Алесь ЯКИМОВИЧ
Обробка білоруської народної казки

Білоруська народна казка про кмітливого хлопчика, який зробив багато добра людям

Жив один цікавий до всього хлопець Андрій. Хотів він усе знати. Куди не гляне, що не побачить — про все в людей розпитує, до всього довідається.
Пливуть у небі хмари... Звідкіля вони взялися? Куди пливуть? Шумить за селом річка... Куди біжить її вода? Росте ліс... Хто насадив його? Чому пташки з крилами, всюди вільно літають, а людина не має крил?
Відказували йому люди, відказували, зрештою бачать, що й самі не знають, що відказувати.
— Ти, Андрійку, хочеш бути мудрійком,— почали глузувати з нього люди.— Хіба можна все знати?
Та не вірить Андрій, що не можна всього знати,
Відказували йому люди, відказували, зрештою бачать, що й самі не знають, що відказувати.
— Піду,— каже,— до самого сонця: воно всюди світить, усе бачить і все знає. Воно мені розкаже, чого я сам не відаю.
Покинув Андрій свою хатину та й пішов шукати того місця, де сонце на ночівлю вкладається.
Іде та й іде, коли бачить — сидить край дороги на камені чоловік і питає всіх: «Доки я тут сидітиму?»
Андрій так само не міг нічого йому відказати.
Пішов далі. Бачить, чоловік плечима підпирає тин.
— Що це ти, дядьку, робиш? — питає Андрій.— Навіщо цей старий тин підпираєш?
— Не знаю... Може, ти знаєш?
— Якби знав, то не шукав би того, хто все знає,— відказав Андрій і подався далі своєю дорогою.
Пройшов трохи, коли бачить — чоловік сміття перегрібає.
— Навіщо ти, дядьку, сміття перегрібаєш?
— Не знаю...
— Ну й я не знаю,— сказав Андрій і пішов собі.
Довго він ішов чи недовго, прийшов у великий ліс. Цілий день блукав по ньому, кінець кінцем надвечір вибрався на галявинку. І тут йому раптом аж очі засліпило: таке сяйво з галявинки заяскріло. Розплющив він очі, бачить — неподалік сонцеві палаци, як вогонь, горять. Ледве зайшов він до палацу — нічого від блиску не видно. Роз-гледівся якось, бачить — сидить у кріслі старенька сонцева мати.
Відказували йому люди, відказували, зрештою бачать, що й самі не знають, що відказувати.
— Чого ти, хлопче, прийшов сюди? — питає вона.
Вклонився їй Андрій та й каже:
— Прийшов до сонця про дещо розпитати...
— Про віщо ж?
— Про все, чого сам не знаю.
— А чого ж ти сам не знаєш?
Почав їй розказувати Андрій, а стара слухала, слухала та й позіхати стала.
Відказували йому люди, відказували, зрештою бачать, що й самі не знають, що відказувати.
— Гаразд,— каже вона,— зачекай трішки — хутко син повернеться на ніч. А я тим часом подрімаю: страшенно зморилася за довгий день.
Вийшов Андрій з палаців, розклав вогонь, почав смажити сало на рожні: зголоднів же за довгу дорогу!
Наївся він сала з хлібом, захотілося пити. Пішов до річки й нагнувся до води. Раптом бачить — підіймається з дна річки дівчина, та така гожа, що й очей не відвести. І дівчина на нього задивилася.
— Не пий води з річки,— каже вона,— бо сонце тебе спалить!
— Але ж мені дуже пити хочеться...
— Йди за мною.
Привела дівчина хлопця до старого дуба, а з-під нього б'є джерело чистої студеної води.
Нагнувся Андрій і напився досхочу джерельної води.
Тим часом почало спускатися з неба сонце у свої палаци. Треба до нього йти, але не може він з вродливою дівчиною розлучитися.
Відказували йому люди, відказували, зрештою бачать, що й самі не знають, що відказувати.
— Ти ж гляди,   не кажи сонцю, що мене тут бачив,— сказала дівчина, знялася вгору й засяяла звідти ясною зорею.
Пішов Андрій у палаци. А там сонце так пече, що аж стіни палаців тріщать. Але те Андрієві пусту напився джерельної води, то й не може сонце його дійняти. Тільки шапку насунув на чоло, щоб очей йому не висмалило.
Розказав Андрій сонцю, чого прийшов. Сонце й ірже:
— Вчити тебе не маю часу. Але влаштую так, що ти все сам знатимеш.
По цім слові зібрало сонце всі свої промені в один пучок і сяйнуло хлопцеві в голову. І Андрій одразу відчув, що голова йому стала ясною і світлою, тільки страшенно горить, а серце раптом холодним зробилося, як лід...
Вийшов Андрій з палаців. Кепсько відчув себе з холодним серцем. І тоді він згадав про гожу дівчину. Й так захотілося побачити її ще бодай раз, що аж млосно йому стало. Заходився він кликати її. Скотилася з неба ясна зоря і стала перед ним вродливою дівчиною. Як глянув на неї Андрій і зразу відчув, що серце йому знову стало таким, як було.
Узяв Андрій дівчину за руку і повів у свій край. І такий він щасливий тепер ішов, що й пташкам з крилами не заздрив.
Підійшли вони до того чоловіка, що сміття перегрібає.
Глянув на нього Андрій і все зрозумів.
— Ти,— каже він чоловікові,— шукаєш у смітті   загублені   копійки і лише  дарма  час  тратиш. Берися ліпше за роботу, то швидше заробиш ті копійки, ніж знайдеш.
Послухав його чоловік, кинув марну роботу, взявся працювати й нажив і господарство, і гроші для власної потреби...
Йдуть вони далі, побачили чоловіка, що тин плечима підпирає. Глянув на нього Андрій та й каже:
— Не підпирай ти, чоловіче, того, що згнило, бо все одно воно впаде. Постав ліпше новий тин,
Послухався його чоловік і поставив новий тин замість гнилого.
Аж ось побачили вони того чоловіка, що на камені сидить і сам не знає, доки йому так сидіти. Андрій і каже:
— Не будь, чоловіче, таким скупим. Дай посидіти на цьому камені й іншим подорожнім.
Зняв Андрій чоловіка з каменя й сів сам з дівчиною. А чоловік веселий побіг додому.
Відпочили вони трохи та й рушили собі далі, у той край, де жив Андрій.
І тепер не Андрій людей про все розпитує, а люди його.
Так став Андрій за всіх наймудрішим.