Для дошкільного віку

Коли Дід Мороз був маленький

Оповідання про пригоди маленької Альфії напередодні Нового року. Переклад з башкирської Рахмата Бадретдінова.

Художники: Іванов Сергій
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1989 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 36.


Фрагменти:

КОЛИ ДІД МОРОЗ БУВ МАЛЕНЬКИЙ

1

 Взимку того року Альфія довго й тяжко хворіла. У вікно вона бачила, як лапаті сніжинки, кружляючи високо в небі, повільно падали на землю. Потім розгулялася хурделиця. Коли випогоди-лося, дівчинка почула галас дітлахів, які за будинком нагортали кучугури снігу. Особливо гамірно стало надворі, коли малята, повернувшись з дитячого садка, почали спускатися з кучугур на санчатах. Альфія дуже шкодувала, що не бачить тих веселих малят, бо вікна її кімнати виходили в інший бік.
Наближався Новий рік. Альфія мріяла побачити казковий кришталевий палац і дивовижні райдужні мости, які щороку на втіху малятам будує на великому майдані міста Дід Мороз. А може, вже збудував! Незабаром до палацу на веселий хоровод прибуде весь лісовий народ: ведмедики, лисички, вовчики, зайчики, білочки й інші звірята з дитячих казок, Райдужними мостами ходитимуть діти й дорослі, милуючись новорічними прикрасами та красунею ялинкою, яка виграватиме на майдані всіма барвами землі та неба. Шкода тільки, що Альфія нездужає. Напевне, не пощастить їй цього року побачити велику ялинку.
Проте Дід Мороз про Альфію не забув. Ще задовго до Нового року її вікно він розмалював загадковими візерунками: пшеничними та житніми колосками, квітами, травою... Щоранку Дід Мороз обновлював малюнки.
— Мамо, хто намалював ці візерунки? — якось спитала Альфія.
— Це тобі, доню, подарунки від Діда Мороза...
— А  чого  він   здебільшого  колоски  та  квіти малює?
— Щоб люди не тужили за літом, доню. А колоски— це ж бо достаток, щастя.

2
Напередодні Нового року в Альфіїній кімнаті оселилася невеличка, пухнаста ялинка. На гілочки лісової красуні мати начіпляла різноманітних блискучих іграшок, біля стовбура поклала білосніжну вату, а на неї поставила маленького Дідуся Мороза в білому кожусі.
Альфіїна ялинка, звісно, не така багата на іграшки, як та, що на майдані. А все ж ялиночка їй дуже сподобалась,— ніби вже й Новоріччя завітало в затишну кімнату, запахло лісом.
Свято підносить настрій навіть хворим. Коли мати кудись вийшла, Альфія обережно встала, хоча їй далося це нелегко, підійшла до ялинки, погладила колючі гілочки, потішилася іграшками, потримала їх у долонях. Присівши навпочіпки перед Дідом Морозом, щось йому прошепотіла. Зачарована гарною ялиночкою, дівчинка сиділа на підлозі, поки не стомилась. Потім лягла в ліжечко, притихла І все видивлялася на Діда Мороза.
— А Дід Мороз був колись маленьким хлопчиком? — спитала Альфія,  коли прийшла мама.
— Може,  був...— невпевнено відповіла мати.
— Де він тоді жив, коли був маленьким?
— Не знаю, доню...
— А чому ж тоді до нас приходять тільки старі Діди Морози, а Хлопчики Морози ніколи не приходять?
— Хлопчиків Морозів, напевне,  не буває...
— Бувають, бувають! — замахала рученятами Альфія, схопившись із ліжка.— Адже людина старіє не одразу!
Справді, як подумати, кожний дід колись мав бути хлопчиком. Над цим ніколи не замислювалась Альфіїна мама. Вона розгубилася і не змогла відповісти дівчинці.
Було вже пізно,  коли прийшла вітальна телеграма від батька, який був у відрядженні в далекому місті. Ту телеграму мама голосно перечитувала декілька разів.
До Нового року залишалося ще кілька годин. Обкутавшись теплою хусткою, підібгавши під себе ноги, мати умостилася на м'якому дивані. Вона невдовзі задрімала, бо дуже стомилася. Альфія все ще думала про Діда Мороза, пильно придивляючись до нього. «Може, йому холодно? Так і є. Він змерз. Обличчя червоне від морозу, на бороді й вусах крижані бурульки, брови запорошені памороззю»,— міркувала вона. Закалатало серденько маленької дівчинки, бо шкода їй стало Діда.
Альфія встала з ліжка і, тихенько ступаючи, підійшла до ялинки, схопила Діда Мороза й хутенько сховала його під ковдру.
— Ой лишенько! Який ти холодний, ти змерз! — прошепотіла дівчинка.— Спи, тут тобі тепло буде. Тільки скажи мені: Діди Морози були колись маленькими? Правда ж, були маленькими? Розкажи, будь ласка, тільки потихеньку. Мені дуже хочеться дізнатись!
На жаль, цей Дід Мороз не вмів говорити. А коли 6 умів — то ось що розповів би...

3
 ...У дуже давні часи ми були сніжинками й пустували, кружляючи у повітрі величезною хмарою. Якось уночі ми спустилися на землю. Нас було дуже багато. Всі поля, ліси й села вкрили білою ковдрою. Вітер понамітав з нас кучугури. Діти прокинулися вранці, побачили намети білого пухнастого снігу й дуже зраділи: галасували, бігали, борюкались, ковзались. А куріпки й зайці в степу рили нори в снігу, щоб сховатися від морозу.
Хоч ми, сніжинки, й холодні, проте вміємо прихистити, зігріти тих, кому скрутно, хто шукає порятунку від лютого холоду.
...Напевне, вже старію, дуже балакучий став і, коли про щось довго розповідаю, збиваюсь,— вибачився Дід Мороз. Передихнув і розповідав далі:—Колись нас, снігових крихіток, була сила-силенна. Це було дуже давно, не тут, у місті, а в одному далекому селі, коли ми полягали спати. Гралися на вулиці четверо дітей, не малих і не великих. Вони робили з нас сніжки й жбурлялися. Нам боляче, коли нас кидають люди. Тих чотирьох я добре запам'ятав. То були два хлопчики і дві дівчинки. Кожному я придумав ім'я. Одного хлопчика назвав Славним, другого — Пустуном, одну дівчинку — Розумницею, другу — Плаксухою.
Славний раптом перестав гратися й жбурляти сніжки.
— Чуєте, хлопці! — гукнув він, назвавши всіх хлопцями.— Давайте   зліпимо   зі   снігу   людину!
— Навіщо? Та й зі снігу людина не вийде. От побачиш,— насмішкувато скрививши рота, буркнув Пустун. І його рот так і лишився скривлений назавжди.
А ми, сніжинки, дуже хотіли стати людьми. Що й казати, приємніше ступати по землі власними ногами, ніж лежати під чужими. «Ми хочемо, хочемо стати людьми!» — заволали ми. На щастя, Розумниця зрозуміла нас.
— Зліпімо, зліпімо! — застрибала вона, плещучи в долоні, а потім і Плаксуха приєдналася до неї.
Хлопчик Пустун, засунувши руки в кишені, спостерігав збоку, а потім копнув ногою сніг на дівчаток і пішов геть. Діти почали ліпити мене. Передусім зліпили мені ноги і тулуб.
—    У мене руки поме-е-ерзли-и-и!..— заскиглила Плаксуха і побігла додому.
Славний та Розумниця зліпили мені розумну голову, зіркі очі, чуткі вуха, великий ніс, потім приліпили до тулуба сильні,мов у борця, руки. Щоправда, я вийшов трохи коротконогий, але ж мав вигляд справжньої людини. Хлопчик і дівчинка дуже раділи, тішачись своєю вдалою роботою, а для мене що й казати, яка-то радість була зробитися людиною!
Ту зиму ми провели весело, грались цілими днями. Правда, грались вони, хлопчики та дівчатка, а я стояв собі, спостерігав. Однаково мені теж було весело, приємно на душі. Лише Пустун знущався наді мною. Як тільки нікого поблизу не було, він ображав мене, відбивав руки або носа, видирав вуха, встромляв у моє тіло палицю. Ні жалю, ні сорому, видно, в нього не було. Хоч я зі снігу виліплений, а все-таки людина. Хіба так можна знущатися з людини?
Розумниця і Славний завжди виручали мене з біди: замість відбитих рук, носа, вух ліпили нові. Щоправда, інколи вони приліплювали мені неоднакові вуха: одне велике, довге, друге маленьке, коротке. Мені це було байдуже, зате Пустунові була нагода  подражнитися, поглузувати з мене.
Хоч як там було, а ту зиму я прожив славно. Потроху звикав до вередування Плаксухи і лихих витівок потайного Пустуна. Все перетерпів, усе витримав. Важкі випробування загартували мене, мабуть, тому й довго живу. Тепер я знаю: коли є вірні друзі, ніякий ворог не страшний.
Та настав кінець нашим розвагам. Як тільки закапало зі стріхи, занило моє серденько. Це були перші вісники весни. Сонце підіймалося все вище й вище, а мені стало сумно. Сплакнув я нишком. Мабуть, сльози текли від того, що я не ховав очей від сонця.  Охопила мене журба,  почав  марніти.
А потім з півдня повіяв теплий Вітерець. З веселим щебетом поверталося перелітне птаство. Що не день мені ставало важче дихати. Здавалося, що жити на світі лишаються мені лічені дні.
На щастя, якось вдосвіта землю вкрила паморозь. Я ожив, відчув силу. «Треба негайно тікати»,— надумав я. «Куди я подму, туди й тікай»,— підказав мені Вітер. Того ж ранку я подався в путь. Спочатку йти було дуже важко, ледь згиналися ноги, бо ж цілу зиму простояв я на одному місці. Але невдовзі ноги понесли мене так швидко, що навіть Вітер не встигав за мною. Незабаром я опинився між крижаними горами.
Розумниця і Славний не знали, куди я подівся. Дуже шкодував я, що не попрощався з ними. Наступної зими повернувся в село, але мені не пощастило побачити добрих друзів. Того ранку, коли я подався в путь, вони, мої приятелі, пішли шукати мене в інші краї, тільки не за теплими вітрами, а в протилежному напрямку. Ще й досі десь мене шукають. Про це мені розповів Гайворон.
Відтоді щороку буваю в їхньому селі, аби побачити моїх дорогих рятівників — Розумницю і Славного.  Вже й постарів,  а все тужу за ними.
А ось Пустуна і Плаксуху бачу щоразу. Вони нікуди не пішли, бо не виросли, такі ж маленькі, як були колись.
Хороших хлопчиків і дівчаток, схожих на моїх маленьких друзів, зустрічав багато, познайомився і здружився з ними...

Коли Дід Мороз скінчив розповідь, Альфія солодко спала. Так спиться, як послухаєш цікаву казку.

 


Дата внесення : 19.08.2009     Переглядів: 221     Популярність: 88.64%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
народи Росії
Оповідання
Діти з різних куточків Землі



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky