Для дошкільного віку

Гензель і Гретель

На краю великого дрімучого лісу жив бідний дроворуб із своєю дружиною і двома дітками; хлопчика звали Гензель, а дівчинку— Гретель. Мати в них нерідна була. Жив дроворуб впроголодь, а коли ще настала в країні велика дорожнеча, то не міг для сім'ї заробити навіть на злиденний шматок хліба...

Переклад з німецької Є. Кротевича та С.Головківської.

Автори: Брати Грімм
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1959 рік, видавництво «Державне видавництво дитячої літератури УРСР». Кількість сторінок: 28.


Фрагменти:

ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ
На краю великого дрімучого лісу жив бідний дроворуб із своєю дружиною і двома дітками; хлопчика звали Гензель, а дівчинку— Гретель. Мати в них нерідна була. Жив дроворуб впроголодь, а коли ще настала в країні велика дорожнеча, то не міг для сім'ї заробити навіть на злиденний шматок хліба.
Одного вечора, лежачи в ліжку, довго він не міг заснути: не давали йому спокою різні думки й турботи. Зітхнув він глибоко й каже дружині:
— Що ж тепер буде з нами? Як нам прогодувати бідних діток, нам же й самим їсти нічого!
— А знаєш що, чоловіче,—відповіла дружина,—давай-но завтра, тільки почне світати, заведемо дітей у ліс, у найглухіші хащі; розкладемо їм багаття, дамо кожному по шматочку хліба, а самі підемо на роботу і залишимо їх самих. Дороги додому вони не знайдуть, от ми й позбудемося їх.
— Ні, жінко,—говорить дроворуб,—цього я не зроблю; серце ж у мене не камінь! Якщо дітей самих залишити в лісі, то з'являться дикі звірі і розірвуть їх!
— Ех ти, телепню!—каже дружина.—Інакше ж ми всі четверо з голоду пропадемо, і ти тільки те й робитимеш, що стругатимеш дошки для трун.—Вона дошкуляла йому доти, доки він погодився з нею.
— А все-таки шкода мені бідних діток!— зітхав дроворуб.
Діти з голоду не могли заснути і чули все, що говорила мачуха батькові. Обіллялася Гретель гіркими сльозами і каже Гензелю:
— Видно, нам тепер загинути доведеться.
— Тихше, Гретель, — сказав Гензель,—не журись, я вже щось та придумаю.
І от, коли старші поснули, він підвівся, одягнув свою курточку, відчинив двері в сіни і тихенько висковзнув на вулицю. А в той час саме яскраво світив місяць, і білі камінці, що лежали перед хатинкою, блищали, ніби срібні монети.
Гензель нагнувся і стільки їх набрав у кишеню курточки, скільки влізло. Потім він повернувся до хати і каже Гретель:
— Утішся, люба сестрице, спи собі тепер спокійно.—І з цими словами знову ліг у постіль.
Тільки почало світати, ще й сонечко не сходило, як мачуха вже підійшла й почала будити дітей:
— Гей ви, лежні, час уставати! Збирайтеся лишень з нами в ліс по дрова!
Дала вона кожному з них по шматочку хліба й каже:
— Оце буде вам на обід; та глядіть, не з'їжте його передчасно, бо більше нічого не одержите.
Гретель сховала хліб у свій фартушок, бо в Гензеля в кишені було повно камінців, і всі зібралися разом іти до лісу. Коли трохи пройшли, Гензель зупинився, озирнувся назад, подивився на хатинку. І так він увесь час озирався й зупинявся. А батько йому й каже:
— Чого це ти, Гензелю, все озираєшся та відстаєш? Гляди-но, не лови гав, іди швидше.
— Ох, батечку,—відповів йому Гензель,— я все дивлюся на свою білу кішечку; он сидить вона на покрівлі, ніби хоче сказати мені „прощай".
А мачуха й каже:
— Ет, дурню ти, це зовсім не кішечка, це ранкове сонце блищить на димарі.
А Гензель зовсім не на кішечку дивився, а діставав з кишені й кидав на шлях блискучі камінці.
От коли зайшли вони в лісову хащу, батько й говорить:
— Ну, дітки, тепер збирайте хмиз, а я розкладу багаття, щоб ви не померзли.
Гензель і Гретель зібрали маленьку купку хмизу. Розпалили багаття. Коли полум'я добре розгорілося, мачуха й каже:
— А тепер, дітки, лягайте біля вогню та відпочиньте як слід, а ми підемо в ліс дрова рубати. Як закінчимо роботу, вернемося назад і заберемо вас додому.
Сіли Гензель і Гретель біля багаття. Коли надійшов полудень, з'їли по шматочку хліба. Весь час вони чули стукіт сокири і сподівалися, що їх батько десь поблизу. Але то зовсім не сокира стукала, а колода, яку прив'язав дроворуб до сухого дерева, щоб вона, розгойдуючись од вітру, ударялась об стовбур.
Довго сиділи діти біля багаття, з утоми почали у них очі заплющуватись, і вони міцно-міцно заснули.
А коли нарешті прокинулися, була вже глуха ніч. Заплакала Гретель і каже:
— Як же нам тепер вибратися з лісу?
Став Гензель її втішати:
— Зажди трошки, скоро зійде місяць, і ми якось знайдемо дорогу.
Як зійшов повний місяць, узяв Гензель сестрицю за , руку і пішов від камінця до камінця,—а вони сяяли, ніби нові срібні грошики, і показували дітям путь-дорогу. Діти йшли цілу ніч і підійшли на світанку до батькової хатинки.
Вони постукали в двері. Мачуха відчинила і, коли побачила Гензеля і Гретель, промовила:
— Що ж це ви, капосні діти, так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви назад зовсім не хочете повертатися.
А батько зрадів, побачивши дітей, — бо було йому на серці так тяжко, що покинув він їх самих.
Скоро ще дужче почали допікати голод і злидні, і діти почули, як мачуха вночі, лежачи в постелі, знову говорила батькові:
— У нас усе вже з'їдено, залишилося тільки півокрайця хліба. Видно, прийде нам скоро кінець. Треба б якось дітей позбутися; давай заведемо їх у ліс далі, щоб не знайшли вони дороги назад, — іншого виходу в нас немає.
Гірко стало на серці у дроворуба. Він подумав: „Краще б мені останнім шматком з дітьми поділитися, а там —що буде". Та жінка й слухати його не хотіла,—стала лаяти й докоряти.
Як говориться, — поганий початок не на добрий кінець: поступився він раз, довелося йому й тепер погодитися.
Діти ще не спали і чули всю розмову. Тільки батьки поснули, Гензель підвівся знову і хотів був вийти з хати, щоб набрати камінців, як і минулого разу, але мачуха замкнула двері, і Гензель не зміг вийти. Він почав утішати свою сестрицю: — Не плач, Гретель,'спи спокійно, якось уже доля нам допоможе.
Рано-вранці прийшла мачуха і підняла дітей з ліжка. Кожний одержав свій шматочок хліба, але він був ще менший, ніж минулого разу. По дорозі в ліс Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав хлібні крихти на землю.
— Що це ти, Гензелю, все зупиняєшся та озираєшся?—сказав батько.— Іди своєю дорогою.
— Та це я дивлюся на свого голубка, он сидить він на покрівлі хатки, ніби зі мною прощається,—відповів Гензель.
— Дурень ти,— сказала мачуха,— це зовсім не голуб твій, це ранкове сонце блищить на вершечку димаря.
А Гензель все кидав і кидав по дорозі хлібні крихти. От завела мачуха дітей ще глибше в ліс, де вони й разу ще не бували. Розклали знову велике багаття. А мачуха й говорить:
— Отут і сидіть, дітки, а втомитеся, так поспіть трошки; ми ж підемо в ліс дрова рубати, а надвечір, як закінчимо роботу, повернемося сюди й заберемо вас додому.
Коли надійшов полудень, поділилася Гре-тель своїм шматочком хліба з Гензелем,—бо він же свій розкришив та розкидав на шляху. Поївши, вони заснули. Ось уже й вечір надбіг, а ніхто забирати бідних дітей не приходить. Прокинулися вони темної ночі. Почав Гензель знову утішати свою сестрицю:
— Зажди, Гретель, ось скоро місяць зійде, буде видно хлібні крихти, якими я посипав шлях,— вони покажуть нам дорогу додому.
От зійшов місяць, і діти вирушили в путь-дорогу, але хлібних крихт не знайшли,— тисячі птахів, що літають у лісі і в полі, позбирали їх. Тоді Гензель і говорить до Гретель:
— Ми все ж якось знайдемо дорогу.
Але вони її не знайшли. Йшли цілу ніч і ще день з ранку й до самого вечора, та вибратися з лісу не могли. Діти сильно зголодніли, адже вони нічого не їли, крім ягід, які збирали по дорозі. Обоє так стомилися, що ледве-ледве трималися на ногах, тому скоро лягли під деревом і заснули.
Настав ранок—третій ранок відтоді, як залишили вони батькову хатинку. Пішли діти далі. Ідуть та йдуть, а ліс усе густіший і темніший; скоро б зовсім знесилились діти, якби не поспіла несподівано допомога.
Коли настав полудень, бачать вони—сидить на гілці гарна білосніжна пташка. Сидить і співає, та так чудово, що діти зупинилися і заслухалися. Але раптом пташка замовкла і, змахнувши крилами, полетіла перед ними, а вони пішли за нею слідом, і йшли, поки, нарешті, не спинились перед хатинкою, де пташка сіла на покрівлю. Підійшли вони ближче, бачать—зроблена хатинка з хліба, покрівля на ній з пряників, а віконця всі з прозорого леденця.
— От ми за неї й візьмемося,— сказав Гензель.— Чудове буде в нас частування! Я від'їм кусочок покрівлі, а ти, Гретель, берись за віконце,—воно, мабуть, дуже солодке.
Гензель підтягнувся вгору і відломив шматочок покрівлі, щоб покуштувати, яка вона на смак, а Гретель підійшла до віконця і, відломивши кусочок шибки, почала хрумати.
Коли це з хатинки почувся чийсь тоненький голосок:

— Хрум та хрум під віконечком чую,—
Хто це дім мій кусає — куштує?


Діти відповіли:

— Це гість чудесний,
Вітер піднебесний!


І, незважаючи, продовжували обідати будиночком.
Гензель, якому дуже сподобалась покрівля, відірвав од неї великий шматок і скинув униз, а Гретель виламала цілу шибку з леденця і, сівши біля хатинки, почала ним ласувати.
Раптом відчинилися двері, і на порозі стала, спираючись на костур, старезна бабуся. Гензель і Гретель так її злякалися, що випустили з рук ласощі. Похитала стара головою і каже:
— А, це ви, любі діти? Хто це вас сюди привів? Ну, будь ласка, заходьте до хатинки, зле вам тут не буде.
Вона взяла їх обох за руки і ввела до своєї хатинки. Принесла їм смачної їжі — молока з оладками, посиланими цукром, яблук і горіхів. Потім постелила двоє гарних ліжечок і накрила їх білими ковдрами. Лягли Гензель ї Гретель в ліжечка та й подумали: „В яке гарне місце ми потрапили, до якої доброї бабусі".
Але стара тільки прикинулася такою доброю, а насправді була вона злою відьмою, що підстерігає дітей, і хатинку з хліба збудувала для принади. Коли хто попадався їй у руки, вона його вбивала, потім варила і з'їдала, і це було для неї святом.
Мають відьми червоні очі, що бачать вдалину кепсько, та зате у відьом тонкий нюх, як у звірів, і вони відчувають наближення людини.
Коли Гензель і Гретель підходили до її хатинки, вона зловтішно зареготала й мовила:
— От вони й попалися! Ну, тепер їм від мене не втекти!
Рано-вранці, коли діти ще спали, вона встала, подивилася, як вони любо сплять та які в них пухлі й рум'яні щічки, і пробурмотіла про себе: „Ото ласий шматочок мені буде!"
Потім схопила Гензеля своєю кістлявою рукою, понесла його в маленький хлів і замкнула там за ґратчастими дверима—нехай кричить собі, скільки йому заманеться, ніщо йому не допоможе. Потім пішла до Гретель, розштовхала її, розбудила і каже:
— Вставай, ледарко, та притягни мені води, звари своєму братові що-небудь смачне,—он сидить він у хліві, нехай ладненько відгодовується. А коли розжиріє, я його з'їм.
Залилася Гретель гіркими сльозами, та що вдієш — довелося їй виконати наказ лютої відьми.
І от Гензелеві були приготовлені найсмачніші страви, а для Гретель дісталися самі лише недоїдки.
Кожного ранку підходила стара до маленького хліва й кричала:
— Гензелю, простягни лишень мені свої пальці, я хочу помацать, чи дуже ти розжирів.
Але Гензель простягав їй кісточку, а стара, в якої були слабкі очі, не могла розгледіти, що це таке, та й думала, що то Гензелеві пальці, і дивувалася, чому це він усе не жиріє.
Так минуло чотири тижні, але Гензель усе ще залишався худим,— тут у старої увірвався терпець, і вона чекати довше не захотіла.
— Гей, Гретель, — крикнула вона дівчинці,— ворушися жвавіше, принеси-но води: все одно — чи жирний Гензель, чи худий, а вже завтра вранці я його заріжу й зварю.
Ох, як гірко було бідній сестриці, коли мусила тягати воду, якими струмками текли в неї сльози по щоках!
— Господи, та поможи ж ти нам,— вигукувала вона.—Краще б нас розірвали дикі звірі в лісі, тоді хоч би загинули ми разом.
— Кинь скиглити!—крикнула стара,— Тобі вже ніщо не поможе.
Рано-вранці Гретель мусила була встати, вийти на подвір'я, повісити казан з водою і розвести вогонь.
— Спочатку ми спечемо хліб,— сказала стара,—я вже витопила піч і замісила опару.—Вона штовхнула бідну Гретель до самої печі, звідки так і шугало велике полум'я.
— Ну, лізь у піч,— сказала відьма,— та подивися, чи гаразд її натоплено, чи не пора хліб садовити?
Тільки зібралась була Гретель полізти в піч, а стара вже за заслінку, щоб закрити нею та засмажити і з'їсти дівчинку. Але Гретель здогадалася, що задумала стара, і говорить:
— Та я не знаю, як це зробити, як мені пролізти туди.
— Ото дурна гуска!—сказала відьма,— отвір досить великий, бачиш, я й то могла б туди залізти,— і вона видерлася на припічок і просунула голову в піч.
Тут Гретель як штовхне відьму, і вона так і в'їхала в піч! Потім Гретель швиденько закрила піч заслінкою й заперла на засувку.
У-ух, як страшно завила стара! Гретель вибігла з хати,— хай сконає відьма в страшних муках!
...
Підплила качечка, сів на неї Гензель, покликав сестрицю,— і вона сіла разом з ним. А потім подумала й сказала:
— Ні, качечці буде дуже важко; нехай перевезе вона нас по одному.
Так добра качечка й зробила; і коли діти, переправившись на другий берег, пройшли трохи, то ліс ставав усе знайоміший і знайоміший. Нарешті вони помітили вдалині батьківську оселю. Тут на радощах діти побігли, вскочили в хату і кинулися батькові на шию. Батько дуже зрадів, бо відтоді, як залишив дітей у лісі, не мав він ні радості, ні спокою. Дружина його померла.
Розкрила Гретель фартушок, і розсипалися по кімнаті перли й коштовні камінці, а Гензель діставав їх з кишені цілими жменями.
Настав кінець їхнім злидням та горю, і зажили вони щасливо усі разом.

Тут і кінець нашій казці прийшов,—
Он мишка кудись поспішає на лов;
Хто зловить ту мишку маленьку,
Матиме хутро м'якеньке.
Шапку пошиє тепленьку.



Дата внесення : 30.05.2014     Переглядів: 527     Популярність: 99.45%    
Належить до розділів:
Зарубіжні
західноєвропейські
Казки
Авторські



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky