Були собі Мишеня та Горобенятко. Обидва сіренькі, обидва прудкі, обидва моторні. Завжди одне одному допомагали, раду радили.
Якось надумали друзі посіяти пшеницю. Знайшли насіння.
Мишеня писком землю зорало, Горобенятко ніжками її заборонувало. Та й засіяли  вони  поле  пшеницею.
Гарна вродилася пшениця! Горобенятко цвірінькає, а Мишеня з радощів весь час лапки потирає.
Почали вони збирати врожай. Мишеня гострими зубками вижало пшеницю, а Горобенятко обмолотило її крильцями. Але ж і дружно попрацювали!
Зібрали вони врожай, заходилися його ділити на дві рівні купки. Ділили-ділили, але одне зернятко весь час було зайве.
Мишеня й каже:
— Моє зернятко! Коли я землю орало, носа собі обідрало.
— Авжеж!—настовбурчило пір'я Горобенятко.— Гадаєш, мені легко крилами пашню молотити? Досі отямитися не можу, всі крила собі пошарпало.
Сперечалися   вони   годину,   сперечалися другу! Раптом Горобеня схопило зернятко та й полетіло собі. От яке!
І припало все зерно Мишеняті. Зажило воно тоді на славу. А Горобеня проковтнуло своє зернятко і лишилося ні в сих ні в тих. Цілісіньку зиму голодне прострибало.
А   не   крадь!

Переклад Вікторії Ніколенко.