МАР'Я МОРІВНА
Російська народна казка
В тридев'ятому князівстві, у преславнім королівстві жив собі Іван-царенко. Було в нього три сестри: одна — Мар'я-царівна, друга — Ольга-царівна, третя — Анна-царівна. Батько з матір'ю їхні померли. Помираючи, синові наказали:
— Як стануть сестер твоїх сватати, то першому ж і віддавай, при собі не тримай.
Поховав царенко батьків та з горя пішов із сестрами в зелен-сад погуляти. Аж тут укрила небо хмара чорна, знялася буря страшна.
— Ходімо, сестри, додому,— каже царенко.
Тільки зайшли вони до палацу — як гримнув грім, розійшлася стеля і влетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився об долівку, обернувся на красного молодця і мовить:
— Здоров був, Іване-царенку, ходив я гостем, а нині прийшов сватом: хочу в тебе сестрицю Мар'ю-царівну висватати.
— Якщо ти любий сестрі, я не перечу, нехай за тебе йде!
Мар'я-царівна дала свою згоду, сокіл оженився і поніс її в своє царство.
Дні спливали за днями, години за годинами, не зогледілися, як і рік минув. Пішов Іван-царенко з двома сестрами в зелен-сад погуляти. Знову насунула хмара з вихором та блискавицею.
— Ходімо додому, сестриці,— каже царенко.
Ледь до палацу вступили — як гримнув грім, розпалася покрівля, розійшлася стеля і влетів орел, ударився об долівку й обернувся на красного молодця.
— Здоров був, Іване-царенку, спершу я гостем ходив, а нині сватом прийшов.
І посватав Ольгу-царівну. Відказує Іван-царенко:
— Якщо ти Ользі-царівні до серця, нехай за тебе йде, я з неї волі не знімаю.
Ольга-царівна дала свою згоду й вийшла заміж за орла.
Орел підхопив її та й поніс у своє царство.
Минув ще один рік. Каже Іван-царенко до своєї найменшої сестри:
— Ходімо по зелен-саду погуляємо.
Погуляли трохи; знову набігла хмара з вихором і блискавицею.
— Вертаймося, сестро, додому.
Повернулися   додому,   не   встигли   й   сісти — як гримнув грім, розкололася стеля і влетів ворон. Ударився ворон об долівку й обернувся на доброго молодця. Попередні були красені, а цей ще кращий.
— Ну, Іване-царенку, раніше я гостем ходив, а нині сватом прийшов: віддай за мене Анну-царівну.
— Я сестрі не бороню; якщо ти любий їй, то нехай за тебе іде.
Вийшла за ворона Анна-царівна, й поніс він її у свою державу.
Залишився Іван-царенко сам один. Цілий рік жив без сестер, і почав сумувати.
— Піду,— каже,— шукати сестричок своїх.
Спорядився в дорогу, ішов-ішов аж бачить: лежить у полі сила війська побитого. Питає Іван-царенко:
— Чи є тут жива душа — озовися! Хто побив оце військо великеє?
Обізвався до нього живий чоловік:
— Всю цю силу великую здолала Мар'я Морівна, прегарная королівна.
Подався далі Іван-царенко, наїздив на білі намети, виходила навстріч йому красна Мар'я Морівна, прегарная королівна.
— Здоров був, царенку, куди простуєш — по волі чи по неволі?
А Іван-царенко на те:
— Добрі молодці по неволі не їздять.
— Ну, коли справа не квапить, погостюй у мене.
Іван-царенко тому й радий; дві ночі в наметах ночував, полюбився Мар'ї Морівні й одружився з нею.
Мар'я Морівна, прегарная королівна, взяла його у свою державу; пожили вони гарно якийсь там час, і надумала королівна на війну збиратися. Полишає вона на Івана-царенка все господарство й наказує:
— Скрізь ходи, за всім доглядай, лише в оцю комору не зазирай.
Не витерпів він: щойно Мар'я Морівна від'їхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув — а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.
Просить Кощій Безсмертний Івана-царенка:
— Змилуйся наді мною, напитися дай! Десять літ я тут мучуся, не їв, не пив — горло геть пересохло.
Царенко подав йому повне відро води; той випив і ще попросив :
— Мені одним відром спраги не вгамувати, дай ще води.
Царенко подав друге відро. Кощій випив і зажадав третього, а як випив третє відро — повернулася йому сила колишня, струсонув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.
— Спасибі, Іване-царенку,— сказав Кощій Безсмертний.— Тепер тобі ніколи не бачити Мар'ї Морівни як своєї потилиці.
Страшно завихрило, Кощій вилетів у вікно, наздогнав на шляху Мар'ю Морівну, прегарную королівну, підхопив її й поніс до себе.
Гірко заплакав-затужив Іван-царенко, зібрався й пішов у дальню дорогу.
«Щоб там не було, а розшукаю Мар'ю Морівну!» Іде день, іде другий, вже на третій світає, аж бачить пишний палац. Біля палацу дуб стоїть, на дубі ясен сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об сиру землю, обернувся красним молодцем і гукнув:
— Ой, шурину любий! Як тебе доля милує?
Вибігла Мар'я-царівна, зустріла Івана-царенка радісно, почала про здоров'я випитувати, про своє життя-буття розповідати. Погостював царенко у них три дні, а далі й каже:
— Не можу у вас гостювати довше; піду шукати жону свою, Мар'ю Морівну, прегарную королівну.
— Важко тобі відшукати її,— відказує сокіл.— Залиш тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо дивитися на неї, тебе споминати.
Іван-царенко залишив у сокола свою срібну ложку і далі пішов.
Ішов день, ішов другий, на третій уже світає. Бачить — палац стоїть ще пишніший од першого; біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить.
Знявся орел з дерева, вдарився об сиру землю, обернувся красним молодцем і закричав:
— Уставай, Ольго-царівно, милий наш братик іде!
Ольга-царівна вмить навстріч вибігла, стала цілувати-обнімати, про здоров'я розпитувати, про своє життя-буття розповідати.
Царенко погостював у них три дні та й каже:
— Довше гостювати часу не маю: іду шукати жону свою, Мар'ю Морівну, прегарную королівну.
Мовить орел:
— Важко тобі знайти її; залиш у нас срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе споминати.
Залишив царенко виделку срібну й подався в дорогу.
День ішов, другий ішов, на світанні третього бачить палац — ще ліпший за два попередні; біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить.
Злетів ворон з дуба, вдарився об сиру землю, обернувся на красного молодця і закричав:
— Анно-царівно, швидше виходь, наш братик іде!
Вибігла Анна-царівна, радісно зустріла, цілувала-обнімала, про здоров'я розпитувала, про своє життя-буття розповідала.
Іван-царенко погостював у них три дні та й каже:
— Прощавайте, піду жону свою шукати, Мар'ю Морівну, прегарную королівну.
Відказує ворон:
— Важко тобі знайти її; залиш-но в нас срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе споминати.
Царенко віддав йому срібну табакерку, попрощався і подався в дорогу.
День ішов, другий ішов, а третього дня добився-таки до Мар'ї Морівни.
Угледіла вона милого, кинулася йому на шию, залилася сльозами і мовила:
— Ой, Іване-царенку, чому ти мене не послухався— зазирнув у комору та й випустив Кощія Безсмертного?
— Прости, Мар'е Морівно, не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного: може, не наздожене.
Зібрались і поїхали.
А Кощій на полюванні був, увечері він додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
— Ти що, шкапо несита, спотикаєшся? Чи лихо яке чуєш?
Відказує кінь:
— Іван-царенко приходив. Мар'ю Морівну забрав.
— А можна їх наздогнати?
— Можна пшеницю висіяти, врожаю діждатися, зжати, змолотити, зерно змолоти, п'ять печей хліба напекти, з'їсти той хліб і по тому наздоганяти — і то встигнемо.
Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка.
— Ну,— каже,— на перший раз тобі прощаю за твою доброту, що водою мене напоїв; і вдруге прощу, а втретє стережися — на шматки порубаю.
Відняв у нього Мар'ю Морівну й умчав; а Іван-царенко сів на камінь і заплакав.
Поплакав-поплакав і знову по Мар'ю Морівну повернувся. Кощія Безсмертного вдома не застав.
— Їдьмо, Мар'є Морівно.
— Ох, Іване-царенку, він-бо нас наздожене.
— Нехай наздожене; ми хоч яку годиночку разом побудемо!
Зібрались і поїхали.
Кощій Безсмертний додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
— Ти чого, шкапо несита, спотикаєшся? Чи не лихо яке чуєш!
Іван-царенко приходив, Мар'ю Морівну, прегарную королівну, забрав.
— А можна їх наздогнати?
— Можна ячменю насіяти, зачекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, тим пивом упитися, добренько виспатися та тоді й наздоганяти — і то встигнемо.
Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка.
— Казав же, що не бачити тобі Мар'ї Морівни як своєї потилиці.
Відняв та й повіз до себе. Лишився Іван-царенко сам один, поплакав-поплакав і знову повернувся за Мар'єю Морівною;  о ту пору Кощія вдома не було.
— Поїдемо удвох, Мар'є Морівно.
—     Ой, Іване-царенку, та ж він наздожене тебе, на шматки посіче!
— Нехай посіче! Я без тебе жити не можу!
Зібрались і поїхали. Кощій   Безсмертний   додому вертається,   під   ним   добрий кінь спотикається.
— Ти чого спотикаєшся? Знову чуєш якесь лихо?
— Іван-царенко приходив, Мар'ю Морівну з собою забрав.
Кощій помчав, наздогнав Івана-царенка, посік-порубав його на дрібні шматочки і вкинув у просмолену бочку; ще й збив бочку залізними обручами та й пустив у синєє море, а Мар'ю Морівну до себе одвіз.
Саме у цей час у зятів царенкових срібло почорніло.
— Ох,— кажуть вони,— видно, лихо скоїлося!
Орел  кинувся  до  синього моря, схопив і виніс бочку на берег; сокіл полетів за живою водою, а ворон — за мертвою.
Далі злетілись усі троє, розбили бочку, шматки ца-ренкового тіла перемили і склали як треба.
Ворон порскнув мертвою водою — тіло зрослося, ніби й не було посічене; сокіл порскнув живою водою— Іван-царенко здригнувся, встав і мовить:
— Ох, як же я довго спав!
— Ще б довше поспав, якби не ми,— відказали зяті.— Ходімо тепер до нас у гості.
— Ні, братці, я піду по Мар'ю Морівну.
Приходить до неї і просить:
— Випитай у Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.
От Мар'я Морівна вибрала слушну хвилину й почала Кощія випитувати. Кощій відказав:
— За тридев'ять земель, у тридесятому царстві, за вогненною рікою живе баба-яга. В неї є така кобилиця, на котрій вона щодня навкруг світу облітає. Багато в неї ще й інших славних кобилиць. Я там три дні за пастуха був, жодної кобилиці не проґавив, і за це баба-яга дала мені одне лошатко.
— Як же ти через вогненну ріку перехопився?
— А в мене є така хустина — як махну о праву руку тричі, зведеться високий-високий міст, і вогонь його не сягає.
Мар'я Морівна пильно вислухала, переказала все Іванові-царенкові і хустину потай взяла та йому віддала.
Іван-царенко перейшов через вогненну ріку і попростував до баби-яги. Довго йшов він, не пив і не їв.
Трапив йому назустріч заморський птах з малими дітками. Іван-царенко каже:
— З'їм-но я одне пташенятко.
— Не їж, Іване-царенку,— просить птах.— Я тобі у великій пригоді стану.
Пішов він далі; бачить у лісі вулик з бджолами.
— Візьму-но я,— каже,— хоч трохи медку.
Бджолиная матка озивається:
— Не руш вулика мого,  Іване-царенку. Прийде час, я тобі у великій пригоді стану.
Він і не рушив вулика, далі пішов; спіткав левицю з левенятком.
— З'їм я хоча б оце левенятко: їсти хочеться, аж душа болить.
— Не займай, Іване-царенку,— просить левиця,— прийде час, я тобі у великій пригоді стану.
— Гаразд, хай буде так!

Подався далі голодний. Ішов-ішов — стоїть хата баби-яги, навкруг хати дванадцять паль, на одинадцятьох палях — по людській голові, лише одна паля вільна.
— Добридень, бабусю!
— Здоров, Іване-царенку! Чого прийшов — по своїй   добрій волі, а чи за потребою?
— Прийшов заслужити у тебе богатирського коня.
— Зроби ласку, царенку, в мене ж не рік служити, а всього лише три дні. Якщо впасеш моїх кобилиць, дам тобі богатирського коня, а як ні, то не гнівайся — стримітиме твоя голова на останній палі.
Іван-царенко погодився. Баба-яга його нагодувала-напоїла й звеліла братися до діла.
Тільки-но вигнав він кобилиць в поле, кобилиці позадирали хвости і в усі боки по луках розбіглися; не встиг царенко оком змигнути, як їх і видно не стало. Тут він заплакав-затужив, сів на камінь і заснув.
Сонечко вже на захід скотилося, прилетів заморський птах і будить його:
— Вставай, Іване-царенку, кобилиці тепер вдома.
Царенко встав, до хати пішов. А баба-яга і шумить, і кричить на своїх кобилиць:
— Чому додому повернулись?
— Як же нам було не повертати: налетіли птахи з усього світу, мало нам очей не видовбали.
— Ну, ви взавтра по луках не бігайте, а розбіжіться по лісах дрімучих.
Переспав ніч Іван-царенко; вранці баба-яга йому
—     Гляди, царенку, як не впасеш кобилиць, коли хоч одну загубиш — бути твоїй буйній голівоньці на палі.
Погнав він кобилиць в поле; вони вмить позадирали хвости й розбіглися по лісах дрімучих. Знову сів царенко на камінь, плакав-плакав та й заснув.
Сонечко сховалося за лісом. Прибігла левиця:
— Вставай, Іване-царенку, кобилиць усіх зібрали.
Іван-царенко встав і пішов до хати. Баба-яга ще дужче гримає на кобилиць:
— Чого додому повернулись?
— Як же нам було не повертати? Набігли люті звірі зі всього світу, мало нас не пороздирали!
— Ну, ви завтра забіжіть у синєє море.
Знову переспав ніч Іван-царенко.
Вранці посилає його баба-яга кобилиці пасти:
— Якщо не впасеш — стримітиме твоя буйна голівонька на палі.
Він погнав кобилиць у поле. Вони вмить задерли хвости, зникли з очей і позабігали в синєє море; стоять у воді по шию. Іван-царенко сів на камінь, заплакав і заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й ка-
— Вставай, царенку, кобилиць усіх зібрано, та як вернешся до баби-яги, їй на очі не показуйся, піди в стайню і сховайся за яслами. Там є миршаве лошатко— гноєм обліплене; ти вкради його і в глуху північ тікай звідси геть.
Іван-царенко устав, прокрався до стайні та й заліг за яслами. Баба-яга і шумить, і кричить на своїх кобилиць:
— Чого повернулися?
— Як же нам було не повернути? Налетіло бджіл із усього світу, аж день зчорнів, та як узялися нас із усіх боків жалити до крові.
Баба-яга заснула, а в глуху північ Іван-царенко украв у неї миршаве лошатко, осідлав його, сів і поїхав до вогненної ріки. Доїхав до тієї ріки, тричі махнув о праву руку хустиною — і враз понад рікою звівся високий, славний міст.
Царенко переїхав мостом і махнув хустиною о ліву Руку лише двічі — залишився через ріку міст тон-кий-тонесенький.
Вранці прокинулася баба-яга — миршавого лошати і сліду немає! Кинулася навздогін, щосили у залізній ступі скаче, ступирем поганяє, помелом слід замітає.
Прискочила до вогненної ріки, глянула й гадає: «Гарний міст!»
Поскакала мостом — міст посередині проломився, а баба-яга шубовсть в ріку; тут і знайшла свою лютую смерть.
Іван-царенко відгодував лоша в зелених луках,— став із нього диво-кінь. Приїздить царенко до Мар'ї Морівни. Вибігла вона, кинулася йому на шию:
— Як ти живий лишився?
— Так і так,— відказує,— поїдемо зі мною.
— Боюся, Іване-царенку, наздожене Кощій, бути тобі знову порубаному!
— Ні, не наздожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, він швидше птаха летить.
Сіли вони на коня та й поїхали.
Кощій Безсмертний додому  вертається, під ним кінь спотикається.
— Чого ти, шкапо несита, спотикаєшся? Чи не лихо зачув?
— Іван-царенко приїздив, Мар'ю Морівну забрав.
— А можна їх наздогнати?
— Хтозна. Тепер в Івана-царенка кінь богатирський, кращий за мене.
— Ні, не стерплю,— лютує Кощій Безсмертний,— поїду навздогін!
Чи багато, чи мало часу минуло, а наздогнав-таки Івана-царенка, скочив на землю й хотів було рубонути його гострою шаблею; та Іванів-царенків кінь вдарив щосили копитом Кощія Безсмертного й розтрощив йому голову, а царенко доконав його булавою.
По тому розклав царенко вогнище велике, спалив Кощія Безсмертного й навіть попіл його геть по вітру розвіяв.
Мар'я Морівна сіла на Кощіевого коня, а Іван-ца-ренко — на свого, й поїхали вони в гості спершу до ворона, далі до орла, а там і до сокола.
Куди не приїдуть, всюди стрічають їх з радістю:
—     Ох, Іване-царенку, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недаремно ти клопотався: такої красуні, як Мар'я Морівна.в цілому світі пошукати — не знайдеш!
Погостювали вони, побенкетували та й поїхали до свого королівства. Приїхали, стали жити-поживати, добрі меди попивати.