,
І дощ, і град січуть згори.
Та хоч і хуга рве гілля,
Мороз вогнем пече,
Мала ялинка звідсіля
Нізащо не втече.

Коли ж заходить сніговій
І чуть морозу крок —
Про що ж це думається їй
У променях зірок?
«У лісі подруги мої
Живуть в одній сім'ї,
І так невесело мені
Рости в самотині.

Та недаремно тут стою,
Вітрам напереріз.
Я маю теж судьбу свою —
Я починаю ліс».

ДО СОНЦЯ
Сонце, сонце зійшло,
І розвіялась тінь,
І торкнулась землі
Золотава теплінь.

Розлилася в полях,
По широких лугах,
По смолистих гілках,
Шепотливих листках.

Взеленіла рілля,
Забуяли поля.
— Ти зогрій мене ще! —
Сонця просить земля.

Дуб могутній росте,
І волошка мала.
І травинка в пилу
Також просить тепла.

БЕРІЗКА
Послухай-но хвилину!
Ти чуєш гул і грім?
В дворі мурують стіни,
Новий будують дім.

З-під ніг щебінка бризка,
З вапном змішався пил.
А звідки ж тут берізка
Звелась, набравши сил?

Не в гаї, в прохолоді,—
У тисняві такій.
Росте собі та й годі...
Сподобалося їй.

Навколо гук і дзенькіт,
І тирса б'є в лице.
А тут таке тоненьке,
Сріблясте деревце!

Кругом гудуть мотори:
Мов пісня в них така.
Росте берізка вгору,
Висока і гнучка.

Ніхто на ній нізащо
Гіллячки не злама.
Вона у нас найкраща!
Таких ніде нема!

ВЕСНА
Ой, грязюка ж на вулиці! ...
Ну й калюжки хороші!
Дуже гарно в них брьохати,
Якщо взути калоші!

То весна їх розсипала —
Отака пустотлива...
Сонце грає в них іскрами,
Золотим переливом.

Кину в воду камінчика,
Просто в світле віконце,
І, мов скло позолочене,
Враз розколеться сонце.

Ні, дивіться,— лишилося,
Знову й знову виблискує.
Миготить переливами,
Розсипається іскрами.

— Сонце, кинь цю калюжину!

Доки будеш іскриться?

І нащо тобі, сонечку,

Каламутна водиця?

Тут і тісно і холодно,
Грязь від краю до краю...
— Вип'ю воду й піду собі —

Ще таку пошукаю...

ПЕРШИЙ СПІВЕЦЬ
Ледь-ледь гілки гойдає
Травневий вітерець,
Співає — не вгаває
Невидимий співець.

Булькоче, мов краплинка,
І так щебече дзвінко:
— Цві-рінь!

І раптом зник — немає,
Сховався між дубів.
У темній хащі гаю
Я чую любий спів.

Біжу собі, стрибаю,
І теж отак співаю:
— Цві-рінь!

— Ти не орел, і в небі
Тебе не бачив я.
Твій спів — сказати треба —
Не пісня солов'я...

Та гай в годину ранню
Вторує щебетанню:
—    Цві-рінь!

Я знаю: щебетуха —
Мов крихітка дрібна.
А кожен стане й слуха,
Як пісенька луна.

Бринить, струмочком ллється,
І все навкруг сміється:
—    Цві-рінь!

ЛІТО НАСТАЛО
Світить сонечко над світом
Всіх вітає з добрим літом.
В табір їдемо, у гай:
Наш садочку, прощавай!
В табір візьмемо з собою
І ведмедика й кота,
Клітку з білою мишвою
І конячку без хвоста.
Помахаємо востаннє
І гукнемо на прощання:
Прощавайте, мами!
Приїжджайте, мами!

Їхали ми селами,
Їхали шляхами,
Весело співали,
Всім, як є, махали.
Нас півні стрічали,
З-за тинів кричали:
— Здрастуйте, малята —

Хлопчики й дівчата!

Ось приїхали на місце,
Руки миємо в струмку.
Нам давно вже треба їсти,
Та каструлі ще в мішку.
Беремо оладок гору,
Кухлі, фляжку з молоком
І по стежці серед бору,
На прогулянку біжком!
Віттям бір хитає,
Начебто питає:
— Чи вам добре, друзі?

— Добрий день вам, друзі!

ХТО ЦЕ?
Що це за диво?
Не знаю — хоч плач...
Хто це на лузі
Стрибає, як м'яч?

Підскочить — і зникне.
Майне — і втече.
Стрибне — і в травичці
Зникає з очей.

Я тихо-тихесенько
Слідом іду.
А раптом я щось
Надзвичайне знайду!

Можливо, зміюку,
Можливо, і дві.
А може, звірятко
Сховалось в траві?

Стривайте! Стривайте
Тут справа така:
В траві скрекотушка
Од мене тіка.

Я жабок маленьких
Страшенно люблю.
Стрибаю за нею —
Ніяк не схоплю.

Спасибі, мій дядько
Зі мною гуляв.
Він жабку-стрибушку
Одразу піймав.

Поклав на долоню,
Мені подає:
«Дивися, будь ласка,
На диво своє».

А жабка-стрибуха
Сидить на руці,
Немов на лататті
У тихій ріці.

Горять її очі,
Горлянка тремтить,
Немов скрекотушка
Мені гомонить:

«Ну й що, як спіймали?
Я вас не боюсь!
Дивіться, як треба,—
Я також дивлюсь!»

КУЛЬБАБКА
Отака росте кульбабка —
Вся, мов кулька світляна,
Кругла-кругла і пухнаста,
Повна сонечком вона.

Вітерець над нею віє,
Лине в травах, як струмок,
І стоїть кульбабка в лузі,
Наче терем-теремок.

Хто, скажіть, пухнасту сіє,
Догляда веселий цвіт?
Де не схоче — золотіє
І росте собі як слід.

Постаріє — посивіє,
Трохи збудеться краси,
І гукне кульбабка вітру:
— Насінинки рознеси!

Парашутики маленькі
Понесе вітрисько в путь.
І вони в чужому лузі
Десь на землю упадуть.

І почнуть пушинки жити,
Щоб під сонцем навесні
Розцвіли кульбабки в травах.
Наче кульки світляні.

САДИ
Стиглим духом віють віти,
Холодок пливе з садів.
Всі дерева просять:
— Діти!
Гляньте, скільки тут плодів!

Хлопчаки напоготові,
Закликать не треба їх.
Груші, яблука чудові
Так і сиплються до ніг.

Повні кошелі рум'яних,
Так і просяться:
— Вези! —
Від антонівок духмяних
Аж ламаються вози.

Наче мед в саду розлито.
Скрізь і дух медовий чуть.
— Рвіть плоди! На те і літо!
Пригощайтесь досхочу

Де не глянь, до себе кличуть
В блиску сонця і роси
Зчервонілі яблук личка,
Слив ліловії носи.

Між листки сховавшись пишні
І морельки звуть: — Візьми! —
А ще далі — пізні вишні
Теж гукають: — От і ми!

Лізуть діти на горожу
І зриваються в траву.
Злазять вгору, хто як може,
Обома руками рвуть

І гризуть, гризуть без слова
Груші, яблука пругкі.
Ну й солодкість!
Ну й медова!
Чи коли хто їв такі?

— А тепер скажіть-но, діти:

Хто ж це викохав плоди?

Хто зрізав засохлі віти,

День і ніч стеріг сади?

Хто беріг отут від шкоди
Сливи, яблука, грушки?
— Це колгоспні садоводи —

Золоті садівники!

Це вони в саду зуміли
Різні викохать сорти:
Осьде ранній — вже доспілий
Осьде пізній — ще твердий

Осьде яблуко незнане,
Ледь кисленьке, як вино.
От цукристе та рум'яне
На зубах хрумтить воно

Поруч хитрий синій носик
Виглядає з-між листків.
В ластовинні абрикоси,
Ніби щічки малюків.

— Не чекайте,
хлопці, згоди
Набирайте про запас! —

І сміються садоводи:
— Правда ж, хороше у нас!

Добрий мед кругом розлито.
Скрізь і дух медовий чуть.
— Рвіть плоди!
На те і літо...
Пригощайтесь досхочу!

СЛИВА
«Про сливу солодку
— не знаю чого —
Ніхто не сказав іще слова свого.
То, може, і я свою пісню почну
Про сливу солодку, про сливу
смачну,
Про жилочки ніжні, заглиблені
в синь,
Про те, що красуня ховається
в тінь
(Щоб хтось не знайшов її,
ніжну таку),
Скажу, як в ній кісточка
спить в холодку,
Як сонце розцвічує сливу-красу,
Як струшує вечір на неї
росу,
Як вигнувся тонко
під нею сучок».—
Так думав про сливу один
черв'ячок;
Продер він тонесеньку
шкірочку їй,
І смокче, і п'є золотавий напій.
...Коли вже так думав про сливу
черв'як.
Можливо, це й правда!
Можливо, це й так!

СОНЯШНИК І КУКУРУДЗА
Хто колишеться весело
На дзвінкім крутоярі?
Уявіть собі — соняшник
З кукурудзою в парі!

В сповиточку заховані
Качани соковиті,
Розкривається соняшник
В золотавому цвіті.

І стоять, і припрошують,
Щоб дощі їх росили,
Щоб їх сонячні промені
Пригрівали щосили.

І налиті вологою,
солодкі, й сочисті,
Туго зернами повняться
Качани довголисті.

Світить жовтим мереживом
Голова на горбочку,
Нахилилась до неї
Голова в сповиточку.

Так, неначебто, просяться,
Повні стиглої сили:
«Та зірви нас, городнику!
Ми вже зовсім доспіли!»

ВЕДМІДЬ
Що у лісі та в діброві
Ведмідь біжить, ще   й здоровий.
Ой, холодная ж зима,
Та надходить зима.

Ну, а ліс не приодітий,
Саме суччя, голі віти,
І птахів уже не чуть —
Тільки хвилі січуть.
Тут спинивсь ведмідь з розбігу:
— Ой   ти, дядьку, дядьку-снігу,
Ліс вітри ведуть на згубу —
Та пошли ж ти йому шубу,
Отаку, як я ношу.
Ну, прошу тебе,
Прошу.

Ось зривається сніжинка,
Летить другая пушинка,
А за нею біле, липле —
Так і сипле, так і сипле.
Глядь — а шуба в одну мить
Вже готова лежить.

Тож ведмідь часу не гає,
Спать в барліг він залягає.
Лиш сніжиноньки не сплять,
Ліс, мов пилом, опиляють,
Як метелики, кружляють,
Все летять та летять..

ЖУЧОК
Над містом йде злива,
Всю ніч хлюпотить,
По площі вода
Ручаями біжить.
Зігнулись дерева
В тремтінні німім,
Промокли собаки
І просяться в дім.

Та ось крізь калюжі
Кружля, як млинок,
Повзе, виповзає
Рогатий жучок.
І раптом спіткнувся,
На спину упав,
Задриґав ногами
І ледве устав.

До місця сухого
Спішить доповзти,
Та всюди вода —
І ніде не пройти.
Пливе по калюжі,
Не знає куди,
Несуть його, крутять
Потоки води.

І краплі важучі
По панциру б'ють,       
Періщать щомиті,
Пливти не дають.   

Ось-ось захлинеться
— Буль-буль — і кінець...
Та грається сміло
Зі смертю плавець.

Пропав би навіки
Рогатий жучок,
Та тут підвернувся
Дубовий сучок.

3 далекого гаю
Приплив він сюди
На хвилях струмка
Дощової води.

Крутнувшись на місці
За хвилечку-мить,
Жучку на підмогу
Він гордо спішить.
Плавець ухопився
За човник-сучок,
Тепер не боїться
Нічого жучок.

Пливе у човні
Без весельця в руці
По бурній, глибокій,
Широкій ріці.
Підплив до паркана,
Хоч вір, хоч не вір,
Жучок крізь щілину
Пробрався у двір.

А в домі жила
Невелика сім'я.
Сім'я ця — мій тато,
мама, і я.
Жучка я спіймав,
У коробці закрив,
І слухав, як ніжками
Він шарудив.

Та скінчилась злива
І збігла ріка,
У сад на стежинку
Відніс я жука.

КОНИК
Вночі не почули
Гримучих коліс,
Не знали, що тато
Конячку привіз.

Ніколи в Максимка
Таких не було!
Чотири підкови,
Червоне сідло.

У темряві татко
Пройшов навмання,
Максимку над ліжком
Поставив коня.

Ледь лампочка блима,
У спальні теплінь.
І дивиться в ліжко
Засідланий кінь.

Та вже над землею
Горить небосхил,
Прокинувсь Максимко,
Поглянув на стіл.

Поглянув — схопився,
Злякався на мить:
Ой, що ж це за диво
Над ліжком стоїть?!!

— Ой, коник-вороник —
Таких не було!
Чотири підкови,
Червоне сідло.

Звідкіль він узявся?
Звідкіль прискакав?
Чому коло ліжка
На столику став?

І гладить Максимко
Свого воронька,
Ляга на підлогу :
І ніжки торка.

Бере за вуздечку —
І коник біжить.
Кладе його на бік —
І коник лежить.

І думає хлопчик,
Як гладить коня:
«А може, не зовсім
 Прокинувся я?

І хто ж його скаже,
Це правда чи ні?
А може, цей коник
Наснився мені?

Піду я до мами,
Гукну:
— Поможи!

Чи справжній цей коник
По правді скажи!»

Став маму будити
Упертий хлопчак.
Та мама втомилась —
Не встане ніяк.

І мовить Максимко:
— У нас є сусід...
Піду ще до нього,
Спитаю як слід.

Він стукає в двері:
— Ой дядю, це я!
Я вам покажу
Вороного коня.

Сусід позіхає.
— Не стукай! Я сплю
До того ж, я бачив
Конячку твою.

— Напевне, ти іншого
Бачив коня!
У нас ти не був
З учорашнього дня.

Сусід відмовляє
— Ознака така:
Чотири ноги
У твого воронька.

— Та звідки ж ти знаєш?
Та як же ти міг?!
Конячки не бачив
І бачить не міг

— Кажу тобі — бачив
Такий в мене хист,
Ще є у конячки
Два ока і хвіст!

— Ти ж цього не знаєш
А кажеш чогось.
Таж ти — за дверима,
А коник мій — ось!

Сусід позіхає
Втомився, мабуть
І вже за двер
Ні слова не

ЛЕМЕЛЕ ГОСПОДАРЮЄ
Мама сказала:
— В крамницю іду...
Лемеле,
Ти ж поможи до ладу!

Умиєш сестричку —
І хай собі спить...
Хоч трохи, мій синку,
З нею посидь!

Помий тарілки
Та дрівець нарубай.
І півня ще треба
Загнати в сарай.

...Чи стільки доручень
У світі бува?!
У Лемеле тільки
Одна голова...

Схопив він сестричку:
— Біжи-но в сарай!

Пограєшся трохи —

І спати лягай!

Він старанно дрова
Окропом помив.
Чотири тарілки
На ґанку розбив.

А взявся до півня —
То півень — у крик!
Тому що у ліжку
Лежати не звик!

БАБУСИНІ РУКИ.
Я з бабцею своєю
Дружу давно-давно,
І ми — скажу вам — з нею
В усьому заодно.

Така моя бабуся —
Найкраща у житті.
А руки ж у бабусі —
Ну   просто золоті!

Вони що хоч уміють,
Скрізь роблять чудеса.
То місять щось, то шиють.
Подивишся — краса.

Так товсто мажуть пінку.
Так щедро сиплють мак.
Працюють без спочинку,
А пестять ніжно так.

І в хаті, і на дворі
Пороблять все як слід.
То чистять щось в коморі
То варять нам обід.

Як смеркне — тіні дивні
Сплітають на стіні.
Казки такі чарівні
Розказують мені.

А там — нічник засвітять,
Щоб спав міцніш онук.
Мабуть, немає в світі
Таких хороших рук!

ПОРОСЯТА
— Анно Ванно бригадир,
та пусти ж ти нас у двір —
покажи манюнісяток,
отакеньких поросяток.
— Потім, потім, дітвора,
ще не час, ще не пора,
топайте собі десь тупки —
поросят купаю купки.

— Анно Ванно бригадир,
та пусти ж ти нас у двір,—
ми погладим їхні спинки:
чи кругленькі, без крапинки?
— Потім, потім, дітвора,
ще не час, ще не пора,
тут ось ніколи й присісти —
я ж даю їм зараз їсти.

— Анно Ванно бригадир,
та пусти ж ти нас у двір,
подивитись ми цікаві:
чи рожеві, чи біляві?
— Потім, потім, дітвора,
йдіть подалі од двора,
попоїли поросятка —
укладу ж їх зараз спатки

— Анно Ванно, ми йдемо
тільки дуже просимо!
— Цитьте, діти, ще не час,
хай спочинуть певний час
весь десяток поросяток
я пущу тоді до вас!

СИЛА
Могутні скелі крають даль,
Та скелі ріже дужа сталь.
Могутня сталь — але в печах
Кипить і тане на очах.
Могутній силою вогонь,
Але вода заллє його.
Могутні води — все знесуть!
Та хмари воду п'ють і п'ють.
Могутня й хмара грозова,
Та вітер хмару розрива.
Могутній вітер-буревій,
Та люди стали з ним на бій.
Могутні люди — знає світ...
А смерть іде за ними вслід,
Од смерті ще ніхто не втік;
Та слава — житиме повік!
Лиш той, хто для народу жив,
Цю вічну славу заслужив.
Бо дав навік йому народ —
Безсмертя — вищу з нагород!