Олександр ПАРХОМЕНКО
ЩО ХВАЛИТИ КУЛИКОВІ?

ЛЮБИЙ ЧИТАЧУ!
Сьогодні навіть малюкам-першокласникам відоме мудрецьке чужомовне слово «екологія», що визначає взаємини між людьми й навколишнім середовищем, себто природою. І мені подумалось: а от у роки мого дитинства слова «екологія» не знали навіть десятикласники! Не тому, що були такі нетямущі, а тому, що в цьому слові не мали потреби. Жило воно в грубих тлумачних словниках, у наукових творах, а в повсякденнім вжитку майже не стрічалось.
Ішли ми, приміром, «на природу», то не мали собі мороки, аби запастися водогінною водою. Пили з будь-яко'і річки, джерельця, озерця й навіть з болотця! Вода була чиста й прозора — нахилишся, п'єш і бачиш на дні мало не кожну піщинку. І жодних тобі нітратів, пестицидів та нуклідів, тобто шкідливих для людського здоров'я речовин, ні в воді, ні в повітрі, ні в землі. Тепер природа мовби занедужала. Очистити, оздоровити її — ось що нині чи не найголовніше! Ось наш немалий клопіт!
Нерідко бачу: ідуть твої ровесники з рюкзаками до лісу, в поля, на луки. І серед найнеобхіднішого несуть баклажки, бідони, пляшки, банки, термоси. Булькає домашня вода, бо до тієї — озерної, річкової, джерельної — зась!.. І мені робиться невесело. Тому й книжка така написалася.
Автор

ПРОСТІТЬ МЕНІ, КОНВАЛІЇ
Весна лужок між липами
Перлинками усипала,—
Прибрала темнолистими
Конваліями чистими.

На липі зяблик ценькає.
Тримаю    квіти    жменькою,
Навіщо рвав — не відаю,
Побавлюсь-бо — й розкидаю.

Лишив жмуток під липою,
А сам заледь не хлипаю...
Покривджені, пов'ялц
Простіть мені, конвалій

ДЯДЬКО ГРІМ
По захмар'ю — грим та грим! —
Їхав возом дядько Грім.
Сіяв з тисячі решіт
Синій дощ на білий світ.

Заяскріла, мов перлина,
Вмита зливою Вкраїна.
Замилований до сліз,
Дядько Грім із воза зліз:

— Дай-но, любу землю нашу

Ще веселкою прикрашу:

Диво-браму чарівну
Прямо в казку розчахну!..

Вибрав чисті, вибрав гарні
Акварелі семибарвні.
Мусить воду принести,
До ладу їх розвести.

Нахилився над Дніпром,
Зачерпнув води цебром.
Тільки, що це за мана:
Чом вода така мутна?..

— Навіть фарби,— гримнув Грім, — 

Розвести не маю чим! —
І з досади у Дніпро
Носаком турнув цебро.

ЛИСИЧЧИНА КОЛИСКОВА
В комишевій лисиччиній хаті
На ніч мостяться сни волохаті.
Рип та рип ясенова колиска,—
Лисенят заколисує лиска:
— Люлі-люлі, малі, поки спиться,
Хай у сні вам курчатко насниться.
Люлі-люлі, малі, нумо спатоньки,
Бо чигає бабай коло хатоньки.
Страховидний, огидний та лютий,
В постолиська залізні узутий.
Отакенні огненні очиська,—
Можна вмерти, побачивши зблизька!
А гарчить — аж дерева здригаються,
В білий світ звірина розбігається!
Від самого лиш духу бабая
Алергія малят обсипає!
А живе він у пущі за озером,
І в людей він зоветься... Бульдозером!
Люлі-люлі, малі, поки спиться,
Хай такий і вві сні вам не сниться!

СИРІТКА
Мама ведмедиця мовила сину:
— Ти зоставайся, а я по малину.
Не одкривайся, дитино, нікому.—
Вийшла і вже не вернулась додому.
Довго ведмедик сидів самотою,
Довго не відав, що став сиротою.
Лапу смоктав і журився сирітка,
Ждав терпеливо, бо голод — не тітка
Кволий, заплаканий виліз з барлогу,
Треба ж у когось шукати підмогу.
Бачить — людина! Наївному звіру
В серце людина вселяє довіру.
Нагодувала малого, зігріла,—
Справді, як меншого брата зустріла.
Прикро одне лиш: навіщо сирітку —
Зразу ж у клітку?!

ОДУДІВ ПОКРИВДИЛИ
Тепла, темна лапа ночі
Світ у постільки вклада.
Пара одудів на спочив
Повертає до гнізда.

Натомились, налітались,
Казна-чого наковтались,
Гусінь зводили бридку
У весняному садку.

Зараз шасть собі до хатки,
Будуть спатки, спатки, спатки..
Та нараз — така біда:
Пух та пір'я од гнізда!

Хтось недоброю рукою
(Не звіриною — людською!)
Учинив знічев'я зло:
Знищив одудам житло.

Що вже птиці невеселі,
Геть   немилим   став   садок.
— Як нам жити без оселі?
— Як   нам   вивести   діток?

ЗАЙЧИКОВА СКАРГА
Мовить заєць сумовито:
— Важче жити з літа в літо.
Йдеш попастись на хлібах,
А мисливці бах та бах!

Пожувати гілку схочеш,
У перелісок заскочиш,
А в переліску те саме:
По сліду стрільці із псами!

Якось мчав я по обніжку
Та й забіг в дитячу книжку.
В книжці, думалось мені,
Застріляки не страшні.

Тільки й тут не менші страхи
Для зайчиська-бідолахи:
Бо недбальці-хлопчаки
Книжку рвуть, мов ті вовки!..

Ось труснуло в полі снігу,
Хтось на слід виходить мій...
Побіжу в Червону Книгу,
Може, виживу хоч в ній.

ЩО ХВАЛИТИ КУЛИКОВІ?
Невеличкий, з кулачок,
Жив в болоті куличок.
Хоч болотечко мале,
Куличку жилось не зле.

Він хвалив його, як міг,
Бо струмок з болота біг.
А відомо ж: із струмка
Починається ріка.

Раптом де  не  взявсь  руйнач
Куличкові хоч заплач:
Ні болітця, ні струмка,
І ріка така мілка!..

В куличка душа болить:
Вже нема чого й хвалить.

БДЖОЛА НЕ ВИННА
Бриніла бджілка,
Достоту сопілка,
Збирала нектар у відерця.
Росу спивала,
Гула-співала, —
Бджілці робота до серця.

Квітка по квітці —
І в білій намітці
Садок яблуневий сміється.
Ото вже краса,
Та чом це роса
Бджілці гіркою здається?

Немов примара,
Ядуча хмара
Опала на білий садок...
Чи винна бджола,
Що вам принесла
Трохи гіркий медок!

ПЛАКУЧА ВЕРБА
Плакуча верба на ставу
Полоще сріблясту листву
І тихо та сумно щомить
На вітрі шумить.

Учора стояло їх три,
Ошатні красуні-сестри.
Сьогодні зосталась одна,
Тому і плакуча вона,
Тому і сумна.

НАСАДЖАЙМО ВЕРБЕНЯТ
Вербо, вербо, над водою,
Не гризися самотою!
В самоті тебе над ставом
Не зоставим, не зоставим
Насаджаєм вербенят!
Хай журбу тобі розвіють,
Хай у вітті птиці піють
І метелики бринять.

ГЛУХИЙ ДОЩИК
Ходить серпень по стерні,
В серпні сухо й жарко.
Ген у синій вишині
Плине сива хмарка.
— Ну-бо, дощику, полий,
Вербенятам личка вмий,
І напій, і догоди,
Щоб росли, немов з води!..

Тільки хмарка пропливла
Десь до іншого села,
Ні умитись, ні напитись
Вербенятам не дала.

Часто в літній час сухий
Жданий дощик — мов глухий.
Кажуть: — Йди туди, де просять,
Він іде туди, де косять.
Кажуть: — Йди туди, де ждуть
Він іде туди, де жнуть.

Вдруге ми його не просим
В поливалках воду носим.

ГРИБНИК ТА БОРОВИК
Дід по гаю диб, диб,
Та й надибав гриб, гриб.
Отакенький боровик,
Не якусь поганку.
— Гей, бери мене, грибник,
Здамся до сніданку! —
А грибник: — Не буду брати
Бо в тобі самі нітрати.
Як нітратів поїси —
Богу душу віддаси.

НЕ РУШ МЕНЕ
Забрела у гай пила,
Загарчала, загула.
Дика груша від розпуки
Заламала віти-руки:

— Ти не руш мене, не руш,

На мені півтонни груш.
Я годую з п'ятдесят
Смугастеньких поросяти
Кізці, зайцю, їжаку —
Всім гнилиці до смаку.
А іще в моїм дуплі
В білки вивелись малі.
Їм не можна без дупла,
Їм не можна без тепла.
Не вчини звіркам біди,
Одступися!
Одійди!..

Засоромилась пила:
— Не в мені причина зла,

Я в руках у лісоруба,
От хто в гаї перша згуба!

ПІРАМІДУ МУРАВЛІ ЗВЕЛИ
Піраміду муравлі звели,—
Що вже беручкі та заповзяті!
Ти не руш її, не розвали,
Не покривдь мурах у їхній хаті!

Не вважай, що то лиш комашва,
До якої байдуже людині.
Санітарна служба лісова,—
Кажемо про сім'ї муравлині.

Часом котрась вкусить — ти не злись,
Трошки перетерпіти не важко.
Ради нас з тобою чистий ліс
Зберегти силкується мурашка.

ХВОРА ДІБРОВА
Кажуть, заслабла
Наша діброва,
Кажуть, діброва
Така нездорова.
Я ж тільки вийду та гляну здалік,
То милувався б на неї весь вік!
А побрести б
Між ліщин та дубів,
А принести б
Лузанців та грибів!..
Тільки не матиму тої утіхи,
Не побіжу по гриби, по горіхи.
Там-бо таїться
Недуга у всьому,
Потай грозиться
Нашому дому,
Там владарює розбійник Нуклід,
В лапи йому попадати не слід!..

Де він, отой чудодій Айболить,
Щоб нездужалу діброву зцілить?

ПРО ОГЛОБЛЮ ТА БРИЧКУ
Колись казали в жарт діди:
— Родюча в нас земличка!
Візьми оглоблю, посади —
Нівроку вродить бричка!

Взялися внуки до землі
І жарт в серйоз возводять:
Посіють цеглу на ріллі —
Ану ж будинки вродять!

Залізо, дріт, іржавий лом
Зариють знеохайна —
Ану ж під осінь за селом
Надибають комбайна!

Гай-гай, немало у ріллі
Непотребу зарито!..
І гірше родять картоплі,
І гірше родить жито.

Сьогодні внукам ті ж діди
Без жодних жартів кажуть:
— Радій землі, цінуй, годи!

Не смій її зневажить!

Насамкінець і я скажу:
— Ану біля обніжка

Візьму та слово посаджу,

Нехай уродить книжка.

КОЗА КАЗАЛА ДО КОЗЛА
Коза казала до козла:
— Яка ж бо я сьогодні зла!
Піди-но в балку за село,
Де буйно врунилось зело,
Де квітло всякої лози
І для козла, і для кози,—
Там нині пустка: все розрито,
Кущі, дерева, наче збрито,
Дощенту вирубано лози,—
Така гризота, хоч кричи!
«Гай-гай, усе то згризли кози»
Лукаво брешуть руйначі.

Журба козі, журба козлові,
Бо є на світі безголові:
Самі собі нароблять зла,
А збитки спишуть на козла.

НА ЛАНУ РУБАЮТЬ КАПУСТУ
На лану рубають капусту,
Під ногами хрусту та хрусту!
На узліску заєць сумує:
Як-то він тепер прозимує?
На лану капусту рубають,
А про нього зовсім не дбають!,

— Не журися, зайцю вухатий,
Урожай багатий, багатий!
І дарма на нас не гнівись ти,
Ще й тобі тут буде що їсти:
Ми головки в місто одправим,
А для тебе ніжки зоставим.

КРАБ
Ну-бо, маску одягну,
Зазирну у глибину.
Ходить краб бочком, бочком,
Клешнями ворушить.
Я накрив його сачком,
Викинув на сушу.
Здоровецький чорний краб

В панцирі твердому
По камінню шкряб та шкряб —
Проситься додому.
По камінню шкряб та шкряб..
А навіщо мені краб?
Одпущу його назад,
До крабихи й крабенят.

МІЖ НАМИ, РИБОЛОВАМИ
Риболову — риболов:
— Риболове, як улов?
— Не клює, нехай їй грець,
Геть нерушний поплавець.
От учора я рибачив,
От учора мав удачу!
Щойно кинув перший раз —
Зразу клюнув... керогаз!
Кинув знову — на гачок
Підчепив старий бачок!
Кинув втретє — мов вугра,
Витяг дужку од відра!
Далі — більше! Що не кину,
То й тягну якусь «рибину»:
То від ліжка гнуту ніжку,
То діряву, ржаву діжку,
То каструлю, то тазок,
То поламаний візок,
То... усього й не злічу,
Як не віриш — я мовчу.
Лиш додам, що свій улов
Я одвіз в металолом
І за плату нині зранку
Я купив хамси бляшанку.

Бач, як є рибалка в хаті,
На столі — хамса в томаті.

РАК ТА РИБА
Скрутно жити стало рибі,
Стогне риба в синім глибі,
Мовить раку: — Ох той люд!
У ріку зливає бруд!
Не вода у нас в ріці,
А помиї в шаплиці!..
Бідна   риба  ледь   не   плаче:
— Що  робити,   брате-раче?
Рак убрався у броню:
— Я ріку обороню,
Я той люд,— грозився рак,—
Як щипну, то буде знак!

ЯК КОТИ ЮШКУ ЗВАРИЛИ
Пустували два котки,
Запопали сірники,
Через луки навпрошки
Поскакали до ріки,
На всі боки зирк-зирк,
Сірниками чирк-чирк!
Десь у справах песик біг,
Зупинився, застеріг:
— Гав, така погана гра
Не доводить до добра,
Гав, глядіть, бо річка
Спалахне, мов свічка!
— Няв,— сміявсь один з котів,—
Я б того і сам схотів!
Мав би юшку із линів,
Не поїв би за сто днів!
Та відомо ж: воду
Не підпалиш зроду!
— Няв,— сміявся другий кіт,

Аж хапався за живіт,

Витер, кинув сірника...

Жах! Вогнем взялась ріка!

(Не інакше, хтось із нас

Здуру вилив в річку гас.)
До ріки не підступить,
Юшка піниться, кипить.
Тільки в річці не лини,
А подерті шкарбани.
Ну, а хто ж би юшку їв
Не з линів, а шкарбанів!

РЮКЗАКИ
Ішли у мандрівку тугі рюкзаки,
Зробили привал у ліску край ріки.
Палили багаття, варили куліш
І далі борзенько рушали скоріш:
З багаття зосталася сива зола,
Але під золою жарина жила.
Вогонь не прощає найменших провин,
Жорстоко недбальцю відплачує він.
Дрімав у жарині, тамуючи лють:
«Ось я допечу їм, якщо не заллють!»
Підступно із попелу лапу простяг,
Суху бадилину до рота потяг.
А далі поквапно знай хап у сто лап!
Палала ялина, горішина, граб,
А він гоготів, веселився і ріс,
Злостиво та мстиво винищував ліс...
Вертали з мандрівки худі рюкзаки.
Глядять заніміло на чорні пеньки.
Один лиш несміло подав голосок:
«Який же це дурень спалив наш лісок?..»

ЯБЛУКА ВІД ЗЯБЛИКА
Прилетіли зяблики,
Принесли по яблуку,
Положили на вікні
Мамі, татові, мені,
Тьоті, дяді, бабі, діду,
Ще й сусідці та сусіду,—
Хто б не йшов до нас у дім,
По гостинчику усім.
Пречудові яблука,
Бурштинові яблука,
Запахущі та смачні,—
Кожен дякує мені:
— В годівниці за вікно
Сипав птиці ти пшоно,
От і маєм яблука,
Яблука від зяблика.

ЧОГО МЕНІ ТРЕБА
Тату, ти знаєш, чого мені треба?
Синього дощику з синього неба;
Треба і чути, і бачити літом,
Як вищебечує жайвір над житом;
Як підпадьомкають в мідній пшениці
Досвітком тихим перепелиці;
Як чеберяйчик, збиваючи роси,
Скаче гречками, вівсами та просом;
Як до гнізда на прабабчиній хаті
Бусол несе жабеня бусленяті;
Треба, щоб в лісі для лиса і лося
Місця живого хоч трохи знайшлося;
Треба ще рибок малих і великих
В чистих-пречистих озерах і ріках,
Треба, щоб я по морському купанні
Не одмивавсь од мазуту у ванні;
Треба сніданків, і треба обідів,
 Тільки, будь ласка, аби без нуклідів.
Треба, виходить, не так і багато,
Прошу, татусю, про все те подбати.
Як не почую того й не побачу,
То, слово честі, візьму і заплачу.

СОНЯХ ТА БУДЯК
В дідовім городі за плотом
Уродились сонях з осотом.
Проти сонця разом постали
І щодня росли-підростали.

У осота вдача погана,
Чванився зухвалець щорана,
Жадібно тягнув собі соки,
Соняха штовхав попід боки.

— Глянь, у мене шапка з султаном

На городі буду я паном,

Бо хіба з городнього роду

Є од мене кращі на вроду?!

Тут сапа заблискала срібна:
— Нам така краса не потрібна! —

Підтяла коріння осоту

І на тім скінчила роботу.

Підійняв з полегкістю сонях
Золоту тарілку в долонях,
На тарілці зернята сушить,
І ніхто під боки не душить.

ДРОЗДИКОВЕ СВАТАННЯ
Скарживсь дроздик на калині:
— Тужно жити в самотині,
Щоб до решти не стужитись,
Конче мушу одружитись.
В тернику живе чечітка,
Що вже гожа — наче квітка.
Чом не подружка дрозду?
Зараз свататись піду!

На шосейці гомінкій
Чад клубочиться їдкий,
А обочина проте
Вся ромашками цвіте.
Скорий дроздик
скік та скок,
Назбирав жмуток квіток,
До чечітки цінь та цень:
— Ось вам квіти, добрий день!..

Рада пташка: — Ой, чудові! —
Чемно дякує дроздові.
Та... нюхнула й стала в диві:
— Що   за   пахощі   жахливі?

Тхне бензин, солярка, гас,

Заберіть їх, прошу вас! —
І зробилася бліда,
І зомліла молода.

Ох ти лихо з молодою!
Одливав її водою,
Ледве-ледь одвів біду —
Де вже свататись дрозду!

ЧОРНА БАБА СНІГОВА
Випав білий, білий сніг,
На подвір'ї сміх та сміх —
Ми зліпили, мов живу,
Білу бабу снігову,

А на ранок — в чому річ? —
Баба чорна, наче ніч!
Що смішна вже та страшна! —
Ніби зовсім не вона.

На подвір'ї крику, крику:
— Чом  ти,   бабо,  чорнолика?
— А тому, що навкруги
Цілі хмари кіптюги!

А В НАС ЯЛИНКА У ДВОРІ
А в нас ялинка у дворі,
Ровесниця моя.
На лапках в неї дві зорі
У присмерку сія.

Під щедрий вечір з татусем
Виходимо у двір,
Моїй ровесниці несем
Такий дзвінкий убір.

Дивлюсь, припавши до вікна,
На зблиски чарівні:
Іскриться, міниться вона
У райдужнім вогні.

А ще — справдешні дві зорі
На ній в вечірній час,
А ще — справдешні снігурі
Стрибають між прикрас.

Рожевий іній укрива
Її гілля густе.
Вона не зрубана — жива,
Вона у нас росте.

У НЕБІ ЖОРНА МЕЛЮТЬ МЛИВО
В небі жорна мелють мливо,
Землю вкрило біле диво,
Первопутком молодим
Свято йде у кожен дім.

З Новим роком, добрі люди!
Скільки радості повсюди,
Лиш ялини молоді
Новоріччю не раді.

Леденіють на вітрах,
Страх проймає бідолах:
Кожній може Новий рік
Вкоротити юний вік.

ЯК ЖАБИ БОЛОТО ОСУШИЛИ
Казка
В далекім, далекім
Казковім краю
Жили собі жаби
Достоту в раю.
Казкове болото,
Одвічне й величне,
Таке тобі любе,
Таке тобі звичне.
Помірно багнисте,
Помірно грузьке,
Помірно холодне,
Помірно парке.
Навкіл очерет,
Лепеха, осока,
Щоденна пожива
На диво легка:
Кишать куширі,
Мочарі комарнею,—
Полюйте, ласуйте,
Живітеся нею
І все, що написано
Вам на роду,
Робіть не бездумно,
Робіть до ладу!..

Жили, клопоталися
Жаб'ячим ділом,
Ростили малечу
І просто раділи:
І сонцю, і хмарі,
І вітру, і травам,
І росам, і грозам,
І білим купавам,
І щебету пташки,
І шелесту віт,—
Усьому, чим славен
Довколишній світ.
Отож недарма
При вечірній зорі
Химерні концерти
Ішли в куширі:
Хто кумкав,
Хто квакав,
А хто скрекотів.
Нікому не вадив
Той жаб'ячий спів,
Адже в немудрящому
Співі була
Живому життю
Нелукава хвала.
Та от серед жаб
Об'явився мудрак:
І те в нас не гоже,
І се в нас не так,
Мовляв, аж нетямлюсь
Од лютого болю,
Що жабам болото
Дісталось на долю
Надміру багнисте,
Надміру грузьке,
Надміру холодне,
Надміру парке,
Навкіл очерет,
Лепеха, осока,
А що вже пожива —
На диво бридка!
Такі ми бездольні,
Такі старомодні,
Їй-право, не можна
Так жити сьогодні!
Якщо ми бажаємо
Мати вигоди —
Не мусимо милості
Ждать од природи!
Якщо по-новітньому
Хочемо жить —
То мусим болото своє
Осушить!..

Підступна і згубна
Безглузда порада.
Але ж безголова
Болотна громада!
Заплескала в лапки,
Заквакала: «Ква!
Осушим болото,
Хай гине моква!
Не будемо милості
Ждать од природи!»
Взяли й доробились
Великої шкоди.
Не стало болота —
Лиш пустка суха.
Пропав очерет,
Осока, лепеха.
На глибшому місці
Не стало купав.
І голос болотної
Птиці пропав.
І бусол в зажурі
Болото минає,—
У ньому, сухому,
Поживи немає.
І навіть немає
Мошви, комарів,
Бо згинув і слід
Куширів, мочарів.
Відтоді й химерних
Концертів нема.
І стала вечірня
Година німа,—
Раз вічне болото
В ніщо перейшло,
То й жаби звелися,
Немов не було.

Хіба тільки зрідка
Почується: «Квак,
Накоїв нам лиха
Безумець-мудрак,
Нехай би болото
Вернув до життя...»
Та є каяття,
А нема вороття.

КАЗКА ПРО КАЗКУ
Жила собі казка в бабусиній хижі,
А в казці віками жили дивовижі.
І добрі, й недобрі, химерні й лукаві
Усі страшнуваті, одначе цікаві.
Вони полонили й страшили вони ж,
Бо казка — не казка без тих дивовиж

...Було, о зимовій вечірній порі
Нараз домовик загуде в димарі,
А вдома, крім тебе, немає нікого,
І в серце твоє проникає тривога,
Та кажучи щиро — нещирий твій страх
Бо знаєш: щасливий кінець у казках.

Або: в тиховодді старий водяник
Розчісує ніччю кушир та ситник,
Розбійно хитає рибальські човни:
Пильнуй, риболове, гляди не втони!

Або: коли місяць купається в річці,
На берег русалки виходять погріться.
Тікайте, забачивши їх у танку,
А то залоскочуть, затягнуть в ріку!

Або: лісовик у глухому бору
Тріщить сушняком та страшить дітворі
Між моху та глиці ховає грибки,
Аби вам порожні були козубки.

Або: у нічній фіолетовій млі
Яга попід небом летить на мітлі.
Нехай би зламалася в неї мітла,
Щоб зла вам зробити стара не могла!

Або: осока у болоті прим'ята:
У піжмурки грали малі чортенята
І ждали, щоб збити когось із путі,—
То ж перша розвага в чортячім житті!..

Або... Та чи мало усього бувало,
Такого, що змалечку нас чарувало?..

А нині... На думку прийшло казкарю:
Візьму лиш та казку нову сотворю!
 
І буде усяки: там сил чарівних,
Бо сказано: казка — не казка без них.
—    Агов, домовиче! — гукає казкар.
—
Ходи-но до казки, облиш свій димар!

— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,
У домі людському мене вже нема,
Бо — маги, бо роки, бо шейки, бо крик,
А я до такого, казкарю, не звик! —
І зник домовик, і ніяких вам чар,
Повік домовик не поверне в димар.

— Агов, водяниче, виходь із води,

Будь ласка, у казку нову увійди!

— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,

Мене по річках, по озерах нема,
Бо там — пестициди, нітрати, мікроби,
Нап'єшся — дістанеш тяжкої хвороби!
Такого не зношу, хоч я й водяник,
Хоч сам потерпаю, що безвісти зник!

— Агов,— до русалок гукає казкар,

Лиш місяць самотньо блукає між хмар.

Над берегом тиша повисла німа,
Але по русалках ні сліду нема.
Було хороводи водили колись,
Тепер хтозна-чого дощенту звелись.
Не вийдуть з води в зачаровану ніч,
І ти їх у казку, казкарю, не клич!  

— Агов, лісовиче, озвися хоч ти,
Бо бачиш, нема кого в казку ввести!

— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,
Мене по борах, по дібровах нема.
Рубають ліси, вигибають ліси,
Лишаються пні від тієї краси,
Погляну довкола — бере мене страх,
Нема мені місця в дібровах-борах!

— Агов! Прошу в казку, шановна Яга!
Уклінно казкар вражу бабу блага.

— Гай-гай, чи мені до казок-небилиць!
Туди не затягнеш мене й силоміць.
Уже не літати мені, як бувало:
Зосталося кисню в повітрі замало,
Я геть задихнулася від кіптюги,
Не згадуйте лихом старої Яги!..

— Агов, чортенята! — казкар у відчаї...
Мале чортеня казкаря зустрічає:

— Гай-гай, не гукай, чоловіче, дарма,
Бо нас у болоті, вважай, що нема.
У ньому такого мотолошшя, їй-богу,
Що й чорту не штука зламать собі ногу!
Ось бачиш, кульгаю уже ж не з добра! —
І зникло, кульгаве, достоту мара

Казкар від досади ізгриз олівця,
Не годен для казки добуть ні слівця.
Та спробуй добути те слово, коли ж
Лиш згадка зосталася від дивовиж.

Можливо, комусь без потреби казки.
Та як же ростимуть без них малюки