Для молодшого шкільного віку

Чесне слово

Оповідання про хлопчика, який дав обіцянку своїм друзям. Друзі про обіцянку забули, а він - ні.

Художники: Сліпченко М.
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1957 рік, видавництво «Державне видавництво дитячої літератури УРСР». Кількість сторінок: .


Фрагменти:

ЧЕСНЕ СЛОВО
Мені дуже шкода, що я не можу вам сказати, як звуть цього чоловічка і де він живе, і хто його тато і мама. В сутінках я навіть не встиг як слід роздивитися його обличчя. Я тільки пам'ятаю, що ніс у нього був у ластовинні і що штанці в нього були коротенькі й трималися не на ремінці, а на таких шлейочках, які перекидаються через плечі і застібаються десь на животі.
Якось улітку я зайшов у садок — я не знаю, як він зветься — на Васильєвському острові, коло білої церкви. Була у мене з собою цікава книжка, я засидівся, зачитався і не помітив, як настав вечір. Коли в очах у мене зарябіло і читати стало зовсім важко, я швидко згорнув книжку, підвівся і пішов до виходу.
Сад уже спорожнів, на вулицях мигтіли вогники, і десь за деревами лунав дзвоник сторожа.
Я боявся, що сад зачинять, і йшов дуже швидко.
Раптом я зупинився. Мені вчулося, ніби десь збоку, за кущами, хтось плаче.
Я звернув на бічну доріжку — там білів у темряві невеличкий цегляний будиночок, які бувають в усіх міських садах, якась будка чи сторожка. А біля її стіни стояв маленький хлопчик років семи-восьми і, схиливши голову, голосно й невтішно плакаб.
Я підійшов і озвався до нього.
—    Що з тобою, хлопчику?
Він одразу, наче по команді, перестав плакати, підняв голову, глянув на мене і сказав:
—    Нічого.
—    Як це нічого? Тебе хто скривдив?
—    Ніхто.
—    То чого ж ти плачеш?
Йому ще важко було говорити, він ще не проковтнув усі сльози, ще схлипував, гикав, шморгав носом.
—    Давай пішли, — сказав я йому. — Глянь, уже пізно, вже сад зачиняють...
І я хотів узяти хлопчика за руку. Але хлопчик швидко відсмикнув руку і сказав:
—    Не можу.
—    Що не можеш?
—    Іти не можу.
—    Як? Чому? Що з тобою?
—    Нічого,—сказав хлопчик.
—    Ти що — хворий?
—    Ні,—сказав він. —Здоровий.
—    То чому ж ти йти не можеш?
—    Я вартовий, — сказав він.
—    Як вартовий? Який вартовий?
—    Та що ви — не розумієте? Ми граємося.
—    Та з ким же ти граєшся?
Хлопчик помовчав, зітхнув і сказав:
—     Не знаю. Тут  я, признатися,   подумав,   що,   напевне, хлопчик все-таки хворий і що в нього з головою не все гаразд.
—    Послухай, — сказав я йому. —Що ти кажеш? Як же це так? Граєшся і не знаєш із ким?
—    Так, — сказав хлопчик. —Не знаю. Я на лаві сидів, а тут якісь великі хлопці підходять і кажуть: „Хочеш гратись у війну?" Я кажу: „Хочу". Почали гратися. Мені кажуть: „Ти сержант". Один великий хлопчик - він Тимошенком був, маршалом... Він привів мене сюди й каже: „Тут у нас пороховий склад. А ти будеш вартовим. Стій тут, поки я тебе не зміню". Я кажу: „Добре". А він каже: „Дай чесне слово, що не підеш звідси".
—    Ну?
—    От я й сказав:  „Чесне слово, не  піду".
—    То й що?
—    Так от.   Стою,   стою, а вони не   йдуть.
—    Так! — посміхнувся я. —А давно вони тебе сюди поставили?
—    Ще завидна.
—    Так де ж вони?
Хлопчик знову зітхнув і сказав:
—    Я думаю, вони пішли.
—    Як пішли?
—    Забули.
—    То чого ж ти стоїш?
—    Я чесне слово сказав...
Я вже хотів засміятися, але потім схаменувся і подумав, що це зовсім не смішно і що хлопчик каже цілком правильно. Якщо дав чесне слово, то треба стояти, що б там не трапилось — хоч лопни. А гра це чи не гра — однаково.
—    От так історія вийшла! — сказав я йому. — Що ж ти робитимеш?
—    Не знаю,—сказав хлопчик і знову заплакав.
Мені дуже хотілося йому якось допомогти. Але що я міг зробити? Іти шукати цих дурних хлоп'ят, які поставили його на варту, взяли з нього чесне слово, а самі втекли додому? Та де ж їх тепер знайдеш, тих хлоп'ят? Вони вже, мабуть, повечеряли і спати лягли, І десяті сни бачать. А людина на варті стоїть. В темряві. І голодна, мабуть.
—    Ти, напевне, їсти хочеш? — запитав я в нього.
—    Так, — сказав він, — хочу.
—    Так от що,—сказав я, подумавши. —Ти валяй біжи додому, повечеряй, а я поки що за тебе постою тут.
—    Та,—сказав хлопчик, — а хіба це можна?
—    Чому ж не можна?
—    Ви ж не військовий.
Я почухав потилицю і сказав:
—    Правильно. Нічого не вийде. Я навіть не можу зняти тебе з варти. Це може зробити тільки військовий, тільки начальник...
І тут раптом у мене з'явилася щаслива думка. Я подумав, якщо звільнити хлопчика від чесного слова, зняти його з варти може тільки військовий, так у чому ж річ? Треба, значить, іти шукати військового.
Я нічого не сказав хлопчикові, тільки промовив: „Почекай хвилиночку", а сам, не гаючи часу, побіг до виходу.
Ворота ще не були зачинені, ще сторож ходив десь у найдальших закутках саду і до-дзвонював там своїм дзвоником.
Я став біля воріт, чекаючи, чи не пройде мимо який-небудь лейтенант або хоча б рядовий червоноармієць. Але, як на лихо, жоден військовий не показувався на вулиці.
От майнули були на тому боці вулиці якісь чорні шинелі, я зрадів, подумав, що то військові моряки, перебіг вулицю і побачив, що це не моряки, а хлоп'ята-ремісники. Пройшов високий залізничник у дуже красивій шинелі з яскравими малиновими нашивками. Але й залізничник з його чудовою шинеллю мені також тої хвилини був ні до чого.
Я вже хотів ні в сих ні в тих повертатися до саду, як раптом побачив за рогом, на трамвайній зупинці захисний командирський кашкет з блакитною кавалерійською околичкою. Здається, що ніколи в житті я так не радів, як зрадів тої миті. Стрімголов я побіг до зупинки. І раптом, не встиг добігти, бачу — до зупинки підходить трамвай, і командир, молодий кавалерійський майор, разом з усією публікою збирається просунутися до вагона.
Захекавшись, я підбіг до нього, схопив за руку і закричав:
—    Товаришу майор! Почекайте! Товаришу майор...
Він оглянувся, здивовано на мене подивився і сказав:
—    В чому річ?
—    Бачите, в чому річ,—сказав я. — Тут у саду, біля будки, на варті стоїть хлопчик. Він не може піти звідти, він дав чесне слово. Він дуже маленький... Він плаче...
Командир глянув на мене перелякано. Напевне, він теж подумав, що я хворий і в мене з головою не все гаразд.
—     До чого ж тут я?—сказав він.
Трамвай його відійшов, і він дивився на мене дуже сердито.
Але коли я трохи докладніше з'ясував йому, в чому річ, він не став довго думати і відразу ж сказав.
—    Ходімо, ходімо. Звичайно! Чом же ви мені зразу не сказали?
Коли ми підійшли до саду, сторож чіпляв на ворота замок. Я попросив його кілька хвилин почекати, сказав, що в саду у мене залишився хлопчик,   і ми  з майором побігли в глиб саду.
У темряві ми ледве відшукали білу будку. Хлопчик стояв на тому самому місці, де я його залишив, і знову, але тепер дуже тихо, плакав. Я озвався до нього. Він зрадів, навіть скрикнув з радощів, а я сказав:
—    Так от, я привів начальника.
Побачивши командира, хлопчик якось випростався, виструнчився і став на кілька сантиметрів вищий.
—    Товаришу вартовий, — сказав йому командир.—Яке ви маєте звання?
—    Я сержант, — сказав хлопчик.
—    Товаришу сержант, наказую залишити довірений вам пост.
Хлопчик помовчав, посопів носом і сказав:
—    А у вас яке звання? Я не бачу...
—    Я майор, — сказав командир.
І тоді хлопчик приклав руку до широкого козирка своєї сіренької кепки і сказав:
—    Єсть, товаришу майор: наказано залишити пост.
І сказав він це так дзвінко і так вправно, що ми обидва не витримали й зареготалися. І хлопчик теж весело і з полегкістю засміявся.
Не встигли ми втрьох вийти з саду, як за нами грюкнули ворота і сторож кілька разів повернув у замку ключ.
Майор простяг хлопчикові руку:
—    Молодець, товаришу сержант! — сказав він. — 3 тебе вийде справжній воїн. До побачення!
Хлопчик щось пробурмотів і сказав:
—    До побачення...
А майор віддав нам обом честь і, побачивши, що знову підходить його трамвай, побило зупинки.
Я теж попрощався з хлопчиком і потис йому руку.
—    Може, тебе провести? — спитав я в нього.
—    Ні, я близько живу. Я не боюсь, — сказав хлопчик.
Я подивився на його маленький веснянкуватий ніс і подумав, що йому справді нема чого боятися. Хлопчик, у якого така міцна воля і таке тверде слово, не злякається темряви, не злякається хуліганів, не злякається й страшніших речей.
А коли він виросте... Ще не відомо, ким він буде, коли виросте, але ким би він не був, можна поручитися, що це буде справжня людина.
Я подумав так, і мені стало дуже приємно, що я  познайомився з цим хлопчиком.
І я ще раз міцно і з задоволенням потис йому руку.
 


Дата внесення : 12.02.2009     Переглядів: 275     Популярність: 93.08%    
Належить до розділів:
Іноземні
Російські
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :