ВОВКИ ТА ГУСКА
Біжать дорогою голодні Вовки, зубами ляскають. А назустріч кума Лисичка.
— Куди, Вовчики-братики, зібралися?
— На полювання, кумасю.
— То й мене візьміть з собою.
— Гаразд, Лисичко,— кивнули Вовки,— іди до нашої компанії!
Вже сонечко в небо високо підбилося, припікати почало. А здобичі ніякої. Підводить Вовкам животи з голоду. Вже й на Лисицю скоса поглядають.
І раптом... Вовки аж очі повитріщали: попереду дурна Гуска неспіхом з лапки на лапку перевалюється!
Схопили її Вовки, швидко лапи й крила скрутили. Сіли собі і мовчки кожен думає: «Тут і мені на зуб не вистачить, а ще приятелю половину віддай. Хай що буде — сам її обскубу!»
— Я,— сердиться один Вовк,— перший Гуску побачив. Я з'їм!
— Ач який! Ти з Лисицею язика чесав, коли я вже на неї кинувся!
— Брешеш!
— Ні, правду кажу!
Скочили звірі на рівні ноги, вищирилися. Один на одного вовками дивляться, зубами клацають, ось-ось у бійку кинуться. Тільки шерсть полетить.
— Хай йому грець! Так недовго й головою накласти! — нарешті опам'ятався один Вовк.— Краще послухаємо, що нам кума Лисиця скаже, хай вона розсудить!
Глянули звірі, а слід Лисиці вже й вітер розвіяв. Разом з нею і Гуска зникла.

ЯК ПЕСИК САМ СЕБЕ ЗНАЙШОВ
Малий Песик із своєю мамою Вівчаркою дивилися по телевізору фільм...
А там усе таке цікаве! Про службового собаку, вірного друга людей, розповідається.
— Мій цуцику,— сказала синові Вівчарка, коли фільм закінчився,— рости такий же сміливий і розумний!
«Хе,— подумав Песик,— я вже й зараз такий! Ось нап'юся молока і шукатиму пригод!..»
І він побіг на кухню. Прожогом ускочив, туди-сюди повернувся, зачепив свою миску з молоком й перекинув.
Раптом праве вушко його стало стор-р-рчма!
— Гр-р! Хто це моє молоко випив, та ще й розлив? Хто це полишив мокрі сліди?
Песик втягнув своїм малим носиком повітря:
— Дуже знайомі сліди! Надто знайомі!.. Це не ти, бува, Кошенятку, моїм молоком ласувало?
— Мур-р-ня-у! — образилося Кошеня.— Я вже звечора не п'ю молока. Я вчусь полювати на мишей, як мій тато. Ось бачиш дірочка!
— Гм-р-р!..— замислився Песик.— Куди ж ведуть сліди?.. Зараз дізнаємося... Ага, до дверей!
Цуценя вибігло на подвір'я.
— Кар-р! — гукнула з гілки Ворона.— Що шукаєш?
Песик підвів голову, для годиться гавкнув, а потім з гідністю відказав:
— Вчуся на службового собаку! Хтось моє молоко випив, і я шукаю цього порушника.
— О, кар-р!  Коли я була молодша,  я теж вміла шукати,— сказала Ворона.—Люди, буває, щось загублять— чи тобі блискучу ложечку, чи обручку, то я обов'язково розшукаю і до себе у гніздо. Одного разу, пригадую... — Ворона аж заплющила очі. Але Песик ще раз гавкнув:
— Пр-р-робачте! Час не чекає! Я можу втр-р-ра-тити слід!
— Кар-р! — Ворона одразу розплющила очі.— Які нечемні цуценята нині. На старших, навчених досвідом, уваги не звертають!.. Пригадую, як колись я до свого гнізда блискучого камінця принесла...
Але Песик уже не слухав.  Слід вів до знайомого дитячого майданчика. І раптом увірвався!..
Песик бігав навкруги — все марно! Невже так і не знайде, хто ж випив молоко?
— Ага! —ліве вухо в Песика піднялося.— Це діти пересипали пісочок у ящику. Тому я й втратив слід!
Він ще раз старанно оглянув усе навколо ящика і... нарешті знайшов те, що бентежило його!
Песик покачався на радощах по землі й побіг туди, куди вели чужі сліди...
Зараз він злапає того злодія і приведе його до мами.
Але що це? Дуже дивно!
Він стояв перед дверима квартири, де жив сам!
Песик прочинив двері!..
У кутку біля нірки сиділо Кошеня і впевнено муркотіло:
— Все одно, як тато, ловитиму мишей!
Але Песик не звернув на нього уваги...
Сліди вели до мами!
— Мамо! Мамо! — розгубився Песик.— Хтось дуже знайомий випив моє молоко. Він десь тут!.. Але я дуже натомився. В мене очі злипаються... Я його обов'язково знайду — тільки трохи пізніше...
І мама стала лизати Песикові спинку:
— Відпочивай, мій цуцику! Набирайся сили... А потім мама усміхнулася:
— Бо самого себе ти вже знайшов!

НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК
— Мамо,— сказало Лисеня,— я хочу намалювати щось красиве й подарувати тобі.
— Але ж треба вміти малювати!
— А я й так можу! — відказало Лисеня.— Купи мені альбом і фарби.
Побігла Лисиця до лісової крамниці, принесла альбом, фарби і пензлика.
— О, саме це мені й потрібно! — зраділо Лисеня.— Однак навіщо цей пензлик? Я маю прекрасного хвоста з китичкою на кінчику!
Лисеня в холодочку малювало аж до полудня. Розвішало малюнки на сучках, гілочках,   під берізкою поставило.
— Гей, хто в лісі! — гукає.— Гляньте-но, що я намалювало!
Зібралися звірі. І так, і сяк роздивлялися малюнки, але що саме там було намальовано, не зрозуміли. Однак дехто засумнівався:
— Може, воно так і треба?..
А мале Зайченя попрохало:
— Намалюй, будь ласка, мене!
Лисеня провело по білому аркушику кінчиком свого пухнастого хвостика — раз, два, три, чотири, п'ять...
— Готово! — і відбігло убік.
— Так швидко? — здивувалося Зайченя.— А ти про мої вуса часом не забуло?
— Ні! Ось поглянь!
Глянуло Зайченя. Спереду, збоку, згори зазирнуло...
Не пізнає себе!
Аж сльози зблиснули:
— Хіба я таке страшне?
— Страшне, страшне! — каже Лисеня.
Тоді Зайченя швиденько пострибало до лісового озерця.
Зазирнуло в тиху воду й зраділо.
— Ось яке я, справжнє Зайченя, а не той страшний звірюка на малюнку. Піду матусю порадую, який я в неї хороший!
— Ну то й біжи собі! — образилося Лисеня.— Я ще й не так умію малювати.
— А як? — поцікавилося Вовченя, що пробігало поблизу і почуло ту розмову.— Може, й мене намалюєш? Мене ще ніхто не малював!..
Не встигло Вовченя дух перевести, а Лисеня вже й каже:
— Готово! Оце — ти!
Вовченя набурмосилося:
— Хіба це я?
— А хто ж іще?
— А де мої красиві великі вуха?
— От ті руді плями!
— А де мої красиві гострі зуби?
— Он ті сірі плями!
— У-у-у! — розсердилося Вовченя.— Я не на руді і не на сірі плями схоже, а на свого тата — Ікластого Вовка! А за те, що піддурило мене, я тебе вкушу!
— Ой, не треба! — дзявкнуло Лисеня. Підхопило альбом, фарби та чимдуж тікати!
З переляку аж на греблю до Бобрів заскочило.
— Хто тебе отак налякав? — поцікавився Старий Бобер.
— Вовчисько дурне! Я намалював його, а воно гарчить: «Не так!»
— То намалюй мене!
Всівся Старий Бобер на пеньок. А Лисеня й не дивиться на нього.
— Чом ти на мене не дивишся? — питає Старий Бобер.
— Бо в мене гарна пам'ять! — копилить носика Лисеня.— Ось тут лише хвостиком підправлю... І готово!
Глянув Старий Бобер на свій портрет. Засміявся:
— Гей, Лисеня, ти просто папір брудниш, а малювати не вмієш!
І малята-звірята навкруги сміються.
А цікава Сорока, що все це спостерігала, злетіла на землю, строкатим хвостом мазнула по аркушу — раз, два, і скрекоче Лисеняткові:
— Це ти!
— Ні,— заперечує Лисеня.— Я Лисенятко. А це плями!
А малята-звірята — ті вже просто регочуть... Тож Лисеня швиденько свого  хвостика-пензлика підібгало й до мами побігло.
— Мамо, мамо! — гукає.— Я вже, здається, розумію: спочатку треба вчитися!..
— Ой, синочку,— зраділа Лисиця.— Добре, що ти зрозумів. Це для мене — найкращий подарунок.

ЛІСОВІ БАЛАКУНИ
Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
— Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока цілісінький білий день скрекоче — плітки переказує, Зозуля все перераховує — та часом і помиляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Болотний Бугай у річку дзьоба пустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:
— І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми — ані пари із дзьобів...
І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли руді Лисенята та й почали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться подавати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
— Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси,   не  заважайте нам мовчати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:
— І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!
А Зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:
— Лише мені одній вдалося промовчати!

НІЧНИЙ ПЕРЕПОЛОХ
Коли остання ясно-червона смужка, підпалена вечірнім сонечком, розтанула серед сірих сутінків, у лісі прокинулася стара Сова. Розплющила великі жовті очі й солодко позіхнула:
— Як гарно в лісі поночі... От якби сонце сховалося назавжди!
— Що? — скрикнула Сорока. Вона саме вкладалася спати й почула останні Совині слова.— Що? Сонце?.. Назавжди?!
Сорока стрепенулася, майнула чорно-білими крильми і полетіла до своєї доброї знайомої — балакучої Синиці.
— Чули, ви чули? — зацокотіла Сорока.— Стара Сова — а вона ж мудра птиця! — сказала: «Сонце сховалося назавжди!» Вже ніколи не буде в нащому лісі дня!
Ледве дослухавши Сороку, балакуча Синиця помчала до приятельки Зозулі.
— Новина, велика новина,— заторохтіла Синиця.— Шановна Сорока тільки-но переказала мені слова старої Сови,— а вона ж мудра птиця! — «Сонце сховалося назавжди!»
Тієї ж миті лісові телеграфісти Дятли відстукали тривожні телеграми в сусідні ліси.
— Всім, всім, всім! Слухайте, слухайте, слухайте! Сонце сховалося назавжди!..
— О! — сказала стара Сова, яка від цього зовсім прокинулась.— То, виходить, од мого слова сонце сховалося назавжди!..
І вона прибрала такого величного та мудрого вигляду, що сам пихатий Пугач не витримав і гукнув:
— Слава мудрій Сові!
А понурий Сич, якому заздро було, що не він перший це сказав, подав знак Сичисі й Сиченятам,— всі вони разом хававкнули:
— Хай славиться мудра Сова! Хай славиться володарка всіх птахів!
Той поклик луною пішов по лісі.
На деревах зчинився неймовірний гамір. Нічні птахи злетіли в повітря. Сови та сичі шугали між деревами, страхаючи денних птахів світлом своїх банькатих яскраво-жовтих очей. На болоті галасували невсипущі чаплі, ревли болотяні бугаї. В лісі їм допомагали пугачі:
— Пу-гу! Пу-га! Налякаєм ворога!
Навіть ліниві дрімлюги стрекотали:
— Нумо, прокидайтеся, годі спати! В темряві віднині станем панувати!
А денні птахи посмутніли, принишкли. Веселі іволги, моторні берестянки, дзвінкоголосі вівчарики — ніхто не міг заснути. У гніздах плакали, пищали пташенята. Батьки заспокоювали їх. А серце тьохкало тривожно.
— А що, коли стара Сова сказала правду? А що, як сонечко ніколи більше не вийде в чисте небо?..
Сови, сичі та пугачі заходилися зганяти денних птахів до дупла старої Сови.
Незабаром там позбиралося все птаство.
— Слухайте, слухайте! — загукали сичі.— Промовлятиме наша Сова.
І Сова, набундючившись, мовила:
— Віднині в лісі день буде чорний. Тепер ми, нічні птахи, господарі тут. Усі мусять нам коритися.
— Славте нашу володарку! — загукали сичі й пугачі і перші почали: — Слава старій Сові! Слава най-мудрішій птиці. Сонце більше не з'явиться!
Денні птахи збились докупи й мовчали... І раптом звідкись почулося тоненьке й задерикувате:
— А я не вірю, що сонечко зайшло назавжди!
Нічні птахи від несподіванки вмовкли, денні позводили голови...
— Схопити зухвальця і негайно привести до мене! — звеліла стара Сова.
— А навіщо приводити, я й сам прилечу! — знову озвався хтось.
Малий жовторотий Щиглик сів на гілці поруч з старою Совою і задерикувато кинув:
— Красне сонечко знову зійде. От як!
Запала тиша... Але за мить нічні птахи отямилися:
— Судити зухвальця! Судити негайно! Сонце зайшло назавжди! Слава мудрій Сові!
Люта Совина сторожа вхопила веселого Щиглика й поставила в коло суддів: Пугача, Сича та Дрімлюги.
— Вигнати його з лісу,— ліниво почав Дрімлюга.
Але Сич перебив:
— Ні, краще зробити з нього печеню суддям.
— Пу-гу, пу-гу! — закричав Пугач.— Треба вкинути зухвальця в печеру до Кажана — щоб інші ша нували нашу мудру Сову.
Пугач думав сам з'їсти Щиглика. Совина сторожа кинулась виконувати вирок. І саме в ту хвилину на сході поза лісом з'явилася вузесенька червона смужка!
— Гляньте, гляньте! — радо защебетали денні птахи.— Світло!
Смужка все більшала, веселішала. І ось вранішня зоря залляла рожевим сяйвом дерева, вмиту росами землю...
Посліплі нічні птахи кинулися у схованки між гілок, по дуплах. І найдалі — мабуть, од сорому — сховалася Сова.
А Сонечко велично піднімалось у блакитне небо, посилаючи на землю свої теплі промені. Бо хіба під силу кому-небудь в світі погасити його? Тим паче — старим совам.