ГОРОБ'ЯТКО
У горобців зовсім так само, як і в людей: дорослі горобці й горобчихи — пташки нудні і про все говорять, як у книжках написано, а молодь — живе своїм розумом.
Був собі жовторотий горобчик, звали його Пудик, а жив він над вікном лазні, за верхнім наличником, в теплім гніздечку з клоччя, моховинок та інших м'яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але вже крильцями махав і все виглядав з гнізда: хотілося швидше дізнатися, що таке світ і чи годиться він для нього.
— Що, що? — питала його горобчиха-мама.
Він стріпував крильцями і, дивлячись на землю, цвірінькав:
— Надзвичайно чорна, надзвичайно!
Прилітав татусь, приносив комашок Пудикові і вихвалявся:
— Чи я щедрий?
Мама-горобчиха хвалила його:
— Щедрий, щедрий!
А Пудик ковтав комашок і думав:
«Чим чваняться — черв'яка з ніжками дали — чудо!»
І все висувався з гнізда, все роздивлявся.
— Чадо, чадо,—непокоїлась мати,—диви—беркицьнешся!
— Чим, чим? — питав Пудик.
— Та не чим, а впадеш на землю, кішка—чик! —і злопає! — поясняв батько, відлітаючи на полювання.
Так усе й ішло, а крила рости не поспішали: Дмухнув якось вітер — Пудик питає:
— Що, що?
Вітер дмухне на тебе — чирк! — і скине на землю — кішці! —пояснила мати.
Це не сподобалось Пудикові, він і сказав:
— А чому дерева гойдаються? Хай перестануть, тоді вітру не буде...
Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив — він любив поясняти все по-своєму. Іде мимо лазні мужик, махає руками.
— Чисто крила йому обірвала кішка, — сказав Пудик, — самі кісточки лишились!
— Це чоловік, вони всі безкрилі! — сказала горобчиха.
— Чому?
— У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чуєш?
— Чому?
— Були б у них крила, так вони б і ловили нас, як ми з татком комашок...
— Казна-що! — сказав Пудик. — Казна-що, дурниці! Всі повинні мати крила. Адже на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали.
Пудик не вірив мамі; він ще не знав, що як не вірити мамі, це кепсько скінчиться.
Він сидів на самім краю гніздечка і на все горло виспівував віршик, який сам склав:

— Ех, двоногий чоловік,
В тебе крил немає.
Хоч ти дужий, а тобі
Мошка дошкуляє.
А я, бач, вродивсь малим.
Зате сам я мошок їм.

Співав, співав та й випав з гнізда, а горобчиха за ним, а кішка — руда, зелені очі — як тут була.
Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ніжках і цвірінькає:
— Честь маю, маю честь...
А горобчиха відштовхує його вбік, пір'я в неї настовбурчилось, страшна, смілива, дзьоб розкрила — в око кішці цілить.
— Геть, геть! Лети, Пудик, лети на вікно, лети...
Страх підняв з землі горобчика, він підстрибнув, замахав крильцями — раз, раз, і — на вікні!
Тут і мама підлетіла — без хвоста, але у великій радості, сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю й каже:
— Що, що?
— Ну, що ж? — сказав Пудик. — Всього відразу не навчишся!
А кішка сидить на землі, зчищає з лапи горобчишине пір'я, дивиться на нього — руда, зелені очі — із жалем нявчить:
— М'я-акенький такий горобчичок... наче ми-ишка... Ня-у-у...
І все скінчилось щасливо, якщо забути про те, що мама лишилася без хвоста...

ПРО ІВАНУШКУ-ДУРАЧКА
(Російська народна казка)
Був собі Іванушка-дурачок, собою красунь, а що не зробить, усе в нього смішно виходить, не так, як у людей.
Узяв його в наймити один мужик, а сам з жінкою зібрався до міста; жінка й каже Іванушці:
— Зостанешся ти з дітьми, гляди їх, нагодуй!
— А чим? — питає Іванушка.
— Візьми води, борошна, картоплі, покриши та звари — буде юшка!
Мужик наказує:
— Двері стережи, щоб діти в ліс не побігли.
Поїхав мужик з жінкою; Іванушка виліз на піл, розбудив дітей, стяг їх на долівку, сам сів позад їх і каже:
— Ну, от я гляжу вас!
Посиділи діти якийсь там час на долівці, — попросили їсти; Іванушка вніс у хату діжку води, висипав у неї півмішка борошна, мірку картоплі, розбовтав усе коромислом і думає вголос:
— А кого ж кришити треба?
Почули діти, — злякались:
— Він, чого доброго, нас покришить! І нишком утекли геть із хати.
Іванушка поглянув услід їм, почухав потилицю, — міркує:
— Як же я тепер глядіти їх буду? Та ще двері треба стерегти, щоб не втекли!
Заглянув у діжку і каже:
— Варись, юшко, а я піду дітей глядіти!
Зняв двері з завіс, поклав їх собі на плечі та й пішов у ліс; коли — назустріч йому Ведмідь простує, — здивувався, реве:
— Ей, ти, навіщо дерево у ліс несеш?
Розказав йому Іванушка, що з ним трапилось, — Ведмідь сів на задні лапи і регоче:
— Який-бо ти дурачок! Ось я тебе з'їм за це!
 А Іванушка каже:
— Ти краще дітей з'їж, щоб вони вдруге батька та матері слухались, у ліс не бігали!
Ведмідь ще дужче сміється, так і качається по землі зо сміху.
— Ніколи ще такого дурня не бачив! Ходім, я тебе жінці своїй покажу!
Повів його до себе в лігво. Іванушка іде, дверима за сосни зачіпає.
— Та покинь ти їх, — каже Ведмідь.
— Ні, я своєму слову вірний: обіцяв стерегти, то вже встережу!
Прийшли в лігво. Ведмідь каже жінці:
— Глянь, Машо, якого я тобі дурачка привів! Сміхота!
А Іванушка питає Ведмедиху:
— Тьотю, не бачили діточок?
— Мої — дома, сплять.
— Ану, покажи, чи не мої це?
Показала йому Ведмедиха трьох ведмежат; він каже:
— Не ці, у мене двоє було.
Тут і Ведмедиха бачить, що він дурненький, теж сміється:
— Та в тебе ж людські діти були!
— Еге ж, — сказав Іванушка, — розбереш їх, маленьких, де чиї!
— От кумедний! — здивувалась Ведмедиха і каже чоловікові: — Михаиле Потаповичу, не треба його їсти, нехай він у нас наймитом буде!
— Гаразд, — погодився Ведмідь, — він хоч і людина, а проте дуже плохенький!
Дала Ведмедиха Іванушці козуб, наказує:
— Піди-но, нарви малини лісової, — дітки прокинуться, я їх смачненьким почастую!
— Гаразд, я це можу, — сказав Іванушка. — А ви двері постережіть!
Пішов Іванушка в лісовий малинник, нарвав малини повен козуб, сам досхочу наївся, іде назад до ведмедів і співає на все горло:

— Ох, які незграбні
Сонечка привабні!
Інша справа — мурашки
Або ящірки!

Прийшов у лігво, кричить:
— Ось вона, малина!
Ведмежата підбігли до козуба, гарчать, штовхають одне одного, перекидаються, — дуже раді. А Іванушка, дивлячись на них, каже:
— Гай-гай, шкода, що я не Ведмідь, а то й у мене діти були б!
Ведмідь із жінкою регочуть.
— Ой леле! — ричить Ведмідь, — та з ним жити не можна,— зо сміху помреш!
— Ось що, — каже Іванушка, — ви тут постережіть двері, а я піду діток шукати, а то хазяїн задасть мені.
А Ведмедиха просить чоловіка:
— Мишко, ти б допоміг йому!
— Треба допомогти, — погодився Ведмідь, — дуже вже він смішний!
Пішов Ведмідь з Іванушкою лісовими стежками, ідуть, розмовляють по-приятельському:
— Ну й дурний же ти! — дивується Ведмідь, а Іванушка питає його:
— А ти — розумний?
— Я?
— Еге!
— Не знаю.
— І я не знаю. Ти — злий?
— Ні. Чого ж?
— А по-моєму, хто злий, той і дурний. Я ось теж не злий. Значить, обидва ми з тобою не дурні.
— Ач, який ти! — здивувався Ведмідь.
Аж ось — бачать: сидять під кущем двоє дітей, поснули.
Ведмідь питає:
— Це твої, чи що?
— Не знаю, — каже Іванушка, — треба їх спитати. Мої — їсти хотіли.
Розбудили дітей, питають:
— Хочете їсти?
Ті кричать:
— Давно хочемо!
— Ну, — сказав Іванушка, — значить, це мої. Тепер я поведу їх у село, а ти, дядю, принеси, будь ласка, двері, а то самому мені ніколи, мені ще треба юшку варити!
— Та гаразд уже! — сказав Ведмідь. — Принесу!
Іде Іванушка позаду дітей, дивиться за ними в землю, як йому наказали, а сам співає:

— Чудеса в нас завелись,
Жуки ловлять зайця,
Під кущами сидить лис,
Зо сміху захлинається.

Прийшов у хату, а вже хазяї з міста повернулись, бачать: посеред хати діжка стоїть, доверху водою налита, картоплею насипана та борошном, дітей нема, двері теж зникли, — сіли вони на лавку і плачуть гірко.
— Чого плачете? — питає їх Іванушка.
Тут побачили вони дітей, зраділи, пригортають їх, а Іванушку питають, показуючи на діжку:
— Це чого ти наробив?
— Юшки!
— Та хіба ж так треба?
— А я звідки знаю — як?
— А двері куди поділися?
— Зараз їх принесуть, — ось вони!
Глянули хазяї у вікно, а вулицею йде Ведмідь, двері несе; люди від нього, хто куди, тікають, на стріхи вилазять, на дерева; собаки злякались — позастрявали з переляку в тинах, під ворітьми; тільки один рудий півень хоробро стоїть посеред вулиці та кричить на Ведмедя:
— Кину в ріку-у!..

ВИПАДОК З ЄВСЕЙКОЮ
Якось маленький хлопчик Євсейка — дуже хороший чоловік! — сидячи на березі моря, вудив рибу. Ну дуже нудна справа, якщо риба, вередуючи, не клює. А день був гарячий, став Євсейка з нудьги дрімати — і шубовсть! — упав у воду.
Упав, але нічого, не злякався і пливе тихенько, потім пірнув і відразу досягнув морського дна.
Сів на камінь, м'яко вкритий рудими водоростями, дивиться навколо — дуже гарно!
Повзе не поспішаючи ясночервона морська зірка, поважно ходять по каменях вусаті лангусти, боком-боком суне краб; скрізь на каменях, наче великі вишні, висять актинії, і всюди сила-силенна всяких цікавих штук: ось цвітуть, хитаються морські лілії, миготять, наче мухи, швидкі креветки, ось лізе морська черепаха, а над її важким щитом граються дві маленькі зелені рибки, зовсім як метелики в повітрі, а ось по білих каменях везе свою черепашку рак-самітник. Євсейка, дивлячись на нього, навіть вірші згадав,

Дім — не візочок в дідуся у Якова…

І раптом чує, над головою в нього наче кларнет запищав:
— Ви хто такий?
Дивиться, над головою в нього величезна рибина в сизосрібній лусці, вирячила очі і, вищиривши зуби, приємно усміхається, наче її вже засмажили і вона лежить на блюді посеред столу.
— Це ви говорите? — спитав Євсейка.
— Я-а...
Здивувався Євсейка і сердито питає:
— Як же це ви? Адже риби не розмовляють!
А сам думає:
«От тобі й маєш! Німецької я зовсім не розумію, а риб'ячу мову одразу зрозумів! Ух, який молодець!»
І, споважнівши, оглядається: плавають круг нього різнобарвні грайливі рибки і — сміються, розмовляють:
— Дивіться-но! От потвора припливла: два хвости!
— А луски — немає, фе!
— І плавців тільки два!
Деякі, моторніші, підпливають прямо до носа й дражняться:
— Хороший, хороший!
Євсейка образився:
— От нахаби. Наче не розуміють, що перед ними справжня людина.
І хоче піймати їх, а вони, випорскуючи з-під рук, пустують, штовхаюсь одна одну носами в боки і співають хором, дражнячи великого рака:

— Під камінням рак живе,
Хвостик риб'ячий жує.
Хвостик в роті коле так!
Смаку мух не знає рак.

А він, люто ворушачи вусами, бурчить, витягаючи клішні:
— Попадітьсяшо мені, я вам поодстригаю язики!
«Серйозний який», подумав Євсейка. А велика рибина чіпляється до нього:
— Звідки це ви взяли, що всі риби — німі?
— Тато сказав.
— Що таке — тато?
— Так собі... Наче я, тільки — більший, і вуса в нього. Якщо не сердиться, то — дуже милий...
— А він рибу їсть?    
Тут Євсейка злякався: ану, скажи їй, що їсть!
Підвів очі вгору, бачить крізь воду каламутнозелене небо й сонце в ньому, жовте, як мідний піднос; подумав хлопчик і сказав неправду:
— Ні, він не їсть риби, кістлява дуже...
— Але — яке неуцтво! — ображено скрикнула рибина. — Не всі ж ми кістляві! Наприклад, — моя родина.
«Треба змінити розмову», зміркував Євсей і чемно питає:
— Ви бували у нас нагорі?
— Дуже треба! — сердито пирхнула рибина. — Там дихати нічим...
— Зате — мухи які...
Рибина обпливла круг нього, зупинилась прямо проти носа, та раптом і каже:
— Мух-хи? А ви чого сюди припливли?
«Ну, починається! — подумав Євсейка. — З'їсть вона мене, дурепа...» і, начебто безтурботно, відповів:
— Так собі, гуляю...
— Гм! — знову пирхнула рибина. — А може, ви — вже утопленик?
— От ще! — ображено скрикнув хлопчик. — Анітрохи навіть. Я от зараз устану і...
Спробував устати, а — не може: наче його важкою ковдрою закутали — ні повернутись, ні ворухнутись!
«Зараз я почну плакати», подумав він, але відразу ж зміркував, що плач-не-плач — у воді сліз не видко, і вирішив, що не варто плакати, — може, як-небудь інакше пощастить викрутитись із цієї неприємної історії.
А кругом — господи! — зібралось різних морських жителів—ліку нема! На ногу вилазить голотурія, схожа на кепсько намальоване порося, і сичить:
— Бажаю з вами познайомитись ближче...
Тремтить перед носом морський пухир, дметься, пихкає, — докоряє Євсейці:
— Хороше! Хороше! Ні рак, ні риба, ні молюск, ай-я-яй!
— Почекайте, я, може, ще авіатором буду, — каже йому Євсей, а на коліна йому виліз лангуст і, повертаючи очима на ниточках, чемно питає:
— Дозвольте узнати, котра година?
Пропливла мимо сепія, зовсім як мокра носова хустка; всюди миготять сифонофори, наче скляні кульки, одне вухо лоскоче креветка, друге — теж мацає хтось цікавий, навіть по голові мандрують маленькі рачки, — заплутались у волоссі й смикають його.
— Ой-ой-ой! — скрикнув про себе Євсейка, намагаючись дивитись на все безтурботно й ласкаво, як татко, коли винен, а мама сердиться на нього.
А кругом у воді повисли риби — сила-силенна! — поводять тихенько плавцями і, витріщивши на хлопчика круглі очі, нудні, як алгебра, бурмочуть:

— Як він може жити в світі, без луски в воді плисти?
Ми би, риби, не могли би так роздвоїти хвости.
Він на нас ніяк не схожий, ми не бачили такого.
Ця істота схожа, може, на потвору восьминога?

«Дурні! — ображено подумав Євсейка. — У мене з російської мови торік дві четвірки було...»
І вдає, ніби він нічого не чує, навіть хотів безтурботно посвистати, але — виявилось — не можна: вода лізе в рот, наче пробка.
А балакуча рибина все питає його:
— Подобається вам у нас?
— Ні... тобто — так, подобається... У мене вдома... теж дуже добре! — відповів Євсей і знову злякався:
«Ой лишенько, що я кажу?! А що як вона розсердиться, і почнуть вони мене їсти...»
Але вголос каже:
— Давайте якось гратись, а то мені трохи нудно...
Це дуже сподобалось балакучій рибині, вона засміялась, розкривши круглий рот так, що стало видно рожеві зябра, крутить хвостом, виблискує гострими зубами і старечим голосом кричить:
— Це добре — погратись! Це дуже добре — погратись!
— Попливем нагору! — запропонував Євсей.
— Чого? — спитала рибина.
— Адже вниз уже не можна! І там, нагорі, — мухи.
— Мух-хи! Ви їх любите?..
Євсей любив тільки татка, маму й морозиво, але відповів:
— Так...
— Ну, що ж? Попливімо! — сказала рибина, перевернувшись головою вгору, а Євсей відразу хап її за зябра і кричить:
— Я— готовий!
— Стривайте! Ви, страховище, надто засунули свої лапи в зябра мені...
— Нічого!
— Як то — нічого? Порядна риба не може жити, не дихаючи ...
— Господи! — скрикнув хлопчик. — Ну чого ви сперечаєтесь усе? Гратись, так гратись...
А сам думає:
«Аби тільки вона мене трошки підтягла вгору, а там уже я вирину».
Попливла риба, наче танцюючи, і співає щосили:

— Зубом клацаючи часто,
І худюча і зубаста,
Все шукаючи харчів,
Ходить щука круг лящів.

Маленькі рибки кружляють і хором галасують:

— От так штука!
Марно хоче щука
Проковтнуть ляща.
От так гарна штука!

Пливли-пливли, що вище — то все швидше й легше, і раптом Євсейка відчув, що голова його виринула в повітря:
— Ой!
Дивиться — ясний день, сонце виграє на воді, зелена вода захлюпує на берег, шумить, співає, Євсейчина вудка плаває в морі, далеко від берега, а сам він сидить на тому ж камені, з якого впав, і вже — весь сухий!
— Ух, — сказав він, усміхаючись сонцю, — от я й виринув!