Для молодшого шкільного віку

Веселі повітряні змії

Оповідання письменниці з Кіпру про долі дітей під час війни.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1984 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 50.


Фрагменти:

Марія ПІЛІОТУ
ВЕСЕЛІ ПОВІТРЯНІ ЗМІЇ


ПЕРЕДНЄ СЛОВО
(Замість виправдання)
Цю історію написано кілька років тому, під час першої та другої турецьких навал (1) коли ми, засмучені, знайомилися з першими жертвами варварської війни. Тоді я зустріла Рінулу, Левтерулу й інших дітей. Побачила їхні великі очі, сповнені болю, гіркоти та докору. За кілька місяців я знову їх зустріла. Вони навідували своїх родичів в іншому таборі для біженців. Табір межував із великим розкішним готелем. Дівчатка сховалися в кущах і нишком споглядали пишне весілля. Після навали минуло лише кілька місяців, а тут музика, квіти, шампанське, торт... Навіть пара голубів у клітці на краю басейну...
Згодом я познайомилась з хлопчиком. Його звали Хрістакіс. Я бачила, як він крадькома взяв з вітрини у вестибюлі готелю великий альбом з фотокартками. 1 коли адміністраторка готелю розшукала цього хлопчика в таборі, він сидів похнюпившись, гортав сторінки і все повертався до однієї. Там було його фото. Пораненою рукою, замотаною в криваві ганчірки, він ніжно пригортав своє кошенятко...
Звичайно, альбом належить тобі, Хрістакісе! Та його в тебе забрали і знову поклали в оббиту оксамитом вітрину...
Відтоді минуло кілька років, а Рінула, Левтерула й інші діти ще й досі далеко від рідного дому, а Хріста-кіс і досі не може взяти альбому зі своєю фотокарткою.
Хай простять нам діти за те, що ми ще й досі нічого не зуміли досягти. І хай вони частіше нагадують нам про наш обов'язок. Хай їхні великі скривджені очі підтримують нашу пильність.
Марія Піліоту

1 - Кіпр — острів, що лежить у східній частині Середземного моря. Живуть там грекя-кіпріоти (їх більшість) і турки-кіпріоти. В 1960 р. на Кіпрі проголошено незалежну республіку. В 1963 р. імперіалістичні сили спровокували збройні сутички між грецьким і турецьким населенням острова, що призвело до гострої політичної кризи.
В 1964 р. на Кіпр введено війська НАТО.
В 1974 р. грецька вояччина і сили внутрішньої реакції з допомогою імперіалістів організували збройний заколот проти законного уряду. Вони хотіли приєднати Кіпр до Греції. Водночас на острів висадились турецькі війська і окупували близько половини його території.
В 1975 р. керівництво турецької общини оголосило про утворення Турецької федеративної держави Кіпр на тій частині острова, яку контролюють турецькі війська.
Кіпріоти борються за свою незалежність, суверенітет, територіальну цілісність. Прогресивні сили всього світу підтримують цю справедливу боротьбу.


ВОВКИ Й ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
ТАТУСІВ ПОДАРУНОК

Той вечір приніс мені велику радість. Тато подарував червоний капелюшок! Я надягаю його, біжу до дзеркальця, що висить на стіні. Зависоко для мене, навіть як стану навшпиньки. Стільчик допоможе мені підрости...
— Носи на здоров'я, Рінуло. Ти справжня Червона Шапочка.
Це матуся. Вона обіймає й цілує мене.
У нас липень. Майже половина. Тато, повертаючись з роботи, не забув купити капелюшок, про який я давно мріяла. Ви ще не знаєте, який у мене чудовий тато! В нього добре, завжди усміхнене обличчя. І він завжди приховує від мене свою втому. Я щовечора виглядаю його на порозі нашого будинку. Я зустрічаю його. Тато обіймає мене, притискує до грудей, і я відчуваю, як мене огортає його ніжність.
— Я приніс тобі капелюшок, Рінуло.
— Червоний?
— На жаль, червоного не знайшов. Приніс тобі зелений...
Я розчарована, але намагаюся цього не показати. «А я ж домовилась із подругами гратися в Червону Шапочку»,— зітхнула подумки.
— Дякую тобі, татусю!
І я цілую його.
Тато прямує до їдальні. Я — слідом за ним. Тато кладе на стіл пакунок і, як завзятий фокусник, вигукує:
— Зелений капелюшку! За моїм велінням — стань для Рінули червоним! Раз, два, три!
Він тричі торкається пакунка своєю широкою долонею. Потім з дуже серйозним виглядом розгортає його—і ось мій червоний капелюшок визирає з паперу,
наче вранішнє сонце! А з кухні лунає веселий мамин сміх.
Я люблю тата не за його дарунки, а за те, що він такий добрий, і за те, що біля нього мені завжди так затишно!
— Дивись, доню, не потрап до вовків,— каже тато, надягаючи на мене капелюшок.
Він, звісно, жартує! Наш гайок знайомий мені до останнього куточка, і ніколи не бачила я там жодного вовка. Я зростала в цьому гайку, як і всі діти з нашого села. Його посадили ще наші діди. Вчителька раз у раз нагадувала нам про це, казала, щоб ми берегли гайок і дбали за нього.
Ніколи не забуду, як у першому класі вчителька повела нас у гайок на прогулянку. Ми розбіглися навсебіч, мов козенята. А потім заспівали пісеньку:

Я співаю у гаю
Пісню гарную мою:
Вовче, вовче, у-у-у!


Вчителька вдавала, що застібає черевики, надягає жакета. І раптом, коли ми не чекали, вигукнула:
— Беру ціпок і вас ловлю!
Ми шугнули хто куди. Вчителька — за нами. Коли вона когось наздоганяла, торкалася рукою. Той виходив із гри і сідав осторонь.
Ми вподобали цю гру і часто в неї бавились.
Якось, тікаючи від «вовка», я впала і розбила коліно. Лишився шрам,— він нагадує мені той день. Біль забувся. Така дрібниця! Так хочеться знову грати у вовка й козенят...
Я зсунула капелюшок набакир, щоб бути схожою на Червону Шапочку — таку, якою я!! собі уявляла,— і побігла до подруги, до Левтерули, щоб похвалитися капелюшком і погуляти з нею.
На порозі я зустріла Левтерулиного батька. Но знаю чому в мене стислося серце. Щоразу, як на мені зупинявся його погляд, мене наче проймало крижаним вітром. Та я дуже люблю Левтерулу, вона чудова дівчинка! Ми зростали разом, часом сварилися, але. ненадовго. Мені треба було бачити її, а їй — мене.
Сьогодні очі її батька були аж надто крижані.
Якось я випадково почула розмову тата з мамою і зрозуміла, що в них не дуже добрі стосунки з Левте-рулиним батьком. «Чому не всі так приятелюють, як ми з Левтерулою?» — подумала тоді я.
Я хотіла спитати: «Левтерула дома?» — та не могла здобутися на слово.
Зайду краще завтра. Може, мені більше пощастить, не зустріну його на порозі...
Червоний капелюшок пестив мені волосся. Погляд того чоловіка мовби пропікав мені спину. Я мимоволі наддала ходи й незабаром була вже вдома. Навіть ноги в мене задубіли.

ДОБРИЙ «ЦАР»
Настав вечір. Ніжний, теплий, літній. Вдома все тихо, спокійно, лагідно. Я знову присунула стільчик до дзеркальця, щоб подивитися на себе, і знову дуже собі сподобалась. Шкода, що Левтерула не бачить мене в цьому капелюшку! Погляд її батька мене лякає...
То що ж розділяє наших батьків?!
Коли в мене стає тяжко на душі, я мерщій біжу до своєї кімнати. На стіні висить портрет: мій казковий «цар» (йдеться про Макаріоса, першого президента республіки Кіпр (1960—1977). Такий добрий, такий ласкавий! Я люблю на нього дивитися. Я завжди уявляла собі царів суворими, поважними, таємничими. Мій — зовсім інший. І усмішка в нього як у всіх добрих людей.
Вже давно цей «цар» керує моєю вітчизною. Керує справедливо, милосердно, співчутливо...
Ніколи не забуду, як мама взяла мене на збори і я побачила його зблизька. Це було на відкритті великого доброчинного ярмарку. «Цар» ходив усміхнений поміж яток, купував іграшки й дарував дітям. Я загубила маму в юрбі, мене звідусіль штовхали, і я мало не плакала. Зненацька опинилася просто перед ним. Він помітив моє злякане обличчя. Підійшов, погладив по голові, простяг велику біляву ляльку:
— Візьми, дівчинко, цю ляльку і гуляй із нею. Мама розшукає тебе.
Навколо засміялися.
— Моя радість, моя Хара! — шепотіла я, пригортаючи ляльку. Адже «хара» по-нашому — це «радість».
Лялька стала мені подругою, сестричкою, моєю втіхою. Зараз і вона здається засмученою.
Я дивлюсь на усмішку мого «царя» й набираюся мужності. Тато останнім часом неспокійно ходить туди й сюди по кімнаті. Я не наважуюсь спитати, чого він хвилюється. Боюся почути щось погане...
Проте я таки почула дещо. Не все зрозуміла. Тільки те, що якісь злі люди хотіли вбити мого доброго «царя».
Я дивлюся на його портрет, на усмішку і не можу цього збагнути. Обертаюсь на свою ляльку, на Хару, і знову згадую той ярмарок...
— Рінуло, де ти? Час вечеряти.
Тато взяв мене на руки. Я відчула його тривогу.
— Якщо його вб'ють,— каже він стиха до мами,— наша країна загине. Ми всі загинемо.
Він іще щось казав, та я не зрозуміла. Тільки помітила, що мама зблідла і дивилася якось незвично.
Вітер повіяв з моря і долетів до нашого малого гарненького села на схилі Пендодактіло (гора на Кіпрі).
Такої години ми завжди по вечері сидимо вчотирьох — я, тато, мама і Хара — на порозі будинку і дивимось то на лимонні дерева у садках, то на море. Простягає назустріч вітрові свої квіти жасмин, розсіваючи ніжні пахощі. А вранці я побачу, як квіти встеляють землю навколо жасминового куща білим простирадлом, і наберу їх у кошик для матусі.
Уроків у школі немає. Два тижні тому почалися канікули. Можна скільки хочеш гуляти і бавитися...
На вулиці раптом залунали кроки. Здається, тато й мама когось чекають, бо на їхніх обличчях не видно подиву.
Це дядько Андреас, добрий татусів приятель. Але чому так пізно? Він живе на іншому кутку села, біля річки. Дітей у нього нема. Його жінка часто навідує нас, як буває в крамниці, і завжди частує мене то цукерками, то жуйкою.
Дядько Андреас дуже стурбований. Він навіть не глянув на мене.
Тато запросив його до кімнати — видно, хотів про щось розпитати. А мені сказав:
— Рінуло, тобі вже час спати. Пізно...
Я лягла спати неспокійна. Все навколо стало таким незвичним. І люди також... Мені кортіло посидіти з дядьком Андреасом і татом, послухати їхню розмову. Я відчувала, що йдеться про мого казкового «царя». Що його життя і наш затишок у небезпеці...
Я уявила собі його добре обличчя, лагідну усмішку. А червоний капелюшок сумно мовив мені:
— Не гуляти тобі, Рінуло, в Червону Шапочку.
Тут забагато вовків. Вони не дадуть тобі бавитись.

МІЙ КАЗКОВИЙ «ЦАР» ЖИВИЙ!
Настав світанок. Коли я прокинулася, мені було важко на душі. Крізь вікно я побачила море. Воно виблискувало під сонцем, і мені схотілося скупатись.
З веранди біля кухні добре видно Пендодактіло, його схили і фортеці на них. Ми часто там гралися й пустували. Перед нашим будинком — клумба з кущем жасмину посередині. А ближче до моря — наш садочок. Цей садочок — татова гордість, а клумба — то мамина турбота й радість.
Тут я народилася й зростала. Зростала разом із деревами : лимонними, що розцвітали двічі на рік, апельсиновими, помаранчевими. Коли тато повертався з роботи, він брав мене за руку, вів у садочок і навчав доглядати дерева, обрізувати сухі гілки... Він казав, що треба любити кожне дерево, кожен кущик і радіти врожаєві. І я раділа, завжди раділа!
Цього ранку, коли мені було так сумно, я знай бігала до клумби, звідки дивилася на Пендодактіло, і до садочка — поглянути на море.
Не знаю, як і коли біля мене опинилася матуся, задихана, з почервонілими очима. Вона схопила мене в обійми, голосно плачучи.
— Мамо, що сталося?
— Ходімо швидше додому!
Вона пригорнула мене до себе і плакала, плакала...
— Мамусю, чого ти плачеш?
— На це немає відповіді, Рінуло!
Я згадала той незабутній день, ярмарок, казкового «царя», що дарував дітям іграшки. І як він погладив мене по голові, і як дав ляльку, і як усміхнувся до мене...

— Ось він! Начепив зброю і лізе, як краб! — пробурмотів тато, виглядаючи з вікна.
— Хто?
— Хто ж, як не цей ниций покидьок, зрадник!
Тато лаявся! Такого ще не бувало. І голос у нього такий суворий...
Я злякалася. Він мені таким не подобався.
Я підійшла до вікна. І що ж побачила? Безлюдною вулицею сунув якийсь вояка. Я бачила тільки спину в сіро-зеленій формі й не могла пізнати, хто це.
Аж тут вій обернувся до нас. Левтерулин батько! Серед цих убивць! Обличчя темне, погляд жорстокий, палець на курку...
Як тепер зустріну я свою подругу? Що їй скажу? Як нам гуляти в Червону Шапочку?
У мене затремтіли ноги. Я глянула на клітку з канаркою біля жасминового куща. Як нас уб'ють, що станеться з нею? І одразу згадала казкового «царя». І заплакала...
Я замкнулася в своїй кімнаті. Тато метався по їдальні, не знаходячи собі місця. Так метається звір у клітці, готовий вирватись на волю, тільки-но відчиняться дверцята.
Повільно тяглися години. Минув полудень, настав вечір. Німий, сумний. Ніхто не думав про їжу. Моя лялька, моя Хара дивилася на мене блакитними очима, мовби хотіла сказати:
«Не сумуй, Рінуло! Наш «цар» не загинув. Він урятувався. Він і нас порятує».
Я заснула з лялькою в обіймах. Знаю, що завтра, коли прокинуся, день буде незвичайний. Я не зможу бігати в садок дивитися на море і до жасминового куща слухати канарку.
Вже засинаючи, я відчула ніжну руку, яка гладила мої коси, потім поцілунок у щоку. Лагідний мамин голос мовив:
— Рінуло, наш добрий «цар» живий! Їм не вдалося його вбити. Він урятувався.
Я скочила з ліжка!
— Матусю, люба, я це знала! Мені це сказала Хара!
— Так, він живий, Рінуло! Тато слухав радіо і почув його голос. Він живий! Значить, і в нас усе буде добре!
Щаслива, я заснула під мамину колискову:

Свята Марино, пані-мати,

Ти можеш всіх дітей приспати;
Приспи мені й мою дитину!
Тобі маленьку я віддала,
Мені велику поверни-но,
Високу, мов гора он там,
Струнку, мов та тополя
З гіллям зеленим серед поля.
Люлі-люлі, люлі-лю,
Я дитиночку присплю.


МОРЕ ВИВЕРГАЄ ЧУДОВИСЬКО
Минуло кілька днів. Важких, сумних. Тато, мама, моя Хара і я замкнені в хаті. Нас утішає лише думка, що казковий «цар» живий. Може, йому треба якийсь час перебути десь-інде, але ми певні — незабаром настане день, коли він повернеться до нас.
Хижі вбивці тинялися по вулицях. Вулиці безлюдні. Вряди-годи чути постріли. Це щоб нас налякати...
Навіть блакить неба здавалася сумною. І сонце мало не плакало.
Канарка стрибає в клітці, ніяк не вгомониться. А жасмин ронить білі квіти — як сльози...
Я не можу заснути. Вже співають півні — скоро ранок. Але я знаю: день забариться. Ще не скоро повернеться щаслива колишня година.
В моїй кімнаті світить електрична лампочка. В кожному кутку вона освітлює щось мені дороге. Куток ляльки будить спогади про зустріч з казковим «царем», його руку на моїй голові, його усмішку. В іншому кутку — маленька шафа. В ній мої платтячка, кофтинки, спіднички; все це пошила, вив'язала, вигаптувала мама...

... мене мама. Обидві ми запорошені, аж чорні. Я все згадую, що на столі в кухні лишилося гаряче молоко у синій склянці. В мені наче щось убите. Я хочу озирнутися на дітей, що сидять у машині, і не можу. А мама міцно тримає мене в обіймах. На останньому повороті я обертаюся і бачу вогонь та чорний дим над селом. Горять дерева, палають будинки — вони не можуть утекти. А ми тікаємо...
Якась жінка голосно заплакала, побачивши, як низько літають бомбардувальники. Зайшлася криком мала дитина.
Який жах! У горлі в мене клубок. Сліз немає. Куди ми їдемо? Ніхто того не знав. Єдине знали — тим часом урятувалися від смерті, яку розсівали літаки, парашутисти, гармати з кораблів...
— Тато... Де він? Чому він не з нами?
— Мамо! Де тато?
— Він воює, Рінуло, разом з іншими, щоб урятувати нашу батьківщину.
Тут я нарешті заплакала. Відчула й мамині сльози в себе на обличчі — вони капали й капали.
В горлі у мене пересохло. Де взяти води? Липнева спека нестерпна.
— Води! — простогнала я.
Хтось простягає мені пляшку. Такі знайомі рукиї Левтерула!
— Пий, Рінуло. Пий скільки хочеш.
— Дякую тобі, Левтеруло!
Левтерула зі мною! Мені враз світ угору піднявся.
— В останню мить я встигла схопити пляшку з водою,— каже Левтерула.
— А я в останню хвилину хотіла схопити свою ляльку Хару — і не знайшла її. Лялька наче крізь землю провалилася.
— Левтеруло, ти знаєш, куди нас везуть?
— Ні, а ти?
— І я не знаю.
— Кажуть, що ми повернемось, тільки-но мине лихо.
— Наш будинок згорів. Я бачила, як на нього впала бомба і він зайнявся. І коза згоріла. Вона була прив'язана в дворі.
— На щастя, ми врятувалися.
— Дай мені ще трохи водички.
А перед очима в мене синя склянка з гарячим молоком на столі в нашій кухні. І мамина кава... Ми не встигли поснідати.
— Рінуло!
— Що, Левтеруло?
— Чому ти так довго не приходила до мене гуляти?
— Забудь це, Левтеруло. Відсьогодні, мені здається, ми ніколи не розлучатимемось.

ГРА ПО-НОВОМУ
Як збігло вже стільки днів, стільки місяців? Ми рахуємо дні, що минають, і гадаємо, які будуть наші дні в майбутньому. Наснажуємо одне одного. Наш табір біженців — маленьке суспільство. Я живу в наметі, моя подруга Левтерула — в іншому наметі. Всі ми живемо в наметах.
Мій і Левтерулин тато вже не ворогують. Їх збратала війна. Щодня вони шукають роботу, та все марно.
Я сиділа з книжкою в кутку намету. Мама прала наш нужденний одяг. Раз нахилиться над ночвами, раз погляне на небо.
— Знову йтиме дощ,— бурмоче вона.
— Та сонце ж пече,— усміхаюсь я.— Дощу не може бути.
— Бачиш хмари над горою? За якусь годину вони принесуть дощ.
Я зажурилася. За цією горою наше село, а далі — моро. Які ж були вони нам любі і в дощ, і в спеку!
Листівки тікали, наче хтось гнався за ними. Певно, мама правду сказала. Не встигла вона розвісити білизну, як краплі дощу задріботіли по намету.
Ми пережили зиму, витримали й холод, і дощі. Не плакали. Але тепер, весною, засумували. Як гарно було в нашому селі о цій порі! Чому ми мусили тікати а нього? Чим завинили?..
На щастя, дощ скоро перестав.
— Так завжди буває навесні чи влітку,— сказала мама, знову схилившися над ночвами.— Дощі не тривають довго.
Сонце сяяло. Виблискувало листя, вимите дощем. І так солодко пахла земля!
— Рінуло, вийди погуляй!
Мама ніколи не чекала, щоб я її про щось просила.
Вона завжди читала мої бажання в очах. Я поцілувала її й вискочила з намету. Вибігла й Левтерула. На полі за табором зібралося чимало дітей. Дівчатка й хлопчики, менші й більші. Ми стали радитись, у що гратися. Старі ігри набридли.
— Піжмурки? Квач? Ні, давайте вигадаємо якусь нову забаву! — лунало звідусіль.
Раптом мої очі натрапили на чималий шмат червоного паперу. Вітер носив його по полю. Це папір для обгортки. «Хтось його Еикинув,— подумав я.— Він затримався на колючому кущику, наче капелюшок на кучерявій голівці».
— Стривайте! — вигукнула я.— Я знаю, у що ми будемо грати. В Червону Шапочку!
— Ніякої Червоної Шапочки! Хіба ми немовлята?! — зневажливо мовив найстарший хлопчик з нашого гурту.
— До того ж у нас шапочки немає! — вигукнув інший хлопчик.
Я похнюпилась. Згадала про татусів подарунок. І як татусь тоді вдав із себе фокусника. Лишився мій червоний капелюшок там, далеко за горами...
Але я не здавалася.
— Я вам принесу!
Помчавши до куща з червоним папером, я обережно зняла папір з гілки, згорнула вдвоє, потім склала куточки досередини, наперед і назад. Капелюшок готовий! Він, щоправда, нагадував скорше військову пілотку або човника догори дном. Та то байдуже! Він червоний, і його можна надіти на голову. Тепер вони не відмовляться грати...
Біжу до дітей — а вони вже грають! Галасують, верещать, гасають, як навіжені. А, це вони грають у війну!
«Нехай!» — подумала я. Насунула на голову паперовий капелюшок, взяла за руку Левтерулу, і ми попрямували до наметів.
Сонце сідало за гори. Далеко за ними, за морем, за дощовими хмарами — вовки. Не одну Червону Шапочку лишили вони без мами, без тата, без бабусі. А діти забули про лихо і грають у війну...
Ми з Левтерулою простуємо до наметів. Може, завтра настане кращий день для всіх дітей, для моєї подруги, для мене...

У ДОБРУ ПУТЬ, ЛАСТІВ'ЯТКО!
Того ранку він прийшов у клас задиханий і блідий. Проте одяг був охайний, як завжди, а чуб гарно зачесаний. А очі дивилися якось дивно.
— Вітаю тебе, Чорненький!
Мені подобалось так його називати. Дуже вже був він чорнявий. А який милий!
Він прихилив мене до себе з першої миті нашого знайомства. Вигнаний війною з рідного дому, він опинився в моїй школі. Всі мої учні і я полюбили його. Він був веселий, жвавий, добрий.
Мати його завжди сумна, аж чорна. Вона сама. Чоловік загубився на дорогах війни.
— Ну, Чорненький, що в тебе нового?
— Я їду, пані, я їду...
— Що ти кажеш? Переходиш до іншої школи? Наша тобі не подобається?
— Ні, що ви! Ми їдемо до Австралії.
Мені стало боляче за хлопчика, за його рідне село, яке посіла ненависть.
Він помітив мій сум і всміхнувся до мене.
— Дайте, пані, свою адресу. Я вам напишу.
Наступного дня ми прощалися. Він прийшов охайно й гарно зачесаний, як завжди. Діти зібрали гроші й купили йому маленький подарунок. Хлопчик прийняв його з радістю. Обличчя його було засмучене. Я його поцілувала.
— Любий Чорненький! Я ніколи тебе не забуду!
— І я вас пам'ятатиму, пані!
— Пам'ятай своє рідне село, хлопчику! Воно завжди на тебе чекатиме. І на визволення чекатиме...
З його очей було видно, що він зрозумів куди більше, ніж я йому сказала. Я потиснула йому руку.
— У добру путь, ластів'ятко. І повертайся швидше до свого першого гнізда. Будь певен — там усе на тебе чекатиме. Тільки ти не забувай!

АЛІСА З КРАЇНИ ЧУДЕС
Змалку я любила море і кораблі. Ні, не ті, що відпливали, а ті, що поверталися. Як я раділа, дивлячись на них! А море часом сердите, часом ніжне. Часом голубе, часом зеленкувате. Воно сягає в безкрай... Воно повне таємниць.
Я дивилася на море, на дерева, на струмки, на гори й відчувала, що мене з усім цим зв'язує ніби якась жила, така міцна, що її годі розірвати. І я завжди бачила на обличчях у тих, що відпливали, такий вираз, ніби жилу перерізано і з неї тече кров. І я була певна — ту рану душі не загоїть ніякий час.
Душа сходить кров'ю в кожного, хто мусить відплисти від рідних берегів...
Ось про що думала я одного дня в гавані Лімассо-ла, дивлячись на кораблі, що відпливали.
Велике судно стоїть біля набережної. Метушиться люд. Валізи, торби, мішки... Здорова дерев'яна драбина, наче міст, простяглася із судна на причал.
Цей міст мали перейти всі біженці, щоб розвіятися на чотири кінці світу.
На обличчях у них відчай, страх перед невідомим. Очі розгублені. Вони безпорадні перед лихом.
Мій погляд зупинився на дівчинці праворуч мене. Вона дивилася байдуже. Я підійшла до неї.
— Як тебе звати, дівчинко?
— Аліса.
— Ти їдеш?
Очі її округлилися. Було видно, що вона ледве стримує сльози.
— Мій тато.
Я зрозуміла. За її короткими відповідями ховалося багато...
Осторонь на вузлі сиділа її мати. А батько метушився. Пильнував, щоб не загубилися валізи...
— Не сумуй, Алісо, тато незабаром повернеться. Чого він їде?
— На роботу...
— Він надсилатиме тобі іграшки. Не сумуй І
— Я не хочу, не хочу! Хай не їде!
Я погладила її по голові. Очі в неї чорні, як маслини. І дві біляві кіски — наче шовкові. Мені згадалася «Аліса в Країні Чудес». Саме такою я уявляла колись малу героїню цієї книжки.
Але та Аліса блукала Країною Чудес, і очі її жадали пізнання. А ця мала Аліса опинилася в Країні Гидкої Війни. її вигнали з рідного села. Вона познайомилася не з казковими птахами, а з танками, що сіяли смерть. І от тепер перед нею величезне судно, готове пожерти її батька.
Я почула схлипування й обернулася. Батько держав Алісу на руках. Малі рученята обхопили його шию. Він цілував доньку й плакав. А її великі чорні очі були сухі...
Він їде. Мати плаче без упину. Хто знає, коли й де вони зустрінуться. Аліса дивиться на судно і не може плакати.
— Алісо, не сумуй! Все буде гаразд,— знову обізвалася я.
Вона навіть не глянула на мене. Сіла поруч із матір'ю.
— Ми будемо отак сидіти, аж поки судно відпливе,— трохи згодом сказала мати, витираючи сльози.
Батько їде... Аліса лишається, щоб продовжити подорож по Країні Чудес, яка зазнала гидкої війни.

НА ВСЕ ДОБРЕ, ДІДУ!
Він був схожий на платан, що в долині виріс.
Тиждень він тримався, та нарешті впав,..
Це було ранком, у неділю. Сонце гаряче, земля вогка від учорашнього дощу. А ми, сумні й заплакані, зібралися провести його в останню путь...
Коли я з ним познайомилась — а це було давненько,— мені дуже сподобався лад, який панував у його хаті, і зачарував садок, який він посадив на клаптику землі — батьковій спадщині. Стояв там вітрячок і старий колодязь. Дід їх не чіпав. Він пустив машину, щоб легко дістати воду, але колодязя не руйнував.
Коли ми прощалися в той перший день нашого знайомства, дід до свого «на все добре!» додав іще кошик лимонів.
— Візьміть! Це з нашого садка.
Сусіди його любили, бо він був добрий, чесний, працьовитий. Я звала його «дядько Савва», хоч ми не були родичами. Його дочка була моєю найкращою подругою. Він любив мене, як рідну дитину.
Його дуже тішив великий напис: «Аммохостос ласкаво запрошує вас!» — що починався від його паркану. Гостинність у цьому незабутньому місті починалася з паркану дядька Савви.
І от старий помер. Помер не в своїй хаті...
Його оточили родичі, діти, онуки, друзі. Малий Саввакіс — його наймолодша парость — широко розплющив оченята й замислено дивиться на діда.
— Ти любив діда?
Саввакіс сумно усміхнувся й не відповів. Дивився на квіти, що вкривали діда з голови до ніг.
— У добру путь...— прошепотіла я.
Всі його діти плакали.
«Такий платан не впав би, якби його не вирвали з корінням»,— подумала я.
Він ще тримався якийсь час. Сподівавсь повернутися.
Не дочекався. Його підкосила несправедливість. Та перш за все — туга за рідною землею.
Тепер ми кладемо його в чужу землю, далеко від рідної хати, від садка.
Раптом Саввакіс зірвався з місця й кудись побіг. Я захвилювалася. Куди це він?
Та коли друзі піднімали тіло діда на плечі, Саввакіс уже був тут. В руках він тримав гілку лимона.
— Я хочу покласти!.. Ні, не дістану. Візьміть!
— Завтра вранці вирушаємо до Канади. Там у нас є родич, він допоможе...— плачучи, сказала Стєллоччина мати.
Ой Стеллочко, люба! Я пам'ятатиму тебе, хоч ми так і не заприятелювали.
Я подивилася на годинник. За півгодини зачинятимуть крамниці, а мені ж треба купити Стеллочці подарунок!
Я зупинилася біля першої-ліпшої вітрини. Серед золотих браслетів та хрестиків лежав медальйон — малесенький золотий Кіпр на ланцюжку. Малий золотий Кіпр без «лінії Аттіли», не розрізаний ненавистю!..
Вранці я пішла до Стеллочки попрощатися. Вся родина сиділа на балконі. Вони вдивлялися в Трахов. Там "їхній будиночок; поруч, за мінаретами, майстерня... А вони їдуть у Канаду. Хтозна, коли вернуться. Та й чи вернуться?
Я дістала з коробки медальйон і повісила Стеллочці на шию.
— Це Кіпр. І десь тут Трахов і твій будинок. Не забувай їх ніколи!
Я нахилилася її поцілувати.
І тут сталося несподіване. Стеллочка обняла мене за шию й перша поцілувала! Крига нарешті скресла — ми заприятелювали...
— Стеллочка ніколи не зніматиме цього медальйона,— мовила її мати, витираючи очі.
Я певна, що поруч з малим золотим Кіпром в серці у Стеллочки б'ється великий Кіпр, який завжди на неї чекатиме...

ХОЧ БИ КУДИ ТИ ПОЇХАЛА, ЩАСТИ ТОБІ!
Стукіт у двері обірвав мої думки. Я подивилась у вікно. Це Еллі.
«Дивно,— подумала я.— Вона ніколи не спізнюється на уроки».
Еллі ввійшла, сказала всім: «Добридень»,— і попрямувала до мене.
— Що сталося, дівчинко? — спитала я.— Я думала, ти захворіла.
— Ні, пані. Ми були в фотографії. Я знялася на карточку. Я й вам принесла, щоб ви мене пам'ятали.
— Щоб я тебе пам'ятала?
— Ми їдемо, пані, з Кіпру. Карточка потрібна для паспорта.
— Але чому ж, дитино?
— Мій тато, пані, вже рік без роботи. Нам тут не можна жити.
І знов у моїй пам'яті зринає те літо, яке принесло нам стільки лиха. Наша школа сповнилась малими біженцями. А згодом, як настала осінь і почалися перші дощі, Еллі написала в своєму творі:
«Я радію дощеві. Адже він змиє з моєї хати бруд, що його лишили чужоземці, і, коли я повернуся, хата буде чиста...»
— А як же твоя хата, Еллі? Як твоє село, батьківщина?
Її великі карі очі затуманилися. Це була тендітна, дуже вразлива дівчинка. Війна зробила її передчасно дорослою...
За тиждень усе було готове. Настав день прощання. Діти попрощалися з Еллі стримано, як дорослі.
До мене вона прийшла попрощатися по обіді додому, із подарунком у руці. Це був горщик з базиліком, що його так люблять у нас на острові... Маленька квартира і весь великий будинок сповнилися тугою.
— Хоч би куди ти поїхала, щасти тобі, Еллі, моя дитино! І не забувай своєї батьківщини. Ніколи не забувай! Незабаром, я певна, ти повернешся до рідної хати. Там на тебе чекатимуть горщики з базиліком. Він зів'яв, та, коли ти повернешся, оживе...
Дарунок Еллі — горщик із базиліком — стоїть у мене на балконі. Він нагадує мені про дівчинку, яку я, може, ніколи вже не побачу, нагадує наші покинуті оселі, які чекають на нас...

З-ЗА ТЬМЯНИХ ШИБОК
Дощ чимдалі дужчав. Маргарита дивилась у вікно, як біжать звідусіль струмки і втікають у двір навпроти.
Иайбистріший струмок витікав, напевне, з їхнього садка. Кілька днів тому тато виполов усі бур'яни, і тепер струмок вільно біг назустріч своїм братам.
Маргарита сміялася, подумки вигадуючи оповідки про «свої» струмки.
Шибка затуманилась від її подиху. Маргариті схотілося щось на ній написати. Написала своє ім'я. Витерла його долонею і знову дмухнула на шибку. Написала мамине ім'я, потім татове, братикове, тоді ім'я вчительки. Це була приємна розвага.
її носик торкнувся скла і зробив на ньому маленьке коло. Маргарита домалювала до кола п'ять пелюсток, а над колом намалювала голуба. На мить їй здалося, що голуб ожив і білим променем майнув по шибці.
Їй стало веселіше. Листя на деревах заблищало, струмки заспівали. Ось і горобець випурхнув із схованки й заходився шукати зернятка.
— До роботи, доню! — гукнула з кухні мама.
Маргарита побігла в кухню, пов'язала червоний
фартушок. Вона готова. Сочевиця в глибокій мисці чекає, поки її очистять від камінців та іншого сміття...
Дощ змив пилюку з дерев, з бруківки.
«Я теж зараз візьмуся до чищеня й миття»,— подумала Маргарита. — Наче дощик».
Як гарно, коли все навколо тебе вимите, чисте. А ще краще — коли життя очищене від помилок...
Маргарита помітила зграю пташок. Пташки летіли на північ.
Вона підбігла до вікна, витерла шибку долонею і стала дивитися на пташок. Як вона їм заздрила! Вони могли перетяти «лінію кордону», і в них не стріляли.
— Маргарито! Де ти, Маргарито? — почула мамин голос.
— Я тут, у кімнаті!
— Біжи швидше сюди!
Маргарита вбігла на кухню, підскочила до вікна й побачила на небі барвисте диво — веселку. Там, куди полетіли пташки...
— Це добра ознака,— усміхаючись, мовила мама.— Пташина зграя, веселка...
В очах її жевріла надія. Хто знає, може, близька вже година повернення?..
Дивлячись на замріяне мамине обличчя, Маргарита й собі усміхнулася. Схопила миску й заходилась завзято вибирати із сочевиці сміття. Щоб не лишилося жодного камінчика, жодної грудочки землі!

МРІЯ В МІСТЕЧКУ РОЗВАГ
Березень — і весна готується запанувати в природі та в наших душах. Про це щебечуть перші боязкі ластівки. Про це гомонять, тікаючи, засмучені хмарки. Це оголошують зазеленілі луки й швидкі метелики.
У суботу по обіді щасливий час. Можна побігти до сусіднього містечка розваг з монеткою в затиснутій долоні. Катерина не журиться тим, що інші діти з табору біженців навідують містечко розваг і щосереди по обіді. Вона не хоче просити в тата грошей — знає, що зайвих немає. В інші часи тато сам би її спитав: «Чи не хочеш піти до містечка розваг? Ось гроші. Морозива купиш, почастуєш подруг. Тільки дивись — будь обережна!»
Якби вона пташиного молока попросила в тата — і то він би дав. А тепер?..
Не треба про це думати.
Сьогодні їй минуло дванадцять років. Та ніхто про це й не згадав.
Нехай! Вона не ображається. Вона вже багато що розуміє.
А містечко розваг? О, туди вона дуже любить ходити. Там у неї є чарівна таємниця.
— Привіт, Катерино! Ти сьогодні пізно.
— Що зробиш, пане Андреа?! Я чекала на тата.
— Ти не хочеш змінити атракціон? Спробуй хоч раз поїзд, автодром, коней...
— Ні, ні, пане Андреа! Дайте мені квиток на літак.
— Дивна ти дівчинка! Літак і літак — ось уже цілий рік...
Пан Андреа дав їй квиток, здвигнув плечима на знак подиву й повернувся до наступного клієнта.
Катерина схопила квиток і побігла, підстрибуючи. Біля літаків уже чекав польоту чималий гурт дітей.
Велике, дуже велике коло, до нього почеплено літаки. В кожний літак сідає хлопчик чи дівчинка. Коло рушає з місця й починає крутитися. Крутячись, спершу опускається, а потім піднімається. Вище, вище, швидше, швидше... Ще вище, ще!..
Як гарно! Як чудово почуває вона себе тут, у цьому літаку! Сум і гіркота лишилися на землі, забулося все лихе.
Вона літала, літала,— руки на кермі — легка пташина! Щаслива, дуже щаслива...
Вище, ще вище... Ще!
«Я знаю, що ніхто мені не повірить. Але я бачу! Ось воно! Я бачу його, бачу!»
Вона бачила! Бачила своє село за горою, серед мигдалевих садків. Вона його бачила щоразу, коли сідала в літак і кружляла по колу, піднімаючись вище й вище, здавалося — до самісінького неба. Вона бачила його щосуботи по обіді — ось уже цілий рік...
Інші діти співають, сміються, галасують. Автодром напрочуд їм подобається. Вони навмисне стикаються машинами й регочуть. А ці ось мчать до поїзда — поїхати «навколо світу».
Та ніхто з них не знає Катерининої таємниці. Це мрія? Ні, не мрія. Вона бачить своє село широко розплющеними очима, літаючи на літаку. Вона не скаже про це дорослим, бо ті все одно не повірять і сміятимуться з неї...
Та сьогодні вона не витримала.
— Це правда, присягаюся! Звідти, звисока я бачу наше село! Хіба тато не дивиться туди, на гору, й не зітхає? Отож коли я кружляю на літаку, я його бачу.
Вона казала це меншій сестричці, а та слухала, роззявивши рота.
Треба ж нарешті звірити таємницю! І, розповідаючи про свої польоти сестричці, Катерина відчула полегкість. Була певна — та їй повірила.
Та одного дня сталася біда. Велике коло з літаками зіпсувалося. Його розібрали, щоб полагодити.
У суботу, коли Катерина прийшла до містечка розваг і не побачила своїх літаків, їй здалося, що настав кінець світу. Наче відбулася ще одна ворожа навала — навала на її мрію. І це їй боліло, боліло нестерпно...
Вона стисла монетку в долоні, і її оповив невимовний смуток.
Що це?! Чому?..
Дядько Андреа гукнув:
— Катерино, йди-но сюди! Лишився і автодром, і поїзд, і коні! Бери квитка! Не журися, дівчинко!
Вона не хотіла його слухати. Побігла геть.
Відтоді Катерина не ходить до містечка розваг. Що ж, вона вже не дитина. В її віці отак бавитися... Чи в автодромі, чи їздити дитячою залізницею, чи на конях... Ні, не цікаво їй це!

ДВА СОНЯШНИКИ В МОЄМУ СНІ
Два соняшники стояли обабіч наших дверей, як двоє веселих вартових. Дві круглі голівки, золоті, як два сонця, що впали на землю і всілися на стрункі стеблини.
Мій тато, що багато подорожував, розповів про одну країну, в якій він колись був. Там дуже багато соняшників. Безмежні лани.
А навіщо так багато соняшників? Нам вистачає двох, щоб сповнити хату світлом і радістю.
Тато казав, що в тій країні з насіння соняшників виготовляють ліки для мільйонів людей.
Я на них дивлюся, всміхаюся, і вони всміхаються мені у відповідь. А потім повертають голівки до сонця й дивляться йому просто у вічі. Я теж якось спробувала дивитися сонцю в обличчя. Але мені засліпило очі, і я відвернулася. І як тільки соняшники витримують? Ось знову повертаються до сонця! Дивно!
Минув уже рік відтоді, як я з ними розлучилася, але згадую їх щодня.
З нашого села ми виїхали зовсім несподівано. «Вони підходять, вони вже тут!» — пригадую я вигуки. Паніка... Машини, що, мов навіжені, зриваються з місця і мчать на південь...
Так і ми... Це сталося вранці. Голівки соняшників обернені до сонця.
Ми сіли в нашу маленьку машину.
— А соняшники? — вигукнула я.— Я хочу їх взяти з собою! Ми б їх посадили — скрізь, хоч би куди приїхали. Щоб вони вранці віталися з сонцем, а ввечері
казали йому «На добраніч»...
Мама схопила мене за руку.
— Дурненька! Хіба ти не розумієш? Ось-ось підійдуть танки. В нас стрілятимуть! А ти про соняшники!
Серце моє стиснула образа. Я ще не бачила мами такою сердитою, такою стурбованою.
Машина рушила. Мені здалося, що я лишаю напризволяще двох братиків. Я обернулася до них, і з очей моїх ринули сльози.
Та що це?! Соняшники, які дивилися на схід, повернули голівки й дивляться нам услід? На південь? На мене?..
Ні, то мені тільки ввижається...
Я дивилася на соняшники, дивилася, аж поки машина звернула вбік.
Відтоді минув рік, але, як засну, соняшники повертають до мене голівки і дивляться з докором...

НАШ СТАРИЙ БУДИНОЧОК
У нас був будиночок в селі. Там жила бабуся. Ми їздили туди в гості з татом і з мамою.
Мені дуже подобалося верхи на віслюку самому їздити на тік.
Будиночок потроху розвалювався. Крізь шпарини затікав дощ і віяв холодний вітер узимку. Синя фарба на стінах облізла. А скільки дірок!..
— Я не хочу його кидати, дочко,— відказувала бабуся на мамині прохання переселитися до нас у місто.
Нарешті будиночок зруйнувався так, що жити в ньому більш не можна було. Бабуся перебралася до нас.
Вона дуже нас любить, проте я бачу, як вона скучає за своїм старим будиночком. Може, тому, що там вона почувалася вільною, а свіже повітря давало їй сили та мужність...
І я скучив за ним. І розумів бабусю...
Я сиджу в кутку. Малюю, граюся. Але з думки не йде прапорець. Мені колись подарував його дядько в селі, і я встромив прапорець у паркан, який відділяв наш двір од сусіднього. А перед прапорцем я встановив маленький вітрячок, щоб віяв на нього. Як же гарно тріпотів прапорець! Там вони й лишилися...
І справді. Цілий день діти радісно перегукувались і пускали змія.
Та взавтра, коли Главно й Даная вибігли із змієм на подвір'я, побачили, що вітер, віє з півночі. Вони щиро засмутилися.
— Як тепер ті діти здогадаються, що ми на терасі?
Вони довго дивилися в бік «лінії». Як повідомити
нових друзів, що вони тут?
Раптом над «лінією» знявся повітряний змій. Над постами, над колючим дротом... І ось він майорить над Главком і Данаєю. На ньому теж щось написано, але Главко й Даная не знають тієї мови і не можуть прочитати.
Проте вони зрозуміли зміст написаного і радісно вигукнули:
— Хай живе мир!
Кричали і з цього, і з того боку. Годі було повірити, що рік тому люди тут обмінювались не повітряними зміями, а кулями, які сіяли смерть.
Дві тераси, четверо дітей, одна «лінія» між ними і один повітряний змій. Вітер віє то з півночі, то з півдня, і змій літає туди й сюди. Мотузка така міцна, що хоч би з якого боку тримали її дитячі руки, вона надійно єднає їхні серця.


Дата внесення : 08.06.2009     Переглядів: 121     Популярність: 70%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
східноєвропейські
Оповідання
Про дітей
Діти з різних куточків Землі



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky