Для дошкільного віку

Три казки

Казки "Про дванадцять місяців", "Про сонце, місяць, вітер, про красну Уляну та про двох чарівних коней", "Про Юру та його братів". Переклад з чеської С.Пархомовської.

Художники: Кашпар Адольф
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1958 рік, видавництво «Державне видавництво дитячої літератури УРСР». Кількість сторінок: 50.


Фрагменти:


ПРО ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
У однієї жінки було дві дочки: одна рідна, друга — падчерка. Свою вона дуже любила, а на падчерку спокійно дивитися не могла лише тому, що Марушка була вродливіша, ніж її Голена.
Добра Марушка не знала про свою красу і не могла зрозуміти, чому це мати завжди так гнівається, коли не Погляне. Все їй доводилося робити самій: в хаті прибирати, варити, прати, шити, прясти, сіно носити і за коровою доглядати. Голена лише вбиралася і ніжилася на ранку. А Марушка охоче працювала, терпляче зносила сестрині й материні лайки та прокльони, як ягнятко.
Та все це було даремно; з кожним днем вони ставали все гірші і лише тому, що Марушка робилася все вродливішою, а Голена — потворнішою. І подумала мати:
— Навіщо мені тримати вродливу падчерку в хаті; як прийдуть хлопці свататись, сподобається їм Марушка, і не захочуть вони дивитись на Голену.
З тієї миті мачуха та її дочка все шукали, як би їм звільнитися від бідної Марушки; голодом її морили, били її, а вона все зносила і, проте, з кожним днем ставала вродливішою. Такі знущання вигадували для неї, що чесній людині й на думку б не спали. Якось, було це в середині січня, захотілося Голені запашних фіалок.
— Іди, Марушко, принеси мені з лісу фіалок, забажалося мені носити їх при собі і нюхати, — наказала вона сестрі.
— Ох, боже мій, сестро люба, що це тобі заманулося, хіба хто таке чув, щоб росли під снігом фіалки? — казала бідолашна дівчина.
— Ти, ледарко-ледацюго погана, як ти смієш мені суперечити, коли я наказую. Зараз же йди, а не принесеш з лісу фіалок, вб'ю тебе, — загрожувала Голена.
Мачуха схопила Марущку, випхала її з хати і замкнула за нею двері.
Дівчина, гірко плачучи, пішла до лісу. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Дівчина блукала, блукала довго; голод її мучив, вона тремтіла від холоду і просила господа бога забрати її з цього світу. Раптом побачила вдалині світло. Вона пішла на сяйво і прийшла аж на вершину гори.
На вершині гори палає велика ватра (вогнище), а коло ватри лежить дванадцять каменів; на тих каменях сидять дванадцять чоловіків. Троє — сивобороді, троє трохи молодші, троє ще молодші, а три наймолодших — найвродливіші.
Сиділи вони мовчки, дивлячись на вогнище. Ті дванадцять чоловіків були дванадцять місяців. Січень сидів нагорі, його борода та волосся були білі, як сніг, а в руках він тримав палицю.
Марушка злякалася; хвилину вона стояла здивована, та потім насмілилася, підійшла ближче і попросила:
— Добрі люди, дозвольте мені погрітися коло ватри. Я аж тремчу від холоду.
Січень кивнув головою і спитав:
— Чого ти прийшла, дівчинко моя, що ти тут шукаєш?
— Я шукаю фіалок,— відповіла Марушка.
— Зараз не час збирати фіалки, адже навкруги сніг! — сказав Січень.
— Ох, я знаю, та сестра Голена і мачуха наказали мені принести фіалок з лісу. Якщо я не принесу, вони вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, скажіть мені, де їх знайти?
Тут підвівся Січень, підійшов до наймолодшого місяця і, давши йому палицю до рук, промовив:
— Брате Березень, сідай нагору!
Місяць Березень сів нагору на камінь і махнув палицею над ватрою. В ту ж мить вогонь піднявся вище, і сніг почав танути, бруньки на деревах набубнявіли, під молодими буками зазеленіла травичка, в травичці зачервоніли маргаритки, і почалась весна. Під кущами, сховані в листі, розквітли фіалки, і не встигла Марушка опам'ятатися, як їх було вже стільки, наче хто розіслав синю плахту.
— Швидше збирай, Марушко! — наказав їй Березень.
Щаслива Марушка збирала, поки не зібрала велику китицю фіалок. Потім красно подякувала місяцям і весело побігла додому.
Здивувалася Голена, здивувалася й мачуха, побачивши Марушку з квітами; пішла відчиняти їй двері, і вся хата сповнилась пахощами фіалок.
— Де ти їх нарвала? — байдуже спитала Голена.
— Високо в лісі ростуть під кущами, їх там багато,— відповіла Марушка.
Голена взяла фіалки, почепила собі до пояса, нюхала їх сама, дала понюхати матері, а сестрі не сказала:
— Понюхай!
Другого дня Голена куняла біля печі і захотілося їй ягід. Вона одразу ж покликала сестру і наказала:
— Іди, Марушко, і принеси мені з лісу ягід!
— Ох, боже мій, сестро люба, де ж я знайду ягоди? Хіба чувано, щоб під снігом ягоди росли? — казала Марушка.
— Ти, ледарко-ледацюго погана, як ти смієш мені суперечити, коли я наказую? Швидко йди, а не принесеш з лісу ягід,.вб'ю тебе! —загрожувала люта Голена.
Мачуха схопила Марушку, вигнала її з хати і замкнула за нею двері.
Дівчина, гірко плачучи, пішла до лісу. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Блукала дівчина, блукала довго; голод її мучив, тремтіла від холоду. Раптом вона побачила вдалині те ж саме світло, що й вчора. Вона з радістю подалася туди. Прийшла знову до тієї ж великої ватри, коло якої сиділи дванадцять місяців. Січень сидів нагорі.
— Добрі люди, дозвольте мені погрітись коло ватри, я аж тремчу від холоду,— попрохала Марушка.
Січень кивнув головою і спитав її:
— Чого ж ти знову прийшла, що ти тут шукаєш?
— Я шукаю ягід! — відповіла Марушка.
— Але ж зараз зима, і на снігу ягоди не ростуть,— сказав Січень.
— Я це знаю,—сумно промовила Марушка,—та сестра Голена і мачуха наказали мені принести ягід. Якщо я не принесу. вони мене вб'ють. Дуже прошу вас, люди добрі, скажіть мені, де їх знайти?
Тут піднявся Січень, підійшов до місяця, що сидів навпроти дав йому палицю до рук і сказав:
— Брате Червень, сідай нагору!
Місяць Червень сів нагору на камінь і махнув палицею над ватрою. Високо піднявся вогонь; від його жару вмить розтанув сніг, земля зазеленіла, дерева вкрилися листям, пташки почали співати, в лісі розквітли різні квіти — і почалося літо. Під молодими буками все було наче засіяне білими зірочками. Ці білі зірочки на очах перетворювались в ягідки, наливалися й наливались, і не встигла Марушка опам'ятатися, як було їх стільки, наче хто кров розлив.
— Швидше збирай, Марушко! — наказав Червень.
Щаслива  Марушка  збирала,  поки не набрала повний фартух. Потім красно  подякувала  місяцям і весело побігла додому.
Здивувалася Голена, здивувалась і мачуха, побачивши, що Марушка справді несе додому ягоди, повен фартух. Побігли їй двері відчиняти, і вся кімната  сповнилась  пахощами.
— Де ти їх назбирала?— спитала недовірливо Голена.
— Високо в лісі, там їх багато росте під молодими буками,— відповіла Марушка.
Голена взяла ягоди, наїлася досхочу, і мачуха наїлася, а Марушці не сказали:
— Візьми собі хоч одну.
Поласувала Голена ягодами, і на третій день захотілося їй червоних яблук.
— Іди, Марушко, іди до лісу, принеси мені червоних яблук! — наказала вона сестрі.
— Ох, боже мій, сестро люба, де ж би я взимку яблук взяла? — заперечувала бідолашна Марушка.
— Ти,ледарко-ледацюгопогана,якти смієш мені заперечувати, коли я наказую? Швидше іди до лісу, а як не принесеш червоних яблук, я насправді тебе вб'ю! —загрожувала люта Голена.
Мачуха схопила Марушку, вигнала її з хати і замкнула за нею двері.
Дівчина побігла, гірко плачучи, до лісу. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Але тепер дівчина вже не блукала, побігла прямо на вершину гори, де палала велика ватра, коло якої сиділи дванадцять місяців. Січень сидів нагорі.
— Добрі люди, дозвольте мені погрітися коло тієї ватри, я аж тремчу від холоду, — попросила дівчина, наблизившись до вогню.
Січень кивнув головою і спитав її:
— Чого ж ти прийшла, що тут шукаєш?
— Я шукаю червоних яблук,— відповіла Марушка.
— Але ж тепер зима, а взимку не ростуть червоні яблука,— казав Січень.
— Ох, я знаю,— сумно відповіла Марушка,— та сестра Голена і мачуха наказали мені, щоб я принесла з лісу червоних яблук. Коли не принесу, вони вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, скажіть мені, де їх шукати?
Тут підвівся Січень, підійшов до одного з старих місяців, дав йому палицю до рук і сказав:
— Братіку Вересень, сідай нагору!
Місяць Вересень сів нагору на камінь і махнув палицею над ватрою. Ватра спалахнула червоним полум'ям, сніг одразу ж зник, але дерева не були вкриті листям; листочки один за одним падали, і холодний вітрець розносив їх по жовтій стерні. Марушка ніколи досі не бачила стільки різноманітних квіток. На схилах червоніли гвоздики, в долинах пізноцвіт, під молодими буками — висока папороть та густий букшпан. Але Марушка шукала тільки червоних яблук. І раптом вона справді побачила яблуню, а на ній, високо серед гілля — червоні яблука.
— Швидше Марушко, труси швидше! — наказав місяць.
Щаслива Марушка почала трусити яблуню; впало одне яблуко. Потрусила ще раз, впало друге.
— Швидше, Марушко, поспішай додому! — гукнув до неї місяць, і Марушка одразу ж послухалась, підібрала яблука, красно подякувала місяцям і побігла додому.
Здивувалася Голена, здивувалась і мачуха, коли побачили, що Марушка несе додому яблука. Швидко пішли їй відчиняти, і Марушка подала їм два яблука.
— Де ж ти їх нарвала? —спитала Голена.
— Там, високо в лісі ростуть, їх там ще багато,— розповідала Марушка.
— А чому ж ти їх більше не принесла? Може, ти з'їла їх по дорозі? — розгнівалася на неї Голена.
— Ох, сестро мила, я не з'їла ані кусочка. Коли я уперше потрусила дерево, впало одне яблуко, коли потрусила вдруге, впало ше одне, і більше мені трусити не дозволили. Звеліли йти додому, — продовжувала Марушка.
— А, щоб тебе грім убив! —. вилаялась Голена і хотіла Марушку побити.
Марушка гірко заплакала, благаючи господа бога, щоб він краще взяв її до себе і не дав лютій сестрі та мачусі вбити її. Вона втекла у кухню. Ласуха Голена тим часом перестала лаятись і почала їсти яблуко. Яблуко здалось їй дуже смачним, вона казала, що смачнішого за все життя не куштувала. І мачусі сподобалось. Вони з'їли обидва яблука і захотілося їм ще.
— Дай мені, мамо, кожушок, я сама піду до лісу, —сказала Голена,—це дівчисько, знову їх по дорозі з'їсть. Я знайду те місце і всі чисто обтрушу, хоч би мені й забороняли.
Дарма мати відмовляла її, Голена взяла кожушок, запнулася хусткою і подалася до лісу. Мати стояла на порозі і дивилася їй услід. Снігу було багато, ніде жодного сліду. Голена блукала, блукала довго, але жадібність гнала її все далі й далі. Раптом вона побачила вдалині світло. Подалася до нього. Прийшла на самісіньку вершину, де горить велика ватра, а коло ватри на дванадцяти каменях сидять дванадцять місяців. Голена злякалася, але одразу ж опам'яталась, наблизилася до ватри і простягла руки, щоб зігрітися. Не спитала у місяців, можна зігрітися чи не можна, навіть слова до них не промовила.
— Чого ж ти прийшла, що тут шукаєш? — незадово-лено спитав її Січень.
— Чого ти мене питаєш, старий дурню, не твоя справа, куди я йду, — відрубала вперто Голена, відвернулася від ватри і пішла до лісу.
Січень наморщив чоло і махнув палицею над головою. В ту ж мить небо вкрилося хмарами, ватра стала горіти низько, сніг почав сипати, наче пір'я з пуховика, лісом почав гуляти крижаний вихор. Голена не бачила й за крок перед собою. Голена блукала, падала в намети, ноги в неї ослабли, почали тремтіти. А сніг все сипле, крижаний вітер дме, Голена проклинає Марушку, проклинає господа бога. їй холодно в кожушку.
Чекає мати на Голену, виглядає з віконця, виглядає з дверей, не може дочки дочекатися. Спливає година за годиною, а Голена все не приходить.
— Чи це яблука їй так сподобались, що вона від них не відірветься, чи що! Треба самій піти подивитися, де вона! — вирішила нарешті мачуха, вдягла кожушок, пов'язалася хусткою і подалася за Голеною.
Снігу було багато, ніде жодного сліду. Гукала на Голену, ніхто не озивався. Блукала, блукала довго, сніг сипав, крижаний вітер дув у лісі.
Марушка вже зготувала обід, доглянула за коровою, а Голени та мачухи все нема.
— Де ж це вони забарилися? — каже Марушка, сідаючи до прядки.— Вже й веретено повне, вже й в хаті стемніло, а Голена з мачухою все не повертаються.
— Ох, боже мій, що з ними трапилось,— бідкається дівчина і з жахом виглядає у віконце.
Небо мерехтить, земля світиться — нікого не видно. Вона смутно зачиняє віконце, хреститься і молиться за сестру і мачуху. Вранці чекає на них із сніданком, чекає з обідом. Та не дочекалася ні Голени, ні мачухи. Обидві в лісі замерзли.
Залишились добрій Марушці хатина й корівка, і шматочок поля, знайшовся до нього господар, і добре жили вони в спокої.

ПРО СОНЦЕ, МІСЯЦЬ, ВІТЕР, ПРО КРАСНУ УЛЯНУ ТА ДВОХ ЧАРІВНИХ КОНЕЙ
Жили, були король і королева, і були в них три прегарні дочки та син. Якось відправилися король з королевою оглянути свої володіння. Виходячи з дому, наказав король своєму синові добре слідкувати за сестрами і не відпускати їх нікуди. Син пообіцяв, і король з королевою поїхали.
Другого дня саме   опівдні   хтось   постукав   у   вікно і гукнув:
— Янко, Янко, молодий королевичу, віддай мені твою старшу сестру за жінку!
Це був король Сонце. Коли Янко почув це, він покликав старшу сестру і спитав її:
— Хочеш вийти заміж?
— Звичайно, хочу,— відповіла сестра,
— То виходь! —сказав Янко, схопив її і передав у вікно, а король Сонце посадив її в колісницю і повіз додому.
Увечері знову хтось постукав у вікно і гукнув:
— Янко, Янко, молодий королевичу, віддай мені свою середню сестру за жінку!
Це був король Вітер. Почувши це, Янко покликав середню сестру і спитав її:
— Хочеш вийти заміж?
— Звичайно, хочу, — відповіла сестра.
— То виходь,— сказав Янко, схопив її, подав через вікно, а Вітер підняв її на крилах і поніс додому.
Вночі знову хтось постукав у вікно і гукнув:
— Янко, Янко, молодий королевичу, віддай мені свою молодшу сестру за жінку.
Це був король Місяць. Янко покликав молодшу сестру і, наче знаючи, що вона теж хоче вийти заміж, схопив її і подав у вікно. Місяць узяв її за руку і срібним мостом повів додому.
Коли батьки повернулися, Янко вийшов їм назустріч, але сестер з ним не було. І спитали король з королевою, де подів Янко сестер.
— Всіх трьох я віддав заміж,— відповів Янко.
— Ох, боже,— горювали король і королева,— а за кого ж ти їх віддав?
— Старшу я віддав за короля Сонце, середню за короля Вітра, а молодшу за короля Місяця.
— Якщо ти віддав їх за таких королів, це добре,— сказав король, задоволений сином. Тільки королева шкодувала, що не довелось влаштувати дочкам весілля.
Через деякий час сказав Янко батькові:
— Батьку, я піду сестер провідати, щоб знати, де вони і як живуть, а до того ж я хотів би на світ поглянути.
— Ну, коли так, я тобі не перешкоджатиму. Іди і дай тобі боже щастя,— сказав батько.
Мати теж не заперечувала, почувши, що він хоче провідати своїх сестер.
І пішов тоді Янко у світ; довго ходив широкими степами, густими лісами аж, нарешті, одного дня прийшов на велику луку, де лежало багато вибілених людських костей.
«Який чорт вас тут загубив?» подумав Янко, підійшовши до поля бою і піднявши один череп.
— Могутня панна, красна Уляна загубила нас,— відповів череп.
— А чому вона вас загубила?
— Тому, що наш король хотів одружитися з нею і не міг її подолати. Тому вона нас всіх разом з королем своїм мечем зарубала.
Янко поклав череп і пішов далі; прийшов на другу луку, побачив то ж саме видовище; вся лука завалена була костями.
Підняв Янко один череп і каже:
— Хто вас тут загубив?
— Могутня панна, красна Уляна загубила нас тому, що наш король хотів з нею одружитися і не міг її подолати,— відповів череп.
Янко поклав череп і пішов далі. Прийшов на третю луку, а тут лежало мертвих тіл, як дров.
— Гей, хто вас загубив, люди? — гукнув Янко, нахилившись до одного тіла.
— Загубила нас могутня панна, красна Уляна, бо наш король хотів одружитися з нею і не міг її подолати, — відповів мрець.
— А де живе красна Уляна? — спитав Янко,
— За тією долиною в мармуровім палаці,— відповів мрець і закрив очі.
Янко пішов далі, а коли пройшов ту долину, де лежало забите військо, побачив перед собою мармуровий палац. Він увійшов у палац, пройшов через сіни і не зустрів нікого. В сінях на стіні він побачив меч, який весь час вистрибував з піхов.
— Якщо хочеш стрибати, іди до мене,— сказав Янко, витягнув важкий меч і змахнув ним в повітрі; потім на його місце повісив свій, а той залишив собі. Не встиг він засунути його в піхви, як увійшла в сіни красна Уляна. Вони вклонилися один одному, і красна Уляна спитала:
— Чого ти прийшов?
— Я прийшов з тобою битися,— відповів Янко.
— Невже ти такий сміливий, що наважуєшся зі мною по мечу?
— Звичайно,  я   сміливий,— сказав    Янко,    вдаривши  по мечу.
— Ну, коли ти такий сміливий, спробуємо,— гукнула могутня панна і, підбігши до стіни, витягла меч з піхов, але не помітила, що це не її меч. Янко теж витяг свій меч, і коли панна на нього кинулась, він легко змахнув і вибив меча у неї з рук, так що той відлетів далеко.
— Я вже бачу, що ти могутніший за мене,— сказала красна Уляна, — залишайся у мене і будемо разом жити.
Янко відразу погодився, бо красна Уляна дуже йому сподобалась. Коли вони домовились, взяла Уляна Янка за руку і провела його через дванадцять кімнат, одну кращу одної, потім почастувала його всім, що було в неї найкращого і найдорожчого, а після цього вони веселилися досхочу. Жили вони так щасливо кілька днів, і Янко забув, що мав сестер відвідати, забув про все біля своєї красної Уляни.
Якось вона йому каже:
— Любий мій Янко, я мушу тебе зараз покинути і піти, але я буду поспішати, щоб якнайшвидше повернутися. Ось тобі ключ від дванадцяти кімнат, розважайся як вмієш, але тринадцяту кімнату не відчиняй, бо нещастя буде нам обом. Після цих слів вона залишила Янка і пішла з палацу. Янко після того тинявся по палацу, як тіло без душі. Смутний та невеселий ходив він з кімнати до кімнати один день, ходив другий день, а на третій день йому все набридло, і він згадав про тринадцяту кімнату. Щоб б там могло бути?
Він узяв ключ і відімкнув тринадцяту кімнату. Там сидів вогняний змій, трьома обручами прикутий.
— Що ти тут робиш? — спитав його Янко.
— Ти ж бачиш, що я тут прикутий.
— А хто тебе прикував?
— Я розкажу тобі, але змилуйся надо мною і принеси мені швидше кухоль вина з тієї останньої бочки, я дуже хочу пити, — попросив змій.
Добрий Янко пішов і приніс йому кухоль вина. Коли змій його випив, спав з нього один обруч.
— Дарую тобі за це ще одне життя,— сказав змій Янкові і попросив його принести ще кухоль вина.
Янко приніс, і коли змій випив другий кухоль, спав з нього другий обруч.
— Дарую тобі два життя,— знову сказав змій,— але принеси мені ще один кухоль вина, а потім я тобі розповім.
Коли б Янко знав, у чім тут справа, він би не приносив змієві вино, але він нічого не знав і тому приніс вино і втретє. Коли змій випив третій кухоль, впав з нього і третій обруч. А в цей час в кімнату увійшла красна Уляна. Змій засміявся, схопив Уляну, і не  встиг Янко опам'ятатися,  сів з нею  на чарівного коня, що на його  поклик вибіг із стайні, і зник з палацу.
Було Янкові за чим жалкувати! Майже плачучи і дуже розгніваний, що дав змієві себе обдурити, він вийшов з палацу. Пішов до короля Сонця, сподіваючись дізнатися у нього про красну свою наречену. Довго ішов, нарешті прийшов до нього. Короля Сонця не було дома, а королева, сестра Янкова, з невимовною радістю його зустріла і почала розпитувати про батька й матір. І поки вони так розмовляли, прийшло Сонце додому.
— Тьху, людським духом тхне, хто тут до тебе прийшов?
— Це мій братік,— сказала королева.
— Ну, якщо він тобі братік, мені він шурячок,— сказав король Сонце і радісно привітав Янка.
Сестра приготувала їм добру вечерю, і під час вечері спитав Янко зятя, чи не знає він часом про красну Уляну. Король не знав про неї, але порадив шуринові піти до його другого брата, Місяця, може, той знає.
Після вечері Янко, не затримуючись у сестри, одразу ж зібрався в дорогу до зятя Місяця.
Коли він прийшов до короля Місяця, той якраз збирався виходити, але, побачивши шурина, затримався, щоб його привітати. Сестра поцілувала Янка і не дала йому зразу ані слова вимовити. Нарешті він відповів на всі її запитання і, звернувшись до зятя, спитав його, чи не бачив той його красну Уляну.
— Ні, я її не бачив, але найкраще тобі зможе сказати брат Вітер, адже він кожен куток продуває. Можеш зі мною піти, мабуть, застанемо його дома.
Янко трохи підкріпився і пішов з зятем. Вони зустріли короля Вітра, коли той ішов додому відпочивати. Привітали один одного, і Місяць одразу ж пішов далі, а Янко розповів зятю Вітрові про свою біду і спитав його, чи не знає той часом про його красну Уляну.
— Звичайно, знаю,— відповів король Вітер,— вогняний змій тримає її в своєму вогняному дворі; вона мусить тяжко працювати, увесь час в гарячій воді мити і прати.
Янко йому подякував і спитав, як до неї дістатися.
— Ходімо зі мною додому, а коли відпочинеш, я дам тобі коня, той відвезе тебе до неї,— сказав йому Вітер.
Пішов Янко з зятем. Коли привітався з третьою сестрою і коли вона його почастувала, сів на коня, якого дав йому зять, і подякувавши їм, швидко поїхав, сподіваючись, що кінь довезе його куди слід.
Кінь справді доніс його до двору вогняного змія, а красна Уляна саме стояла біля криниці і прала в гарячій воді одяг. Янко скрикнув від радості, зіскочив з коня, схопив її, вмить знову скочив на коня і подався з нею геть. Та все було марно, бо чарівний зміїв кінь був швидший за вітер.
Змій саме відпочивав після обіду, коли почув, що кінь його ірже і б'є копитами.
— Ну, що трапилось,— гукнув до нього змій,— чи сіно твоє не таке, як золото, а вода — як вино?
— Маю сіно, як золото, і воду, як вино, але красна Уляна зникла! — відповів кінь.
Тут вилетів змій, наче куля, але чарівний кінь гукнув до нього:
— Можеш годину спати, годину люльку палити, все одно доженемо!
Змій заспокоївся; годину палив люльку, годину спав, і аж потім сів на чарівного коня. Кінь злетів на крилах, і за мить вони наздогнали Янка. Змій вихопив у нього красну Уляну.
— Я міг би тепер розірвати тебе на шматки, але я подарував тобі одне життя за те, що ти визволив мене в палаці. Та коли ти ще раз з'явишся на моєму подвір'ї, я позбавлю тебе другого життя.
Не встиг Янко відповісти змієві, як той зник з його очей. Плачучи, повернувся Янко до зятів за порадою.
— Мій любий шурине,— сказав король Вітер,— якщо ти хочеш відібрати у змія красну Уляну, треба тобі мати такого чарівного коня, якого має змій, інакше ти від нього втекти не зможеш.
— Та де ж мені взяти такого коня, мабуть, він єдиний у світі?—зітхнув Янко.
— Е, ні,— сказав Вітер,— одна чародійка за морем має брата змієвого коня, але ще прудкішого.
— Щоб я та й не міг його дістати? — зрадів Янко.
— Звичайно, ти міг би його дістати, коли б до тієї чародійки пішов і виконав те, що вона від тебе вимагатиме. Але це важко зробити, і вона вже багато людей загубила.
— Загубила, не загубила, а я до неї піду, — сказав Янко рішуче.
— Коли зяті побачили, що Янко твердо вирішив іти, кожен дав йому маленьку паличку: король Сонце дав золоту, король Місяць — срібну,   а   король Вітер — порожнисту.
І сказали йому:
— Коли тобі потрібна буде наша допомога, встроми палицю в землю, і одразу ж один з нас буде в тебе.
Янко подякував їм і хотів уже йти далі, але Вітер, затримавши його, сказав:
— Любий шурине, коли б ти хотів туди пішки іти, ти б навіть за рік не дійшов; за цей час красна Уляна зовсім би змучилась. Сідай на мої крила, щоб якнайшвидше туди дістатись.
Янко з радістю послухався зятя, і той за короткий час переніс його через гори-доли, через море аж до двору чародійки. Стара чародійка стояла на подвір'ї, коли Янко увійшов у ворота.
— Що ти тут шукаєш? — визвірилася вона на нього.
— Як, що я шукаю? Я шукаю роботи, — відповів Янко.
— Роботи? А вмієш ти коні пасти? — спитала стара, міряючи його з голови до ніг в'їдливим поглядом.
— Чому б не вміти, звичайно, вмію, — відповів Янко.
— Ну, коли вмієш, залишайся в мене робити; будеш пасти трьох коней. Якщо три дні їх добре пастимеш, одержиш в нагороду, що забажаєш; якщо ж утечуть, голову відсічу, — так сказала чародійка, але Янко все ж залишився.
Вранці вивела чародійка на подвір'я троє чорних коней, це були три її дочки. Янко взяв їх, погнав на пасовисько і подумав:
— Що б то була за робота, коли б я трьох коней не зміг пасти.
Та не знав він, яких коней поведе на пашу. Ледве він пригнав їх на пасовисько, вони перетворилися в голубів і — фррр! — всі три піднялися в повітря.
— Гей, ви ж мої гарні коні, щоб вас чорт пас! — сказав Янко сумно дивлячись, як вони кружляють у хмарах.
Тут він згадав  про зятів і одразу ж  встромив  порожнисту паличку в'землю; в ту ж мить прилетів до нього Вітер.
— Що бажаєш, шурине?
— Клята баба, наказала мені коней пасти, привів я їх на пасовисько, а вони вмить перетворилися на голубів... Глянь тепер, де вони! — сказав Янко зятеві, показуючи вгору, де високо в повітрі літали три голуби.
— Зараз я тобі їх позганяю,— сказав Вітер і, подаючи Янкові вуздечку, додав: — Коли вони злетять униз, кинь на них недоуздок, і. одразу ж вони перетворяться на коней, і ти зможеш відвести їх додому.
Після цих слів Вітер зник, і раптом знявся вихор, почав ганяти голубів у небі, поки в них крила не ослабли, потім схопив їх і жбурнув на землю до Янкових ніг, а той одразу ж кинув на них недоуздок. В ту ж мить вони знов стали кіньми і від нього вже не тікали; коли настав час додому іти, він привів їх на вуздечці аж на подвір'я і віддав чародійці, а вуздечку залишив собі. Здивувалась чародійка, що Янко привів коней додому, але нічого йому не сказала. На другий день вранці вона знов вивела трьох коней на подвір'я і нагадала йому, що коли вони втечуть від нього, відсіче йому голову. Янко погнав коней на пасовисько, але тепер вже уважно слідкував за ними. Ледь він пригнав їх, вони вмить розбіглися і, перетворившись в качок, полетіли на середину озера. Янко не барився, увіткнув у землю срібну паличку, і Місяць прийшов до нього.
— Що бажаєш, шурине? — спитав він у Янка.
— Щоб ту бабу громом побило, наказала мені коней пасти. Я їх на пасовисько привів, подивись тепер, де вони і що з ними стало! — промовив Янко, показавши зятеві на озеро.
— Не турбуйся, я приведу їх на берег,— відповів Місяць і, залишивши Янка, пішов до озера, пустив на нього білу пелену, що затягнула всю воду. Качки залишились на сухому, Янко підбіг, кинув на них недоуздок, і вони вмить стали кіньми і більше від Янка не тікали. Коли настав час, він погнав їх додому. Чародійка ще більше здивувалася, коли Янко знову привів коней додому, але не сказала йому жодного слова, нагодувала і вдала, що дуже ним задоволена. Третього дня вранці вона знову вивела йому коней на подвір'я, щоб він гонив їх пасти! Янко повів коней на пасовисько, міркуючи, як же вони на цей раз його обдурять. Ледве прийшли вони на пасовисько, як перетворилися у високі, міцні смереки. Янко не барився, встромив у землю золоту палицю, і зять Сонце з'явився перед ним.
— Що бажаєш, шурине? — спитав він у Янка.
— Наказала мені відьма, щоб її грець узяв, пасти коні, і ледве я їх сюди привів, перетворились вони одразу на смереки. Глянь, як вони стоять, хіба я можу їх зрушити з місця?
— Зараз я тобі їх зрушу, пожди лишень, — сказав король Сонце.— Коли потім ти додому прийдеш і буде тебе чародійка питати, що за роботу хочеш, ти нічого іншого не проси, тільки того коня, що на смітнику лежить.
З цими словами пустив король Сонце на смереки жар, так що з них одразу спалена глиця додолу попадала і кора потріскалася. Вони не могли більше   витримати цю спеку і перетворилися в коней. Янко швидко накинув на них недоуздок і повів додому.
Чародійка аж засичала від злості, коли Янко і на третій день привів коней, та вона не показала цього Янкові, лише сказала:
— Добре ти пас, хочу тебе за це нагородити. Скажи, що ти бажаєш?
— Дайте мені хоч того поганенького коня, що на смітнику лежить.
— Ти збожеволів, навіщо тобі така шкапа, адже на його попоні кури сім років сиділи. Я можу дати тобі доброго коня з золотою збруєю.
—Та для мене і те добре, що нікому не потрібне. Дайте мені цю шкапину, нічого більше мені не треба, — відповів Янко.
— Добре, бери її, але перш ніж піти від мене, видій трьох кобил, — сказала чародійка і подивилася на Янка злим оком.
— Чому б не подоїти, адже це не така велика робота, — відповів Янко.
Чародійка вишкірила зуби і пішла за кіньми. Тут бідолашний коник гукнув Янкові зі смітника:
— Янко, Янко, молодий королевичу, ти добре зробив, що мене побажав узяти. Як кобили подоїш, вона звелить тобі в молоці викупатися, але раніше ніж будеш купатися, поклич мене.
Тим часом привела чародійка на подвір'я три кобили, принесла велику діжку і наказала Янкові, щоб він видоїв кобил в ту діжку. Коли він подоїв їх, звеліла йому чародійка викупатися в тім молоці.
— Що ж, коли треба викупатися, то викупаюся, але хай мій бідолашний кінь коло мене стоїть, бо я хочу одразу ж після купання на нього сісти, — сказав Янко.
— Це можна, поклич його тільки! — сказала чародійка, уїдливо посміхаючись.
— Гей, ти, конику зі смітника, біжи до мене! — гукнув Янко коневі. Той спотикаючись, наче ноги його нести не могли, підійшов до Янка і став біля діжки.
Як скочив Янко у діжку, почало молоко в ту ж мить кипіти. Не виліз би Янко з нього живий, коли б не коник. Той нахилив голову до діжки і одним подихом втягнув у себе весь жар. Молоко вичахло, Янко добре викупався і став ще вродливішим, ніж раніше. Чародійка гадала, що Янко в молоці зварився, і, побачивши, як він вилазить з діжки, дуже здивувалася.
— Коли він такий гарний з купелі вийшов, — сказала вона сама до себе, — можу і я викупатись, вродливою стати і з Янком одружитись.
З цими словами чародійка одразу ж влізла у молоко, але кінь нахилив голову до діжки і весь жар, який раніш в себе втягнув, випустив у молоко, так що воно аж заклекотіло. Чародійка зварилася, а Янко, швидко сівши на коня, виїхав з двору.
Коли вони під'їхали до річки, кінь зупинився і сказав Янкові:
— Злізь з мене і почисть мене.
Янко одразу ж зіскочив униз і почав коника в річці мити, знявши з нього попону, на якій кури сім років сиділи. Коли добре його почистив, виліз кінь з річки — і Янко скрикнув від радості, побачивши його красу. Побачив, що він має крила. Шерсть його блищала, як золото, а коли махнув гривою, наче яскраві промені навколо голови літали.
— Почисть і попону! — наказав чарівний кінь Янкові.
Янко намочив попону в річці, а коли її витяг, побачив, що вона з парчі і всіяна діамантами.
— Ну, а тепер сідай на мене і добре тримайся! — сказав чарівний кінь, коли Янко вкрив його попоною. Янко з радістю скочив на нього, чарівний кінь відірвався від землі, аж земля заіскрилася, і, піднявшись в повітря, швидше вітру полетів до вогняного двору.
Красна Уляна саме стояла біля колодязя і полоскала одяг у гарячій воді, яку вітрець трохи охолоджував. Раптом прилетів Янко на чарівному коні.
— Іди, моя люба красуне, я прийшов визволити тебе. Більше вже те чудище не зможе нас догнати, — сказав Янко, коли чарівний кінь зупинився біля колодязя. Але Уляна здригнулася:
— Ох, якщо він нас знову впіймає, він розірве тебе. Тікай, мій любий, щоб він тебе не почув, а я вже тут залишусь.
Але Янко зліз з коня, обійняв свою любу, посадив її на чарівного коня, і в ту ж мить їх не стало на подвір'ї. Тут зміїв чарівний кінь заіржав, аж по подвір'ї розляглося, і ногою затупав, аж земля під ним загула.
— Що з тобою, коню мій? —гукнув до нього змій.— Хіба твоє сіно не таке, як золото, а вода — не як вино?
— Моє сіно, як золото, вода, як вино, але красну Уля-ну королевич Янко в тебе забрав, — відповів чарівний кінь.
— То я можу ще годину спати, годину люльку палити, все одно наздоженемо, — гукнув змій.
— Не можеш ні спати, ані люльку палити, і все одно не наздоженемо, бо їх несе мій молодший брат, швидший за мене! — відповів чарівний кінь.
Тут змій вибіг, сів на чарівного коня і подався навздогін втікачам, їх вже навіть не було видно. І зібрав його кінь усю свою силу і, як вітер, полетів за братом; вже його бачить, вже наздоганяє. Змій від люті аж кипить, шмагає чарівного коня, щоб той ще швидше летів, вже готує для Янка і красної Уляни багато смертей, а тим часом молодший чарівний кінь гукнув старшому, змієвому:
— Не переслідуй, брате, брата, чарівний коню, чарівного коня, скинь того чорта і летімо з нами!
Почувши це, старший кінь затрусився, і змій злетів з нього головою вниз у прірву. Сіла на нього красна Уляна, і два брати поруч понесли їх додому.
Старий король, батько Янків, вже давно звелів палац синім сукном обтягнути, бо і він, і королева оплакували свого сина, не сподіваючись більше його побачити. А тут він на чарівнім коні з красною нареченою до палацу мчить! Радість настала у всьому королівстві. Одразу ж синє сукно зірвали, червоним обтягли, настало велике свято, старий король проголосив королем Янка — і кожен дістав те, що бажав.

ПРО ЮРУ ТА ЙОГО БРАТІВ
Юра, Йожка та Янко були рідними братами; всі троє були жонаті, і кожен з них мав уже кількох дітей. Тут помер їхній старий батько і залишив їм кілька корів, щоб вони поділилися порівну.
Старші брати, йожка та Янко, мали багатих жінок, мали господарство. Юра одружився з бідною дівчиною, жив у маленькій хатинці і мав найбільше дітей. Та це було братам байдуже, вони хотіли узяти корів собі, а Юру залишити ні з чим. Але вони не могли це так просто братові сказати і корів собі лишити, і тому запропонували вигнати корів на ніч і залишити хліви відчиненими. До чийого хліва корова піде, тому вона й належатиме.
На тому й вирішили.
Юра залишив хлів відкритим і ліг спати. Брати ж його слідкували, куди корови підуть. Побачивши, що вони пішли до Юри в хлів, вивели їх звідти, залишивши йому одну стару корівчину. Інших вони поділили між собою і одвели до своїх хлівів. Коли Юра вранці встав, перш за все він пішов подивитись у хлів; побачивши там одну стару корову, він дуже розгнівався.
— Чого це я буду тебе годувати, стара каліко? Коли не можу я кращої мати, не хочу й такої — гукнув він, взяв сокиру і зарубав корову.
Коли він зарубав її і оббілував, простелив шкуру на стріху, а м'ясо жінка сховала. Пішов Юра через кілька днів подивитись на шкуру і побачив, що на ній сидить багато джмелів. Узяв він шкуру разом з джмелями, зашив її і повіз на базар. Було вже пізно, коли Юра з тачкою зупинився біля якогось млина.
— Попрошусь на ніч,—   подумав Юра.
Він постукав у двері. Ніхто не пішов йому відчиняти, але у вікні він побачив світло. Тоді Юра потихеньку підійшов до вікна і, помітивши у віконниці маленьку щілину, притулив до неї око і подивився всередину. Побачив там млинарку, що сиділа за столом з якимсь паном. На столі було вино, печеня, галушки, капуста. Млинарка з паном їли. Тимчасом чує Юра, що хтось до млина підходить; він притиснувся до стіни, щоб його не було видно, і продовжував дивитися в щілину у віконниці. Це прийшов млинар, якого в млині не чекали. Коли він сильно постукав у двері і гукнув, Юра побачив, як той пан і млинарка з-за столу схопились і як млинарка швидко замикає пана в стару порожню шафу, вино ховає під лавку, печеню за піч, капусту в духовку, а галушки на полицю, як швидко посуд зі столу приймає, світло гасить і аж тоді іде відчиняти. Чув ще, як млинар жінку лає, що вона примусила його так довго чекати перед дверима. За мить взяв Юра шкуру на плече, тачку залишив надворі і постукав у двері. Млинар пішов йому відчиняти.
— Дай вам бог щастя! — привітав його Юра.
— І вам, — відповів млинар. — Що бажаєте, чоловіче?
— Чи не пустили б ви мене, пане млинар, переночувати? Хоч де-небудь у кутку, бо я рано-вранці піду далі.
— З радістю, заходьте.
Юра увійшов до млина, і млинар повів його у світлицю.
— Принеси нам, жінко, вечеряти, я також зголоднів і стомився, — сказав млинар жінці. Жінка увесь час оглядалася по кімнаті, а після цих слів вийшла з хати і за мить поставила на стіл хліб і кисле молоко.
— Хіба в тебе нема нічого кращого? Слово честі, ми б і курчатко охоче з'їли. В тебе ж багато їх на подвір'ї.
— Багато, але щоночі куниця по одному їх давить.
— І печеня нам би згодилася, — казав млинар.
— Та ми ж не пани, — похмуро відповіла млинарка. Не подала своєму чоловікові те, що іншому подавала.
— Я в своєму млині теж пан, і мій шлунок — панський, — відповів млинар жінці і, звернувшись до Юри, запросив його до столу вечеряти і сказав:
— Як нема нічого кращого, з'їмо і це.
Юра, сівши до столу, поклав шкуру біля себе.
— А що ви, чоловіче, несете в тій шкурі? — спитав млинар, помітивши його вантаж.
— Що несу? Несу пророків, які все знають, — відповів Юра.
— Та що ви кажете? Невже справді все знають? — здивувався млинар.
— Коли мені не вірите, я доведу вам, знають чи ні, — сказав Юра і, постукавши по шкурі, приклав до неї вухо.
— Еге-е, — посміхнувся.
— Ну, що вони кажуть? — спитав млинар з цікавістю.
— Що кажуть? Те кажуть, що там за піччю є печеня, в духовці — капуста, на полиці — галушки, а під лавкою ціла пляшка вина.
Млинар дуже здивувався, а млинарка почала сміятися, звідки, мовляв, все це там би взялося.
— Ну, можемо подивитися, правда це чи ні, — сказав млинар, одразу ж підвівся і зазирнув у духовку.
Справді, там була в мисці капуста, добре заправлена, за піччю знайшов печеню, на полиці галушки з бринзою, а під лавкою — пляшку вина.
— Це й справді пророки, — гукнув млинар, ставлячи на стіл усі ці страви та вино. — Ну, а тепер будемо разом вечеряти, коли нам пророки таке відкрили. А ти, жінко, хіба не хочеш з нами їсти? — звернувся млинар до жінки, але та розсердилась і вийшла з кімнати.
Юра в душі сміявся і їв з охотою, а млинар все говорив про тих пророків.
Після вечері млинар каже:
— Чи не продасте ви мені, чоловіче, тих пророків?
— Правду кажучи, я не дуже хочу їх продавати, бо з ними можу чимало грошей заробити, але якщо хочете їх купити, вам я їх продам.
— А скільки за них правите? — спитав млинар.
— Ну, як для вас, то п'ятдесят золотих, — сказав Юра.
— Це великі гроші, — похитав головою млинар.
— Навіщо ви кажете, пане млинар, що це великі гроші за таку рідкісну річ, якої ні в кого немає. Адже я вам її не нав'язую.
Млинар подумав. Він дуже хотів мати тих пророків, але грошей йому було також шкода, та згадавши, що буде надалі про все знати і ніхто не зможе його обдурити, вирішив розлучитися з своїми п'ятдесятьма золотими і сказав Юрі, що купить пророків. Юра навчав його, як і коли до них стукати, щоб вони не розгнівалися, і потім, постукавши по шкурі, ще раз приклав до неї вухо. За мить промовив:
— Хочете знати, що вони мені сказали?
— Ну, що?
— Щоб ви ту стару шафу або спалили, або у воду кинули. Інакше не матимете у хаті спокою, бо в ній чорт заклятий.
— Ну, коли так, кинемо її завтра під колеса млина, — сказав млинар.
— Якщо хочете кинути її під колеса, краще дайте мені, я поламаю її на дрова, — сказав Юра.
— Е, беріть, коли хочете з чортом мати справу, — промовив млинар.
Після вечері він дав Юрі п'ятдесят золотих, узяв пророків і пішов спати. Юра трохи відпочив, потім поклав шафу, на тачку і в темряві виїхав з млина. Проїхавши частину дороги, потрапив на міст. Тут він раптом смикнув тачку і, впустивши її на землю, сказав сердитим голосом:
— Навіщо мені таку вагу тягти, адже я можу тебе, старий мотлоху, скинути звідси у воду разом з тим чортом, що в тобі зачарований.
Тут озвався з шафи жалібний голос:
— Ох, добрий чоловіче, не кидай мене у воду, випусти мене, я дам тобі сто золотих!
— Ти гадаєш, що я випущу чорта за сто золотих?
— Ну, я дам тобі двісті?
— Давай триста, і я випущу тебе, — сказав Юра.
— Ох, це ж великі гроші,— скаржився  панок у шафі.
— Ну, коли це багато — дати за своє життя триста золотих — я не хочу нічого, а тебе кину у воду.
— Не кидай, не кидай, я дам тобі триста, тільки випусти вже мене.
Юра відкрив шафу і випустив панка, але той мусив одразу ж дати йому гроші.
— Ох, та й дорога ж була гостина, пане! — сміявся Юра, ховаючи гроші.
Але панок його вже не чув, він тікав чимдуж, щоб якнайшвидше уникнути небезпеки. Юра не кинув шафу у воду, а повіз її додому. Коли приїхав додому і розповів жінці, що за ту шкуру дістав, вона дуже зраділа. Послав її чоловік до брата Йожки позичити мірку, щоб зміряти гроші. Жінка мірку позичила, та не помітила, що зять дно вимазав. Коли гроші зміряли, пішла жінка мірку віднести та знов не помітила, що приліпилась до дна одна монета. Як брати це побачили, дуже здивувалися і одразу ж пішли до Юри спитати, де він взяв гроші.
— Шкуру я продав одному млинареві, а він дав мені за неї триста п'ятдесят золотих, —  сказав Юра.
Заздрісні брати побігли додому, порізали корів і пішли продавати шкури тому млинареві, про якого Юра розповів. Але їх спіткала невдача. Млинар зрозумів тимчасом, яких пророків купив, і коли брати прийшли продавати йому шкури, зібрав челядь і так віддубасив їх, що вони ледве додому добрались.
І задумали брати помститися Юрі, який їх на це підмовив. Але самі нічого не могли з ним вдіяти, тому послали дітей накидати йому в сіно кізяків. Юра їх не чіпав, а коли вони закидали все сіно, зібрав кізяки в бочку і поїхав з ними на базар. Приїхав в одне село, а там його люди спитали, що він везе.
— Ліки проти чуми, — відповідав він кожному, хто питав. Незабаром рознеслося по всьому селі, що прийшов чоловік, який має ліки проти чуми. Відразу зібралися старшини на раду, чи не купити ці ліки. І вирішили, нарешті, купити,— мовляв, тепер, як настане чума, ліки проти неї вже будуть готові.
Пішли вони до Юри і купили в нього ліки за великі гроші, Юра сказав їм, щоб вони бочку не відчиняли, поки чума не настане, а тільки тоді ці ліки по селу пустили. Порадивши їм так, згріб гроші і пішов додому. І похвалився братам, що одержав за ті кізяки. Коли брати це почули, дуже розлютилися, що самі допомогли йому заробити такі гроші. І почали просити, щоо тепер він посилав своїх дітей псувати їх сіно.
— Чому б не послати, пошлю, як ви так бажаєте, — сказав Юра, сміючись.
Він справді послав дітей на сіно, коли брати так побажали. Коли сіно було вже закидане кізяками, поклали його брати у бочку і повезли у те село, куди послав їх Юра. Та ледве вони в село приїхали, збіглися люди і почали їх бити, бо тим часом старшини, недочекавшись чуми, відкрили бочку і побачили, що за ліки купили. А оскільки це був для громади збиток, громада зігнала свою злість на братах. Так побили їх, що вони ледве додому долізли. Навіть не похвалилися Юрі, як «пощастило» їм, але домовилися його за це утопити.
Якось підстерегли його, схопили, посадили у бочку, поклали на тачку і у воду кинули. Плаваючи по воді в цій бочці, він увесь час кричав:
— Я не хочу, я не буду в Будіні паном!
Почув його один вівчар, що недалеко від берега вівці пас, дуже здивувався і витяг бочку з Юрою на берег. Спитав його, що він кричить і чому забитий у бочку.
— Ох, любий дядечку, тому що не хочу бути в Будіні паном. Прийшли за мною, а коли я не схотів з ними йти, вкинули мене в бочку і пустили вниз по Вагу до Дунаю, а там під Будіном мене схоплять і доведеться мені бути паном у Будіні. Ох, я краще б вівці пас!
— Ну, коли тобі краще вівці пасти, паси, а я буду в Будіні паном, — сказав вівчар, і Юра відразу ж з бочки вистрибнув, вівчар туди вліз, і Юра пустив його по воді.
Пливучи вниз по Вагу, вівчар весь час кричав:
— Я хочу, я буду в Будіні паном!
— Гей, ти, блазню, ми тобі не забороняємо, — казали люди, що чули його крик.
А Юра погнав вівці додому, усю ту гарну отару. Коли брати його побачили, остовпіли з переляку. Але Юра сказав їм:
— Не лякайтеся, я дякую вам за те, що-ви мене у Ваг кинули; коли б ви цього не зробили, я б не мав-такої отари овець.
— А хто тобі дав їх? — спитали брати.
— Хто мені дав? Коли я плив униз по Вагу, я побачив зелену луку, а на ній багато гарних овець. Не було коло них ні вівчара, ні собаки. Побачивши це, я повернув до берега, виліз з бочки, узяв цю отару і погнав її додому. Там їх ще багато.
Позаздрили брати на таке багатство і одразу ж домовилися піти за вівцями і всіх їх додому пригнати. Щоб ніхто з ними не пішов, вони нишком відвезли бочки до Вагу, сіли в них і попливли. Чи пощастило їм, ніхто не дізнався, бо назад вони не повернулися.
А Юра жив із своєю жінкою та дітьми з того часу щасливо та спокійно.

 


Дата внесення : 10.08.2014     Переглядів: 358     Популярність: 97.16%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
східноєвропейські
Казки
Авторські



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky