Дмитро ГОЛОВКО
МАНДРИ ЧЕРВОНОЇ КУЛЬКИ

СИНЄ ОЧКО
Маленький сизий паросток ще восени, як було тепло, виткнувся з землі. Та незабаром на нього нападало пожовклого листя, і паросткові не стало видно сонця. Тож він заснув собі на всю зиму. Десь вигулювали холодні вітриська, стугоніли ночами дерева, падав лапатий сніг, тріщали морози, але ніщо не тривожило його.
І ось настала провесінь. Ще на лісовій галявині лежали подушки снігу, а вгорі між гілками дерев уже метушилося гомінке птаство. Повернулися від людських осель сороки й ворони, починали лагодити торішні гнізда, дятли вистукували у верховіттях сосон радісні телеграми, синички й горобчики розповідали одне одному про лісові новини.
Пробудився під листям і наш сонько паросток. Стрепенувся, відчув, як у нього по всьому стебельці заколобродили солодкі соки землі. Це вони надавали йому гнучкості та бадьорості. До того ж він чув якийсь поклик: «Пора! Пора!» І паросток, забувши про сон, цілісінький день і навіть уночі очманіло продирався нагору. Все вище й вище,  аж поки  не вибрався з-під снігу.
Першим новачка побачив невеликий звірок у білій шубці. Він  кудись  поспішав  через  галявину.  Чи  то знічев'я,  чи  з ціка-
вості звірок спинився, присів на задні довгі лапи. Принюхався. Паросток пах сирою землею, прілим дубовим листям. Вусата мордочка звіра знову доторкнулася до нього, обдала ніжним теплом. І диво — два листки паростка відхилилися від нього врізнобіч. На звірка глянула блідо-синя квіточка.
— Ой, лоскітно,— відхилилась вона,— ти хто?
— Я? Зайчик. А ти?
— А я...— запнувся паросток, бо не знав свого ймення.
Зайчик підняв передню лапку з темними плямочками на ступні,  ще  раз уважно  придивився до'раннього  гостя  весни.
— Може, ти Синє Очко?
— Ай справді,— погодився паросток, якому назва ця припа-ла до вподоби.—Я Синє Очко, Синє Очко!
Проте Заєць не поділяв цього радісного настрою.
— Чи не занадто ти поспішило сюди? Бачиш — іще сніг.
— Ну й що? — роззирнувся навкруги паросток.
У цю мить десь тріснула гілка, і Зайчика як не було.
А біля Синього Очка легко опустилась велика Сіра Ворона з розкритим чорним дзьобом.
—  Крращого коррму не прридумаєш... Здається, трапився перрший живий черрв'ячок.
— Я не черв'ячок! — затремтіла. квіточка.— Я — Синє Очко, Очко!
— Прридумуєш... Може, ти Ворроняче Очко? Є такі квіти, знаю,— уже мирно гомоніла Ворона, не зводячи своїх темних очей-камінчиків із незнайомця.— Спрравді, не черрв'ячок. Що ж, і вор-рони помиляються,— й хотіла було летіти. Та Синє Очко жалібно запитало:
— Скажіть, тітонько, невже я рано виросло?
— Ха-ха-ха,— зареготала Сіра Ворона.— Не знаю за тебе, а я з дуррного ррозуму сюди прриперлась. Черрв'ячків та пташиних яєчокзабаглося.
Сіра Ворона змахнула довгими крильми й полетіла геть, тільки її «ха-ха-ха» відлунювало в лісі.
Синє Очко залишилося саме, не знаючи, як бути далі. Та враз, де не візьмись, повіяв вітер. Над галявиною закружляла біла віхола, потягло холодом, стемніло. Квіточка сховалася між двома гострими листочками і, як раніше, поринула в сон.
Тільки вранці наступного дня вона знову прокинулася. Над лісом у чистій блакиті купалося сонце. Це його промені, що падали на землю, збудили квіточку. Глянувши навколо себе, вона на-
віть розгубилася: вся галява була схована під блискучим покривалом. Лишенько! Невже доведеться загинути у цій білій пустелі? Навіщо так рано треба було поспішати сюди? Краще б лежала під листям і не знала біди.
Та даремно провесінь називають пустотливою порою року. Минуло кілька годин — і повсюдно зачорніли великі проталини, над якими зразу ж замерехтіли сині димочки.
Біля ніжки Синього Очка щось тихо замуркотіло. Потім — гучніше, голосніше.
— Хто це? — зраділа квіточка. У відповідь почулось:

Я — струмочок гомінкий,
Чимдуж біжу до ріки...

І Струмок, показавши Синьому Очку сіру спинку, прудко побіг далі, змиваючи на своєму шляху рештки зими.
Нікому не було діла до Синього Очка. Дарма що воно стало стрункішим, буйнішим, його листочки поширшали, позеленішали. Тепер ні Зайчик, ні Сіра Ворона його не впізнали б. Та вони тут більше й не з'являлися.
Якось, правда, пролітала поблизу синичка Вертихвістка. Синє Очко й попрохало ЇЇ:
— Присядь поруч, поговори зі мною.
А синиця тільки  крилечками  помахала,— мовляв,  ніколи. Коли це згори гукнуло сонечко:
— Не сумуй, Синє Очко! У тебе ще все попереду. Готуйся до нього—спивай блакить неба, втішайся пестощами вітру, лови мої блискітки!
Та минали дні, а чогось незвичайного не траплялося.
Одного ранку на галявині, залитій раннім сонцем, почулися чиїсь голоси.  Синє  Очко  піднялося  навшпиньки — хто  ж  це?..
До нього бігли дівчатка й хлопчики. Вони були ще в куртках, шапочках, кашкетах. Ось діти на хвильку спинилися, а тоді давай бігати наввипередки, перестрибувати купини та рівчаки, веселитися, сміятися. Синє Очко й собі зраділо. Але хтось із дітей нараз побачив у кінці галяви кущі шелюги, на яких сріблилися блискучі котики,— всі подалися туди.
Знову засумувала квіточка.
Раптом — тінь. Вона несподівано впала на Синє Очко — і воно затремтіло. Над ним зупинилася дівчинка в оранжевому піджачку, простоволоса.  На  голові в  неї  воронячими  хвостиками  стирчали дві короткі кіски.
— Ото! — здивувалася дівчинка й присіла поруч.
Ось її тендітні пальчики торкнулися пухнастих зелених листків, синіх пелюсточок, жовтих тичинок.
— Де ти така взялася, квіточко?
— Яка?
— Така красива!
— Бо я виросла напровесні, коли ще навколо лежав сніг. Моя краса — від раннього сонця, теплого вітру, блакитного неба... Але одній мені тут надокучило.
— Хіба ти одна? — Дівчинка враз випросталась, повела рукою.— Он скільки твоїх сестричок.
Справді, вся галявина вже блискотіла вогниками. То цвіли різноманітні квіти, схожі на Синє Очко. Дівчинка, сміючись, завзято замахала руками — кликала друзів:
— Сюди! Сюди!
Невелика лісова галявина задзвеніла дитячими й пташиними голосами, задухмяніла весняними пахощами.

НЕСОЛОДКІ ЦУКРИНКИ
Наталочка дуже любила цукерки. Вона ними смакувала завжди і всюди. Ото збирається в дитячий садок — і в кишеньку не забуде покласти кілька «Золотих ключиків» чи «Ромашку». Не буде їх — хоч леденця. Цю блискучу солодинку відразу вкине в рот, як тільки вийде за поріг. Мама й тато не раз застерігали: дивись, животик болітиме, та вона не зважала.
Якось у неділю вранці, коли не треба було поспішати до садка, дівчинка лежала в ліжечку й дрімала. І раптом згадала: вчора ввечері дуже смачні цукерки їла. Називалися вони «Пташиним молоком».
Підхопилася мерщій з ліжка і — на кухню, де мама готувала сніданок.
— Ма, цукерок хочу!
— Я ж тобі вчора останні віддала.
— А я хочу,— наполягала дівчинка.
— Ось поснідаємо, піду до крамниці й куплю,— пообіцяла мама.
— Ні, мені зараз.
— Коли так, — вже трішки розсердилася мама, — сідай до столу.
Наталочка сіла за стіл, сподіваючись, що у мами для неї щось знайдеться. Але мама зняла з плити чайника, налила в чашку чаю, поставила на стіл цукерницю й поклала скибку білого хлі ба з маслом.
—А цукерки?
— Вкинь у чай цукру.
— Цукринки несолодкі.
— Отакої,— сплеснула в долоні мама.— То виходить, що ми з татом погані буряки вирощуємо, наша праця марна?
— Не знаю,— відказала дівчинка.
Цієї миті на подвір'ї загуркотіла, машина. Може, то батько приїхав? А він дуже не любить, коли Наталочка вередує. І вона примовкла. Та коли на порозі з'явилася висока постать колгоспного шофера дядька Грицька, згадала за своє.
— А чого це дівка похнюплена? — запитав він.
— Бачите, цукор їй несолодкий,— пояснила мама.
Гість весело подивився на дівчинку, про щось міркуючи:
— А що, може, й справді несолодкий.
Наталка почала з зацікавленням позирати то на нього, то на маму.
— Слухай, Наталко, ти хочеш дізнатися, чому цукор саме такий?
— Хочу!
— Тоді поїхали зі мною.
Дівчинка вже хотіла бігти до дверей,  але  мати сказала:
— Тобі он треба голову помити, платтячко пошити.
— Та дозвольте вже нам, Надіє Петрівно,— заступився за дівчинку гість.— Сьогодні у садок вона не йде, тож устигне все зробити після обіду.
Мати неохоче, а все ж погодилася:
— Гаразд, їдьте, тільки не баріться.
— Постараємось,— запевнив дядько Грицько й додав: — Ну, ми помчали.
Учора ввечері був невеликий дощ — повсюди рясніли калюжки. Хоч було ще зовсім  рано,  але Осіннє сонце  вже пригрівало. Ніде ні душі.  Лише як промайнули березовий гайок,  Наталочка вгледіла на чорному полі самітного трактора.
— Це ми до нього їдемо?—нетерпляче запитала в дядька Грицька.
— Туди.
Біля трактора, куди підкотила машина, дядько виглянув із кабіни й махнув комусь рукою:
— Насипай!
Щось   заторохтіло.   Дівчинка   глянула   у   віконечко   кабіни,   з якого було видно кузов,— то  буряки  висипалися  з  ковша.   Коли; кузов був повний, до них підійшов тракторист, його обличчя було аж чорним від пилюки, але очі були лагідні.
— Це твоя така, Остаповичу?
— Ні, бригадирова.
— Катаємося, значить?
— Не  зовсім  так,— відказав  дядько   Грицько,   але   нічого   не пояснив.
Коли вони виїжджали з бурякового поля, колеса в'язли у розмоклому грунті, а потім раптом потрапили в якусь канавку. Наталочка аж підскочила. Дядько Грицько рвучко крутнув кермо, став смикати якийсь важіль з блискучою кулькою на кінці, щось натискав ногою, та машина ніяк не хотіла вибиратися з канавки. Нараз вона й зовсім зупинилася.
— Мабуть, доведеться тут і заночувати.
— Ой, ой! — розгубилася дівчинка.—» Я додому хочу.
— Ну, коли так, спробуємо вибратися,— сказав серйозно Григорій Остапович і виліз із кабіни.
Він довго відкидав з-під коліє грязюку, потім оглянув мотор, Нарешті сів знову за кермо. Машина рушила, і незабаром вони були на дорозі. Наталочка полегшено зітхнула.
Їхали хоч і швидко, але довго. Та ось із-за пагорка показалися кількаповерхові будинки, вежі електроліній. Вище їх височіла широка коричнева труба.
То був завод. Вони завернули на його широке подвір'я. Дядько зупинив свою машину-самоскида біля неглибокої канави, якою весь час текла вода, Дядько Грицько натиснув якусь кнопку — і кузов машини почав підніматися вгору. Коли це враз — фр-р-р-р!
Наталка визирнула з кабіни — їхні буряки вже попливли за водою.
— Куди вони?
— Купатися захотіли, щоб чистими на завод прийти. Гайда, подивимось.
У цеху, куди вони прийшли, працювали мотори, хлюпотіла по залізному широкому жолобу вода. З неї великі барабани піднімали вже вимиті буряки й кидали їх на стрічку транспортера. По ньому буряки потрапляли до іншої машини, яка різала їх на дрібнесенькі  шматочки,  щоб  вони  швидше  віддали  цукор.
Всюди — ані душі. Тільки високо під стелею літало двійко голубів. Птахи почувалися там привільно.
— Чому це вони сюди залетіли?
— Пташине молоко принесли,— підморгнув дядько Грицько.
— Таке й скажете,— не повірила Наталочка.
Потім вони з дядьком увійшли до останнього цеху. Тут було майже тихо, мов у засніженому саду. Посеред цеху стояли чотири великі бункери. З них і сипався готовий цукор. Під цей білий струмінь робітники підставляли мішки. Машини, на зразок швацьких, зашивали наповнені мішки, і нова стрічка транспортера відвозила їх кудись у глиб цеху.
— Ой, як тут цікаво! — захоплено вигукнула Наталочка.
Робітниця, яка працювала біля найближчого бункера, оглянулася на неї, хотіла про щось запитати. В цю мить Наталочка помітила: наповнений цукром, але не зашитий мішок почав хилитися набік. З нього ось-ось  посиплеться  цукор.  Дівчинка  перша підбігла   до  стрічки  транспортера й підтримала мішок. Хотіла сама його підняти, але не змогла.
— Дядечку!
Дядько Грицько допоміг Наталочці. Робітниця похвалила її:
— Молодчина. Ану, куштуй, ти заслужила,— і дала їй жменю білого цукру.
Дівчинка запитально глянула на дядька. Він кивнув головою, мовляв, чому ж не покуштувати. Наталочка лизнула Ще теплі цукринки, що лежали в неї на. долоні. Раз, удруге. Ти диви, які солодкі. Навіть солодші за «Дюшес» чи навіть... «Пташине молоко».
— Оце смачно!
— Все, що важкою працею дається,— найсрлодше,— сказала їй робітниця.

МАНДРИ ЧЕРВОНОЇ КУЛЬКИ
Вона лежала на прилавку крамниці. Не одна — зі своїми різнокольоровими сестрами. Щоправда, більшість із них довго не залежувалися. Опинившись у руках хлопчика чи дівчинки, вони подавали такий веселий голосок, що Червона Кулька аж умлівала від заздрощів. «Коли ж мене куплять?—-питала себе.— Хіба я так не змогла б?»
Минав час, а все було так, як і раніше: брали тих, що лежали згори.
Червона Кулька спробувала вибратися вище та це тільки роз гнівило її сестер:
— Ти не краща за нас, чекай своєї черги.
А черга десь барилася. «Невже доведеться пролежати отак усе життя?» — не знаходила собі ради Червона Кулька.
Та якось тоненькі дитячі пальчики взяли і її з купки різнобарвних кульок. Не встигла збагнути, що до чого, як опинилася в кишені квітчастого платтячка. На щастя, ненадовго. Вже біля виходу з крамниці її пластмасового .свистика торкнулися дитячі вуста, й досі гумова сплющена кулька стала наповнюватися теплим повітрям. Вона почувалася такою щасливою, що не могла стримати своїх почуттів і... весело засвистіла.
— Ой, як гарно!— засміялася дівчинка, йдучи поруч тата. Їївеликі блакитні очі радісно заіскрилися.
Так усю дорогу свистик і не вгавав.
— Яринко,— прохав тато,— дай йому перепочити.
Та Яринка ніби й не чула — одно надувала Червону Кульку.
Відтоді кожного дня ні вдома, ні надворі дівчинка не випускала з рота свистика. Він, бідненький, аж захрип. Та це ще нічого, якби не трапилося лиха. Чи то в зоопарку, чи на дитячій залізниці/де дівчинка була з батьками,—свистик десь загубився. Скільки його не шукали, а знайти не могли.
На деякий час Яринка ніби забула про свою Червону Кульку, котра лежала тепер сплющена в кишені квітчастого платтячка.
Правда, одного разу дівчинка дістала її, надула й перев'язала отвір довгою шовковою ниткою. А тато намалював на блискучих червоних боках дві білі квітки, від чого Червона Кулька стала ще гарнішою.
— Тепер і на парад з нею можна йти,— сказав тато.
Він узяв Яринку за руку, і вони з будинку вийшли на вулицю. Був погожий сонячний ранок. Угорі над ними ясніло безліч транспарантів, в руках людей були квіти, різнокольорові гумові кульки. І все ж найвище  пливла  Яринчина  Червона   Кулька,   адже мала найдовшу нитку, та й сама Яринка тепер сиділа на плечах у тата.
Місто вирувало Ось на його головній вулиці почався військовий парад: йшли солдати, їхали автомашини з, ракетами. Яринка так захопилася побаченим, що ненароком розтулила долоньку, в якій тримала шовкову нитку, і Червона Кулька полетіла собі вгору.
— Тату! Тату!— розпачливо скрикнула дівчинка, та було вже пізно: Червона Кулька, підхоплена вітром, піднялася так високо,
що її ніхто вже не міг дістати.
Як просторо було їй тут!
Вона ніби сп'яніла від привілля, купаючись у промінні осіннього сонця.
Унизу плив людський потік. Там десь загубилася і дівчинка зі своїм привітним татусем. «Що вони подумають про мене?» —
майнуло в прозоро-червоній голівці кульки. Та коли в небо злетіли сотні барвистих сестер, їй було вже не до того.
Настав вечір, почався святковий салют. У кипінні яскравих вогнів, що раптово спалахували над містом, можна було геть забути про все на світі.
А от Яринка весь час пам'ятала про неї — про свою іграшку. Навіть тепер, повертаючись гомінкими вулицями додому, раз по раз торсала за руку тата:
— Глянь! Глянь!— прохала вона, задираючи вгору свою голівку в білій вовняній шапочці.
Дівчинка знала, чому це так яскраво квітне над містом небо. У ньому тривали мандри Червоної Кульки.

ПЕТРУСЕВА ВІДПУСТКА
Дехто може сказати: яка ж то відпустка серед зими? А чому б і ні? Адже Петрусь минулого, тобто торішнього, літа вже їздив до моря. Там він купався, засмагав, на човні плавав. Це ж тоді тато піймав йому невеликого, короткохвостого й зі сплющеним черевцем краба. Петрусь довго бавився з ним на березі, доки не набридло крабові й той тихцем шаснув у воду.
А цього року мама взяла відпустку саме тепер, узимку. Вона працює вихователькою в Петрусевому дитячому садочку. Та хіба ж міг він залишитися там без неї? А окрім того, вони з мамою їдуть у гості до дядька Феді та тітки Ніни. В них є невеличка дівчинка на'ймення Олеся. Про неї йому мама не раз розповідала.
І ось вони вже у відпустці. До міста дісталися поїздом. Вийшли на перон. Ой леле, скільки тут людей, автомашин, тролейбусів! Тут не те, що в їхньому селі, тут гав не лови.
Мама повела Петруся в метро. Хоч він уперше спускався на ескалаторі, сідав у голубий просторий вагон, однак ніскілечки не боявся.   
Проїхали кілька зупинок, вийшли з метро й пішли пішки. То була красива широка вулиця, на якій у два ряди росли стрункі тополі. І тут хлопцеві стало зовсім дивно: у них, у Карпатах, стільки снігу — кожне дерево під великою сніговою шапкою,— а тут лише в скверах лежать білі кучугури. А де ж на санках, на ковзанах кататися?  Ой,  нудьгуватиме  він  цієї  відпустки...
— Мамо,— несподівано запитав Петрусь,— а Олеся вдома?
— Хіба ти не знаєш, що малі діти зараз у садочку?
— А я туди піду?
— Побачимо, як поводитимеш себе в гостях.
Перші вечори Петрусь поводив себе досить пристойно: не галасував, слухався маму, тітку Ніну і особливо дядька Федя. Той, бува, тільки чорним вусом поведе — Петрусь знає: не треба борюкатися з Олесею. Тільки скаже: «Петрусю!» — і по коридору вже ніхто не бігає навипередки. Не тільки тому, що це заважає дядькові готуватися до уроків (він працює вчителем у школі), а й тому, що можна ненароком упасти й забитись.
Найчастіше, звичайно, на Петруся гримала мама. Тоді дядько, навпаки, захищав його.
— Марічко,— казав він, — не дуже свари хлопця. Знаєш, за день діти скучили Одне за одним. До того ж у нього відпустка...
Інколи дядько запрошував їх до своєї кімнати. Там, на невеличкому столику, лежав цілий стосик барвистих книжечок. Більшість із них Олеся знала напам'ять. Ото візьме котрусь, розгорне, за малюнком знайде вірш чи казку і вже водить пальчиком — читає. Раніше чимало цих книжечок читав зі своїм татусем і Петрусь. Тому про них вони з Олесею розказували навперебій.
Пртім дівчина діставала з-під дивана дві великі картонні коробки. В них зберігалися її ляльки. Шкода, що серед них не було жодного пістолета, заводної гоночної автомашини чи автомата. Та скоро хлопець міг не гірше за Олесю годувати смачною кашею блакитнооку з чорними віями Федоську. Навіть сповивав малу й примхливу Пестунку   і колисав її, щоб, нарешті заснула.
А велику руду мавпочку Жанетту Петрусь разом з Олесею вчили ходити по кімнаті- Вона невміло переставляла ноги, розмахувала руками, не йшла, а мов підстрибувала.
Минали дні. Петрусь з мамою побував у зоопарку, дитячому театрі, цирку.
Якось дядько Федь попросив дочку:
— Ти б розказала нам про свій садок.
О, вони зараз готуються до зустрічі із шефами — військовою частиною: вчать вірші, розучують пісні та новий солдатський танок. І Олеся тут же взяла хлопця за руку, повела на середину кімнати. Зрозуміло, у Петруся не все виходило, особливо коли робили підскок і вертілочку. Дівчина сердито тупнула ногою:
— Не так! Дивись, як треба!
І кружляла, кружляла по кімнаті, мов метелик, у якого червоні крильця з білими горошинами.
Петрусеві не сподобалась Олесина самовпевненість. 1 взагалі — чого це вона завжди шарпає його за руку? Хіба він у всьому такий невмійко?
— Я не хочу гратися з тобою, коли так,— насупився Петрусь і вибіг у коридор. Мама — за ним.
— Сину, так нехороше, некультурно.
— Поїхали додому! Мені тут набридло.
— Ну, раз так, поїдемо.
Вранці, коли Петрусь прокинувся, Олесі вже не було вдома. І тітка Ніна, мабуть, пішла на роботу. В кімнаті мама складала в чемодан дорожні речі.
Зайшов дядько Федь і перепитав:
— Марічко, коли відходить ваш поїзд?
— Після обіду.
— От і добре. У мене якраз є кілька вільних годин. Ходімо, Петре, ще погуляємо з тобою.
Ранок був на славу: небо — чисте, мов з кришталю, сонце — світле-світле,  дерева  навколо — в   білому  мереживі   інею.
Спочатку вони йшли вулицею, потім звернули на подвір'я якогось дитячого садка. Може, це Олесин? У глибині виднівся великий зелений корабель, що плив кудись по білому морю. Неподалік стояла, загрузла до коліс, вантажна автомашина. До неї, з-під замету, тихо підкрадався крокодил Гена.
Звичайно, дядько Федь дозволив Петрусеві збігати на засніжений капітанський місток корабля, спуститися з великої залізної гірки, походити по крокодилячій спині, посидіти в кабіні новенької автомашини.
— А чому тут нікого з дітей немає? — здивувався Петрусь.   
— Так у них же сьогодні свято.
— І я хочу побувати на ньому.
Коли вони зайшли в святковий зал, там було людно:  на маленьких стільчиках сиділи гості — батьки, солдати. На вільні місця сіли Петрусь і дядько. Ось на середину залу, по-святковому зодягнені, вибігли хлопчики й дівчатка. Серед них Петрусь упізнав і Олесю. Була вона в білих гольфах, в тому ж червоному платтячку з горошком, з рожевими бантами в білявих косах. Дівчинка теж упізнала Петрика  й тата.  Помахала їм рукою.
Розпочався концерт. Діти декламували вірші, співали пісень, танцювали. Настав останній танок. Хлопчики у високих гостроверхих шапках, на яких палали червоні'зірки, колом пішли по залу.
Привітна  ведуча-вихователька,   побачивши   Петруся,   гукнула:
— А йди-но до нас!
Петрусь, розгублений, пішов між стільчиками на сцену. Котрийсь із солдатів надів на нього свій червонозоряний кашкет. У залі заусміхалися: кашкет насувався хлопчикові аж на- вуха. Олеся підбігла до Петруся, взяла його за руку, й вони, опинившись попереду будьоннівців, затанцювали.
Тепер увесь зал дружно заплескав у долоні. Олеся поглянула на хлопця й зворушено сказала:
— Бач, як гарно у нас виходить.
Після концерту Петрусь розшукав дядька Федя:
— Давайте підемо й попросимо маму здати квитки. У мене ж відпустка ще не закінчилася...