Для дошкільного віку

Михайликове літо

Оповідання про хлопчика Михайлика: "Ранок такий сонячний", "Дідусів орден", "Кмітливий пастушок", "Жарт", "Що казала мама".

Художники: Левич Яким
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1987 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 24.


Фрагменти:

МИХАЙЛИКОВЕ ЛІТО

РАНОК ТАКИЙ СОНЯЧНИЙ

Михайлик прокинувся від теплого доторку.
«Мама!» — спросоння подумав він, але очей не розплющив. Чекав, поки вона, лагідно . примовляючи, почне його будити.
Але мама мовчала. Та й долоня її, як завше, не пахла молоком. Михайлик розплющив очі — нікого. А то сонце пустило крізь шибку йому на обличчя промінчик і розбудило.
Він скочив на ноги, виглянув у вікно. Ранок був світлий, прозорий. У голубому небі ширяли ластівки. Горобці на кущах бузку весело вицвірінькували. Михайликові стало так радісно — сьогодні ж його день народження!
Глянув на стіл — там у мисці улюблені вареники з сиром. І велике рум'яне яблуко! Поруч на спинці стільчика — нові сині штанці й біла матроска. Тут же звисає на нитці червона кулька, а на ній намальований чебурашка.
Швиденько одягшись і поснідавши варениками, Михайлик узяв яблуко. А воно так медово пахло, що йому стало жаль і їсти його. Вирішив, що поласує згодом — на вулиці.
Схопив кульку за ниточку і вибіг на поріг.
Веселі горобці, ніби вітаючи його з днем народження, ще дружніше зацвірінчали. Від поля долинало заклопотане гудіння трактора. Чи не татів? Побігти б у обнові до нього!..
Сонце усміхалося Михайликові. На травах, на квітах зблискували росинки. А ранок був такий веселий та голосистий!
Ось дядько Микола іде назустріч і також посміхається.
—    Доброго ранку, дядю! — порівнявшись, дзвінко гукає Михайлик.
—    А доброго, доброго! — аж сяє дядько Микола і проводжає поглядом чемного хлопчика.
Михайлик з підстрибом скаче повз хату сусідки баби Іванихи, далі — мимо подвір'я Галинки Поточилкової. Аж бачить: сидить вона на призьбі чомусь заплакана — на довгих віях, як горошини, тремтять сльози.
Хотів було Михайлик обізвати її плаксою-ваксою або ще щось глузливе сказати, але передумав. Подався далі. Однак веселий, сонячний ранок враз наче пригас. Горобці стали не так, ніж доти, вицвірінькувати. І трактор глухіше вуркотить.
Якось недобре стало Михайликові. А чому — і сам не розуміє. Йде вулицею, а одна нога з іншою свариться.
Та ось він згадав про свій день народження, і щось йому сяйнуло в думці — рішуче повернутися до Галинчиного двору. Підбіг до призьби, на якій ще й досі сиділа заплакана дівчинка, і простягнув їй кульку.
Галинка глянула на нього з недовірою, нерішуче взяла подарунок і усміхнулась крізь сльози.
Подумавши мить, Михайлик тицьнув їй у другу руку яблуко, дзиґою обкрутнувся на одній нозі й з вистрибом побіг далі вулицею.
І знову весело зацвірінькали горобці, бадьоро задиркотів за околицею трактор. А сонце, здавалося, схвально підморгувало Михайликові.

ДІДУСІВ ОРДЕН
Михайликів дідусь невеличкий на зріст, сивий, як голуб. І дуже спокійний вдачею. А от бабуся — жвавенька, рухлива. Все діловито командує дідусем: те зроби, те принеси. Дідусь лише посміхається добродушно.
Михайлик знає, що дідусь був на війні. У хаті на стіні під вишиваним рушником висить його портрет. Дідусь на ньому зовсім не такий, як нині. Там він — молодий солдат з двома медалями на грудях. Михайлик досі не бачив, щоб дідусь їх одягав.
А це от сьогодні, в День Перемоги, із сільради принесли папірця. Дідуся запрошували до клубу. Він і бабусю, і Михайлика взяв із собою.
І от вони прийшли до клубу. Тут вже зібралося повнісінько святково вбраних людей. І всі такі урочисті. А заразом трохи сумні. Почали виступати ветерани війни — сиві дідусі з медалями й орденами на грудях: розповідали людям про минулу війну... Після них на сцену вийшов молодий високий капітан і сказав про тих, хто не повернувся з війни. Усі в залі встали. На хвилину запанувала тиша — в пам'ять про полеглих односельчан.
А потім капітан мовить:
—    Товариші! Ми одержали повідомлення про те, що колишній солдат Першого Українського фронту,— тут він назвав Михайликового дідуся,— у війну був нагороджений орденом Слави. Та не змогли Андрію Івановичу його вручити, бо тоді він був тяжко поранений. А після лікування потрапив до іншої частини. І ось через багато років нагорода знайшла солдата!
І під гучні оплески він запросив дідуся на сцену.
—    Та як же це воно! — зніяковіло розводив руками дідусь.
—    Іди-но, старий, іди! — підштовхувала його бабуся.— Видно, добре воював, то й заслужив.
Дідусь піднявся на сцену. Капітан прикріпив йому орден на груди і міцно розцілував під ще гучніші оплески.
—    А нехай розповість, за що нагороджений! — пролунав голос із залу.
—    Розкажіть, розкажіть! — загукали всі.
—    Було це під Москвою...— почав дідусь.— Стояли ми тоді в обороні. Був наказ — не пропустити фашистські танки. А вони з самого ранку й посунули на нашу батарею. Я снаряди підносив. Командир наш, сержант Чередниченко, розрахунки робив, командиподавав. Навідник Петя Степанов прицілювався. Був ще Вано — грузин, прізвище його, на жаль, вже призабулося...— зітхнув дідусь.— Отож сунуть танки. Ми вже підбили одного, другого. Аж раптом — вибух, і я впав. Як опритомнів, бачу — Степанов поряд лежить. І Вано біля нього, мов обидва поснули. А сержант навколішки біля замка порається, наводить гармату на третій ворожий танк. В голові мені дзвенить, і вуха позакладало — не чую.
Сержант мені махає — мовляв, снаряд хутчій неси. Несу, а мені під ногами земля обертом іде. Якось удвох зарядили. Чередниченко прицілився і вистрілив. Спалахнув третій танк, повалив з нього чорний дим. Я знову снаряд несу, глядь — а сержант схиливсь на гармату і не ворушиться. Тільки зарядив я гармату, як ноги в мене підкосились. А новий фашистський танк підім'яв сусідню гармату і суне прямісінько на мене. Вже й не пам'ятаю, як воно вийшло, але пальнув я. І вцілив. «Ура!» — вигукнув на радощах. В ту мить мені вдарило в груди, ось сюди,— показав усім дідусь.— Опритомнів уже в госпіталі. Довго лежав там. А виписався — пішов воювати далі. А орден цей...— голос у дідуся затремтів.— Геройські   хлопці   заслужили...   Вічна   їм   пам'ять...
І він якось боком ступив від столу й пішов на своє місце.
У залі стояла тиша. Михайлик відчув, як йому защипало в горлі. А в кутиках бабусиних очей блищали сльози.
Вдома Михайлик погладив орден на дідусевих грудях, а потім довго вдивлявся в портрет молодого солдата, що висів на стіні.

КМІТЛИВИЙ ПАСТУШОК
Коли гусята були маленькими, жовтими, мов куль-бабки, клубочками, то жили за огорожею. І ніякого клопоту Михайлик з ними не мав. Накришить їм ботвини, перемішає з висівками або дертю — їжте собі на здоров'ячко та ростіть великі! А підросли — настав час на пашу їх виганяти.
Ото прижене Михайлик гусят на леваду, понудить-ся' біля них та й піде до хати щось майструвати. А повернеться, глядь — гусята в шкоді. Та і як їм не бути, коли кругом левади городи. А там: соковиті листочки молодої квасолі, свіжа ботвина, салата їх так і приваблює. Лише Михайлик відвернеться, а гусята — віть-віть — перевальцем  до  смачнішої  паші.
—    Ну чого б ото вам не пастися в травичці або в холодочку дрімати? — докоряє шкідливим гусятам Михайлик.
Якось хлопці гру в м'яча затіяли. Михайлик так захопився, що геть забув про своїх жовтодзьобих. Аж надвечір згадав. Бігом до гусят — а вони спокійнісінько сидять на леваді. Вола повні, тугі, мов качани кукурудзяні.
—    Де це ви так понапихались? — дивуючись, питався в гусят Михайлик.— А що, як у тітки Оришкиподзьобали всю квасолю?
Кинувся до тітчиних грядок. Проте квасоля зеленіла, мов рута.
«Дивно!» — подумав Михайлик і вирішив завтра пильнувати.
Наступного дня, коли гусята попрошкували до чужих грядок, він, вимахуючи лозиною, метнувся завертати їх з голосним вигуком: «Ось я вам!» І раз, і вдруге так — щойно свисне лозина і пролунає окрик, як гусята покотом-перекидом до коритець.
«Еге! — здогадався Михайлик.— Це ж вони слухаються мого окрику». Відтоді Михайлик вже не ганяв за неслухняними гусятами. Тільки ті попрямують до городів, він одразу хвись лозиною — і гусят наче вітром гнало назад на леваду.
А згодом вони і зовсім відучилися у шкоду заходити.
—    Кмітливий ти, Михайлику, пастушок,— часто казав сусід, дядько Микола.
—    То гуси в мене кмітливі,— гордо відповів Михайлик.

ЖАРТ
—    Михайлику! — просить мама, побачивши, що він нудьгує без діла.— А сходи-но до крамниці, купи цукру.
Михайликові це залюбки. Нехай усі бачать, як він мамі допомагає.
І подався до крамниці.
Швидко проминув дядька Миколи двір з вишневим садом край дороги. Прошмигнув попід старою загорожею баби Оришки. Ще пройшов повз кілька дворів з дерев'яними, а то й залізними брамами, а там повз аптеку вискочив на центральну дорогу села, вимощену асфальтом. Прочимчикував мимо клубу, до якого вже не раз ходив дивитись кіно. Ось сільрада, бібліотека. Він і в бібліотеці вже бував. Там такі барвисті та цікаві книжки, аж дух- перехоплює.
А ось і крамниця.
У ній на прилавках стільки всього, що й за день не перелічиш. Але Михайлик пам'ятав, по що його послано, і прилаштувався в черзі за дорослими. Був гордий з того, що стоїть у черзі нарівні з ними. Прийшов не витрішками торгувати, а в серйозній справі.
Нарешті підійшла і його черга.
Продавець тітка Марина зважує йому три кілограми цукру.
—    Давай, Михайлику, піддам тобі торбинку на плече, бо важко буде нести! — радить.
—    Хе! — усміхається на те Михайлик.— Та я вже відро води піднімав!
А воно й справді нелегко. Спершу ніби й нічого, а далі — мов хто мокрого піску підсипав у торбинку.
—    Здоров, козаче! — раптом чується голос дядька Миколи.— Звідки мандруєш?
—    З   крамниці! — повагом   відказує   Михайлик.
—    А що купував? — допитується дядько.
—    Цукор.
—    То це, виходить, ти цукром горобців годуєш,— скрушно хитає головою дядько.— Потрусив по всій дорозі,   а   вони   аж   пританцьовують,   видзьобуючи?
—    Що? Де? — злякано оглядається Михайлик позад себе. Зграйка сірих літунів саме спурхнула з дороги і всілася поблизу на тернині. Михайлик розгублено глипає то на горобців, то на дорогу, то на свою торбинку. Торбинка ціла, і цукру на дорозі начеб ніде не розсипано.
—    Та хіба ж горобці їдять цукор? — весело вигукує Михайлик, задоволений, що розгадав, дядьків жарт.

ЩО КАЗАЛА МАМА
—    Гарний урожай цього року! — не раз говорила вдома Михайликова мама.— Зібрати б його з поля вчасно...
Дивна бува вона! Завжди йому зауважує, щоб не лишав недоїденим шматок хліба і не кришив додолу. Бо хліб, каже, важко дається людям. Та в магазині паляниця всього шістнадцять копійок коштує! Зовсім дешево... І булок всяких — купуй які хочеш!
Так думав Михайлик.
Одного разу йому довелося понести на колгоспний тік мамі обід.
Після недавніх рясних дощів небо стало як вимите. Гаряче припікало сонце. Над кожною квіткою дзвеніли бджоли. А на полях диркотіли комбайни. Шерхотіло золотисте зерно в кузови машин, які джмеликами снували від комбайнів до току і знову назад.
Радісно було тут всім і клопітно: зерно ще вологе, рано його засипати у засіки. Тому й не гаяли жінки часу, перелопачували зерно — хай тим часом підсихає на сонці.
Там, де високими купами сушилося зерно, Михайлик побачив гурт своїх однолітків. Вони теж поприносили своїм мамам обід. Михайлик швиденько віддав мамі обід і пристав до них. Хлопчики і дівчатка і собі пробували лопатити зерно. Та ніхто не зміг впоратися: важкою була лопата.
—    Не так! — загукав їм Михайлик.— Удвох беріться.  І, підбігши, сам порозставляв всіх попарно.
Але й удвох їм було непросто горнути лопатою. Вона ковзала по пшениці, і діти з сміхом падали на купу зерна.
Та ось Михайлик з Галинкою знов ухопилися за лопату і, тягнучи її за собою, полізли на купу зерна. За мить усі дерлися по високих купах зерна, розсовуючи його.
—    Легше ви там, вітрогони! — гукнула чиясь мама від гурту жінок.
—    Та хай трудяться,— заступилася за дітей інша.
А   їм   цього   тільки   і   треба.   Гасають,   аж   лоби їм упріли.
—    Ну годі вже, годі,— попідводилися мами по обіді.
Та де там! Розгарячені роботою, хлопчики і дівчатка й слухати не хотіли. Побралися за руки, поставали вряд і ну горнути зерно босими ногами.
—    Як лопатомашини! — мовила з усмішкою котрась із жінок.
—    Лопатомашини! Ми лопатомашини! — загули діти.
До самого вечора чулося те їхнє гудіння на току...
Вже йдучи з мамою додому, Михайлик відчув, що добряче притомився. Проте ця втома була йому радісною і приємною.
А за вечерею, коли мама нарізала шматки свіжого хліба, Михайлик подивився і на хліб, і на шорсткі, засмаглі дужі мамині руки так, наче бачив їх вперше.
—    Їж, синку, та не криши додолу! — звичаєм мо вила мама.
Михайлик узяв скибку хліба і немовби відчув, як і його рука стала важкою, і ноги стали важкі, і все тіло аж дзвеніло з утоми. І він подумав, що таки правду говорить мама — нелегко людям хліб дається!..

ГУЦАЛКА
На повороті дороги, що проходить повз Михайликів двір, здавна була вибоїна. «Гуцалка»,— говорили про неї хлопці. Ото мчить машина дорогого і так гуцне на тій вибоїні, аж кузов затріщить. Та ніхто не звертав на те уваги. Хіба що водії кляли ту злощасну вибоїну. А от Іванко, сусіда Михайликів, прихвалював її. І Михайлик знав чому. Як тільки вечір наставав, Іванко брав відерце і мерщій до вибоїни. Пригорщами збирав пшеницю, що порозсипалась з машин,— своїх курочок годувати.
Одного вечора прибіг туди з відерцем і Петрик.
—    Я теж збиратиму!
—    Це моя вибоїна! — наїжачився Іванко.
—    А чого це твоя? — підступив до нього Петрик. Отак і почубилися, наче двоє півників. Побачив їхню сварку Михайлик, хотів було бігти розбороняти хлопців, а потім придумав ось що. Покликав усіх приятелів зі свого кутка: Миколку, Славика, Григорка, Степанка, Володю, Толика.
Вони пошепталися, пошепталися і — закипіла робота.
За чиїмсь хлівом знайшли вже непотрібного ослона. Гуртом притягли його до вибоїни. Поклали боком, всімох ухопилися за ніжки, натужились і — пішло діло.
—    Бульдозер! — радо загукали і задиркали врізнолад: ну прямо вам не гурт хлопчаків, а бригада бульдозерів працює на дорозі.
Одні нагортали на вибоїну пісок, інші втрамбовували щебенем, визбируючи на узбіччі. А поруч з ними чийсь кудлатий песик крутиться, хвостом по піску метляє, ніби теж допомагає хлопцям. Ще й часом підганяє якогось забару: «Гав! Гав! Гав!» — мовляв, хутчіше давай.
Тільки Іванко з Петриком, понадувавшись, мов індики, .стояли осторонь.
А так же весело було в гурті! Та ще вигадали «бульдозер». І не втерпів Петрик, теж приєднався до гурту.
Тим часом Іванко збагнув, що роблять хлопці, і, коли вибоїну майже засипали, причалапав і собі з відерцем каміння.
—    Ось і моє хай буде! — мовив винувато.
А тут і перша машина після обідньої перерви зерно везе до райцентру. Зупинилась. Висунувся з кабіни шофер дядько Степан, глянув на дорогу, де від вибоїни й сліду не лишилося, потім на гурт принишклих на узбіччі хлопців. Не сказавши й слова, нагнувся, щось пошукав, і, як виплигнув із кабіни на землю, в руках його був величезний смугастий кавун. Дядько Степан простягнув його Михайликові.
—    Молодці! — похвалив і поїхав.
Друзі дивилися, як мимо них, вже не гуцаючи, мчать  машини, і весело  махали  услід  їм  руками.
А коли в холодку повсідалися біля кавуна, розрізали його, червоного, з чорними насінинами, на скибки, то здалося їм. що смачнішого вони ще не їли зроду.

 


Дата внесення : 01.08.2009     Переглядів: 228     Популярність: 89.11%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :