Для молодшого шкільного віку

Казки Турханового острова

Казки молодої письменниці Валерії Врублевської розкажуть юним читачам про юнака Гурхана, який забув про потреби людей і покохався з царицею лісів, рік і полів Дариною, про світлу росинку, яка так прагнула до сонця, про закривавлений дзвін, який кликав народ до боротьби з поневолювачами.
Книжка вчить читачів любити рідну землю, трудитися на благо людей.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1971 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 56.


Фрагменти:


Біжить, біжить вода. Дніпрова, то мов танцює крутими вирами, то здіймається проти вітру табунцями білокрилих хвиль. Плине вона повз ліси й поля, повз села і міста, ніде не затримується, нічим не спиняється.
Тільки ж мало хто знає, що квапиться Дніпро зустрітися з своїм давнім-давнім приятелем. А приятель той — острів, котрий звуть Турхановим. Не знайти іншого острова, схожого на цей. Він лагідний і зелений, з жовтавими піщаними вусами і блакитними озерцями очей. А найдивніше те, що він оповідає казки. Не знати, сам вигадує чи переказує чиїсь, але знає їх безліч і з сивої давнини, і з дня сьогоднішнього, бо ж казка твориться щодня...
Острову, певно, сумно почуватися одрізаним окрайцем землі, спостерігати, як вирує життя за рікою. То ж коли воно перехлюпує на острів, той довго пам'ятає все. А потім переповідає тому, хто вміє його слухати.
Хтозна, відколи воно все почалося і як склалася перша казка острова. Зараз Турханів острів оповідає її ось так.

ДИВНЕ ЛІТО
З давніх-давен на зелених наддніпрянських кручах жила цариця лісів, рік і полів — Дарина. Ніжно і клопітливо доглядала вона свої володіння. І були її ліси високими, луги розмаїтими, бурштиновими здавалися Дніпрові береги.
Та ось на вкриті споконвічним пралісом схили прийшли люди. Розумні й сильні, талановиті й сміливі. І заходились будувати місто. Дарина зустріла їх ласкаво та прихильно. Сподобалися їй люди, і вона навіяла на все навкруг ману покорил довіри до них. І все корилося, все було помічне їм.
Росло й росло місто — багате й красиве.
Але настала скрута. Кочові племена зажадали багатої данини. Вони палили, нівечили ліси, витоптували трави, таборилися під мурами міста, хапали бранців і бранок.
Городяни проганяли чужинців, а потім раз у раз бралися за сокири — і падали дерева на нові зруби, стіни, будівлі.
Страшенно розгнівалася Дарина на людей.
— І ви, котрі тут, і ті, що приходять, нищите більше, аніж вам потрібно, і забуваєте творити! Хіба є страшніша помилка? — і пішла з Дніпрових берегів.
Ну, пішла та й пішла собі. «Нехай»,—думають люди!
Та помилились.
Цариця зачарувала своїх підданих. На кам'яні стовпи обернувся ліс, кам'яними хвилями застигав Дніпро.
Недобудовані стояли оселі, люди гинули або ж розбігалися по всіх усюдах.
На той час об'явився тут молодий парубок. Прозивали його Турхан. Воїн великої сили і щасливої вдачі. Чорнявий, очі мов пекучі жарини, високий та ставний.
Раніше його ймення було тутешнє, слов'янське. Але й він, і люди забули, яке саме, бо змалку опинився хлопець у кочівників у полоні. За силу й хоробрість здобув шану там.
Якось поїхав з ханом на полювання. Довго шукали вони здобич, аж зустріли величезного і лютого тура-одинака. Заіржав, затанцював сполоханий кінь під ханом і поніс його на вірну смерть, на гострі роги. Один тільки парубок отой встиг зарадити лихові. Як блискавка майнув його аркан і зашморгнув могутню шию тура. Заревла звірина, засіпалась. І здався тур, і потягся за хлопцем, мов покірне теля. Зроду-віку кочівники не бачили такого.
Віддячив хан. Відпустив на рідну землю хлопця і всіх полонених. Вони й розповіли, за віщо кочівники нарекли хлопця ханом — повелителем турів, або Тур ханом.
Побачив Турхан, як усе кам'яніє від дотику людського — дерева, трави, вода — і подався шукати царицю. Він був певен, що врятує людей.
Відшукав Турхан царицю на синьому морі, на зеленому острові, в білому палаці. Вийшла до нього Дарина в оксамитовій сукні, одна половина котрої — ніч, а друга — день. На руках іскрились персні із зірок, волосся її мерехтіло блакитними хвилями моря, в очах коливались і мінилися всі барви лісів і трав. Побачила вона Турхана і пригадала людей з дніпрових круч.
— А що, навчилися твої родичі шанувати мої володіння?
Цей юнак їй нагадав людей такими, якими вона побачила їх вперше. Сильними, розумними, будівниками.
Турхан відповів:
— Як завжди, одні навчилися, інші — ні.
— То я ще почекаю, доки навчаться. А ти лишайся в мене, хоробрий Турхане,— звернулася вона до воїна. Він чув наче й не голос, лиш повів вітру освіжив його обличчя, ласкавою солодкою втомою огорнув усього.
Ступила вона ближче, глянула у вічі, і здалося їм обом, що знають одне одного давно, і тільки на цю зустріч чекали довго.
— Це твій дім? — кивнув Турхан в бік білого палацу.
Всміхнулась Дарина — і сонячні зайчики замиготіли на вікнах палацу, майнули в зелені діброви.
— Ні, це палац мого батька. А я зроду жила на дніпрових схилах. Твоє плем'я змусило мене покинути рідну землю,— і сумним став її голос, і глибокими од печалі стали її очі.
Пожалів Турхан Дарину.
— Не всі завинили перед тобою,— виправдувався він, а в душі й сам гнівався на людей.— А тепер, коли тебе немає, дуже важко стало їм, шкодують...
— Я повернуся,— лагідно перебила вона його мову. — Тільки пізніше. Хочеш, ми повернемося разом?
Опустила йому легкі руки на плечі Дарина.
— Ходімо, Турхане, я покажу тобі мою землю.
З тої миті загубив відчуття часу Турхан. Здавалося йому, що минув день чи два, як зустрів він Дарину, а насправді промайнули роки. Не відчував цього Турхан. Лагідний голос Дарини, її ласкава чарівність заспокоювали його.
А плем'я людське зовсім вигибати стало. Турхана не було та й не було. Порадилися люди і вирушили в путь.
Вийшов якось Турхан з палацу і побачив натовп. Це був його народ. Побачили його, загукали:
— Сором тобі, зрадливий Турхане! Ти зневажив свій обов'язок і повинен вмерти! — блиснули на сонці Мечі.
Почула те Дарина, кинулася до коханого.
— Я накажу всім моїм підданим, лісам і ланам, степам, і рікам, коритися вам, це я винна! — вигукнула вона, та було вже пізно. Руки Дарини м'якими хмарками оповили вже мертву голову Турхана.
Люди отямилися. Горе Дарини вже видавалося їм більшим, ніж власне. Та що було робити? Мечі та гнів уже зробили свою справу. І тоді забрали з собою вони тіло Турхана і поховали на дніпровому острові.
Дарина м'яким піском встелила його береги. Високі дерева шуміли над ним, чисті джерела вигравали свої вічні пісеньки. І нарекли люди той острів Турхановим, а цариця Дарина подарувала йому хист оповідати казки.
Кожного літа, як тільки зашумлять гаї, острів починає з давньої історії про Дарину і Турхана. Про їхнє велике кохання, яке заповіла цариця людям, а щасливим воно може бути лише в того, хто ні на мить не забуває про долю інших людей.

СИНЯ ПТАХА
Весни оживляли острів, молодили й чепурили його густі діброви, ясніше сяяло над ним блакитне небо, тремтіло легке марево, оповивали таємничі тумани.
І хоча ніхто ніколи не чув голосу острова, кожна жива істота розуміла його мову, бо, сприймала її, наче свою власну.
— Жила тут колись Синя Птаха,— шепотів острів, ведучи свою другу казку,— в якесь лихоліття підбили їй крило. Випадкова стріла влучила. Сумна й самотня, вона любила сидіти над Веселим Струмком, бо нагадував він їй щасливі дні, коли вона ширяла над самими хмарами, аж до Сонця, упивалася його теплом і купалася в сліпучому сяйві.
А в невеличкій ковбанці, встеленій чистим пісочком, жив Срібний Пічкурик. Ніколи раніше Синя Птаха не помічала цю рибку-малечу і не знала, чим і для чого живе це створіннячко. Аж одного разу, коли скалічена Синя Птаха сумувала на високому камені над Струмком, побачив її Срібний Пічкурик. Звідси, з води, Птара увижалася йому негарною, ба навіть потворною, але її присутність чимось бентежила Пічкурика. Він підплив до поверхні і писнув:
— Скажіть, будь ласка, у вас щось трапилося? Може, у вас сьогодні недобрий день?
Синій Птасі через товщу води Срібний Пічкурик бачився більшим, ніж насправді, таким сяючим і гарним, а його добрі слова розчулили Птаху.
— Дякую вам,— вона піднесла свою горду голівку, спробувала розкрити крила, але вони безсилозависли.
«Вона, напевне, хвора або каліка»,— подумав Срібний Пічкурик. Однак він був добре вихований і найбільше дбав, щоіб усі його знайомі мали про нього добру думку, вважали його ґречним і шляхетним.
А Синя Птаха засоромилась своєї немічності, вона не бажала завдавати жалю незнайомцеві. Не промовивши й слова, вона скочила з каменя і зникла.
Срібний Пічкурик ще довго думав про дивну птаху.
Треба сказати, Срібний Пічкурик дуже полюбляв красиві речі, красиві оповідання, бо тоді навіть його власне життя здавалося більш значущим. В нього було дуже мало знайомих, і він рідко випливав до Великої Води. Для нього це було безмежжя, у якому нема ніякого порядку і неможливо знайти щось красиве або цікаве. Іноді до нього запливала звідти невеличка Щучка. її мати — довга темно-зелена Щука — не схвалювала доньчиного приятелювання і навчала Щучку, що Пічкурі живуть на світі тільки задля того, щоб їх їсти.
Та Щучка була ще молода і воліла їсти тільки тих риб, які чимось їй не вгодили. Срібний Пічкурик зі своїми ніжними плавцями, тендітною прозорістю дуже припав їй до серця. Вона не знала, що Срібний Пічкурик завів нове знайомство, і, як завжди, завітала до нього в гості.
— Я ще не бачив такої дивовижної птахи,—сказав Срібний Пічкур Щучці.
— А що в ній дивного? — зневажливо скопилила губу Щучка, показавши частокіл своїх чудових молодих зубків. — Чорне опудало! — і від обурення хрумнула когось із гостей Срібного Пічкура. Він прощав їй такі витівки, бо не хотів псувати з нею дружби.
— А й справді опудало,— погодився Срібний Пічкур.
— Ну от бачиш, я недаремно всім у Великій Воді розповідаю, яке ти маєш вишукане почуття прекрасного! — гикнула Щучка. Але Пічкурик волів не помічати тої ситої гикавки, бо знав, що найбільша вихованість — це не зважати на невихованість інших.
Наступного дня Срібний Пічкур поглядав на камінь, чи не з'явиться вчорашня знайома.
І коли побачив Синю Птаху, вона здалася йому трохи гарнішою.
— Ви, мабуть, високого роду? — запитав він її, аби почати розмову.
Синя Птаха помовчала. Вона не любила розказувати про себе. Тоді Пічкурик розповів їй про свої уподобання і захоплення, і почувши, що він цінує красиві речі, Синя Птаха кинула йому свою пір'їну.
— О,— мало не захлинувся з радості Пічкурик.— Це від якоїсь чарівної птиці?
— Ні, це моє.
— Я знаю, то твоє,— чемно відповів, а сам подумав: «Цікаво, де ти його знайшла?» — і сказав: — Мабуть, ти підхопила його в небі, чудовому синьому небі?
— Так, я бувала в небі,— зітхнула Синя Птаха.
Цілий день вона оповідала Срібному. Пічкурикові про ніжність прозорого повітря, про тепло великого Сонця, про сяйво його Променів, з якими вона дружить.
І Срібний Пічкур уже вірив Синій Птасі. Він раптом побачив її невимовну мінливу красу і навзаєм розписував їй життя у воді. Але бачив він так мало, що швидко все переповів і знітився.
А Синя Птаха пообіцяла — коли загоїться її крило, вона підніме свого нового друга і покаже йому небо.
Незабаром увесь Струмок тільки й говорив про нову дружбу Срібного Пічкурика, і навіть у Великій Воді пішов поголос.
— Я тобі казала, його давно треба з'їсти,— під'юджувала стара Щука доньку,— бо все може скінчитися погано.
— Чому? — перепитала вперта молода Щучка, хоч її й саму пекла зрада Срібного Пічкура.
— Якщо один Пічкур подасться до неба, ще не біда. А коли всім Пічкурам заманеться дружити з птахами, кого ми будемо їсти?
— Ти не пропадеш, — кольнув, пропливаючи, Окунь,— з'їси свою доньку.
— Геть, пройдисвіте,— клацнула пащею Щука.
Розлючена Щучка майнула до Пічкуревої ковбані.
Синя Птаха якраз сиділа на камені і очі її сяяли радістю. Рана гоїлася, і вона вже спробувала літати.
—А, добридень! — вигнулась сильним станом Щучка, і її зелені очі люто оберталися то на Пічкурика, то на Синю Птицю.
Срібному Пічкурикові здалося, що він уперше бачить цю страхітливу рибу. Майнула згадка, скільки пожерла вона його родичів у його ж ковбанці. Але Пічкурикові завжди думалося, що таке лихо може спіткати кого завгодно, тільки не його. Тепер страх заповз у його маленьке тіло.
Молода Щука забачила синю пір'їну.
— Де ти дістав?
— Це її,— тремтячим плавничком вказав Пічкурик на Синю Птицю.
— Цього опудала?
— Так, так,— улесливо кивав Срібний Пічкур.— Я й досі дивуюсь...— поспішав він, тремтячи, але Щучка не дала йому договорити.
— То це, справді, ти збираєшся з нею в небо? — широко відкривала пащу Щука.
— Що ти! Вона така незпрабна!
Срібний Пічкур хотів благати помочі у Синьої Птахи, та й сама вона метнулась до нього, але, вчувши останні слова Срібного Пічкура, майнула своїми широченними крильми, гордо підвела голову — і засяяло, заграло навкруги синє повітря.
Зачудованим поглядом дивився на неї Срібний Пічкур, не вірячи, що колись розмовляв з нею.
Він усе ж таки кохався в красі.
На жаль, це було останнє, що побачив у своєму житті Срібний Пічкурик.
Відтоді Щукам над усе подобається ковтати Пічкурів, навіть коли вони заводять з ними дружбу.
А Синя Птаха назавжди зникла з острова. Кажуть, тепер живе вона тільки в мріях, десь біля самого Великого Сонця, в його ласкавих і добрих променях.

СКРИВАВЛЕНИЙ ДЗВІН
— Дядечку Острове,— спитав якось Човен, уткнувшись носом у пісок,— а чоіму перед світанням звучить над нашим містом такий сумний дзвін?
— О! — зітхнув Острів.— Той дзвін нагадує про сиву давнину, коли приніс мені цю казку з чужої землі мандрівник-лелека.
Колись давно жив у далекому місті вояк, зайда з інших земель. Був він сміливий, і справедливі городяни настановили його своїм правителем. Минуло кілька років, князь почав сумувати за своєю батьківщиною. Але не міг повернутися назад, бо ще більше за свою рідну землю полюбив владарювати над людьми. Скуштував усього, що дає йому влада, і понад усе боявся її втратити. І цей страх не давав йому спокою і перетворив його на підозріливого і жорстокого. Він не злюбив землю, на якій жив, стали йому чужими її пісні. І заборонив тутешнім дзвонарям видзвонювати по-старому, а тільки милі йому чужинські мелодії.
Спочатку городяни, пам'ятаючи князя шляхетним і справедливим, гадали, чому б не потішити того рідними йому мелодіями. І видзвонювали на великих дзвонах в знак поваги.
Але був серед дзвонарів молодий Дзвонарик-пісняр. Пісні його були рідні кожному, народ знав і любив свого пісняра.
Кожен ранок Дзвонарик починав зі своїх пісень.
Князь не подарував хлопчикові такої зухвалості. Послав своїх челядників, і ті в глуху ніч знайшли на дзвіниці сонного хлопчину.
Дзвонарик був сиротою, нікуди було йому подітися на ніч. Він так любив свого дзвона, що навіть спав біля нього.
Челядникам не важко було його знайти. Блиснула сокира і вже Дзвонарик не прокинувся. Червоним полум'ям бризнула на дзвін його кров.
А ранком дзвін зняли і повісили на нижньому ярусі дзвіниці. Отак і висів він забутий, осиротілий і тільки прислухався до голосу горішніх дзвонів.
Заспокоївся князь, не бентежив його більше Дзвонарик своїми піснями.
Та одного разу, прислухавшись, помітив, що дзвонарі таки не повністю виконують його наказ. їхні рідні мелодії де-не-де легкими звуками оповивали його пісні і нагадували про неволю і ганьбу.
І зрозумів князь, що доки мають дзвонарі серця, не зможуть вони забути назавжди батьківської пісні.
Звелів виривати серце у кожного дзвонаря. Відтоді ніколи не дратували його нелюбі звуки.
— Та без серця коротке людське життя,— зітхнув Острів,—і дзвонарі швидко вмирали.
А дзвонити наказано безперервно, і кати виривали серця у нових дзвонарів просто біля дзвонів. Гаряча кров їх капала вниз, де висів покинутий дзвін, кров на ньому не висихала, на неї капала інша, і через кілька літ, дзвін так наситився цією кров'ю, що й мелодії, які були в ній, передавалися йому.
Якось навідався князь до дзвіниці і побачив забутого дзвона. Запитав, чому він без роботи. Челядники побоялися нагадати про Дзвонарика і запобігливо пояснили, що дзвін брудний, що його треба почистити і взагалі в нього немає голосу.
— Тоді викиньте його,— наказав князь.
І почали знімати дзвона. Та тільки торкнули його, як в цьому дзвоні зазвучали всі пісні, що були колись кров'ю Дзвонарика і його товаришів. І він задзвенів. Могутньо, прекрасно. І почули люди-рідні звуки своїх пісень і сприйняли удари дзвона як заклик до боротьби. Кинулись до зброї і рушили на князівський палац і вигнали жорстокого чужинця.
А потім скривавлений дзвін підняли на найвищу дзвіницю, щоб усі чули заклик мужніх дзвонарів, котрі віддали свої серця, свою кров визволенню рідного краю.
— Та вже на сьогодні досить,— сказав, закінчивши казку, Острів,— треба спати. Він завжди спав удень.
Яскравий ранок наближався здалеку, і його перша ознака — сумні дзвони — тихо прозвучали над містом. Вранішній вітерець захлюпотів Дніпровими хвилями, пробуючи голос, цвірінькнула пташка, і раптом спалахнула, заіскрилась вода у Веселому Струмкові. Яскравий ранок настав.

МУЛЯРОВЕ ЩАСТЯ
У давню давнину поселився в монастирі багатий чоловік. Кинув свої маєтки і сподівався тут на самоті знайти щастя. Чарівна тиша навкруги, золоті бані лаврських дзвіниць, неозорі краєвиди Задніпров'я — все навівало спокій і роздуми. Величезна бібліотека, повна мудрих книг, жодних турбот — чого ще треба? Та не було ані щастя, ані супокою. Бо не міг осягнути він —для чого люди живуть, в чому їхнє щастя.
Минули роки, і самітник ставав тільки сумнішим та невдоволенішим.
Одного пізнього вечора він блукав дніпровськими схилами і раптом почув пісеньку. Аж закляк од подиву. Біля мовчазної келії, де ніхто не мав права говорити голосно, хтось насмілився співати. Та ще так безжурно й весело.
«Тільки щаслива і задоволена життям людина може так безтурботно співати»,— подумав він. Пішов на голос і потрапив до кухні. Там побачив звичайного муляра, який, працюючи, наспівував. Обличчя в нього було радісне, а руки спритно порали роботу.
— Слухай, чоловіче,— звернувся він до нього,— невже ти щасливий?
— Щасливий? — щиро всміхнувся Муляр.-— А я не знаю, що це таке.
— Ну, це коли все маєш, задоволений і нічого не бажаєш,— розтлумачив йому самітник.
Спохмурніло обличчя Муляра, згадав він своїх голодних і босих дітей, похилену халупу.
— Ні, не все я маю,— відповів він.
— А я маю все,— промовив багатий.— Тільки я теж нещасний.
Муляр йшов додому і невеселі думки не давали спокою, бентежили його. Невже, якби оце мати все, то й тоді був би незадоволений життям?
Вдома дружина запитала його, чому такий сумний.
— Ти б хотіла бути багатою?
— Атож! — захоплено відказала вона.— Наші діти були б нагодовані, гарно зодягнені.
— І ти була б щаслива?
— Ще б пак!
— А я сьогодні зустрів одну людину, котра має все, та не почувається щасливою.
Жінка помовчала. Потім зітхнула.
— Зрозуміти ту людину я змогла б, коли б і сама все мала.
Чоловік на згоду поклав свою спрацьовану руку на плече дружині. Але вона зрозуміла, що не переконують чоловіка її докази. Що тепер завжди бентежитиме його сумнів. В чому ж то щастя людини?
— Я можу дати тобі одну пораду, — мовила. — Кажуть, ніби на дні Цимбалового Яру живе Мудра Змія. Може, вона допоможе тобі, може, що порадить.
Пішов Муляр, став над яром і гукнув:
— Велика і Мудра Змія! Людина прийшла до тебе порадитись. Може, ти знаєш, в чому людське щастя? І якщо ти відкриєш мені істину, я понесу її людям... Я хочу, щоб вони були щасливі!
Тихо і мертво було навкруг. Здавалося, навіть повітря припинило свой вічний рух. І побачив Муляр довжелезну шию зеленої Змії в блискучих срібних смугах. Вона була страшна і байдужа, наче смерть. Придивившись, угледів Муляр білі, мов сніг у морошу ніч, очі Змії.
«Цур тобі, нечиста сило! — майнуло в голові.— Яка ж від тебе рада, коли ти сліпа.»
— Чоловіче, — тихим шепотом почувся голос Змії.— Ти просиш поради, а сам без поваги мислиш про мене.
Соромно стало Мулярові, і він розповів їй про своє нещастя і бажання взнати всю правду, як зробити людей щасливими.
Довго не відповідала йому Змія.
— Я знаю цю правду. Я розповім тобі, в чому людське щастя. Тільки за однієї умови. Ти повинен віддати мені свою мову.
«Навіщо мені тая правда, коли не зможу передати її людям?» — подумав Муляр.
— Коли ти щирий, знайдеш вихід,— байдуже промовила Мудра Змія.— Та тільки й мені невигода дарма віддавати те, що інші все життя шукають.
І Муляр погодився.
Гірко плакала Мулярова дружина. Злидні обсіли, нужда. Ще й чоловік повернувся німий. А Муляр, мовчки став до праці.
Минали роки. І дивне щось діялося з Муляр ом. Ніколи двічі підряд він не викладав подібних печей. Кожна наступна відрізнялася від попередньої» була кращою. І Муляр радів кожній своїй новій роботі. Звідусіль приходили до Муляра молоді хлопці, щоб навчитися майстерності.
Одного разу випадок звів Муляра з самітником. Коли багатий взнав, що йому ставить нову піч той самий Муляр, він прийшов до нього, щоб ще раз упевнитись, що немає щастя ні в бідних, ні в багатих, ні в тих, хто працює, ні в того, хто живе чужою працею.
Він не почув Мулярові пісні і задоволено всміхнувся.
— Ач, вже тобі не до співу.
Але коли Муляр обернувся, вираз його обличчя вразив багатія.
— Що з тобою? Ти мовчиш, а в очах радість і вдоволення?
Кивнув йому головою Муляр і показав на піч.
Викладена різнокольоровими кахлями, вона аж очі вбирала. Коли її затопили, наче співала і випромінювала тепло і затишок.
— Може, ти щасливий і задоволений, що змурував таку піч?
Муляр радісно погодився.
— То, може, ти пізнав істину людського буття? Яка ж вона?
І тоді повів Муляр багатія по селах і містах, показав витвори рук своїх — спочатку звичайні, а потім все кращі, все своєрідніші, неповторні. І ще — роботу учнів своїх, котрі вже перевершили свого вчителя.

СПІВАКОВА ДОЛЯ
Жили собі колись два приятелі: Соловейко і Сірий горобчик. Г так любилися, що не могли перебути один без одного й днини. Хоч і мешкали далеченько один від одного. Соловейко мандрував дніпровими схилами, а Сірий жив у гороб'ячій зграї під самою стелею великої клуні. Горобці дуже трималися свого вигідного пристановища. Взимку їм було тепло, а завжди — ситно.
Не знати чому, але Сірий, котрий вилупився там же, у клуні, мав іншу вдачу. Бажалося йому простору, кортіло волі.
І отак, крадькома вилітаючи на Дніпрові схили, стрів він там Соловейка, заслухався його пісень та й занадився гостювати до співака щодня.
Там, на Дніпрових схилах, Сірий забував своїх родичів, злодійкувате видзьобування зерен. І тільки там він почувався пташкою.
— Хай політає,— казали мудрі старші горобці.
— Воно ще не знає, що таке мороз, що таке голод. Взнає — отямиться.
Сірий не раз нарікав на своїх родичів Соловейкові.
— Якби тільки ти знав, дорогий друже, як важко мені живеться! Цілий день оці докори, бійки за крихти, хоч усім того вистачає. Так тяжко!
Соловейко мовчки слухав, він не уявляв собі життя у нехай навіть великій клуні.
— Тікати, тікати! — жалібно повторював, чистячи об гілочку носик, Сірий.— А куди? І як? Хіба можу полишити батьків, сестер? Клопочусь не тільки про себе.
Одного разу Сірий вислухав особливо натхненний спів Соловейка. І цікава думка прийшла йому в голову:    
«Він робить з мене зовсім іншого горобця! Ніби все, що було в мені красивого, дужого, виходить з самих глибин, і я стаю кращим, добрішим! Як це прекрасно! Тільки, мабуть, це кепсько, що лише я знаю і слухаю Соловейкові співи. Може, й на моїх родичів він справить таке ж чарівне враження? Може, й вони стануть іншими?»
— Послухай, друже,—звернувся він до Соловейка.— Чи не погодився б ти заспівати моєму племені?.. Я так хочу, щоб стали вони іншими. Вони так мало бачили красивого. Я вірю, вони полюблять тебе.
Соловейкові не дуже хотілося летіти до клуні. Та не міг відмовити щирому проханню друга. Вихором влетів Сірий до гороб'ячої оселі.
— Слухайте! Слухайте всі! — зацвірінькав він.— Сьогодні увечері вам співатиме мій друг Соловейко!
Умовкли ошелешені горобці.
— А де він живе? — нарешті хрипло цвірінькнув дід Сірого.
— Ти вважаєш, нам необхідно його послухати?— занепокоївся батько.— А як до цього поставиться хазяїн клуні? Може, він не витерпить галасу. І вижене нас усіх.
— Кожен залюбки слухатиме Соловейка! Ви ж не знаєте, як він співає! — запалювався Сірий ентузіазмом.
Коли ввечері Соловейко влетів у клуню, горобці насторожено сиділи під стріхою по всіх усюдах.
Співав Соловейко про зелені схили, про сині води, про нічні квіти, про біле марево цвіту. Горобці слухали й мовчали. Вони відчували хвилювання, серця їх почали битися частіше, вони навіть не знали, що з ними діється..
І коли Соловейко скінчив пісню і відлетів, вони нічого не сказали Сірому і якісь мовчазні, збентежені, вклалися спати.
Уранці, пригадавши вечірній неспокій, вони зійшлися на тому, що життя в них хороше і зовсім не треба їм, розумним горобцям, ускладнювати його ще й якимись солов'їними співами.
Та далі сталося непередбачене. Хазяїн клуні чув солов'їний спів, розповів про те своїй жінці. Вони довго вдивлялися в принишклих горобців під стелею, і нарешті жінка сказала:
— Серед цих дармоїдів завівся Соловейко? Хто б міг подумати? З сьогоднішнього дня почепити їм годівницю з просом.
Горобці живим клубком впали на просо і вмить усе склювали. І тільки потім комусь спало на думку, що не буде їм надалі такої смачної їжі, якщо хазяїн зрозуміє свою помилку.
— Гей, Сіренький,— покликали вони його,— чи не міг би ти запросити ще раз свого милого товариша? Нам так сподобався його чарівний спів. Ти ж знаєш, яке в нас важке життя! А він так розважив нас.
Радісний, гордий, війнув Сірий на дніпровські кручі до Соловейка.
— Ми перемогли! — зацвірінькав він ще здалеку.— Вони здалися! Вони прокинулися! У цих капшуках з жиром забилося серце!
Соловейко не радів з такого визнання.
— А чому б їм не прилетіти сюди? Адже я мешкаю тут!
— Ах, Соловейку,— присоромив його Сірий,— як ти можеш цього вимагати від них? Ти повинен радіти, що силою, красою своїх пісень змусив змінити їхні погляди.
— Ти маєш рацію! — погодився Соловейко.— Ми не повинні загасити цю іскру. Навпаки, раз ми сильніші, повинні допомогти.
Соловейко залетів у клуню, але більше звідти не повернувся. Гороібці спочатку благали його лишитися погостювати, потім почали годувати ласощами щодня, бідний Соловейко аж зажирів і за якийсь час уже сам не хотів відлітати з клуні. Сірий був щасливий, і в очах родичів набрав ваги.
І все б було чудово і для горобців, і для Сірого, і навіть хазяїна з жінкою.
Але від надмірного ласування просом виросло воло в Соловейка. Не той, не той спів лунав уже! Та й не дуже йому хотілося співати.
Хазяїн вже не міг почути голосу Соловейка, тому горобці напоказ водили співця під крильця, щоб усі бачили, що він є. Та одного разу навідалася до клуні хазяйка, прислухалася і сказала:
— Як жаль, що зник наш Соловейко!
— Він тут. Це ж ота пташка, яку водять горобці.
— Що ти,— обурилася жінка.— Пір'ячко у цього каліки дійсно подібне до Солов'їного. Але ж голос, Це не Соловейко, це якийсь гороб'ячий родич.
Коли зникли годівниці з просом, розсердилися горобці на Солов'я.
— Їсть більше за всіх, а на пшоно заробити — зась!
Соловей сидів у темному кутку, ні з ким не розмовляючи, ні до кого не прагнучи. І тільки зрідка, коли прилітав з крихтами хліба до нього Сірий, очі в нього теплішали, але обважнілий друг зневажливо зупиняв його.
— Ах, не нагадуй мені про твій голос. Якби він був, ти б досі ще співав. А взагалі, всі ви однакові. Пісні, пісні, повітря, а насправді ти хотів жити у нас, у клуні. Ну, зізнайся,— чіплявся він до нещасного Солов'я,— хотів, правда? Я завжди це відчував. Але ж як ти боїшся зізнатися? Ти лишишся тут,— заспокоював він Соловейка, коли бачив, як сльози скочувалися тому на дзьоб, а звідти падали на підлогу клуні.
Хазяїн з жінкою колись шанували Соловейкові пісні, але жоден з них так ніколи і не здогадався, що тепер ходить по Соловейкових сльозах.

ДРІБНЯТКО З НОВОГО РОЮ
Новий бджолиний рій оселився в окремому вулику. Хазяїн поставив цей вулик у квітучому садку поруч з іншими бджолиними родинами.
А літо було таке щедре, таке буйно-квітуче, що бджілки не знали ані днини, ані часини спочинку. Сновигали під вуликів до квітів, і раз у раз запечатували обважнілі од меду стільники в рамах.
Новий рій не відставав. Кожен працював, не шкодуючи легких крилець. Та ось досвідчені бджоли почали помічати, що одна маленька бджілка Дріб-нятко, котра літала так тихо, що навіть нечутно було її дзижчання, сідає то на одну, то на іншу квітку, та ніколи не опускає свого носика в чашечку з нектаром.
Овва! Що ж це за робота?
Надвечір, коли всі бджоли зібралися до вулика, загув рій. Кожне натрудилося за день, наносило меду, і образилося, що є серед них отакі нероби.
Бідне Дрібнятко не знало, куди подітися з страху і сорому.
А вляглось обурення, старші почали міркувати, що ж робити з такою бджілкою.
— Чому ти нехтуєш обов'язками бджоли?
— Чому ти не збираєш меду, а тільки сидиш на квітках?
— Чому... тому...— ледь чутно, безпомічно мовила бджілка,— що я їх... нюхаю.
— А навіщо ти їх нюхаєш? — допитувались бджілки, прагнучи з'ясувати: чи вчити її, чи прогнати геть, як невиправного ледаря.
— Я... мене... ваблять пахощі...
— Всіх ваблять пахощі. Але ніхто не кидає роботи, щоб насолоджуватися пахощами. Добре, ми навчимо тебе.
Наступного дня дві бджоли опікувалися маленькою бджілкою Дрібнятком, показували їй, як збирати нектар, як заливати його в соти. Бджілка Дріб-нятко старалася, їй так хотілося догодити своїм товаришам. Адже вона щиро прагнула бути разом з ними, робити, як вони.
Та тільки лихо! Ніяк не давалася їй ця робота. Ледве-ледве зробила один політ, і вже не стало їй сил.
Що діяти? І нічого іншого вона не придумала, як втекти, щоб не відчувати своєї недоладності, щоб не бути тягарем для всіх.
І от вилетіла вона з вулика, сховалася під широким листом, не знаючи, куди подітися. Сиділа там і бачила, як летіли по взяток її сильні, гарні товаришки, такі щасливі, заклопотані, і гірко почувалося їй, і заздрила вона великому роєві.
— Ти зч-зч-зч-зщо тут робиш-ш-ш? — налетів зненацька і задзижчав, загудів біля Дрібнятка старий Джміль.— Чом це ти не працює-ш-ш?
— А-а-а, — махнуло волохатою лапкою Дрібнятко.
— Що то значить, а-а-а? — здивувався старий Джміль.
— Я не вмію збирати меду,— зітхнула бджілка.
— Не вмієш? — аж злякався старий Джміль.— Даруйте,— перейшов він раптом на «ви»,— але я поважаю бджіл з ваших вуликів. Мені не хочеться, щоб вони подумали, начебто я розважаю тих, хто не працює.
І швиденько відлетів.
Нічого не сказала йому на це бджілка, тільки безпорадно оглянулася на свій колишній дім — новий та гарний. її товариші вже вертали з першим вантажем вранішнього меду, і Дрібнятко гірко заплакало.
— Чого ревеш, малеча? — виринула не знати звідки довгоноса, жовта, мов крапля, меду, Оса.— Що, дали тобі чосу родичі? —захихикала.
Може, тому, що бджілці було так тужно і самотньо, розповіла вона лукавій Осі все, що з нею сталося.
— Кажеш, не збирала меду,— замислено перепитала Оса, сидячи в пелюстках полуниці,— кажеш, нюхала квіти? А може, знаєш, на яких найбільше меду?
Бджілка ствердно кивнула голівкою.
— Знаєш що? Ходімо до нас жити. У нас гарно. Ми мешкаємо в дуплі старого дуба. Але,— хитро підморгнула вона Дрібняткові,— ти будеш для нас нюхати квіти. Ми тебе за це не осудимо.
— Не осудите? — зраділа і здивувалася бджілка.— Дозволите?
— Аякже! Гайда!
Оса сказала правду. На зеленому дубі у старому дуплі жити було приємно, і робота для Дрібнятка була гарна, любима.
Тільки кожного разу, коли вона відшукувала кращі квіти, оси вмить висотували з них увесь нектар. Бджілка жалібно дивилася туди, де трудилося її плем'я. Настрій у неї псувався. Вона вже не раділа, що може милуватися квітами, їхніми найтоншими пахощами, скільки їй заманеться. Вона почувалася такою нещасливою. І чого б це? Вона й сама не знала.

СТАРА НАСТУРЦІЯ
У великому зеленому ящику жили Айстри — Фіолетка і Біланка. Красувались вони високо над землею, на балконі сьомого поверху. Айстри дуже пишалися— адже під ними розстилався такий великий світ!
Рано-пораненьку десь там внизу двірник починав поливати асфальтові доріжки, і Айстри прокидалися. Граціозно підводили голівки і милувалися Сонечком, ранковим повітрям і кучерявими хвильками хмар. Поливали водицею і їх, і вони почувалися щасливими. Айстри не єдині мешкали на балконі. Мали сусідку — стару Настурцію. Вона не була старшою за них, але не могла зрівнятися з Айстрами свіжістю і ніжністю своїх пелюстків. А хто їй винен? Подейкують, наче хазяйка загубила її, коли висаджувала квіти, аж потім, уже прив'ялену, знайшов хлопчик і посадив, та ще й у невеличку бляшанку з-під консервів.
Отож Настурції випала кепська доля. Але яке діло до того гарним і свіжим Айстрам? Хіба можуть вони втриматися від спокуси похизуватися своїми перевагами над іншою квіткою, коли стара Настурція своїм кволим виглядом дає їм таку нагоду?
Якось господиня винесла на балкон велике барильце з водою, а в ньому — жовто-сліпучі, величні Гладіолуси. Айстри занепокоїлися. Адже їхня трохи холоднувата краса потемнішала на тлі шляхетних і ніжних Гладіолусів.
— Як вони пишаються! — шепнула Біланці Фіолетка.
— Хизуються, що прибули з Великого Саду,— похитала голівкою у відповідь білява красуня.
— Таке скажеш!—чомусь почала сердитись на подругу Фіолетка.— Де б там вони не росли, а зараз їх купили на ярмарку.
— А вас хіба не купили? — несподівано озвалася стара Настурція.
— Тітонько,— уїдливо відказала Фіолетка,— квітам не можна сваритися, бо вони втрачають красу і свіжість.
— Кому ти говориш? — голосно підхопила Біланка.— Вона ж приїхала з села!
— Квітам досить набридли шкилювання Айстр над старою Настурцією. Дивно, чому вони злостивляться? Живуть довше всіх—до пізньої осені, милуватися б світом, радіти. А вони невдоволені, всім заздрять.
Ніхто не чекав, що Гладіолуси втрутяться в цю небезпечну розмову.
— Ми ніколи не були в селі,— сказали вони тихо.— Чи не могли б ви розповісти нам про нього? — чемно звернулися вони до старої Настурції.
А Біланка невгавала.
— Що там може бути цікавого?
— Коли я згадую наш квітник у селі, я почуваю себе щасливою,— почала стара Настурція, наче й не чула Біланки.— Я пам'ятаю ласкавий дотик Літнього Вітерця, брата Літнього Дощика, відчуваю глибоку і пухку землю. Жилося там, наче у казці, і навіть траплялися з нами майже казкові історії. Якось наша улюблена Мальва закохалася в Літака.
— Як то? — стрепенулися Айстри. Вони теж над усе любили історії про кохання.
— О! Розкажіть, будьте ласкаві,— так ніжно попросили Гладіолуси, аж всім здалося, що вони теж когось кохали.
— Мальва була першою красунею в нашому квітнику, але ніхто не заздрив, кожна квітка визнавала її першість. До того ж вона була ще й доброю і милою до всіх, тож і мала прихильність. Але найбільш марив нею чорноокий Соняшник. Життя здавалося йому прекрасним, бо на світі є Мальва. Вона теж примітила ставного красеня. Квіти вже й готуватися почали до весілля — бучного та радісного, як водиться. Мабуть, все воно так і було б, та одного ранку Мальва побачила Літака. Він кружляв високо в небі, блискучий, сріблястий, і Мальва відчувала, як радісно затремтіло її серце від його далекого мужнього гуркоту. Волошки, першими помітили хвилювання Мальви.
— Мальво, Мальво, схаменися,— раяли вони.— Хіба можеш сподіватися на ту далеку птицю? Ти глянь, який навколо нього вітер свище!
— Не чіпайте її! Нікому не вільно чуже серце судити,— гнівалися Чорнобривці.
А Соняшник усього того не помічав. І навіть тоді, коли Мальва підіймала свої блакитні очі до неба, шукаючи в ньому Літак. Соняшник бачив тільки її замріяний, прекрасний погляд і ще більш розквітав од щастя.
Йому хотілося піклуватися про Мальву, і коли довго не було дощу, збирав по крапельці нічну росу на своє лапате листя, щоб напоїти свою спраглу кохану квітку.
А Мальва вмивалася тією росою, чепурилася, і виглядала Літак, і тремтіла схвильовано пелюстками, і все чекала на своє сріблясте кохання.
Соняшник не наважувався зізнатись Мальві, а тільки милувався нею та пильнував, щоб не продрімати нічну росу.
Одного разу десь узялося кривоноге Жабеня та й, чалапаючи, перехилило Соняшників лист, розлило росу.
— Що ж ти накоїло? — жахнувся Соняшник.
— Даруйте, я не навмисне,— проквакало вайлувате Жабеня. Воно, як і всі, поважало Соняшника.
— Чим же тепер вмиється Мальва?—тужно прошепотів Соняшник.
Жабеняті стало жаль Соняшника, який віддав свою вологу і вже так перевівся, що аж дивитись на нього сумно.
— Ви б краще подбали про себе! — з обуренням відказало Жабеня.— А Мальві нехай дає воду її Літак!
І пострибало, а Соняшник враз усе пригадав, зрозумів, і з того часу почав ще більше в'янути.
— Нехай,— шепотів він,— аби вона була біля мене, аби вона була щаслива,— і його гарна, важка голова схилялася ще нижче.
Вдосвіта Мальва, як завжди, чекала, коли Соняшник віддасть їй нічну росу. Час минав, а від Соняшника — ні краплі.
— Отак він кохає мене! — з викликом, щоб чув Соняшник, скопилила свої милі вуста.
— Знає, що мені треба вмитись, причепуритись, ось-ось Літак пролетить, а він ту росу, мабуть, сам випив.
Глянули всі на Соняшника і принишкли. Коли і Мальва озирнулась, побачила схилену до самого долу Соняшникову голову. Його зів'яле, пошерхле листя звисало до землі, і тільки в одному з них блищали, наче сльози, кілька крапель вологи.
А в цей час високо в небі гуркотів, зникаючи в блакитному безмежжі, сріблястий красень Літак.

РОСИНКА-МАНДРІВНИЦЯ
Росинка народилася чудового літнього ранку, коли зоря тільки підсвітила і підфарбувала окраєць нічного неба. Вона розправила свою прозору коротеньку сукеньку з рясною спідничкою, пов'язала блакитною стрічкою свою біляву голівку і порскнула з жовтого лютика, де вродилася, просто на пелюстки рожевої Смолянки, яка жила зовсім поруч.
— Обережно, ах, обережніше, — прошепотіла Смоляночка.— У мене такий ніжний колір! Не залиште плями!
— Ну, що ви, я ж зовсім прозора! — здивувалася Росинка.
— Ай справді, у вас чудове вбрання. От прийде Сонечко і теж зігріє і висушить мою сукню.
Росинка скотилася на траву і побігла до струмка. їй хотілося погомоніти. Адже Веселий Струмок був їй двоюрідним братом.
По дорозі зустрівся батько Туман. Сивий і старий, він тяжко ступав понад самою землею.
— Куди це ти, донечко?
— Таточку, не затримуй мене. Я спішу до свого брата Веселого Струмка.
— Ну, біжи, доню, біжи. Тільки стережися Сонечка. Воно висушить тебе.
— Сонечко? Ні, тату, воно добре, ніжне. Смолянка он яка тендітна, а чекає на нього.
— Воно добре, та не для всіх. Побачиш його — ховайся під листя, в тінь.
Росинка вже не чула батькової поради, щодуху мчала зеленим лужком навпростець. Раптом вона зупинилась, зачудована червоним сяйвом якоїсь дивовижної квітки.
— Ти хто? — запитала.
— Хто мене будить? Хіба вже зійшло Сонечко? — ледь кивнула чудовою голівкою квітка.
«Яка дивна квітка»,— подумала Росинка.
— Цс-сс-цс-цс, — засюрчав поруч Коник.— Куди мандруєш, Крапелько?
Росинка зупинилась.
— Чом називаєш мене чужим ім'ям?
— А хіба ти не водяна крапелька?
— Ні, я Росинка.
— Ет, однаково — вода. Давай побалакаємо з тобою.
— Ні. Я поспішаю.
— Шкода. На нашій галяві так рано ніхто не прокидається і ні з ким словом перемовитись.
— Конику, а чому ота червона квітка не розплющує очей?
— Де — цс-цс? Де — цс-цс? — проспівав Коник!— А, то Тюльпан, він прокидається тільки тоді, коли з'являється Сонечко.
— Будь здоров, Конику, — чемно сказала Росинка.
— Ходи здоровд, Крапелько,— знову помилився Коник.
Росинка легенько перекочувалась через травинки, задивлялась на кожну квітку — чи повертає та голову до Сонечка. І сама думала про дивне і, мабуть, дуже красиве Сонечко.
Біля самого Струмочка вона побачила пані Жабу, котра лежала, припавши до мокрої землі.
— Доброго ранку, пані Жабо! Ти що тут робиш?
— Ох, моя дитиночко,— застогнала, сіпаючись, Жаба,— хочу трохи віддихатись, поки немає Сонечка.
— Хіба ти його не любиш? Всі кажуть, що воно таке гарне.
— Гарне? От як висушить усе навкруги, побачиш. Я тільки вдосвіта й можу подихати повітрям. А цілий день — у воді.
Жаба й не помітила, що Росинка позадкувала від неї.
— Привіт, братику! — Вигукнула Росинка і сіла на камінець над Веселим Струмком.
— Шаную, шаную, сестро,— тихо проплюскотів Струмок.— Не барись тут, скоро прийде Сонечко.
— А я його не боюсь, кажуть, воно таке гарне!
— Бозна-що балакаєш! — забулькав Струмок.
— А що воно мені зробить?
— Висушить, висушить,— шуміла вода.
— І нічого од мене не лишиться? Мене не буде?
— Так, так, нічого! Ти піднімешся до неба білою парою. Кожного дня багато моїх крапель воно забирає до себе, і я все мілію й мілію.
Не збентежила Росинку і ця пересторога.
— Я стану хмаркою! Легка, летюча — це ж чудово! Я так мрію про це!
І ось ковзнув по вершечках трави, пелюстках квітів перший промінь Сонця. Низько-низько вклонився йому старий Туман, розплющила свої чудові очі червона квітка Тюльпан, а Жаба, важко дихаючи, шубовснула у воду.
— Ах, ну де ж воно, те Сонечко? — бентежно шепотіла Росинка.
І раптом побачила велике рожеве коло.
— О, воно наче велика Росинка!—намагалась вигукнути. Та вже висушило її сонечко і крихітним струмочком звилася на камені блакитна стрічка.
І вже легкою хмаркою линула у високості в теплих обіймах променів. Захоплено дивилась вона на неозору Землю. Росинці було зовсім не лячно, а легко і радісно, наче вона знала, що повернеться знову до яскравих квітів і зелених трав, до батька Тумана і брата Веселого Струмочка.

СЕРДИТИЙ ҐЕДЗЬ
Веселий Струмок жваво пробігав повз невеличкий пагорбок, котрий скидався на пухку зелену шапку.
Полуденна спека порозганяла все живе в затінок та холодочок.
Ні з ким і словом перемовитись.
Раптом — дз-дз-дз.
— Добрий день, Ґедзику,— радо привітався Струмок.
Ґедзь, як і всі живі істоти, приятелював з Веселим Струмком, йому подобалось прохолодне повітря і тихе заспокійливе дзюрчання води. Але сьогодні Ґедзь сердився, хоч і сам не знав, на кого і за віщо. Він аж визвірився на Струмкове привітання:
— Скажи мені, чого це ти весь час біжиш і біжиш кудись? Нема щоб з гостем посидіти, погомоніти неквапом?
— Не гнівайся, Ґедзику любий,— плюскотів Веселий Струмок.— Хіба я винен? Це мій ворог — Зелена Ряска не дає мені спокою. Тільки я зупинюся, обсяде, всі мої води висмокче. Тож мушу бігти, змивати її.
— Ззззз, ззззз,— презирливо цідив Ґедзь.— Був би ти Великою Річкою, не боявся б Зеленої Ряски. А ти такий мізерний, мілкий та вузенький.
— Як тобі не соромно,— образився Веселий Струмочок.— Хіба від мене немає користі іншим?
— Ага! Правда очі коле,— аж зрадів Ґедзь, що таки допік терплячому Струмочку.
Ґедзь полетів над полем квітучої гречки, над капустяними грядками і хоч наче й зігнав свою злість, вона раптом знов почала гейби голкою колоти його. Там, де кінчався луг і починалося картопляне поле, він побачив Корову. Спокійно собі скубе траву, ще й хвостом помахує! Ґедзь мало не захлинувся од спокуси вжалити цю велику, задоволену своїм життям істоту. Вона ж, мабуть, зневажає його, малу комаху, і якщо вія отак пролетить мимо — навіть не помітить, займатиметься своєю справою і навіть не знатиме, що є на світі Ґедзь.
Він спікірував на Корову і щосили вп'явся в її шию. І швиденько, доки Корова не цьвохнула хвостом, відлетів убік, задзижчав-задзвенів зловтішно. Бо де й подівся коров'ячий 'спокій. Вона вибриком помчала до Струмка.
— Мене Ґедзь вкусив. Ні за що! — поскаржилась Струмочку.
— Нахились до мене, я хлюпну водою, і полегшає, — радив Веселий Струмок і, коли Корова заспокоїлась, сказав: — Чого це він сказився, той Ґедзь? Може, в нього якісь неприємності?
— А хіба йому поможе, коли іншим завдасть прикрості? — здивовано спитала Корова.
І тут вони почули, як жалібно замекало маленьке Козеня на лузі. Воно високо підстрибнуло, закрутилося, наче дзига, кинулося навтьоки.
— Він просто хуліган. Ти вже пробач Веселий Струмочку, хоч він і твій приятель,— обурилась Корова.
— Так,— сумно мовив Струмок,— він мій приятель, і я, може, ще перевиховаю його.
Бідне Козенятко вже не знало, куди подітись.
— Тікай до мене! — гукнув Струмок.
— Ага-га! — радів Ґедзь.— Розколошкав я вас! Добре собі затямите, що я є на світі! І сміючись полетів далі.
— Ти чом байдикуєш в робочий час?—сердито загули біля нього кілька Бджілок.
— Ого-го! Я тут всім такого чосу дав! І Корові, і Козеняті і навіть Веселому Струмку!
Ґедзь відчував себе таким значущим і помітним створінням.
— Веселому Струмкові?! — жахнулися Бджілки.— Він же такий хороший, напуває всіх нас. Не смій його ображати!
— А чого він кирпу гне? — затявся Ґедзь.— Подумаєш, коржі з маком, Ряску йому треба проганяти!
— Він для всіх клопочеться,— ще пробували переконати Бджілки Ґедзя.
— Всі ви про себе добре думаєте! — невгавав Ґедзь і скубнув ближчу Бджілку за крильце.
— Ах ти ж, нікчемна комахо! —не втрималася Бджілка, а її подруги з обох боків шпигонули Ґедзя, аж тому дух перехопило. Але вжалили його не насправжки, а тільки для науки.
Відтоді сердитий Ґедзь десятою дорогою обминає Бджілок, але сердитим лишився і до сьогоднішнього дня.

ПРО ЦВІРКУНА МОВЧУНА
Довготелесий, довговусий цвіркун Мовчун жив за теплою батареєю парового опалення в затишному і сухому куточку. Вхід у його житло ховався якраз під голівкою цвяха, що підтримував знизу батарею. А всередині — чисто: скрізь білі фіраночки, скатертинки, всі речі до ладу на своїх місцях. В буфеті у великих скляних слоїках — варений цукор, борошно, сир, ковбаси,—недаремно трудився Мовчун ночами, снуючи по квартирі, де жили люди. Так, так! Це був незвичайний цвіркун. Адже його співучі брати не поселялися в нових будинках, а він поселився. Крім того, на диво, наш цвіркун не мав голосу! Тому й називали його Мовчуном.
Незвично сьогодні було бачити в цвіркуновому гнізді розтоптані, кинуті просто на підлогу чоботи хазяїна. Але на те були причини. Мовчун був хворий. Ось уже другий день страшенно боліла голова, мучив ревматизм. Застудився, сердега. Хіба знаєш, де в халепу вскочиш? Отак живеш, живеш у теплі, і на тобі — грип!
А трапилось це так.
Маленький хлопчина вистеріг Мовчуна, паличкою відкинув його на середину своєї кімнати. Цвіркун впаи на блискучу, без жодної щілини підлогу і щосили кинувся тікати до нори. Бо уявляв, що лишиться від нього, коли потрапить до пухкеньких ручок малюка. Все в ньому затремтіло від страху, коли відчув над собою тепло людської руки.
В ту ж мить почувся тоненький голосочок:
— А ти що тут робиш?
Малюк обернувся, щоб відповісти сестричці, а Мовчун дременув під свою батарею.
— Я через тебе випустив цвіркуна, — заволав хлопчик і спересердя хлюпнув на батарею холодної води. Мовчун ще не встиг зачинити за собою двері, і вода залила його.
Мовчун був досвідчений і терплячий. Він тихо пересидів по коліна у воді, доки малюкові набридло полювання. Так і врятувався. Але тепер, одинокий і старий, без усякої помочі, лежав, укутавшись у ліжку.
Аж незабаром навідалася небіжка його, мушка Дзигалка.
— Ви хворі, дядечку? — сплеснула вона тоненькими, тендітними долоньками.
— Хворий, хворий,— буркнув Мовчун. Він підозріло ставився до своїх родичів, вважаючи, що вони ходять до нього тільки задля поживи. Ще б пак — у нього таки є чим поласувати. Стільки сил поклав, доки добував свої запаси, а вони на чуже ласі. Всі вони такі, обурено думав цвіркун. Знайомі образилися і перестали до нього ходити. І тільки добра серцем мушка Дзигалка не забула про дядька.
Увесь ранок вона клопоталась біля хворого. Прибрала, випрала, щось мила, чистила. Потім приготувала чай. Мовчун напружено стежив, скільки клала вона цукру в склянку чаю. І без кінця бурчав, що ці молоді мушки не вміють дбайливо ставитися до чужої праці. Мушка Дзигалка терпіла Мовчунове бурчання, зважаючи на його хворобу.
Після обіду Мовчунові стало гірше, і Дзигалці несила було дивитися на його страждання, тоді ж вона вирішила влізти в аптечку, котру бачила у великій кімнаті, щоб дістати дядькові ліків. Хоч і розуміла, що зробити це—не проста справа.
Але у Дзигалки не було вибору. Не довго думаючи, вона подалась на розвідку.
Малюк знову підстерігав цвіркуна, а вгледівши Дзигалку, почав ловити її. Дзигалка літала біля аптечки, намагаючись звернути увагу малюка на щільно причинені дверці. Нарешті малюк щось зметикував. Він відімкнув дверцята аптечки і ну заганяти туди мушку. Дзигалці тільки того й бракувало. Вона вскочила в аптечку і втопила лапки в білому порошкові.
Набравши його в жменьку, вже хотіла вискочити, та малюк встиг затулити вихід прозорою липучкою, і Дзигалка зачепила її крилом і прилипла.-
Мушка могла б утекти, та для цього мала вчепитися лапками за чистий шматочок папірця.
Але ж лапки в неї були зайняті, вона не хотіла випускати з них ліки для свого дядечка.
Хлопчик відірвав Дзигалку від паперу і почав розглядати, що в неї в лапках.
— Пусти її,— підштовхнула його руку сестричка, котра знову так щасливо нагодилася до кімнати.
— Ти мені завжди псуєш гру! — сердито засперечався малюк.
Дзигалка вже не чула їхньої суперечки. Вона хутко метнулась до дядечка Мовчуна, заходилась готувати йому мікстуру.
Наступного дня цвіркун прокинувся зовсім здоровий. Біля ліжка він побачив стомлену Дзигалку, вона не спала всю ніч і тепер куняла.
— І чого ти до мене занадилась? — почав своєї Мовчун.— Мабуть, сподіваєшся пити солодкий чай з моїм варенням, доки я буду хворіти?
Дзигалка не дочула спросоння, тоді він сіпнув її за платтячко.
— Я вже добре себе почуваю. Забирайся додому.
— О! Дядечку Мовчуне! Бачиш, недарма я так ризикувала вчора...
— Нічого я тобі не дам,— бурмотів цвіркун.— Іди собі додому.
— Мушка зраділа, що дядечко одужав, і навіть не розсердилася на його слова. А цвіркун щільно і ретельно причинив дверцята своєї затишної квартирки за Дзигалкою.

КВАК, КРИК, БРЕК
Сердешна пані Жабка була претовстезною тітонькою у завше однаковій темно-зеленій сукні — наче всипаній покришеними сухарями.
Очі в неї круглі і витріщені, мов намистини.
Вона часто сердилась, а надто на своїх непосид-синів, веселих розбишак і пустунів, трьох зелених жабенят. Тільки й чути, як вона їх гукає: Квак! Крик! Брек! А вони — витівники і баламути на все болото.
Заводіякою завжди найменший — Брек. Його коротенькі шортики, картата каскетка на голові з'являлися в найнесподіваніших місцях. Не те щоб чинив усе зле, але завдавав дорослим жабам клопоту ще й клопоту.
Старший К»ак і середульший Крик були йому до пари і вельми любили битися. Вони могли борюкатися вдень і вночі, уранці і ввечері. І для того їм зовсім не бракувало причин. Тільки-но Крик скоса гляне на Квака, як той зразу ж одважує братусеві ляща.
Якось пані Жабка зібралася на ярмарок, а щоб Квак, Крик, Брек не накоїли шкоди, взяла їх з собою. На радощах Квак перечепив своєю довгою кривою лапою Крика, той заорав носом, та встиг брикнути Квака по спині. Квак не подарував і зчинився шарварок. Брек на все те не зважав і знай навантажував кишені штанців своїм добром: шматком волосіні, якимось заіржавілим гачком, великою грудкою цукру.
Коли пані Жабка нагодилася до діток, ті старанно займалися своїми оправами: Квак дубасив Крика, сидячи на ньому верхи, Брек нишпорив Скрізь, вишукуючи, що ще можна покласти в кишені. Пані Жабка схопила в одну лапу комір Квака, в другу — комір Крика і так ляснула їх лобами, що двоє розбишак якусь мить навіть перестали хапати один одного за петельки. Пані Жабка суворо глянула на своїх принишклих дітей і наказала:
— Квак! Крик! Брек!
Жабенята миттю вишикувались за матір'ю і чітким строєм рушили на ярмарок.
Незабаром вони вийшли на зелений пагорбок, від якого вже було зовсім близенько до ярмарку.
— Добрий день, пані Жабко, добридень, дітки!— почули вони чиєсь лагідне жеботіння.
— Привіт, привіт тобі, Веселий Струмок!— дружно вигукнуло сімейство.
— Куди це ви так поспішаєте?
— На ярмарок,— зупинився біля нього Брек, хоч мати з Кваком і Криком чимчикували далі.
— О! — вигукнув Веселий Струмок.— Я ніколи не був на ярмарку, мабуть, там дуже цікаво?
— Не знаю,— скривився Брек,— я вперше чалапаю туди. І скажу відверто,— мені вже набридла дорога.
— Послухай, Брек, — попрохав Веселий Струмок,— може, ти зустрінеш там мого приятеля Літнього Дощика, скажи йому...— і Веселий Струмок щось прошепотів на вухо Бреку.
— Буде зроблено! — відповів Брек, підморгнув Веселому Струмкові і помчав навздогін за своїми.
Ярмарок аж кипів. Гамір, буяння барв осліпили і поглинули жабенят. Вони навіть забули пустувати.
— Постійте тут,— наказала пані Жабка,— я сходжу до Мухоловки і принесу вам солоненьких мух.
— Ура! — підстрибнули жабенята. А потім заходилися розглядати, що воно за диво, отой ярмарок.
— Я вас полишаю,— поважно мовив братам найменший— Брек,— маю справу до одного знайомого.
— Подумаєш,— відкопилив губу Квак.— Од горшка два вершка, а туди ж. Діло! Я теж не буду тут стовбичити.    (
— Я з тобою,— заявив рішуче Крик. Вони зникли в натовпі.
Брек тим часом допитувався, чи не зустрічав хто, був а, Літнього Дощика. Ніхто вже давно його не бачив, і Брек майже втратив надію допитатись.
Нарешті Брек зупинився біля маленької довгохвостої Мавпочки, котра торгувала бананами.
— Чи не бачили ви десь тут Дощика,— з острахом звернувся до неї Брек.
— Ні, я нетутешня! — відповіла Мавпа, пильно стежачи за Браком. Вона приїхала здаля і не знала ще тутешніх звичаїв.
— Запитай краще в неї,—кивнула вона на стару Синицю в окулярах, що торгувала черешнями. Біля неї юрмилася черга. Синиця насипала черешні в кульок, але щоразу нахилялась під прилавок.
— Чого це вона поклони б'є? — замислився Брек.
Він тихенько став у Синиці за спиною і побачив, що та до спілих черешень досипає гнилих і висхлих.
Чесному Бреку це не сподобалось. Він тихцем підліз до Синиці і наступив довгою лапою на край ящика. Ящик перекинувся, і зіпсовані черешні, наповнюючи повітря гнилизною, покотилися до ніг покупцям. Горобці зняли страшенний гвалт, хтось тягнув Синицю до Ховраха, який наглядав за порядком, а задоволений Брек помандрував далі.
— Кому морквочку? Солоденьку, молоденьку? — вигукував довговусий Заєць.
— Капуста, щойно з грядки! — мекав на весь базар Баран.
— Новинки техніки! Останнє слово науки!— нявкав Кіт.— Мишоловки без приманки! Дешево і надійно!
Такі шибеники, як Квак та Крик, хутко призвичаїлися до ярмарку і потихеньку вже тягали зернята в Горобця, смакували свіжі мухи біля великого чорного Павука. Потім, як завжди, затіяли сварку з бійкою. Поки не схопив їх за шкірку Заєць, якому сьогодні кепсько торгувалось.
— Віддайте їх Буслові,—промекав Баран.
— Він їм покаже, де раки зимують,— міркував Кіт.
Жабенята ніскільки не злякались, бо добре знали, де зимують раки. У воді вони часто бачили хатку Рака-самітника.
І тої ж миті вони угледіли перед собою довгі чорні лапи.
— До мене гості? — прошипів Бусол.
— Дивись! — штовхнув Крика Квак.
Квак уже хотів оддати йому стусана, але зняв очі догори і закляк. На тоненькому дротику в Бусловому ларку висіло безліч висушених жабенят. Та було пізіно. Бусол схопив жабенят і кинув їх у темну комірку.
— А тут не так і погано,— огледівся Крик.
А Брек тим часом уперто шукав Літнього Дощу. Раптом угледів він тендітні і сяючі сонячні Промінчики в широких солом'яних капелюшках, які продавали барвисті квіти.
— Чи не бачили ви часом Літнього Дощу?
— Де ж йому бути! У своєму садку. Бачиш, які гарні квіти ми вирощуємо разом з ним?
Промені показали йому дорогу, і Брек попростував далі.
Як тільки він одійшов, до Промінчиків звернувся довгоносий Бусол. Він говорив лагідним, тихим голосом.
— Шановні приятелі, чи не змогли б ви допомогти в одній справі? У мене є комірка, а в ній дуже сиро, треба її висушити.
— Авжеж, авжеж,— закивали світлими чупринками Промені.
Бусол завів їх у комірчину і закрив за ними двері.
— Не висушуйте нас,— раптом почули Промені чиїсь голоси в комірчині. Тоді вони освітили всі закутки і в одному побачили двох маленьких жабенят.
— Ах, ось чому попросив нас прийти сюди Бусол!— розсердились Промені. їм стало жаль жабенят. Шарпнули двері, але дарма.
— Нам пече! — волали Квак і Крик.
— Потерпіть. Ми вас визволимо,— втішали їх Промені.
Брек таки знайшов Літній Дощ і переповів йому прохання Струмка — прийти на Луг і додати Струмкові сили. Літній Дощ пообіцяв сьогодні ж надвечір допомогти Веселому Струмкові і показав Бреку свій чудовий сад. Дивлячись на квіти, Брек захотів подарувати їх своїй мамі, а згадавши про маму, заспішив на ярмарок.
Дострибавши до торгу, Брек опинився біля прилавка з квітами. Він побачив, що Промені не торгують, а щось балакають, зібравшись тісною громадкою.
— Що трапилося? — квакнув Брек.
— Велике нещастя! Бусол обдурив двох Променів, попросив їх осушити комірчину, а сам підклав туди маленьких жабенят.
Страшна здогадка майнула в голові Брека.
— І вони висушили їх?
— Ні, ні! Промені пропекли стінку.
— А жабенята?
— Вони залишились там. їм зовсім погано!
— То ж Квак і Крик! — вигукнув Брек.— Покажіть, де вони!
А пані Жабка стрибала ярмарком і кликала:
— Крик-Квак-Брек! Квак-Брек-Крик!
— Що це поробилося жабам і жабенятам сьогодні? — загули горобці.— То цуплять зернята, то галасують на весь світ.
— Ота велика Жаба — чаклунка,— сказав Баран Зайцеві . Заєць, не довго думаючи, зібрав моркву й чкурнув додому.
За хвилину вже весь базар гомонів, що пані Жабка — чаклунка, і за те, що Заєць віддав її дітей Буслові, вона розтопила його, і він зник у повітрі, як тільки пані Жабка глянула на нього.
Тим часом Промінчики нишком обплели ноги Бусла міцною волосінню, яка була в кишені Брека.
А Брек зашморгнув кінець навколо старого Дуба. Бусол тихенько куняв, аж раптом почув скрип дверей комірчини.
— Рятуйте! Грабують! — зарепетував він і смикнувся до свого добра. Та де там! Волосінь міцно припнула його до дерева.
Йому тільки й лишалося, що лементувати та дивитись, як Брек з матір'ю витягали жабенят з комірчини, як вони цілувалися і раділи, як присягались пані Жабці:
— Ніколи, ніколи не будемо битися й бешкетувати!
А пані Жабка дякувала Променям за допомогу.
По дорозі додому пані Жабка дозволила своїм діткам скупатися у Веселому Струмкові. Тільки Брек почав розповідати Струмкові про свої пригоди, як прийшов лагідний, теплий Літній Дощ.

 


Дата внесення : 04.09.2014     Переглядів: 209     Популярність: 87.5%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Авторські



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :