ЧАРІВНІ ЯГОДИ
В якомусь царстві, у якомусь государстві жив-був цар з царицею, і росла у них донька-красуня. Батько з матір'ю коло неї всією душею впадали і пильнували царівну дужче за око.
От якось прийшов у те місто чужоземний корабель. Збіглися люди на пристань. Хазяїн корабля, торговий гість, став показувати різні чудеса й дивинки, яких ніхто до того не бачив. Пробігла чутка про заморського купця по місту. Дійшла та чутка й до терема царівни. Закортіло царівні хоч одним оком глянути на заморські дива. Стала проситися у батьків:
— Відпустіть мене на пристань подивитися на заморський корабель!
Цар з царицею її відпустили, мамкам та нянькам суворо наказали:
— Бережіть царівну. Якщо хтось скривдить її, з вас спитається.
Пішла царівна з мамками, з няньками та з дівчатками? покоївками. І тільки дісталась на пристань, як зустрів її сам чужоземний купець і каже:
— Прекрасна царівно, завітай на мій корабель. Там у мене кіт-казкар, він пісні співає, казки оповідає, є гуслі-самогуди і скатертинка-хлібосолка. Нікому цих дивинок я не показував, а тобі покажу.
і піти хочеться, і боязко царівні, а купець невідступно кличе:
— Що тобі до смаку припаде, все накажу до палацу віднести у подарунок тобі.
Не витримала вона і наказала мамкам, нянькам і дівчатам-покоївкам на пристані чекати, а сама з торговим гостем піднялась на палубу. Привів її хазяїн у багату каюту:
— Посидь тут, прекрасна царівно, а я піду всі дивинки принесу.
Вийшов на палубу, замкнув міцно двері і дав команду:
— Віддати кінці!
А на кораблі тільки цього наказу й чекали. Швидко підняли всі вітрила, і побіг корабель у відкрите море.
Мамки, няньки і дівчата-покоївки здійняли лемент, метушаться по пристані, плачуть, а корабель все далі й далі відходить.
Повідомили у палац. Прибігли на пристань цар з царицею, а корабель уже й з очей зник. Що тут робити?
Цариця побивається, а цар наказав усіх няньок, мамок та дівчат-покоївок під варту взяти. Потім звелів кинути клич по всіх усюдах:
— Хто знайде царівну, за того її віддам і за життя свого півцарства відпишу, а після моєї смерті все царство йому перейде.
Багато знайшлось охочих. Шукали царівну по всьому світу і ніде не знайшли.
А в тому місті служив у солдатах Іван-селянський син Прийшла черга йому на варту йти, царський заповідний сад стерегти. Стоїть солдат під деревом, не спить.
Саме опівночі прилетіли два круки. Сіли на те дерево, де Іван-солдат стояв, і заговорили по-людському. Іван-солдат слухає.
Один крук промовив:
— У тутешнього царя загубилась єдина донька. Три роки шукали, не знайшли.
Другий відповідає йому:
— Ну, це справа нехитра! Коли їхати морем на полудень— попадеш у царство Немал-чоловіка. Він викрав царівну і тримає у своєму палаці, хоче видати заміж за свого небожа, Змія Горинича. Знайти царівну досить легко, та живому звідти не вибратись. Нікому не подолати Немал-чоловіка.
— Ні,— сказав перший крук,— знайдеться сила і на Немал-чоловіка. Є на морі-океані острів недалеко від його царства. На тому острові два лісовики живуть. Тридцять років вони б'ються між собою, ніяк не можуть поділити меч-самосік. Хто б знайшовся сміливий та відважний і дістав у лісовиків той меч-самосік, тоді неважко і з Немал-чоловіком справитись.
І полетіли круки геть.
Іван-солдат гаяти часу не став. Тільки-но прийшла пора йому змінятися, пішов у палац. Цар питає:
— Чого, солдате, прийшов?
— Відпустіть мене, ваша величність. Піду царівну шукати.
Здивувався цар:
— Багато і без тебе було охочих. Князі, бояри, імениті купці та генерали шукали царівну по всьому білому світові —не знайшли. Де ж ти, простий солдат, шукатимеш, коли і сам ніде не бував, нічого не бачив?
— Ваша величність: „Хто їде, той і править". Мені йти —мені й знати, як царівну розшукати та додому привезти.
— Ну, дивись, солдате, моє царське слово міцне: знайдеш царівну— зятем моїм будеш і півцарства віддам за життя, а не знайдеш — мій меч, твоя голова з плеч.
— Ех, двічі не вмирати,—відповів солдат.—Накажи корабель спорядити і накажи капітанові в усьому мене слухатись.
Наказав цар корабель спорядити, і невдовзі вирушає Іван-солдат у путь-дорогу.
Близько плили чи далеко, довго чи недовго —приплили до пустинного острова. Іван-солдат говорить капітанові:
— Стій тут і всю команду тримай напоготові. Я зійду на берег, а як тільки повернусь на корабель, піднімай всі вітрила і поспішай чимдуж звідси геть.
Дістався Іван-солдат до берега, піднявся на стрімку гору і пішов уздовж острова. Ішов, ішов —почув гамір у лісі. І раптом вискакують йому назустріч два лісовики. Віднімають щось один в одного, один кричить:
— Мій, все одно не віддам!
А другий до себе тягне:
— Ні, мій!
Побачили Івана-солдата, зупинились, потім в один голос заговорили:
— Розсуди нас, чоловіче добрий. Одержали ми у спадщину меч-самосік. Меч один, а нас двоє, і от уже тридцять років мучимось, б'ємося, ніяк не поділимо.
Івану-солдату тільки того й треба було:
— То справа нехитра. Я стрілу пущу, а ви біжіть обидва за нею. Хто швидше знайде стрілу і повернеться, того й меч-самосік буде.
На тому й погодились.
Полетіла стріла, кинулись за нею навздогін обидва лісовики, а Іван схопив меч-самосік і тільки його й бачили. Лише встиг піднятись на палубу, так і звелись вітрила, і побіг корабель у відкрите море. Плили ще день та ніч і другого ранку приплили в царство Немал-чоловіка.
Іван-солдат узяв меч-самосік і пішов царівну шукати. Недалечко від берега побачив великий будинок. Піднявся на ґанок, розчинив ногою двері навстіж і бачить — сидить у світлиці царівна, сльозами вмивається, плаче.
Глянула вона на Івана-солдата:
— Хто ти такий, добрий молодцю? Як тут опинився?
— Я Іван-солдат, прийшов тебе з неволі визволити і додому відвезти.
— Ой парубче! Сюди ж дорога широка, та тільки звідси вороття нікому нема. Згубить тебе Немал-чоловік, живого не випустить.
— Хто кого з нас згубить, ще побачимо, загадувати зараз нема чого,— відповів Іван-солдат.
Підбадьорилась царівна, перестала плакати:
— От коли б ти мене від Немал-чоловіка визволив та до батечка з матінкою відвіз, я б з радістю за тебе заміж пішла.
Ну, дивись, як слово дала, дотримай його. Простягла вона свій перстень іменний:
— Я своєму слову хазяйка.
Тільки встигла те вимовити, як здійнявся страшний гуркіт.
— Ховайся, добрий молодцю! —гукнула царівна, — Немал- чоловік іде!
Став Іван-солдат за піч. У ту ж мить двері розчинились, ступив через поріг Немал-чоловік і заступив собою білий світ: відразу все навкруги потьмарилось.
— Фу-фу-фу! Давно на Русі не бував, руського духу не чував, а тепер руський дух сам до мене завітав. Виходь, запічний богатирю, силою мірятися. Покладу тебе на долоню, а другою лясну, і залишиться від тебе самий бруд та водиця.
— Рано, прокляте чудовисько, вихваляєшся! Не за мною, за тобою будуть поминки справляти!—гукнув Іван-солдат.
Змахнув своїм мечем і відсік голову Немал-чоловікові.
Тут як набіжать слуги Немал-чоловіка, як накинуться на Івана-солдата, а він і їх мечем-самосіком усіх порішив і повів царівну на корабель.
Війнув попутний вітер, і швидко вони приплили у свою державу.
Цар з царицею сміються й плачуть з радості, царівну обіймають. Увесь народ славить Івана-солдата. У палаці бенкет, пригощання. ! всі гості на бенкеті пили, їли, веселились і славили геройство Івана-солдата. А як від-бенкетували, цар йому каже:
— От, Іване-селянський сину, був ти простим солдатом, а тепер за твою відвагу бути тобі генералом.
— Дякую, ваша величність,—відповідає Іван.
Чи багато, чи мало часу збігло, питає Іван у царя:
— А що, ваша величність, адже умова дорожча за все. Чи не час вже нам до весілля готуватися?
— Пам'ятаю, пам'ятаю, та,,бачиш ти, невідступно сватається ще один жених, іноземний королевич. І неволити царівну я не стану. Як вона скаже, так воно й буде.
Показав Іван перстень царівни:
— Вона сама мені обіцяла й дала вінчальний перстень.
Не хотілося царю з селянським сином родичатися та й королевичу шкода відмовляти, а робити нема чого, боїться прогнівити Івана.
— Моє слово непорушне: коли царівна заручилася з тобою, відсвяткуємо весілля.
Тільки Івана з царівною обвінчали і сіли за весільний стіл, як примчав гонець з нерадісною звісткою: іноземний королевич підступив до царства з силою-силенною війська і звелів сказати: „Коли не видадуть добром царівну заміж, силою візьму і все царство знищу".
Зажурився цар, не п'є, не їсть, і бояри сидять самі не свої, а царівна думає: „На хвилинку розуму не вистачило, а тепер вік покутуй. Коли б не заручилася з Іваном-селянським сином, вийшла б тепер заміж за королевича, і батькам клопоту б не було".
А Іван говорить:
— Не журіться, царю-государю і ви, бояри ближні. Я поїду, поміряюся силою з королевичем.
Вийшов з-за столу, сів на коня і поїхав назустріч ворожій силі.
Зіткнувся з чужоземними полками і почав військо бити, наче траву косити. Раз мечем змахне —вулиця, назад відмахне —провулок, і скоро усе військо винищив. Тільки сам королевич з головними генералами встиг утекти.
Вернувся Іван переможцем. Весь народ його славить, цар підбадьорився, привітно зятя зустрічає. Тільки царівна не радіє:
— Мабуть, вік вікувати мені з цим мужиком-селюком.— А виду не подає, вітає чоловіка.
Небагато часу минуло, знову сповістили царя:
— Наступає іноземний королевич з новим військом, погрожує усе царство підкорити і силою царівну відбити.
— Ну, зятю люб'язний,—говорить цар,—на тебе вся надія: вирушай на війну.
Іван скочив на коня, тільки його й бачили. З'їхався з королевичем, вихопив меч-самосік і б'є іноземне військо, наче траву косить.
Бачить королевич неминучу біду. Повернув коня і разом з найближчими генералами кинувся навтіки. Втік він у свою державу і пише звідти царівні: „Вивідай у Івана-селянського сина, в чому його сила, допоможи мені перемогу здобути, і я на тобі оженюся, а то бути вік тобі мужицькою жінкою".
Царівна до Івана лащиться:
— Скажи, чоловіче мій любий, яка в тобі сила? Як міг ти з Немал-чоловіком справитись і сам один незліченних два війська подолати?
Не чує Іван біди над собою:
— Є у мене меч-самосік. З тим мечем я подолаю будь-якого богатиря і яке завгодно військо розіб'ю, а сам цілісіньким лишусь.
Другого дня пішла царівна до зброяра:
— Підбери мені такий меч, як у мого чоловіка.
Підібрав зброяр такий меч, як Іванів,—відрізнити неможливо.
Підмінила царівна вночі меч-самосік звичайним мечем і потай іноземному королевичеві звістку подала:
„Військо збирай, іди війною, нічого не бійся".
Після того небагато часу минуло; прискакав вершник:
— Знову королевич іде війною на наше царство.
Виїхав Іван назустріч, б'ється з ворогом, а втрат у ворожому війську зовсім мало. Встиг тільки трьох ворогів посікти-побити, як самого його поранили і збили з коня. Скоро королевич усе царство полонив. Зустріла його царівна радісно:
— Навіки від осоружного чоловіка врятував!
Тут королевич одружився з царівною, і справили в палаці бенкет бучний та частування пишне.
Іван-селянський син відлежався трохи і тут тільки згадав, як царівна вивідувала, в чому його сила.
„Ніхто інший, як вона, підмінила меч і королевича сповістила".
Відповз він у глухий, темний ліс, рани перев'язав, йому й полегшало. Іде нишком-тишком, куди ноги ведуть. Голодно йому і пити хочеться. Побачив на кущі стиглі ягоди, жовті.
„Що за ягоди? Ану, спробую".
З'їв дві ягоди, і раптом заболіла у нього голова. Терпець уривається, так крутить. Доторкнувся рукою і чує —виросли у нього роги.
Опустив голову Іван, зажурився: „Не можна тепер людям і на очі з'явитися. Доведеться у лісі жити".
Відійшов ще трохи, неподалік бачить деревце: ростуть на ньому червоні ягоди, чималі.
Зірвав Іван одну ягоду, з'їв —ріг відпав. З'їв другу —і другий ріг відпав. І почуває —сила в ньому проти колишнього потроїлась.
„Ну, тепер я зовсім вичуняв. Треба мені меч-самосік добувати".
Сплів два кошики невеличких, назбирав ягід, червоних і жовтих.
Вибрався з лісу на дорогу і пішов у місто. Біля застави проміняв свій барвистий одяг і в незавидній свитині та в личаках прийшов на царський двір:
— Ягоди стиглі. Ягоди запашні.
Почула царівна і посилає дівчину-покоївку:
— Піди глянь, що за ягоди. Коли солодкі, купи мені.
Вибігла покоївка на ґанок:
— Гей, торговий чоловіче, чи солодкі твої ягоди?
— Кращих за мої ягоди ніде не знайдеш. От покуштуй сама.
І простягнув їй червону цілющу ягоду. Дівчині ягідка припала до смаку. І віддав їй Іван жовті ягоди.
Повернулась дівчина назад у світлицю:
— Ой, до чого ж солодкі ягоди у цього продавця, зроду-віку таких не куштувала!
З'їла царівна ягідку, потім другу, стало їй якось не по собі:
— Що це в мене так голова заболіла?
Дивиться на неї покоївка, побачила роги у царівни і від жаху слова не може вимовити.
У ту хвилину глянула царівна у дзеркало і завмерла. Потім опам'яталась, ногою тупнула:
— Де цей продавець? Держіть його!
Збіглись на крик усі мамки, няньки і дівчата-покоївки... Прибігли цар з царицею і королевичем. Кинулись усі на подвір'я:
— Де цей продавець? Держи продавця! Держи його!
А продавця тільки й бачили. Ніде знайти не могли.
Почали царівну лікувати. Та скільки різні знахарі не лікували — нічого не допомагало. Ніяк вона не може рогів позбутись.
На той час іван-селянський син відростив собі бороду, удав з себе старого діда і пішов до царя:
— Є у мене, ваша величність, ліки, від усіх хвороб допомагають. Я берусь вилікувати царівну.
Зрадів цар:
— Коли правду кажеш, і дочка одужає, проси у мене, чого забажаєш! А зять-королевич окремо тебе нагородить.
— Спасибі, царська величність, не треба мені ніякої нагороди, веди мене до царівни та накажи, щоб ніхто не смів у покої заходити, доки сам не покличу. Якщо почне царівна кричати,—боляче їй буде,—все одно заходити нікому не можна, а не послухаєтесь, вік не позбутись їй рогів.
Залишили Івана з царівною у світлиці, замкнув він міцно-міцно двері, вихопив березову хворостину та й ну тою хворостиною царівну частувати.
Березова хворостина — не вільхова: вигинається, не ламається, навкруг тіла обвивається.
— Оце тобі наука — не обманюй ніколи нікого.
Пізнала царівна івана-селянського сина, почала на допомогу кликати.
А він лупцює та примовляє:
— Не віддаси мого меча —смерть тобі заподію!
Покричала царівна, покричала, нікого не докликалась і почала благати:
— Віддам тобі меч, тільки не губи мене, Івасику любий!
Пішла до іншої світлиці, принесла меч-самосік.
Схопив Іван меч, вибіг із світлиці, побачив на ґанку королевича, змахнув мечем, і звалився королевич мертвий. Обману нема, справді його меч. Повернувся у світлицю, дав царівні дві цілющі ягоди:
— Їж, не бійся.
З'їла царівна червону ягоду —один ріг відпав, з'їла другу —другий ріг відпав, і стала вона зовсім здоровою. Плаче і сміється від радості.
— Спасибі тобі, іваночку! Вдруге ти мене з біди визволив, вік твоєї добрості не забуду. Прожени королевича, а мене прости, і буду я тобі вірною дружиною.
Відповідає їй Іван-селянський син:
— Королевича твого уже в живих нема. А ти з батьком, з матір'ю іди, куди хочеш, з нашого царства, щоб духу вашого тут не було. Не було в мене дружини, та й ти мені не дружина.
І прогнав Іван-селянський син царя з царицею та царівною, сам заступив на царство і став правити. З того часу живе-поживає, лиха ніякого не знає.