КУКЛУХАЙ
Даргінська народна казка
Росло у полі дерево, було у дереві дупло, у дуплі— гніздо, а в гнізді троє пташенят та їхня маги — Куклухай.
Ішов якось полем хан-вовк. Побачив Куклухай з її дітками-пташенятами і загарчав:

Це поле моє,
У  полі дерево моє,
У дереві  дупло моє,
Те, що в дуплі,— все моє!
Куклухай, Куклухай,
Скільки дітей маєш?

— У мене їх лише трійко, ясний мій хане,— відказала Куклухай.
Вона тремтіла від страху та все низенько вклонялася.
Розгнівався хан-вовк:
— Як троє? Отже, одне росте без пари? Віддай його мені, бо накажу зрубати дерево. Незабаром зима впаде, мені дрова потрібні.
Заплакала Куклухай, затріпотіла крилами й кинула вовкові одне пташеня.
Вовк проковтнув його та й пішов собі.
На другий день причвалав він знову, завив під деревом:

Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі,— все моє!
Куклухай, Куклухай,
Скільки дітей маєш?

— У мене їх тільки двійко лишилося, ясний мій хане,— мовила Куклухай і низько-низько вклонилася.
— Нащо тобі двоє? У злиднях живеш, тобі й одного зростити важко. Віддай мені другого, я сам його виховаю.
— Ні, — сказала Куклухай,— не  віддам!
Гукнув тоді хан-вовк лісорубів.  Прийшли лісоруби з  гострими сокирами.
Заплакала-затужила бідолашна Куклухай і кинула вовкові ще одне пташеня.
Хан-вовк заглитнув пташа та й подався геть.
За день утретє прийшов вовчисько і втретє завив, ще лютіше:

Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі,— все моє!
Гей, Куклухай, Куклухай,
Скільки дітей маєш?

— Тепер у мене один-єдиний син, ясний хане,— відказала Куклухай, ледь жива  від жаху.
— То й нічого тобі через одного клопіт мати! Я беру його на службу, а ти гуляй собі лісами без турбот.
— Ні, не віддам! Хоч що роби — не віддам! — зойкнула Куклухай.
Тоді вовк розгнівався й наказав лісорубам дерево зрубати. Здригнулося дерево. Випало з гнізда останнє пташа. Вовк зжер його і  оком  не змигнув.
Заголосила, заридала Куклухай, залетіла далеко до лісу, сіла на кизиловий кущ і заспівала:

В полі дерево росло,
В тому дереві—дупло,
А в гніздечку, у дуплі,
Жили дітоньки  малі.
Неживі вже, неживі
Бідні дітоньки мої.

Аж тут хитра лисиця надбігла. Вона давно вже метикувала, як би їй стати ханом замість вовка.
— Чого плачеш, любенька Куклухай? — медовим голосом запитала  вона.   
І довірлива Куклухай заспівала лисиці:

У полі дерево росло,
В тому дереві—дупло,
А в гніздечку, у дуплі,
Жили дітоньки малі.
Лютий вовк пожер усіх
Трьох пташаточок моїх.
Як мені мовчати,
Як не горювати...

— Не плач, любесенька Куклухай,— стала втішати лисиця—Я добра. Я допоможу тобі помститися лихому вовкові. А ти — лети-но лісами та розповідай усім про його страшний  злочин.
І полетіла Куклухай розповідати про лютий злочин  вовка-хана.
Лисиця ж побігла простісінько до вовчого барлога.
— Гей, лиско, куди поспішаєш?—забачивши лисицю, спитав вовк.
— До млина біжу, борошенцем поживитися. Хазяйка саме пішла до аулу по вогонь, і на млині— нікого... Чи не хочеш разом піти, хане-вовче?
— Ходімо,— погодився вовк.
Прийшли вони до млина. Вовк перший запхався в комору і нажерся борошна досхочу. Коли ж надійшла лисиччина черга, вона сказала вовкові:
— Гей, хане-вовче, тепер тобі сторожувати. Та гляди, не надумай  тікати!
— І чого б я тікав? Їж собі  спокійно!
— Е ні, хане-вовче, все-таки краще я. тебе прив'яжу. А сама я хутенько.
— Ну,  якщо  хутенько — прив'язуй.
Лисиця прив'язала вовка за хвіст до млинового колеса, а сама пустила воду. Колесо закружляло разом з вовком. Що вже било його, що вже тіпало! Насилу вирвався вовк та дременув. Тільки вовчий хвіст так і залишився  метлятися  на колесі.
Натішившись удосталь, помчала лисиця до лісу й розповіла про все  Куклухай.
Через кілька днів лисиця, ніби ненароком, знову трапила  на очі ханові-вовкові.
— А-а-а, це ти, капосна? Ти що зо мною вчинила?—загарчав розлютований вовк.
— А що я такого вчинила? — здивувалась лисиця. — Я ж  тебе вперше в житті бачу.
— Як? Хіба це не ти заманила мене до млина? Хіба  це не ти залишила мене без  хвоста?
— Та що ти, що ти!—вискнула лисиця. — І знати нічого не знаю. Я—стара  лікарка,  рани  лікую.
— Чи не брешеш, руда?—закліпав  хан-вовк.
— Якщо не ймеш мені віри, то не стану на тебе і часу марнувати! і лисиця  вдала,  що  хоче  піти.
— Пожди! — заволай вовк. — Вилікуй мене, лікарко, зроби таку ласку. Соромно мені показатися перед своїми підлеглими. Хіба ж вони шануватимуть безхвостого хана?
— А звісно, не шануватимуть!—відказала лисиця. — Вилікую тебе, але пам'ятай: маєш коритися мені в усьому!
Хан-вовк обіцяв коритися.
Привела лисиця вовка до стіжка сіна.
— Заховайся тут,— наказала вона.
Зарився вовк у сіно, а лисиця підпалила стіжок та навтьоки.
Вовк терпів, аж поки загорілася на ньому шкура. Вискочив із стіжка безхвостий та голий і тут-таки й здох з болю й досади.
— Тепер бачиш? — мовила лисиця до Куклухай. — Он як я помстилася вовкові! Лети ж мерщій, скликай усіх птахів, розповідай усім, яка я добра! Нехай оберуть мене на хана.
І Куклухай полетіла з краю в край по всьому лісу, виспівуючи про добрість лисиці, про її сміливість та безкорисливість.
А лисиця й собі помчала по всіх усюдах, вихваляючись, яка-то вона милосердна. І розповідала, що злого хана-вовка  вже й живого  немає.
— Тепер,— солоденько казала вона,— треба нам обрати нового хана, та не абиякого: а щоб і шкура в нього була пухнаста, і хвіст довгий.— І полискувала  своїм  м'яким  хутром.
Всі погодилися обрати лисицю на хана, тільки кури  боялися.  Та хто тих  курей  слухав?  І  стала лисиця ханом. Минула зима, розквітла весна, і знову Куклухай вивела собі діток.
Сіла вона на вершечку дерева й заспівала:

Ну й щаслива ж  я:
Маю діток я!
Вбиваються в пір'ячко,
Виростають крилечка,
Скоро зринуть вгору,
Між ліси та гори.
Вільно заспівають:
Вовка вже немає...

Та не встигла Куклухай доспівати пісні, як побачила хана-лисицю в гаптованому золотом бешметі і з срібним кинджалом. Лисиця бундючно виступала, прямуючи простісінько до дерева. А за нею слідом ішли два лісоруби з гострими сокирами.
Підійшла лисиця під дерево й заверещала:

Це поле моє,
У полі дерево моє,
У дереві дупло моє,
Те, що в дуплі, — все моє!
Куклухай, Куклухай,
Всіх дітей мені віддай!

— Послухай, добра лисице, — закричала Куклухай,— тут же я живу з діточками, я, Куклухай!.. Чи ти мене забула? Ми ж були друзями ще до того, як ти стала ханом.
— Дурна тибула, дурною й лишилася, — відказала лисиця й звеліла лісорубам зрубати дерево.
Впало дерево. Похапала лисиця з гнізда пташенят, схрумала їх усіх відразу й пішла собі далі.
Отака відплата випала бідолашній Куклухай за те, що повірила хитрій лисиці. Бо й справді: хіба ж краща хан-лисиця за хана-вовка? Ні, довірливій Куклухай про це слід було добре пам'ятати!