Для дошкільного віку

Зайчик-прибивчик

Поміж бронзовими стовбурами лісу гасав сердитий вітер. Навіяло снігу на промерзлу землю, і в його пухкій постелі шукали притулку лісові мешканці...

Художники: Животков Олег
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1980 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 16.


Фрагменти:


ЗАЙЧИК-ПРИБИВЧИК
Поміж бронзовими стовбурами лісу гасав сердитий вітер. Навіяло снігу на промерзлу землю, і в його пухкій постелі шукали притулку лісові мешканці.
— Ой, холодно... І їсти хочеться! — пошморгував носом зайчик, жаліючись старій зайчисі.
— Цить, дурненький, заспокойся. Треба звикати, Прибивчику. Не так воно вже й холодно. Справжніх морозів ще й не було.
— О, то буде ще холодніше? Я не витримаю,— тиснувся спиною до старої зайчихи.
— Витримаєш,— суворо мовила зайчиха.— Доберемо тобі ліки від холоду, від страху і від лінощів.
Кілька місяців тому, коли осінь, позолотивши все навколо, таємниче шурхотіла листям, цей зайчик прибився відкілясь до кубла старої зайчихи і став ходити за нею назирці, бо сам боявся не тільки спати, а й вийти у ліс чи в поле, щоб знайти собі якусь їжу. Зайчиха спочатку невдоволено фуркала, тупала на нього задніми ногами, проганяючи. Так уже в заячому роду заведено: з першого дня малят до самостійного життя привчати. Ото напоїть раз зайчиха-мати своїх зайчат молоком і порозносить по лісі, бо всіх дітей їй не прогодувати і від хижого звіра не встерегти. Кожному окремо легше й поживу знайти, і від недруга втекти. Натрапить зайчиха наступного дня на котрогось із своїх дітей, знову дасть молочка, а ні — то чужу дитину напоїть. її ж дітей інші матері-зайчихи пригріють, приласкають. Тож гнівалася спочатку стара зайчиха на цього вже величенького зайця, що він отакий непристо-сований до суворого й небезпечного життя, а потім пожаліла: «Пропаде без мене,— подумала.— Як не я, то хто ж його всьому навчить?» Та й назвала невдаху Прибивчиком. " Щодня казала Прибивчикові, щоб не боявся холоду, бо має кожушок, щоб не лякався голоду, бо має спритні ноги. «Бійся лінощів,— казала зайчиха,— від них усе лихо. У нашім заячім роду не буває лінивців і лайдаків. Бо інакше загинеш».
Та  зайчик лише вередливо  пхикав, ховаючи під  себе промерзлі   лапки   та   притискаючи до спини довгі вуха.
Оце й зараз вона вже цілу годину кличе:
— Ходімо їжу шукати.
— Не хо-о-очеться... Холодно...
— Ну, сиди... Голодного тебе ще дужче мороз пройматиме,— тяжко зітхнула зайчиха.
Обережно, насторожено вилізла вона з-під кореневища сухої сосни. Озирнулась і, принюхуючись та дослухаючись, поволі пострибала на узлісся, за яким недалечко, снігом сповите, лежало поле. На нім люцернисько, а на люцерниську не добрана людьми   скирта   пахучого сіна.
Узлісся голе, тихе, пустинне. Підібрала листочок з молодого дубка й стала швидко-швидко пережовувати. Хай і твердий, а смачний, пахучий, наче злак: терпкувато-клейкий присмак осіннього житечка розійшовся в роті. Аж потеплішало старій зайчисі від того... Висохла вбілена травиця з-під снігу шпичакувато стирчить — і її скубнула. Дарма, що шорстка, а все ж пожива.
Підкріпилась і ще обережніше, ще настороженіше стала наближатись до поля.
Пройде трохи й зупиниться, наставить чутливі вуха — ловить підозріло звуки, тремтливими ніздрями перебирає запахи вітру. Перелізла глибокий рівчак, зіп'ялась на високий насип — і знову прислухається, чи, бува, не чути мисливських перегуків, собачого духу… Тас, гін за п'ять, у яру — село. В ній ой-ой скільки собак. Минулої осені, заблукавши в ячмінниську налякалась пастушків та й увігналася з переполоху в сільські левади, а там собаки такий лемент учинили! Якби не дременула — начисто б полатали сіру кожушину. Бігло за нею з десяток собак, та найдужче напосідали двоє: періший — малий, галасливий, другий — хоч і мовчун, а настирний, біг, ніби летів. Ледь не вхопив її за хвіст. Добре, що куций — не дотягся. Перестрибувала через купи, засліплено бігла куди очі бачили. Хитрощами взяла: розігналась щосили на дуплисту, вербу, а тоді вбік шаснула. Собака ж з усього розгону — в стовбур головою. Ідо тому й доганяти більше йому не кортіло.
Стриб-стриб, нюх-нюх — проди-бає трохи, зупиниться, вивірить кожен подих вітру, кожен звук — і далі, далі полем до скирти наближається стара зайчиха...
Коли, вдоволена й сита, вибралася з-під навислої виїмки скирти, подумала: «Як же мені Прибивчика сюди привести? Ну лихо мені з ним! Лінивий, розніжений та лякливий».
Вертаючись до кубла зайчиха наблизилась до галявини, яку аж ніяк не обминути, і зупинилась, прикидаючи: «Обійти чи перебрести її? В обхід довше, зате безпечніше. Навпростець набагато ближче, але ж на вовка чи лисицю наскочити можна».
Її думки перебив голосний трубний звук. Зайчиха наполошено стрибнула вбік, аж сніг іскристою хмарою звився над нею. Та скоро зупинилась, їй зробилося смішно: «Ну й ну!.. Ота заяча вдача! То ж лось, певне, заревів».
Вона тихо наблизилась до грубезного граба і визирнула. Справді, посеред галявини стояв лось, старий, великий. Багаторічні гіллясті роги розкішною кроною сиділи на голові. Густу довгу шерсть рясно добив інеем мороз. Не вперше стрічає в лісі цього лося стара зайчиха. То він гордо й граціозно ступав у золотистому сяйві вранішніх променів широкою центральною просікою, то ховався в патлатій ліщиновій гущавині від кусючих ґедзів або з усім своїм сімейством мирно походжав на вирубці, де рясно-густо врунилося різнотрав'я і квіти. Коли побачиш зненацька — нібито не пасеться він, а купається в буйному зелі.
Тепер лось стояв на чистому іскристому плесі снігу, дивлячись на свої сліди, ніби вивчаючи їх. І знову заревів — уже тихіше. По тих глибоких слідах із холодної синьої гущавини спокійно випливла лосиха з гарною, наче дитячою мордочкою. її очі, окреслені довкола яскравими дугами, дивилися на свого подруга радо й довірливо. Лось зачав копитом передньої ноги швидко розгрібати глибокий сніг, а лосиха самшитовими м'якими губами поскубувала  видобуту  з-під  снігу  хрумку  перемерзлу   траву.
Зайчиха ще якусь хвилину стежила за ними, а потім швидко подалася в обхід галявини, до старої сосни, під кореневищем якої лишився голодний Прибивчик.
«Ось куди я приведу його — хай подивиться, як їжу роздобувають. Ніхто нас тут не зачепить: коли поблизу лось, то вовка бути не може».
— Їсти хочу! — жалібно заплакав, побачивши її, Прибивчик.
— Ходімо.
— Боюсь... Лисиця зловить.
— То потерпи до вечора. Поведу тебе на галявину — там лосі зараз пасуться. Всього не вигризуть, щось і нам лишиться.
Коли блідий ріжок місяця вималював на снігу верховіття дерев, зайчиха вивела Прибивчика на синій-синій холодний світ шукати порятунку від голоду, від морозів, од лінощів.
— Бачиш, скільки трави вигріб ратицею з-під снігу лось?
Спочатку неохоче, раз у раз полохливо озираючись, а потім жвавіше Прибивчик підбирав перемерзлу траву, яка хоч і ставала крижаними лезами поперек горла, а все ж була смачною. Він їв і відчував, як по всьому тілу розливається тепло.
— Ну що, голод прогнав, то й холод тікає?
— Ага,— здивовано прислухався сам до себе Прибивчик.— Легшенько зробилось.
— А ліньки як?
— Теж ніби десь поділися. Чого ви мене раніше не витягли на це пасовисько, не вчили, як треба їжу собі розшукувати, лінощі перемагати?
— Як-то не вчила? Та я ж тебе, відколи прибився до мене, розуму вчу, а ти не слухав, нічого до тями не брав.  Аж  поки морози  не вдарили, голод не дошкулив. Недаремно кажуть: біда всьому навчить. Вперше за свій короткий вік Прибивчик уважно подивився клопітливій зайчисі в очі. Помовчав, розмірковуючи, і знову запитав:
— А що таке біда?
— Біда для зайця — це коли він їсти собі роздобути не може, а ще тяжча біда — коли від лисиці, вовка чи собаки сил не має втекти.
— А лінощі — теж біда?
— Лінощі не біда — химери, їх побороти можна. А тепер ти зможеш сам їжу собі розшукувати.
І зайчиха зникла між деревами.
— До сосни більше не повертайся. Зайцям в одному кублі часто ховатися не годиться,— долинув із гущавини її голос.
Недарма кажуть: швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. Не одразу навчився Прибивчик собі їжу розшукувати, від хижаків утікати. Тепер він уже не ходив назирці за зайчихою, але часто зустрічався з нею. Та й добувати їжу йому стало набагато легше. Посеред лісу, в яру, Прибивчик надибав годівницю. Там якось і зустрівся він із зайчихою. Біля драбин, за які лісник заклав свіже сіно, зібралося чимало лосів, диких козуль, навіть маленька лісова мишка і луговий ховрашок визбирували насіння сухої трави попід годівницями.
— Де тут узялося так багато пахучої сухої трави? — запитав Прибивчик у зайчихи.
— Це люди поклали.
— Хто такі люди?
— Сам побачиш.
— А чому це вони нам допомагають?
— Важко сказати.  Я сама цього не розумію. Мабуть, ми їм потрібні. А ось і людина.
До годівниці підійшов лісник з оберемком сіна. Дрібна звірина відбігла за дерева, а лосі спокійно позирали на людину і навіть брали суху траву з її рук.
— Сміливі,— зітхнув Прибивчик.— Я, мабуть, від страху помер би.
— Таких людей не треба боятися, Прибивчику. Вони добрі.
Лісник пішов, а звірі знову наблизились до годівниці. З гущавини вийшло ще декілька лосів. їли всі подільчи-во, мирно. Ніхто нікого не лякав, не відганяв.
Та раптом найстарший із лосів тривожно затрубив. Його побратими одразу стали в коло.
— Тікаймо, Прибивчику, вовки! — гукнула зайчиха і шаснула в сніг. Прибивчик — за нею. Довгими ломакува-тими ногами здіймав снігову куряву, борсаючись легким тілом у заметах. Зайчиха бачила, як він робив довжелезні стрибки, натужно витягуючись у струнку, та все ж раз у раз загрузав у глибокому снігу.
— Не тікай заметами — зловлять! — гукнула вона і зупинилась. Зайчик бачив: кинулась у супротивний бік, одманюючи двох худющих вовків від нього. Наче петлі в'язала поміж чорними стовбурами дерев. За нею — сірі зіщулені тіні...
Відтоді Прибивчик не бачив стару мудру зайчиху. Бігав лісом, часто ходив до годівниці, сподіваючись хоч тут зустріти її. Він уже зовсім не боявся лісника. А якось замість того лісового чоловіка до годівниці прийшов маленький хлопчик. Він уважно подивився синіми оченятами на зайчика, усміхнувся і простягнув йому жмуточок сіна. Прибивчик обережно сіпнув м'якими губами одну травинку, ще одну. І тут хлопчик теплою рукою погладив його. І хоч зайчику було приємно, а цей м'який дотик нагадав йому чомусь стару зайчиху, яку ніде не міг знайти, він відскочив убік. Хлопчик усміхнувся і лагідно дивився на нього.
А потім настала весна. Гріло сонечко, десь у верховіттях попискували синички, посмітюшки. Пахло свіжою глицею, березовими бруньками. То там, то там з-під землі вибивалася ніжна смачна травичка.
Прибивчик сидів під старим усохлим грабом, ніжився під лагідним промінням і думав про те, що життя чудове, хоч і тяжке, бо завжди після зими настає весна, бо будь-яке лихо можна перебороти, і тоді життя здається ще кращим. Згадував стару мудру зайчиху. І де-то вона? Певне, десь подалася в інші ліси... Та нічого, він таки розшука її. А ще ж то добро яке, думав Прибивчик, що люди стрічаються в житті. Такі, як отой дядько-лісник чи хлоп'я, що дало йому жмуток пахучого сіна.
Прибивчик сидів і згадував хлопчикові лагідні очі, схожі на проліски, що розквітли онде під синім кущем.


Дата внесення : 09.08.2014     Переглядів: 171     Популярність: 81.76%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Народні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky