Для молодшого шкільного віку

Тінтамарі мандрує до сонця

Оповідання фінської письменниці про те, як маленька дівчинка, що росла у великому задимленому місті хотіла побачити сонце і як здійснилася її мрія.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1983 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 36.


Фрагменти:

Марія-Лійса ПОПУТТІ
ТІНТАМАРІ МАНДРУЄ ДО СОНЦЯ


ДО  ЧИТАЧА
Що було б, якби па землі не залишилось жодної живої істоти, навіть волохатої гусені? Якби всі дерева та квіти загинули? Якби й сонця не стало видно через те, що в повітрі повно диму та бруду? Щось таке сталося в тому великому місті, де мешкає дівчинка Тінтамарі. Але Тінтамарі знає, що десь далеко за містом сяє сонце... У нас у Фінляндії навіть у містах природа ще, на щастя, не загинула. Ми всі прагнемо її зберегти. Хочемо завжди бачити птахів, і квіти, й дерева, як урешті побачила їх і Тінтамарі...

ЖОВТЕ РОЗПЛИВЧАСТЕ СВІТЛО
Тінтамарі сиділа замислена на краєчку тротуару, спершися щокою на долоню, а ліктем — на коліно.
У кожної людини, навіть у маленької, бувають такі хвилини, коли вона просто сидить і думає. Як-от тепер Тінтамарі.
Розтріпана, з примруженими очима, споглядала вона вуличну метушню.
По той бік вулиці стояв високий будинок. Видно було один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять поверхів! Решта поринала в сірий туман і дим.
Сьогодні, щоправда, туман стояв високо. Вчора видніло лише сім поверхів будинку. А що видно було б, якби туман піднявся ще вище?
Який на тому будинку дах? Цього, мабуть, ніхто не знав. Принаймні Тінтамарі не знала, бо ніколи того даху не бачила.
Вітрину крамниці прикривав веселий строкатий дашок. Чи то пак, він колись був веселий і строкатий, а тепер став брудно-сірий. Дашок від сонця... Кумедно! Адже сонця не було. Певніше, воно було десь дуже високо, над туманом.
Чим би його пробити дірку в тумані? В ту дірку можна було б застромити трубу, і сонце через трубу зазирало б до Тінтамарі.
Сонце... Мама сказала, що це велика жовта куля, яка світить і гріє.
Жовта, як... Ну що буває жовте? Жовте, наче світло автомобіля крізь туман!
Ящик для сміття був сірий, вулиця сіра, пацюки на задньому подвір'ї теж сірі. І люди, всі в гарному одязі, також здавалися сірими. Обличчя були пом'яті, а губи — наче рисочки.
За спиною в Тінтамарі стукотіли щонайрізноманітніші черевики, маяли холоші штанів та подоли спідниць...
Дівчинка сиділа, дивилася, слухала.
Навколо дзенькотіло, гуркотіло, тукало, свистіло, дудніло, скреготало, торохтіло... І навіть коли міцно заплющити очі та щільно затиснути вуха долонями, в темряві чувся приглушений шум.
Тінтамарі чекала. От якби прийшло зараз жовте розпливчасте світло та й забрало її з собою!..
І жовте розпливчасте світло прийшло, зупинилось, дмухнуло сірим димом у лице.
Тато мовив:
— Отак-то, Тінтамарі, їдьмо тепер до школи!
Тінтамарі сіла в машину біля тата.
— Татусю, поїдьмо до сонця!— заблагала дівчинка.— Ну
поїдьмо, татусику!..
У школі Тінтамарі намалювала велику жовту кулю. Вчитель підняв малюнок високо, аж до стелі, наче справжнє сонце, і Тінтамарі була щаслива.

ДЕРЕВО ТІНТАМАРІ
Тінтамарі сиділа сама на підвіконні й дивилась надвір з вікна п'ятого поверху.
Великі й маленькі пластівці сажі поволі линули до землі. Інколи повз вікно, похитуючись, пролітав великий клапоть сажі.
Тінтамарі могла б дістати до нього рукою, та як це зробити, коли вікно не відчиняється...
Ось уже третій день дітей не пускали до школи. Доводилось сидіти вдома, і Тінтамарі вже й придумати не могла, чим би їй зайнятись. Сама з собою погралася в «мустапекку» і щоразу вигравала, а весь час вигравати нецікаво. Пороздягала і повдягала ляльок Міллу і Моллу та ведмедика Унінена, а тоді знову пороздягала їх і повдягала...
Тінтамарі сіла за великий татів стіл і стала гортати цікаву книжку. У ній розповідалось про дерева та квіти.
То десь далеко росли квіти...
У книжці були й потішні тваринки: волохата гусінь і павуки, які вміли плести краще за маму. Принаймні мама так казала. Які ж у тих павуків спиці? Ясна річ, Тінтамарі хотіла побачити і павуків, і   їхні спиці!
Дітям із книжки товаришили зовсім справжні собачки, котики і навіть пташки.
От би оселитися в такому місці! Можна було б роздивлятися різних звірят, брати їх до рук і навіть приносити в дім. Вони могли б спати в ліжечку Мілли та Молли, а потайки — і в ліжку Тінтамарі.
А вдень видно було б сонце...
Тінтамарі подивилась у вікно. Та надворі все було сіре. Якби  побачити хоч одну    тваринку, хоча б волохату гусінь!
Сьогодні туман стояв страшенно низько, аж із вікна не видно було навіть бруднючого навісу на протилежному будинку.
Тінтамарі сердито повернулася спиною до вікна і задриґала ногами.

Немає сонця,
немає квітів,
нема дерев,
і навіть гусені ніякої нема.
Цілі купи сажі лиш водно
падають і падають повз вікно.
Ло, ло, ло...


Таку пісеньку наспівувала дівчинка.
Тато й мама були на роботі. Лише стиха дзижчав вентилятор і з вулиці знизу долинав гамір.
— Чи ти, Тінтамарі, пам'ятаєш, що сьогодні тобі не можна виходити надвір? Повітря отруйне! Чи добре ти це затямила?— сказала, виходячи, мама.
— Угу...
Отруйне? Що б це насправді означало? Пхе, отруйне — це коли покладеш до рота щось таке, чого не можна їсти! Але як це повітря може бути отруйним? Чудасія!
— Я хочу дерево,— сказала Тінтамарі сама до себе й зіскочила на підлогу.— Я хочу дерево, справжнє дерево, велике дерево,— наспівувала вона,  порпаючись  на  полиці з папером.
Там вона познаходила багато червоного, жовтого та коричневого паперу. З нього повирізала кружальця. Ножиці казали: «чик-чик, чик-чик», а язичок Тінтамарі потроху пересувався від одного кутика рота до другого. Вона робила дуже пильну справу.
— Де ж це мій кле-ей, кле-ей? — мурмотіла вона, порпаючись у своїй горішній шухляді, потім у долішній, а відшукала пляшечку з клеєм аж у середній під торішніми різдвяними листівками.
Тінтамарі подивилася на сірі двері кімнати.
Дерево стоятиме там, коли вона лягатиме спати, і Тінтамарі весь час на нього дивитиметься та уявлятиме, що воно колишеться під пахучим вітерцем. На гіллі його сидять пташки, в небі світить сонце. Під деревом примостився павучок і так завзято плете, аж спиці видзвонюють.
Дереву насамперед потрібний стовбур. Тінтамарі наліпила на дверях сірі, коричневі та сині кружала — і вийшов довгий гудзуватий стовбур.
Ставши на маленький ослінчик, вона приклеїла листя з червоних, зелених та жовтих кружечків.
Дерево було заввишки майже як двері і майже як двері завширшки. На те, щоб його зробити, пішов мало не цілий день.
Коли Тінтамарі саме намірялася приліпити до свого дерева останній зелений листочок, двері нараз відчинились. Тінтамарі так злякалася, що бухнулась додолу на величезну купу паперової січки. Пляшечка з клеєм перекинулась під нею, і клей розтікся по блакитній блузочці.
Тінтамарі подивилась на маму, мама — на тата, а тато — на Тінтамарі. А тоді всі глянули на дерево.

ЧУДЕРНАЦЬКЕ МІСТО
Тінтамарі набридло сидіти самій на підвіконні та видивлятись  на  пластівці  сажі,  які  поволі линули  повз  вікно.
Дим і туман зависли на висоті третього поверху. Це сказав учора тато, коли прийшов додому після роботи. Куди не кинь оком, за вікном видно тільки сажу.
Хоч би до школи пустили... Але ж де там, ні — небезпечно дихати задимленим повітрям!
Небезпечно та небезпечно! Зараз і тут стане небезпечно, хай-но я лише влаштую бурю та рознесу дерево на клапті,— гнівно буркнула Тінтамарі й дмухнула так, що зашурхотіли неприклеені краї листочків.
— А чи допомогло б хоч трохи, якби я вийшла надвір і сильно дмухнула — так, щоб розвіявся дим?— уголос міркувала дівчинка.— Та, мабуть, ні... Але коли б усі люди міста повиходили на Велику Площу і дмухнули так сильно, то це, може, й допомогло б. Тільки ж вони всі на роботі, їм ніколи!
Тінтамарі крутнулась, аж тріпнула подолком спіднички, і вибігла в передпокій. Накинула курточку і прожогом ускочила в ліфт, грюкнувши за собою дверима. І що з того, що на стіні написано, буцімто діти не повинні самі їздити ліфтом?
Тінтамарі з гуркотом з'їхала на перший поверх і натисла дверний дзвоник квартири Лійсукки.
— Куди це ти зібралася, що навіть у куртку вдяглась?— запитала Лійсукка, відчинивши двері.— Зараз виходити не можна, бо отруйно!
— А звідки ти знаєш? Чи ти пробувала?
— Ні, але мама так казала. І тато казав.
— От бач. А сама мама, проте, пішла. Та й добре тобі сидіти вдома, ти ж можеш бачити людей і машини на вулиці. Пішла б подивилася з нашого вікна! А от я вирушаю шукати сонце. Йтиму, поки його знайду. Ходи зі мною! Ми побачимо багато цікавого!
— Пхе! Нікуди я не піду. Я багато разів бачила сонце. Нічого в ньому незвичайного — сонце як сонце. Якщо хочеш побачити сонце, треба вийти за місто, але ж ти не зайдеш так далеко. Іди краще до нас гратися. У мене зараз Паулійна та Віллє. Ми саме граємось в «мустапекку».
— А-а, в «мустапекку»! Не хочу,— сказала Тінтамарі й пішла геть.
Отакої — Лійсукка бачила сонце, а вона ні! І, мовляв, нема в сонці нічого незвичайного! Та ні ж бо, є, і вона, Тінтамарі, будь-що його побачить, хай їй навіть доведеться йти п'ятнадцять сотень кілометрів!
Тінтамарі вийшла на вулицю.
Дорослі були сьогодні якісь чудні. Вони йшли поквапливо, майже бігли підтюпцем, затуляючи білими ганчірочками носа й рота. Машини рухалися в тумані, наче привиди, а будинки геть усі ніби посплющувались, поробилися триповерховими.
Ха, яке чудернацьке місто! Коробкове місто, де живуть німі люди з ганчірочками на обличчях.
Тінтамарі стало смішно. Вона почимчикувала вулицею вниз. Ніхто не звертав на неї уваги. Кожен поспішав далі, втупившися просто перед себе.
Тінтамарі шаснула через дорогу, стала під брудно-сірим дашком і двічі підстрибнула вгору. За другим заходом їй вдалося смикнути за краєчок дашка, і в повітря знялася темна хмара сажі.
— Ап-чхи!— чхнула дівчинка, і сердитий продавець, що стояв у крамниці за ляльками-манекенами, аж підскочив.
Ляльки стояли, дивно позгинавшись, наче в них дуже боліли животи. Тінтамарі спробувала і собі так зігнутись і пирс-нула сміхом.
Потім вона вистрибом рушила далі і мимохідь вбрикнула сірий ящик із сміттям:
— Чи вдома пацюк?
«Бум-бум!» — глухо озвався ящик.
Серед просторої площі стояла велетенська статуя. Площу оточували старі будинки.
Тінтамарі зупинилася поглянути на широкі довгі сходи великої церкви та на звивистий листяний візерунок на дверях.
Церква хоч колись бачила сонце. Але й вона тепер була лише напівцерква.
Тінтамарі міцно вперлася ногами в землю, глибоко втягла понітря, а тоді щосили дмухнула на хмари сажі: пу-у-у-у-ух!
— Ні, не допомагає дмухання!— засмучено промовила вона і ще раз дмухнула, роздимаючи почервонілі щоки...
Далі дівчинка пішла навмання. Лише часом вона зупинялася й підгилювала пляшку, що валялась долі. Пляшка з гуркотом котилася по асфальту.
— Отут можна було б посадити дерево і коло нього червоні квітки, а ось тут — друге дерево і коло нього жовті квітки,— приказувала вона.— А тут ось при стіні могла б рости рослина, яка поп'ялась би по ній ген аж туди й незабаром укрила б усю стіну зеленими листочками та синіми квітками.
І на кіптяві, що вкривала стіну, Тінтамарі почала креслити пальцем звивисті лінії. Палець почорнів.
«Я тут ніколи не була!»— подумала Тінтамарі, відійшовши далеченько від площі.
— Оце, мабуть, дерево, і оце, і ото... Так багато дерев, а на них — жодного листочка!— сумно мовила вона й погладила стовбур мертвого дерева.
Посеред умерлого саду велетенський екскаватор захоплював у свою широку пащу одне кривулясте дерево за одним і шпурляв їх на платформу вантажної машини.
Тінтамарі пішла поміж риштуваннями, величезними будівельними блоками та всіляким мотлохом.
Вона обережно, пригнувшись, ішла серед блоків, визирала через них.
— Ой!— зойкнула раптом Тінтамарі, уздрівши страшного звіра з людськими руками й ногами, але з головою дивовижного чудовиська.
Дівчинка дременула від нього, та на неї звідусіль наступали вліе інші страшидла. Вони простягали до неї руки. У них були великі  скляні  очі,  довгі  морди  й  жовті  залізні  голови.
Одне чудовисько хотіло схопити Тінтамарі, але вона вислизнула й побігла. Та ненароком зачепилася за дошку і простяглася долі на весь зріст.
Безліч страховищ у великих чоботях ішло до Тінтамарі. Дівчинка затулила очі руками й заплакала з жаху.
— Ну-ну, дівчинко, що тебе так налякало?— промовив глухуватий, але приязний голос.
Тінтамарі визирнула крізь пальці. Ото дивина! Чудовисько зняло свою голову!
І Тінтамарі враз побачила усміхнене чоловіче обличчя, що виринуло з-під машкари.
— Біжи-но мерщій додому! Ти вже нахапала повні легені отруйних газів. Тільки ставши отакою, як ми, ти могла б ви ходити надвір,— сказав чоловік і похитав протигазом, якого тримав у руці.
Чоловіки засміялись, а радше, зареготали. Тінтамарі не зрозуміла чому. Адже вона не бачила свого обличчя. З носа та підборіддя котилися сльози, змішані з сажею, все личко було в чорних патьоках.
Тінтамарі зірвалася на рівні. Помчала вулицею, звернула за ріг будинку і лише тоді зупинилась, щоб відсапатись.
Оце тут школа. Тінтамарі побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, й поторгала двері.
— Замкнені — сьогодні ж отруйне повітря...— згадала вона.
Тінтамарі    пішла далі. Язик їй пересох, різало, пекло очі, з яких текли сльози. Чи це, бува, не через отруйне повітря? І дівчинка відчула, що втомилася.
Раптом Тінтамарі завмерла на місці. Сонце! У великій вітрині вона побачила сонце, зроблене з фольги. До нього летів маленький літачок. Золоте сонце так сяяло, аж очі боліли, але не гріло нітрішечки.
Дівчинка почала пильно вдивлятися в сонце, та воно чогось ніби все тьмяніло й тьмяніло.
— Сонце!— схвильовано вигукнула Тінтамарі.— Сонце потопає в сажі!
— Ой лишенько!— мовила чужа жінка, яку Тінтамарі насилу розгледіла.
Жінка вхопила її за руку й повела в будинок.
— Дитино, що ти робиш у такий день на вулиці? Як тебе звати?
— Тінтамарі,— відказала дівчинка, вражено дивлячись на зворотний бік сонця. Воно не сяяло!
— Де ж твій дім?
Тінтамарі думала й думала, та ніяк не могла собі цього пригадати. Щоправда, вона знала адресу, але тепер, як на лихо, забула. Пам'ятала тільки, що в тій адресі було багато цифр.
— Десь там, на п'ятому поверсі,— сказала вона й непевно махнула рукою.
— Гаразд,— мовила жінка, ласкаво усміхаючись, і пішла до телефону.
За хвилину прибув поліцейський і відвів Тінтамарі в чорний автомобіль.
— Куди ви мене везете?
— Поїдемо   трохи   побалакаємо   в   поліційному   відділку.
Авто зупинилось,  і Тінтамарі увійшла з поліцейським до приміщення.
— Як тебе звати?
— Сказати ще раз? Тінтамарі.
— А повне ім'я?
— Чому тут нема ні квітів, ні дерев, ні волохатої гусені, ні сонця?
— А нащо тобі вони?
— А ви не знаєте, які вони? Слухайте-но, звідки береться дим?
— Він виходить із заводських труб та автомашин. Але як же все-таки твоє повне ім'я?
— То можна було б позатикати труби. Це, напевно, допомогло б. Поліція могла б усім сказати, що треба негайно позатикати всі дірки, з яких іде дим. Цікаво, чи визирнуло б тоді сонце?..
— Ага, то це ти Тійна Марія Кіківев?— вигукнув поліцейський, що сидів по той бік столу.
Тінтамарі помалу допила лимонад із великої склянки, перехилила склянку догори дном, а тоді ствердно кивнула головою.
— Твої батьки розшукують тебе по всьому місту!.. Ході мо.— Поліцейський  узяв Тінтамарі за руку й повів до машини.
Коли поліцейський привіз Тінтамарі додому, мама була заплакана, а тато занепокоєно походжав туди-сюди.
Мовчанка тривала недовго. Незабаром посипалося стільки запитань, що не всі навіть можна було зрозуміти.
— Я тільки хотіла відшукати сонце, але справжнього сонця не знайшла. Його, мабуть, і взагалі немає,— мовила Тінтамарі.
А ще пізніше, ввечері, вдома зробилось зовсім тихо. Тато з мамою сиділи на підлозі в кімнатці Тінтамарі й вирізували кружечки з жовтого паперу.
Тінтамарі стояла на маленькому ослінчику і клеїла на дверях, над своїм деревом, величезне сонце.

ПЛОМБІР
— Слухай, мамо,— сказав якось тато в їдальні за столом, і Тінтамарі притулилась вухом до самісіньких дверей. Татів голос лунав таємниче.— Я все обміркував, і мені здається, що ми могли б виїхати з міста. Як ти гадаєш?
Тінтамарі зазирнула в усміхнені очі свого сонця й засміялась   у відповідь.
Якусь мить у їдальні було тихо. Потім мамин голос промовив:
— Так, нам треба переїхати на село, бо, здається, Тінтамарі вирішила будь-що відшукати сонце. Та воно й шкідливо для здоров'я мешкати в цьому закіптявілому місті! Але чи ти знайшов там роботу?
Щоки Тінтамарі пашіли, вона притислась обличчям до стовбура дерева, наліпленого на дверях.
— Мені запропонували посаду у філії однієї контори далеко в провінції,— відповів татів голос.
— Ур-ра-а!— закричала Тінтамарі. Вона так рвучко відчинила двері, що вони грюкнули об стіну, й кинулась татові на шию.
— То ми їдемо? Зараз же їдьмо! Я тільки візьму Міллу та Моллу, і ведмедика Унінена, і...
Тінтамарі метнулась у свою кімнату, повідчиняла двері шаф і поповзла між ними по підлозі, засунула голову під ліжко, під стіл  і  нарешті  відкопала  Унінена  в  кошику для сміття.
— Дитино моя люба,— сказала мама.— Ми ж не можемо вирушити отак негайно! Нам іще треба обміркувати цю справу. Якщо вже ми вирішимр їхати, нам доведеться спершу придбати житло, спакувати речі та ще багато чого зробити, а тоді переїжджати.
— Чого це завжди все треба обмірковувати? Я вже вирішила: переселяємось! Поживемо хоча б і в машині або... 0, я вже придумала де — в готелі, як це було в одному телефільмі,— сказала Тінтамарі.— «Офіціанте, принесіть мені пломбір!»— передражнила вона актора.— «Пломбір?»— «О, так, пломбір, великий пломбір!»— «Так-так, звичайно, зараз!» Ой людоньки! Ото буде здорово! Поживемо в готелі хоч трішечки, щоб я могла замовити морозиво пломбір, де лежать одна на одній морозивні кульки всіх на світі кольорів. Великий-преве-ликий пломбір!

ЛУНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ САМА
Може, то її сонце заплющило очі? Воно вже не усміхалось, як раніш, і хоч як придивляйся, а й дерево не ворушилось на запашному вітерці, і всі пташки    пощезали з його гілок...
Чого ж це так? Чи не того, що кімната спорожніла? Ліжечка не було. Ані стільців, ні столу, ні іграшок. Лише ведмедик Унінен тріпав лапками під пахвою в Тінтамарі щоразу, тільки дівчинка ступить крок.
Вона танцювала у спорожнілій кімнаті, на все горло виспівувала, та дерево не веселішало, а сонце не розплющувало очей.
— Агов!— крикнула Тінтамарі.
— Гов!— озвалась луна між стін.
— Сонце!— гукнула Тінтамарі.
— Онце!— відгукнулась луна.
— Сонце, сонце, сонце!
— Онце, онце, онце!
Дівчинка вибухнула сміхом, і луна засміялася разом з нею.
Усі кімнати були порожні. Тільки в передпокої залишилося ще два великі ящики. Тут-таки на підлозі стояла книжкова полиця, лампа; біля дверей — велика картина, на картині — море, а на морі буря...
— Агов, Лійсукко, заходь сюди посидіти! Ти вмощуйся отамо на канапі, а я зручнісінько влаштуюся в оцьому кріслі,— сказала Тінтамарі до Лійсукки, яка з'явилась у дверях.
Дівчатка посідали на підлозі — там, де досі стояли меблі.
— Прошу, ось кава,— запропонувала Тінтамарі й простягла порожню долоню.
— Дякую.
— Туман сьогодні стоїть дуже низько. От побачите, незабаром знов оголосять надзвичайний стан через забруднене повітря,— сказала Тінтамарі, наслідуючи мамин голос.
— Ото жартунка!— промовила Лійсукка, і дівчатка засміялися, аж стіни задзвеніли. Вони підхопилися з підлоги і, розвівши руки, шалено закружляли по кімнатах. У кімнатці Тінтамарі вони зупинились і глибоко зітхнули.
—  Ой, мабуть, я зараз зомлію!— задихано мовила Тінтамарі й засміялась так, що ледь не впала.
— Заплющ очі, тоді відчуєш, начебто ти на морі в сильну бурю,— порадила Лійсукка.— Ой-йой, як гойда-а-е!
— А ти плавала на кораблі?
— Ага-а, одного разу ми подорожували по чужій країні, де розмовляють якоюсь чудернацькою мовою. І я ще подумала, що як же це й дітлахи навчаються говорити такою мовою та ще й з самого малечку!
— Та-ак, дивно... То ви всюди побували. А чи було там сонце?
— Було, а ще ми купалися в морі. Це так гарно, коли великі хвилі докочуються аж до берега! Коли,ми приїхали додому, то були такі коричневі, наче шоколадні ляльки. Сонце геть усіх покоричневило!
Тінтамарі якусь мить спідлоба дивилася на подружку, а тоді сказала:
— Оце вже ти говориш неправду. Як це сонце вас покоричневило? Наче в нього є пензель і банка з фарбою, чи що? І в морі плавати не можна — можна тільки в плавальному басейні. Хіба очистиш велике море!
— Я кажу правду. Та ти сама побачиш, коли приїдеш на село.
— На село, на село, ми їдемо на село, сьогодні-таки! — заспівала Тінтамарі й стрибнула на підвіконня.— Отак сиділа тут раніше Тінтамарі та дивилась на пташок із сажі... Слухай, Лійсукко, якщо сюди переселиться якась дитина, розкажи їй, що на них дивилась Тінтамарі. Не дозволяй їй знищувати дерево  та  сонце,   скажи  їй,  що   вони  справжні-справжнісінькі!
— Ходи-но вже, Тінтамарі! — гукнула мама.
Останні ящики вже зникли з передпокою. Тінтамарі та Лійсукка вийшли за двері й тихенько причинили їх за собою.
Вискочивши з дверей ліфта, Тінтамарі зненацька побігла назад, підняла кришку поштової скриньки й зазирнула всередину. Порожньо. Скринька здалася дівчинці дивною і чужою. Тінтамарі притисла рота до замкової шпарки й гукнула:
— Го-го-о!
І луна зсередини відповіла:
— О-о-о-о-о!
Дівчинці стало смішно.
— Луна залишилась там зовсім сама!
Біля дверей на вулиці стояла чимала машина, на боці якої великими літерами було написано:  «Переїзди й перевезення».
Тато стояв біля машини. Він допоміг сісти всередину спершу мамі, тоді Тінтамарі, а потім і сам примостився скраєчку.
Водій поглянув на Тінтамарі, усміхнувся й запитав:
— То що, мала, поїхали?
Тінтамарі міцніше притисла до себе ведмедика Унінена й кивнула головою.
Лійсукка від дверей помахала їм рукою, машина рушила й опинилася в потоці інших машин.

В ДОРОЗІ
Місто було таки велике. Воно тяглося й тяглося, і кінця йому не було. Будинок тулився до будинку, як тільки закінчувалась одна вулиця, за рогом відразу ж починалась інша. Вулиці п'ялися вгору, пролягали на могутніх бетонних стовпах, а часом поринали глибоко в тунелі.
Тінтамарі почала хвилюватись. Увесь світ здавався суцільним великим містом. Увесь світ був наповнений кам'яними будинками, й ніде не видно було ані проблиску сонця.
Ведмедик Унінен упав на підлогу кабіни. Тато підняв його й поклав на руки Тінтамарі.
Дівчинка перебралася з одного татового коліна на друге. І знай крутилася та озиралась.
— Чого це ти ніяк не втихомиришся? — запитав тато.
— А що, як ви завжди мене підманюєте? Хіба ми справді їдемо на село? Це тільки здається так, наче на село, а навкруги тобі птахи із сажі...
Тінтамарі трохи не заплакала.
— Дитино моя мила...— почала мама.
— «Дитино мила» та «дитино мила»! Завжди ви так кажете! А я не хочу бути милою дитиною. Я брикатимусь!
— Все одно ти мила дитина, хоч і нетерпляча трохи. Перед нами ще далека дорога. Ось поглянь на годинник. Хвилин на стрілка ще багато разів зробить повне коло, перш ніж ми доїдемо до мети,— сказав тато.— А тепер перелізь-но он туди на сидіння. Там лежить квітчаста ковдра й подушка. Ти вже велика дівчинка, і мені важко тримати тебе на руках. Можеш лягти й поспати. Тоді й час піде швидше. Але спершу глянь, як потоншали хмари диму. Незабаром ми виїдемо з міста. Правда ж, посвітлішало?
Тінтамарі спритно шмигнула на постіль, яка лежала позаду, і звідти зосереджено оглянула небо. Гм, чи ж воно так?
Саме в цю мить упала одна, за нею друга, третя, четверта дощова краплина, і скоро їх стало так багато, що й не злічити.
Щіточки на вітровому склі заходили туди-сюди, відгортаючи воду. Дощ полив як з відра. Довелося зменшити швидкість.
Довго їхали через великий міст. Високо вгорі вигинались балки, а поруччя, здавалося, прудко бігли назустріч.
— Оце вже, Тінтамарі, ми й на автостраді,— сказав тато.
— Ур-ра-а! Ур-ра-а! — закричала Тінтамарі й сіла. Вона витягла шию з-поза плечей тата й мами, щоб побачити небо, але його закривали густі, обвислі клапті хмар, сердито бризкаючись водою.
Татові й мамині очі сміялися. Водій зосереджено дивився на дорогу, але й у нього губи розтяглися в широку усмішку.
— Це хмари, Тінтамарі, справжні дощові хмари! — мовив він спроквола, поважно.— Правда ж, вони цікаві?
Тінтамарі вражено глянула на водія.
— Справжні дощові хмари? А що воно таке?
— Це вода, яка піднялася з землі. У цих хмарах ще багато сажі та іншого бруду, але там, далеко, куди ми їдемо, хмари, мабуть, зовсім чисті.
— Одні хмари рухаються сюди, а інші туди! — сказала
Тінтамарі й потяглася, махаючи руками.
Всі засміялися. Сміялася і Тінтамарі. Було так весело! Вона знову сіла на квітчасте укривало, взяла на руки ведмедика Унінена і тихенько сказала йому:
— Це справжні хмари, ведмедику Унінен, справжнісінькі!
Дівчинка позіхнула. Погляд її рухався в такт із щіточками-«двірниками»: сюди-туди, сюди-туди, сюди-туди...
Помалу очі її заплющились, голівка схилилась на подушку. Тінтамарі спала.

НА МІСЦІ
Коли Тінтамарі прокинулась, дощ уже вщух, тільки грязюка порскала з-під коліс машини, яка дуже швидко мчала вперед.
Тінтамарі сіла, спантеличено протерла очі, визирнула крізь пальці, а тоді всміхнулась, бо згадала, куди їде. Вона почала порпатись у своїй ковдрі, то поринаючи під неї з головою, то визираючи на білий світ. І нарешті відшукала ведмедика Унінена в ногах постелі.
Тінтамарі взяла ведмедика під пахву і вибралась до мами на коліна.
Тато ширше відчинив віконце. Свіже повітря повінню ринуло в розігріту машину, і всі зітхнули на повні груди.
— Ой, як пахне! Чуєте? Я давно не чула таких пахощів! — вигукнула мама.
— Чисте повітря! — сказав тато.— А пам'ятаєш, Тінтамарі, що ти хотіла одержати в дорозі?
Тато пустотливо усміхався. І мама теж усміхалась. Тінтамарі дивилася то на тата, то на маму. Про що це вони?
— Офіціанте, принесіть, будь ласка...— почала мама голосом Тінтамарі.
— Пломбір, велетенський пломбір! — доказала з веселим сміхом дівчинка.
— Трохи далі по дорозі є мотель. Звернемо туди. А звідти вже й додому недалеко.
— Додому...— замислено повторила Тінтамарі.— До якого дому?
— Це сюрприз для нас обох,— сказала мама.— Його бачив лише тато.
Праворуч завидніли реклами мотелю, і водій звернув на велику автостоянку.
Тінтамарі з поважним виглядом сиділа разом із татом, мамою та водієм за столиком у кутку їдальні мотелю. Не вгавав музичний автомат, бряжчали гроші, й гомін голосів нагадував шурхіт гравію.
— Я хочу пломбір, великий пломбір! — ще раз для певності повторила Тінтамарі. Офіціант підніс тацю до столу. Він поставив перед кожним гарячий чай і поклав по великому бутерброду.
Та очі Тінтамарі бачили тільки скляний келих, наповнений білими, жовтогарячими, червоними, зеленими, жовтими, коричневими морозивними кульками. Там були кульки фруктові й шоколадні, смугасті й картаті...
— Прошу! — чемно мовив офіціант.
Тінтамарі ледве чи встигла подякувати, як маленька ложечка почала відколупувати шматочок тут, шматочок там. їй довелося стати на стільці навколішки, щоб дотягтися до верхівки морозивної гори.
Тінтамарі все їла та їла...
— Ну що, вже не смакує пломбір? — піддражнив доньку тато, помітивши, що її ложечка рухалась тим повільніше, чим нижче осідала верхівка вежі.
— Я вже  зовсім  повна,— сказала  Тінтамарі  й  потяглася.
— Облиш, якщо не можеш доїсти,— сказала мама.
— Наступного разу візьмеш менший пломбір, га? — запитав тато.
Було вже майже темно, коли нарешті доїхали до великого селища.
— Ой, які крихітні будиночки! — вигукнула Тінтамарі.— Кумедні іграшкові будиночки! Нема ні поверхів, ані вікон одного понад одним. А ці дерева справжні?
— Авжеж справжні! От сама побачиш,— сказав тато. А тоді до водія:—Зверніть ліворуч на наступному перехресті, а там відразу ж праворуч. Подивимось, чи в там Павуча Стежка. Чи правильно я запам'ятав?
— Правильно,— сказав водій.— Який будинок вам потрібний?
— Будинок номер десять.
— Ляльковий будиночок!— не вгавала Тінтамарі.— Як же в ньому жити, коли немає поверхів?
— Ми тепер у селі. Цей будиночок називаьться «індивідуальний»,— сказала мама.— У ньому житимемо тільки ми.
Машина зупинилася біля воріт будиночка. Тато відчинив дверцята, зіскочив на землю, взяв на руки Тінтамарі й допоміг вийти мамі.
Дівчинка сплигнула на землю й побігла у двір.
— Вдома... Отже, ми тепер удома, ведмедику Унінен!

СОНЦЕ
Надворі ще тільки сіріло. Тінтамарі навшпиньки вийшла надвір.
У повітрі віяло прохолодою. Тінтамарі йшла в самій лише нічній сорочечці. Трава була вогка. Помацати б її руками... Руки теж стали вогкі! Та то не біда.
Ой, які ж бо гарні квіти, справжнісінькі квіти росли біля дому Тінтамарі!
Дівчинка відщипнула три червоні й три жовті голівки тюльпанів.
Тепер під стіною стояли рядочком шість голих стеблин. Це вже було не дуже гарно.
Тінтамарі подивилась на цибаті безголові стеблини, а тоді на квітки, що були в руці.
Треба причепити їх на місце!
Вона спробувала причепити червону квітку до вершечка стеблини. Квітка впала додолу.
Не тримається! Слід би приклеїти її, але хтозна, в якому ящику клей. Речі ще не розпаковані, не варто й шукати.
«Що, як я застромлю їх, щоб росли біля стеблин? Це також непогано, може, навіть краще. Тоді всього буде більше. Будуть і квіти, й стебла»,— подумала Тінтамарі й застромила квітки сторч у грунт.
А  чи  є  тут  волохата  гусінь?  Тінтамарі  поколупалася  в землі пальцями.
Ні, нема, лише чорна земля поналипала на пальці. Та дарма, трава мокра, можна помити руки об неї, а витерти нічною сорочкою. Вона лише трохи забрудниться.
Дерево! Та й величезне воно, набагато більше, ніж те, що було  на дверях  її  кімнати.  Стовбур  вузлуватий,  шорсткий...
Тінтамарі обхопила стовбур руками.
— Потанцюймо кружка, потанцюймо! — заговорила вона до дерева.— Ну, стрибай же! Яке ти незграбне! Ані руш з місця...
«Цві, цві, цві!» — проспівало щось на дереві.
— Пташка, пташка! Я зараз теж полізу нагору, до неї.
Тінтамарі   видерлась  на  нижню  гілляку.   Шкарубка  кора дерева дряпала ноги. Дівчинка скривилася.
— Подряпалась, та все ж таки вилізла. Де ж ти, пташко?
«Цві-цві,   тір-лір-лір-лір-лі-і-і!» — долинуло   з   даху   будиночка.
— Як би перебратися на дах? Не летіти ж мені! Добре тим   пташкам!
Тінтамарі озирнулась і раптом угледіла далеко на обрії червону  кулю.  Куля  пливла  вгору.   Небо палало  багрянцем.
— Пожежа, пожежа, летить пожежа! — щосили загукала Тінтамарі, та не втрималась і полетіла додолу, тільки на мить зависла, зачепившись подолом сорочечки. З тріскотом роздерлася сорочка, й Тінтамарі гупнулась на м'який росяний моріжок. Тепер вона була вся мокра.
На навколишні подвір'я повиходили нечесані, заспані дорослі та діти. Протираючи очі, повибігали з будиночка тато, мама і навіть водій. Усі були сонні й розгублено спотикались.
— Чого це ти галасуєш надворі серед ночі? — сердито й зніяковіло спитав тато, коли помітив сусідів.
— Сюди летить пожежа! — крикнула Тінтамарі, плутаючись у подертій сорочечці й показуючи на небо.
— Пожежа? — сторопіло перепитав тато й на мить замовк. А тоді зненацька вибухнув гучним реготом. Він так сміявся, що аж сів на моріжок. Трава була в росі, та він зопалу того не помітив, а коли, помітивши, миттю підвівся, штани були вже мокрі.
Пересміявшись, тато сказав:
— Та це ж сонце, Тінтамарі! Дивись-но, як гарно сходить сонце!
— Сонце...— зітхнула Тінтамарі й задивилася, примруживши очі та наморщивши носа.
І всі люди, нечесані та в нічному вбранні, дивились, як сходить сонце.
Дивна річ, але вони ніколи раніш не помічали, що воно сходить так гарно!
А Тінтамарі та її сонце стояли й сяяли одне до одного.


Дата внесення : 22.05.2009     Переглядів: 216     Популярність: 88.19%    
Належить до розділів:
Іноземні
Скандинавські країни
Оповідання
Про дітей
Діти з різних куточків Землі



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :