СЛОН ТРУБАЛЬСЬКИЙ
Був собі слон.
Великий — як слон.
Звався цей слон:
Томаш Трубальський.

Та у слона
Хиба одна:
Був оцей слон —
Забувальський!

Ноги здорові,
Справжні слонові.
Ікла — дві кістки слонові чудові.
Хобот трубою — усе у слона є,
Тільки от  пам'яті в нього немає.

Друзів своїх запросив він родину
На п'яту  годину.

Приходять: „Добридень!,"  гукають до нього,
Немає нікого.
„Де ж це Трубальський?"
Забув! Десь подівся!

В гості прийти обіцяв крокодилу,
Випити склянку водички із Нілу.
Де ж він?—а також забув, Не з'явився!

Є  в нього дуже хороші малятка.
Слоник—хлоп'ятко й слонятко—дівчатко.
Батько їх любить, завжди пригортає,
Тільки як звуть їх—не пам'ятає!

Зветься синок його Білий Зубок,
А батько кличе —Дубок, Грибок.
Звуть його донечку просто Кася,
А батько кличе—Товстася, Пухкася.

І  навіть, як власне ім'я  вимовляє,
Коли  він,  наприклад, когось зустрічає,
Теж помиляється Томаш Трубальський,
І каже  про себе:  „Я Тобіаш Бімбальський."

Ще у слона і слониха жона є.
Звуть її Баня, та він забуває.
Раз чоловікові й  каже слониха:
„Йди вже до лікаря, що це за лихо!
Хай хоч  на старість тебе полікує!"

Слон  позабув—до шевця  чимчикує.
Потім заглянув ще до адвоката.
„Пам'ять у мене,— він скаржиться,— клята!
Все, що я знаю, за мить забуваю —
Може, хто скаже, чого я блукаю?"

Потім до кузні зайшов випадково.
Каже коваль:  „Вам потрібна підкова?"
Хтів підкувати.  Тут слон стрепенувся.
Все пригадав, що, на  горе, забувся.

Зараз коваль його міхом обдмухав,
Глянув у горло, глянув у вухо.
Молотом гарно обстукав ковальським,
„От вам рецепт,—каже,—панеТрубальський!
Ранком на голову—воду з відерця.
И  вузлик на хоботі—раджу від серця!"
Хлюпнув водою:
„Оце ваші ліки!"
І хобот вузлом зав'язав навіки.

Томаш до жінки потупав, додому.
„Що це?"  та  в  крик.
„Не кажи-бо нікому!
Вже пам'ятаю я все, що бажаю."
„Що ж ти бажаєш?"
„Забувся... не знаю..."