БІЛЕНЬКИЙ ФАРТУШОК
Окопи проходили через город, який спускався до зелених луків. Такі ж ямки було видно і по другий бік річки. Солдати, що лежали на вгороді, називалися червоні, а навпроти були білі. Час від часу вони стріляли, і повз хату, в якій жила білява Явдошка з своєю мамою, пролітали кулі. Вони дзижчали, наче справжні бджоли.
Одна влучила в шибку й зробила дірочку.
—    Батькові в лоб твоєму,— сказала Явдощина мама сердито.
—    Це наші стріляють? — спитала Явдошка.
—    Чого б це вони стріляли по своїх? Денікінці   стріляють.
—    Чому стріляють?
—    Мабуть, царя свого шкода.
—    А чого їм шкода?
—    Що люди скинули його, душогуба, з престолу.
—    І татко мій скидав царя?
—    Може, й татко скидав. На фронті солдати теж збурилися проти царя, щоб народ сам собі правив. З того й поділилися: пани за царя, за свою власть, народ за свою, і давай чубаритись, воювати.
У цей час десь на городі розлігся вибух, аж здригнулася земля, а розбита шибка дзенькнула і брязнула на долівку.
Явдошка зробила великі очі й глянула на матір. Мати схопилася за серце й посірілими губами зашепотіла:
—    Ляж, ляж на долівку! — сама знеможено опустилася на лаву.— Дай води!
Явдошка вибігла з кухлем у сіни, де стояла діжка з водою.
У розчинені двері було видно, як на подвір'я падали скалки від снарядів. Вони гупали, як груші, і там здіймався тоненький пилок.
Із городу вийшов якийсь чоловік. Він був у старій шинелі без хлястика, на зім'ятому кашкеті жовтіла зірка. На одному плечі в нього висіла гвинтівка, з другого звисав пошматований рукав, і по ньому стікала кров.
Солдат був худий, високий і заріс давно не голеною бородою. Побачивши Явдошку, він повернув до сіней.
—    Дай, дитино, водички напитись,— сказав він побілілими губами,— все пересохло в роті.
Явдошка не зводила очей з його розпанаханого рукава.
—    Ой, як кров біжить,— проказала вона, а сама аж зсудомилась.— Рука тільки на чуточці держиться.
Солдат сам набрав у кухоль води і випив її до дна.
—    Від того, мабуть, і в очах мені темніє, дочко. Аби можна було кров зупинити, так нічим.
—    Ой дядю, як дзюрчить. А як зупинити?
—    Ти ще мала, донечко, а де твоя мама?
—    Мама зрушила серце, вона боїться війни, а я не боюсь, я вам перев'яжу руку, вона й перестане.
Солдат дивився на Явдошку ласкаво, наче хотів погладити її по голові, тільки здоровою рукою треба було підтримувати гвинтівку. Явдошка зирнула по кутках сіней, але нічого не побачила, що б годилося для перев'язки; тоді вона зняла з себе біленький фартушок з вишитими півниками внизу й почала обмотувати ним закривавлене плече.
Щоб їй зручніше було, солдат трохи нагнувся, а сам все дивився й дивився на дівчинку, аж доки в очах йому показалися сльози.
—    Як тебе звати, донечко?
—    Явдошка, а маму — Онипка.
—    Явдошка! От спасибі тобі, Явдошко, зразу полегшало. Наче з своєю Галочкою побалакав.
Гвинтівка зсунулася на край плеча, і солдат так скривився, що аж застогнав.
—    Покиньте її, дядю! — замахала руками Явдошка.— Вона важка.
—    Не можна, донечко, над нею трудилися люди. У ній сила велика... Ти її перевісь на друге плече.
Явдошка аж почервоніла від натуги, доки переклала гвинтівку на друге плече.
Солдат звівся й пішов на вулицю. Плечі йому опустились, а ногами ледь пересував.
Явдошці було й шкода дяді, і радісно, що йому стало легше, як перев'язала рану, і вона аж підстрибнула.
Із хати вийшла мати:
—    З ким ти балакала, доню? І тобі не страшно?
Явдошка вказала на солдата, який виходив уже на вулицю:
—    Тому дяді відбило руку. Він води просив.
Від цих слів мати знову схопилась за серце.
—    Отак десь, може, й батько наш... А де ж ти поділа фартушок?
Явдошка   враз   ніби   згасла,   похнюпилась, потім скривилась і заплакала.
—    Мабуть,  замазала фартушок?  То відпе реться, доню, не плач.
Але Явдошка заплакала ще дужче:
—    Я щоб зцілити руку дяді... Я більше не буду, не бийте...
Мати заплакала й собі, але рука не переставала гладити дочку по білявій голівці.


ВАЛЕТ
Чия записка?
До полку приблудився пес. У нього були м'які вуха і хвіст бубликом. Щоб випросити їсти, він ставав на задні лапи і блимав очима, аж доки червоноарміиці не кидали йому шматка хліба. Його прозвали Валетом.
У полку Валет лащився до всіх. Не любив тільки одного чубатого червоноармійця, його так і прозвали Чубатий, який теж не минав нагоди, щоб вдарити Валета.
—    Чого ти з ним воюєш? — питали його товариші.
—    Дурний пес,— відповідав Чубатий.
—    А може, він не любить тебе за чуб. Такі чуби носили колись тільки козаки, що били робітників нагаями.
Чубатий криво посміхнувся.
—    Мене самого били. Ти краще принюхайся,— і хотів, як завжди, ударити собаку ногою.
Валет відскочив, вишкірив зуби і гавкнув. Червоноарміиці гуртом засміялися, а Чубатий уже зовсім розгнівався й нахилився, щоб пошукати грудки. Валет загавкав і сховався за Кирика.
Кирик у полку був наймолодший червоноармієць. З Валетом він заприятелював ще з першого дня. Коли полк зупинявся на відпочинок, Кирик завжди кудись зникав із собакою. Це почало вже викликати у декого підозру:
—    Де вони бувають?
А Чубатого цікавило:
—    Що вони там роблять?
Але цього ніхто не знав.
Уночі Кирик з Чубатим пішли в розвідку до сусіднього села. В тому селі були білі з золотими погонами на плечах. Темна ніч минала, а Кирик з Чубатим усе ще не поверталися.
—    Може, їх підстрелили там? — говорили червоноармійці.
—    А я й постріл чув.
—    Де?
—    У долині.
Чекати довше було неможливо, бо починало вже світати, і полк, не знаючи, що там думає ворог, рушив у наступ. Командир і собі збирався вже сідати на коня, як хтось помітив Валета. Він нервово метушився біля ліхтаря, що стояв на землі.
—    Це він з розвідкою повернувся,— сказав червоноармієць, що тримав коня.
—    А де ж розвідка? — зрадів командир.
—    Почекали ще трохи, але ні Кирик, ні Чубатий не з'являлися, тільки Валет стояв на задніх лапах і пильно дивився червоноармійцеві в очі.
—    Ну, де ж твій Кирик? — знову почав нервуватися командир.
Валет заскімлив, зашарудів хвостом по землі і перевів очі на командира.
—    Ти чого, собако? — нахилився до нього командир.— А це що в тебе?
За нашийником у собаки білів клаптик паперу. Командир витяг. Це була записка. Від роси вона розмокла, і літери, написані хімічним олівцем, розповзалися в сині плями. Біля ліхтаря командир зміг розібрати тільки окремі слова: «Обходить... долині... зрадник... приведе Валет...»
Ким була написана записка, прочитати не молена було, що означало слово «зрадник», теж було незрозуміло. Одне було ясно із записки, що ворог обходить червоних по долині.
—    А що ж сталося з розвідкою? — запитав червоноармієць, що тримав коня.— Може, вона попала в полон, може, ото тільки собака вискочив.
У записці на це відповіді не було, але була в одному ріжку якась червона пляма, схожа на кров. Командир хутко звівся на ноги.
—    Зупиніть полк! — І тут же дав наказ наступати в долину.— Молодчина, Валет, розумний пес. Хто його навчив?
—    Кирик навчив,— сказав червоноармієць.— Ото він і ховався, мабуть, для того на відпочинках.
Валет задоволено крутив хвостом і збивав за собою порох. Командир хотів його погладити, але Валет ураз вишкірив на когось зуби. Всі здивовано, озирнулись. З темряви на світло виступив засапаний Чубатий. Він виструнчився, дзенькнув шпорами і голосно відрапортував: 
—    Товаришу командир, у ворога в селі тихо. Він зовсім не чекає на наш наступ.
Командир здивовано запитав:
—    Де ви були?
По долині пройшли під саме село.
—    А Кирик де?
Чубатий трохи змішався, відкашлявся і вже тихше додав:
—    Кирик — зрадник... утік до білих.
—    Хто зрадник?
—    Кирик! Хотів і мене вбити, та не попав.
—    А хто ж це записку прислав?
Чубатий здивовано закліпав очима, він не знав, про яку записку йшла мова, і не знав, що в записці було написано, але в цей час помітив Валета, який все ще шкірив зуби, і з обуренням сказав:
—    Це Кирик прислав записку. Щоб обдурити полк. От же хитрий, щоб на мене подумали. І собаку привчив,— і хотів знову ударити ногою Валета.
Командир наморщив лоба. Кирик був комсомолець, син робітника, Чубатий теж був ніби робітник. Так він про себе говорив, тому й від білих перебіг до червоних.
—    Значить, ворог нам не загрожує обходом? — запитав ще раз командир.
—    Може, з правого флангу,— відповів Чубатий.— А в долині тихо, як у вусі.
Командир щось сказав своєму помічникові  і  очима  повів  на  Чубатого,  потім  ще  раз прочитав у записці останні слова: «приведе Валет»...
—    Зараз ми взнаємо, хто з вас зрадник.— Покликавши собаку, він заткнув назад за нашийник записку, а сам сів на коня і скомандував:
—    Гайда, вперед!
Валет знав, що записку треба нести назад, гавкнув і застрибав по стерні в долину. Слідом тюпки рушила кінна розвідка.

Слід   привів  у   борозну
Про Кирикову зраду і про Валета, що приніс якусь записку, хутко довідався весь полк. Червоноармійці, щоб не почув ворог, розмовляли пошепки.
—    Такий розумний пес.
—    А Чубатий казав, що дурний пес.
—    Сам він дурний, раз від нього втік Кирик.
—    А я не вірю, щоб Кирик, комсомолець, та втік до білих.
—    Мабуть, бреше Чубатий.
—    Може, він сам підісланий шпигун?
—    Недарма його й Валет не любить.
Валет біг попереду. Сам рудий і на рудій стерні, він був ледь помітний. В борозні Валет зупинився, покрутився на одному місці і побіг уже не просто вниз, а кудись у бік від села.
Командир з розвідкою не відставали від нього. Валет пробіг, може, метрів з триста, зупинився й радісно завищав. Там хтось стогнав.
—    Таке, як Кирик. Слово честі, Кирик! — сказали всі в один голос і похапцем подалися в той бік.
Командир зіскочив з коня:
—    Ти що тут робиш, Кирику? Чому не повернувся з розвідки?
—    Я стежив за ворогом, товаришу командир. Він хоче захопити переправу.
До полку з наказом поскакав ординарець, а командир знову нахилився над Кириком, який тримався за бік і стогнав.
—    Хто тебе поранив?
—    Чубатий. Стрельнув ззаду і втік до білих, гадина.
—    А він каже, що ти хотів утекти до білих.
—    Куди ж я від своїх буду тікати? Що ви, товариші?
—    Так це Чубатий нас хотів обдурити, гаразд! А може, й ти брешеш про переправу?
—    Який же я був би комсомолець?
Червоноарміець роздер сорочку і перев'язав йому рану.
—    Який ти комсомолець, зараз узнаємо, а ти лежи, доки прийдуть санітари.— І командир знову поскакав до полку.
Кирик попробував було лізти, але тільки застогнав і похилився на сірий полинь. Валет,— мабуть,   радий,   що   знайшов   свого   приятеля живим,— став на задні лапи, передні підігнув і задоволено заблимав вороними очицями.
—    Якби не ти,— прошепотів до нього Кирик пересохлими губами,— чого б той Чубатий наробив. Ах ти ж, гад!—і він, скривившись, стиснув кулак.
Валет закрутив хвостом, потім ураз наставив вуха. Від переправи долітала вже густа стрілянина; і якась заблукана куля пролетіла над його головою. Полк може не встигнути підійти до переправи, тоді білі прорвуть фронт і він попаде в полон. Перемагаючи біль у боці, Кирик звівся на лікоть, щоб глянути в долину.
В долині блимали вогники, рвалися постріли і кричали люди. Над ними висів молочний туман, змішаний з димом. З диму вискакували люди, стріляли, бігли  і знову стріляли.
—    Наші відходять,— стривожено проговорив Кирик,— не встигли, мабуть, не встигли... сюди відходять!
Валет і собі зіп'явся на борозну і, оточений свистом куль, заляпав вухами. Цеп уже наближався до борозни. Повз Кирика червоноармійці проносили поранених. Пронесли й командира. Він лежав на рушницях і кволою вже рукою направляв полк униз, на переправу. Але червоноармійці бігли до борозни, в якій можна було хоч голову сховати від куль. Кирика червоноармійці помітили, тільки він знову підвівся на лікті й злякано закричав:
—    А переправа! Товариші! Білі ж за хоплять!
На нього витріщили очі.
—    Тебе не спитали. Їх он хмара суне!
—    Спробуй ще ти наступати. А то ховаєшся в борозні.
Кирик на ліктях, кривлячись від болю, видерся з борозни. На нього закричали.
—    Куди ти!
—    Уб'ють!
—    Не вилазь!
—    Вони фронт прорвуть, товариші, не давайте їм переправлятися,— і поповз з рушницею назустріч білим. Біля нього збоку, лякаючись куль, скімлив Валет.
—    А говорили, що Кирик зрадив. Уздовж цепу зашелестів шепіт здивування:
—    А ми що? Лізьмо, товариші!
За ними поповзло ще декілька червоноармійців, але решта, засипані кулями, не могли навіть підвести голови, хоч Кирик все ще кричав:
—    Вперед, товариші, вперед!
Валет, почувши знайому команду, запитливо подивився на Кирика. Довкола тоненькими голосами співали кулі, яких так не любив Валет, але він біг наперед, наїжачився і сердито загавкав, ніби на нього наступав хтось із дрючком. Червоноармійці, зачувши гавкання собаки, здивовано повисовували з борозни голови.
Шерсть на спині Валета здибилась, тонкий хвіст був затиснутий між ноги, а вуха піднялись, як ополоники. Враз Валет якось неприродно підстрибнув, завищав, упав на землю і почав зализувати бік. Біля нього розпластався знесилений Кирик. Все це бачили з борозни, і по ній перекотився збентежений лемент.
—    Соромно дивитися, товариші! — хтось вигукнув гірко.
—    А що я кажу, лізьмо! — проказав другий.
У цей час по цепу поповзла чутка, що командир помер од ран. Червоноармійці захвилювались. Тепер уже кілька голосів закричало:
—    Вперед, товариші!
—    За мною, товариші!
Бійці схоплювались на руки й повзли, а більшість звелась на весь ріст, безладно, але грізно закричала «ура», з багнетами вперед побігла в долину.
Білі не сподівалися на такий дружний натиск і зупинились. Червоноармійці вже не звертали уваги на кулі, а йшли в штикову атаку, тоді білі кинулися навтьоки через переправу.
Кирик, перекривлений від болю, звівся на лікті. Попереду виднілися тільки спини, курява та спалахи пострілів.
—    Тікають, тікають, Валет. Наші вже на переправі!
Валет жалібно заскімлив, кволо заворушив хвостом, але вже не міг підняти голови. Кирик часто зашморгав носом, в нього самого туманіло в голові, і хотілось опустити її на землю. Нарешті прийшли санітари з ношами. Кирик запитав:
—    Про Чубатого не чули?
—    Пробував тікати, анахтема, спіймали! Санітари поклали Кирика на ноші.
—    А Валета? — несміливо запитав він.
Один  санітар  нахилився  над  собакою,  поторкав голову, вона важко впала на землю.
—    Йому вже перев'язка не потрібна. Гарний був пес! — санітар зітхнув і взявся за ноші.
Полк гнав ворога вже по другий бік переправи.