Для дошкільного віку

Чарівні ягоди

В якомусь царстві, у якомусь государстві жив-був цар з царицею, і росла у них донька-красуня. Батько з матір'ю коло неї всією душею впадали і пильнували царівну дужче за око.
От якось прийшов у те місто чужоземний корабель. Збіглися люди на пристань. Хазяїн корабля, торговий гість, став показувати різні чудеса й дивинки, яких ніхто до того не бачив. Пробігла чутка про заморського купця по місту. Дійшла та чутка й до терема царівни. Закортіло царівні хоч одним оком глянути на заморські дива...

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1960 рік, видавництво «Дитвидав». Кількість сторінок: 24.


Фрагменти:

ЧАРІВНІ ЯГОДИ
В якомусь царстві, у якомусь государстві жив-був цар з царицею, і росла у них донька-красуня. Батько з матір'ю коло неї всією душею впадали і пильнували царівну дужче за око.
От якось прийшов у те місто чужоземний корабель. Збіглися люди на пристань. Хазяїн корабля, торговий гість, став показувати різні чудеса й дивинки, яких ніхто до того не бачив. Пробігла чутка про заморського купця по місту. Дійшла та чутка й до терема царівни. Закортіло царівні хоч одним оком глянути на заморські дива. Стала проситися у батьків:
— Відпустіть мене на пристань подивитися на заморський корабель!
Цар з царицею її відпустили, мамкам та нянькам суворо наказали:
— Бережіть царівну. Якщо хтось скривдить її, з вас спитається.
Пішла царівна з мамками, з няньками та з дівчатками? покоївками. І тільки дісталась на пристань, як зустрів її сам чужоземний купець і каже:
— Прекрасна царівно, завітай на мій корабель. Там у мене кіт-казкар, він пісні співає, казки оповідає, є гуслі-самогуди і скатертинка-хлібосолка. Нікому цих дивинок я не показував, а тобі покажу.
і піти хочеться, і боязко царівні, а купець невідступно кличе:
— Що тобі до смаку припаде, все накажу до палацу віднести у подарунок тобі.
Не витримала вона і наказала мамкам, нянькам і дівчатам-покоївкам на пристані чекати, а сама з торговим гостем піднялась на палубу. Привів її хазяїн у багату каюту:
— Посидь тут, прекрасна царівно, а я піду всі дивинки принесу.
Вийшов на палубу, замкнув міцно двері і дав команду:
— Віддати кінці!
А на кораблі тільки цього наказу й чекали. Швидко підняли всі вітрила, і побіг корабель у відкрите море.
Мамки, няньки і дівчата-покоївки здійняли лемент, метушаться по пристані, плачуть, а корабель все далі й далі відходить.
Повідомили у палац. Прибігли на пристань цар з царицею, а корабель уже й з очей зник. Що тут робити?
Цариця побивається, а цар наказав усіх няньок, мамок та дівчат-покоївок під варту взяти. Потім звелів кинути клич по всіх усюдах:
— Хто знайде царівну, за того її віддам і за життя свого півцарства відпишу, а після моєї смерті все царство йому перейде.
Багато знайшлось охочих. Шукали царівну по всьому світу і ніде не знайшли.
А в тому місті служив у солдатах Іван-селянський син Прийшла черга йому на варту йти, царський заповідний сад стерегти. Стоїть солдат під деревом, не спить.
Саме опівночі прилетіли два круки. Сіли на те дерево, де Іван-солдат стояв, і заговорили по-людському. Іван-солдат слухає.
Один крук промовив:
— У тутешнього царя загубилась єдина донька. Три роки шукали, не знайшли.
Другий відповідає йому:
— Ну, це справа нехитра! Коли їхати морем на полудень— попадеш у царство Немал-чоловіка. Він викрав царівну і тримає у своєму палаці, хоче видати заміж за свого небожа, Змія Горинича. Знайти царівну досить легко, та живому звідти не вибратись. Нікому не подолати Немал-чоловіка.
— Ні,— сказав перший крук,— знайдеться сила і на Немал-чоловіка. Є на морі-океані острів недалеко від його царства. На тому острові два лісовики живуть. Тридцять років вони б'ються між собою, ніяк не можуть поділити меч-самосік. Хто б знайшовся сміливий та відважний і дістав у лісовиків той меч-самосік, тоді неважко і з Немал-чоловіком справитись.
І полетіли круки геть.
Іван-солдат гаяти часу не став. Тільки-но прийшла пора йому змінятися, пішов у палац. Цар питає:
— Чого, солдате, прийшов?
— Відпустіть мене, ваша величність. Піду царівну шукати.
Здивувався цар:
— Багато і без тебе було охочих. Князі, бояри, імениті купці та генерали шукали царівну по всьому білому світові —не знайшли. Де ж ти, простий солдат, шукатимеш, коли і сам ніде не бував, нічого не бачив?
— Ваша величність: „Хто їде, той і править". Мені йти —мені й знати, як царівну розшукати та додому привезти.
— Ну, дивись, солдате, моє царське слово міцне: знайдеш царівну— зятем моїм будеш і півцарства віддам за життя, а не знайдеш — мій меч, твоя голова з плеч.
— Ех, двічі не вмирати,—відповів солдат.—Накажи корабель спорядити і накажи капітанові в усьому мене слухатись.
Наказав цар корабель спорядити, і невдовзі вирушає Іван-солдат у путь-дорогу.
Близько плили чи далеко, довго чи недовго —приплили до пустинного острова. Іван-солдат говорить капітанові:
— Стій тут і всю команду тримай напоготові. Я зійду на берег, а як тільки повернусь на корабель, піднімай всі вітрила і поспішай чимдуж звідси геть.
Дістався Іван-солдат до берега, піднявся на стрімку гору і пішов уздовж острова. Ішов, ішов —почув гамір у лісі. І раптом вискакують йому назустріч два лісовики. Віднімають щось один в одного, один кричить:
— Мій, все одно не віддам!
А другий до себе тягне:
— Ні, мій!
Побачили Івана-солдата, зупинились, потім в один голос заговорили:
— Розсуди нас, чоловіче добрий. Одержали ми у спадщину меч-самосік. Меч один, а нас двоє, і от уже тридцять років мучимось, б'ємося, ніяк не поділимо.
Івану-солдату тільки того й треба було:
— То справа нехитра. Я стрілу пущу, а ви біжіть обидва за нею. Хто швидше знайде стрілу і повернеться, того й меч-самосік буде.
На тому й погодились.
Полетіла стріла, кинулись за нею навздогін обидва лісовики, а Іван схопив меч-самосік і тільки його й бачили. Лише встиг піднятись на палубу, так і звелись вітрила, і побіг корабель у відкрите море. Плили ще день та ніч і другого ранку приплили в царство Немал-чоловіка.
Іван-солдат узяв меч-самосік і пішов царівну шукати. Недалечко від берега побачив великий будинок. Піднявся на ґанок, розчинив ногою двері навстіж і бачить — сидить у світлиці царівна, сльозами вмивається, плаче.
Глянула вона на Івана-солдата:
— Хто ти такий, добрий молодцю? Як тут опинився?
— Я Іван-солдат, прийшов тебе з неволі визволити і додому відвезти.
— Ой парубче! Сюди ж дорога широка, та тільки звідси вороття нікому нема. Згубить тебе Немал-чоловік, живого не випустить.
— Хто кого з нас згубить, ще побачимо, загадувати зараз нема чого,— відповів Іван-солдат.
Підбадьорилась царівна, перестала плакати:
— От коли б ти мене від Немал-чоловіка визволив та до батечка з матінкою відвіз, я б з радістю за тебе заміж пішла.
Ну, дивись, як слово дала, дотримай його. Простягла вона свій перстень іменний:
— Я своєму слову хазяйка.
Тільки встигла те вимовити, як здійнявся страшний гуркіт.
— Ховайся, добрий молодцю! —гукнула царівна, — Немал- чоловік іде!
Став Іван-солдат за піч. У ту ж мить двері розчинились, ступив через поріг Немал-чоловік і заступив собою білий світ: відразу все навкруги потьмарилось.
— Фу-фу-фу! Давно на Русі не бував, руського духу не чував, а тепер руський дух сам до мене завітав. Виходь, запічний богатирю, силою мірятися. Покладу тебе на долоню, а другою лясну, і залишиться від тебе самий бруд та водиця.
— Рано, прокляте чудовисько, вихваляєшся! Не за мною, за тобою будуть поминки справляти!—гукнув Іван-солдат.
Змахнув своїм мечем і відсік голову Немал-чоловікові.
Тут як набіжать слуги Немал-чоловіка, як накинуться на Івана-солдата, а він і їх мечем-самосіком усіх порішив і повів царівну на корабель.
Війнув попутний вітер, і швидко вони приплили у свою державу.
Цар з царицею сміються й плачуть з радості, царівну обіймають. Увесь народ славить Івана-солдата. У палаці бенкет, пригощання. ! всі гості на бенкеті пили, їли, веселились і славили геройство Івана-солдата. А як від-бенкетували, цар йому каже:
— От, Іване-селянський сину, був ти простим солдатом, а тепер за твою відвагу бути тобі генералом.
— Дякую, ваша величність,—відповідає Іван.
Чи багато, чи мало часу збігло, питає Іван у царя:
— А що, ваша величність, адже умова дорожча за все. Чи не час вже нам до весілля готуватися?
— Пам'ятаю, пам'ятаю, та,,бачиш ти, невідступно сватається ще один жених, іноземний королевич. І неволити царівну я не стану. Як вона скаже, так воно й буде.
Показав Іван перстень царівни:
— Вона сама мені обіцяла й дала вінчальний перстень.
Не хотілося царю з селянським сином родичатися та й королевичу шкода відмовляти, а робити нема чого, боїться прогнівити Івана.
— Моє слово непорушне: коли царівна заручилася з тобою, відсвяткуємо весілля.
Тільки Івана з царівною обвінчали і сіли за весільний стіл, як примчав гонець з нерадісною звісткою: іноземний королевич підступив до царства з силою-силенною війська і звелів сказати: „Коли не видадуть добром царівну заміж, силою візьму і все царство знищу".
Зажурився цар, не п'є, не їсть, і бояри сидять самі не свої, а царівна думає: „На хвилинку розуму не вистачило, а тепер вік покутуй. Коли б не заручилася з Іваном-селянським сином, вийшла б тепер заміж за королевича, і батькам клопоту б не було".
А Іван говорить:
— Не журіться, царю-государю і ви, бояри ближні. Я поїду, поміряюся силою з королевичем.
Вийшов з-за столу, сів на коня і поїхав назустріч ворожій силі.
Зіткнувся з чужоземними полками і почав військо бити, наче траву косити. Раз мечем змахне —вулиця, назад відмахне —провулок, і скоро усе військо винищив. Тільки сам королевич з головними генералами встиг утекти.
Вернувся Іван переможцем. Весь народ його славить, цар підбадьорився, привітно зятя зустрічає. Тільки царівна не радіє:
— Мабуть, вік вікувати мені з цим мужиком-селюком.— А виду не подає, вітає чоловіка.
Небагато часу минуло, знову сповістили царя:
— Наступає іноземний королевич з новим військом, погрожує усе царство підкорити і силою царівну відбити.
— Ну, зятю люб'язний,—говорить цар,—на тебе вся надія: вирушай на війну.
Іван скочив на коня, тільки його й бачили. З'їхався з королевичем, вихопив меч-самосік і б'є іноземне військо, наче траву косить.
Бачить королевич неминучу біду. Повернув коня і разом з найближчими генералами кинувся навтіки. Втік він у свою державу і пише звідти царівні: „Вивідай у Івана-селянського сина, в чому його сила, допоможи мені перемогу здобути, і я на тобі оженюся, а то бути вік тобі мужицькою жінкою".
Царівна до Івана лащиться:
— Скажи, чоловіче мій любий, яка в тобі сила? Як міг ти з Немал-чоловіком справитись і сам один незліченних два війська подолати?
Не чує Іван біди над собою:
— Є у мене меч-самосік. З тим мечем я подолаю будь-якого богатиря і яке завгодно військо розіб'ю, а сам цілісіньким лишусь.
Другого дня пішла царівна до зброяра:
— Підбери мені такий меч, як у мого чоловіка.
Підібрав зброяр такий меч, як Іванів,—відрізнити неможливо.
Підмінила царівна вночі меч-самосік звичайним мечем і потай іноземному королевичеві звістку подала:
„Військо збирай, іди війною, нічого не бійся".
Після того небагато часу минуло; прискакав вершник:
— Знову королевич іде війною на наше царство.
Виїхав Іван назустріч, б'ється з ворогом, а втрат у ворожому війську зовсім мало. Встиг тільки трьох ворогів посікти-побити, як самого його поранили і збили з коня. Скоро королевич усе царство полонив. Зустріла його царівна радісно:
— Навіки від осоружного чоловіка врятував!
Тут королевич одружився з царівною, і справили в палаці бенкет бучний та частування пишне.
Іван-селянський син відлежався трохи і тут тільки згадав, як царівна вивідувала, в чому його сила.
„Ніхто інший, як вона, підмінила меч і королевича сповістила".
Відповз він у глухий, темний ліс, рани перев'язав, йому й полегшало. Іде нишком-тишком, куди ноги ведуть. Голодно йому і пити хочеться. Побачив на кущі стиглі ягоди, жовті.
„Що за ягоди? Ану, спробую".
З'їв дві ягоди, і раптом заболіла у нього голова. Терпець уривається, так крутить. Доторкнувся рукою і чує —виросли у нього роги.
Опустив голову Іван, зажурився: „Не можна тепер людям і на очі з'явитися. Доведеться у лісі жити".
Відійшов ще трохи, неподалік бачить деревце: ростуть на ньому червоні ягоди, чималі.
Зірвав Іван одну ягоду, з'їв —ріг відпав. З'їв другу —і другий ріг відпав. І почуває —сила в ньому проти колишнього потроїлась.
„Ну, тепер я зовсім вичуняв. Треба мені меч-самосік добувати".
Сплів два кошики невеличких, назбирав ягід, червоних і жовтих.
Вибрався з лісу на дорогу і пішов у місто. Біля застави проміняв свій барвистий одяг і в незавидній свитині та в личаках прийшов на царський двір:
— Ягоди стиглі. Ягоди запашні.
Почула царівна і посилає дівчину-покоївку:
— Піди глянь, що за ягоди. Коли солодкі, купи мені.
Вибігла покоївка на ґанок:
— Гей, торговий чоловіче, чи солодкі твої ягоди?
— Кращих за мої ягоди ніде не знайдеш. От покуштуй сама.
І простягнув їй червону цілющу ягоду. Дівчині ягідка припала до смаку. І віддав їй Іван жовті ягоди.
Повернулась дівчина назад у світлицю:
— Ой, до чого ж солодкі ягоди у цього продавця, зроду-віку таких не куштувала!
З'їла царівна ягідку, потім другу, стало їй якось не по собі:
— Що це в мене так голова заболіла?
Дивиться на неї покоївка, побачила роги у царівни і від жаху слова не може вимовити.
У ту хвилину глянула царівна у дзеркало і завмерла. Потім опам'яталась, ногою тупнула:
— Де цей продавець? Держіть його!
Збіглись на крик усі мамки, няньки і дівчата-покоївки... Прибігли цар з царицею і королевичем. Кинулись усі на подвір'я:
— Де цей продавець? Держи продавця! Держи його!
А продавця тільки й бачили. Ніде знайти не могли.
Почали царівну лікувати. Та скільки різні знахарі не лікували — нічого не допомагало. Ніяк вона не може рогів позбутись.
На той час іван-селянський син відростив собі бороду, удав з себе старого діда і пішов до царя:
— Є у мене, ваша величність, ліки, від усіх хвороб допомагають. Я берусь вилікувати царівну.
Зрадів цар:
— Коли правду кажеш, і дочка одужає, проси у мене, чого забажаєш! А зять-королевич окремо тебе нагородить.
— Спасибі, царська величність, не треба мені ніякої нагороди, веди мене до царівни та накажи, щоб ніхто не смів у покої заходити, доки сам не покличу. Якщо почне царівна кричати,—боляче їй буде,—все одно заходити нікому не можна, а не послухаєтесь, вік не позбутись їй рогів.
Залишили Івана з царівною у світлиці, замкнув він міцно-міцно двері, вихопив березову хворостину та й ну тою хворостиною царівну частувати.
Березова хворостина — не вільхова: вигинається, не ламається, навкруг тіла обвивається.
— Оце тобі наука — не обманюй ніколи нікого.
Пізнала царівна івана-селянського сина, почала на допомогу кликати.
А він лупцює та примовляє:
— Не віддаси мого меча —смерть тобі заподію!
Покричала царівна, покричала, нікого не докликалась і почала благати:
— Віддам тобі меч, тільки не губи мене, Івасику любий!
Пішла до іншої світлиці, принесла меч-самосік.
Схопив Іван меч, вибіг із світлиці, побачив на ґанку королевича, змахнув мечем, і звалився королевич мертвий. Обману нема, справді його меч. Повернувся у світлицю, дав царівні дві цілющі ягоди:
— Їж, не бійся.
З'їла царівна червону ягоду —один ріг відпав, з'їла другу —другий ріг відпав, і стала вона зовсім здоровою. Плаче і сміється від радості.
— Спасибі тобі, іваночку! Вдруге ти мене з біди визволив, вік твоєї добрості не забуду. Прожени королевича, а мене прости, і буду я тобі вірною дружиною.
Відповідає їй Іван-селянський син:
— Королевича твого уже в живих нема. А ти з батьком, з матір'ю іди, куди хочеш, з нашого царства, щоб духу вашого тут не було. Не було в мене дружини, та й ти мені не дружина.
І прогнав Іван-селянський син царя з царицею та царівною, сам заступив на царство і став правити. З того часу живе-поживає, лиха ніякого не знає.


Дата внесення : 07.07.2014     Переглядів: 152     Популярність: 77.96%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
російські
Казки
Народні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky