
Для дошкільного віку
Червона Шапочка
Переклад з німецької Є. Кротевича.
Фрагменти:


БРЕМЕНСЬКІ ВУЛИЧНІ МУЗИКАНТИ
В одного хазяїна був осел. Багато років тягав він невтомно мішки до млина, але на старість став кволий і до роботи не такий здатний, як раніше.
І вирішив хазяїн, що годувати його тепер не варто. Осел, помітивши, що справа не на добро хилиться, узяв та й утік від хазяїна і рушив дорогою на Бремен. "Там,— подумав він,— я зможу стати вуличним музикантом". Ото пройшов він трохи, бачить — лежить на дорозі мисливський собака, висунувши язик, і тяжко дихає, немов стомився від дальнього путі.
— Ти що це, Хапаю, так важко дихаєш?— питає його осел.
— Ох,— відповідає собака,— старий я став, що не день, то все слабшаю, і на полювання ходити вже не можу. От і задумав мене хазяїн убити, але я від нього втік. Як мені тепер жити, як на хліб заробляти?
— Знаєш що,— каже осел,— я йду в Бремен, хочу зробитися там вуличним музикантом. Ходімо разом зі мною, ставай і ти музикантом. Я гратим.у на лютні, а ти будеш бити в литаври.
Собака лишився задоволений з такої поради, і вони пішли далі вдвох. Незабаром приятелі зустріли на своєму шляху кота. Він сидів біля дороги, а вигляд у нього був такий сумний, ніби його три дні дощ періщив.
— Ну що, Коте Котофейовичу, біда якась тебе спіткала, чи що? — запитує його осел.
— Та як же мені бути веселим, коли життя можу позбутися, — відповідає кіт.— Став я старий, зуби притупилися... Мені б тепер сидіти в запічку та муркотіти, а не мишей ловити... Задумала мене хазяйка втопити! Хоч я і втік, але добра порада тепер була б мені дорожча за гроші. Ну куди ж мені подітися, як прогодуватися?
— Ходімо з нами в Бремен,—адже ти майстер влаштовувати нічні концерти. От і будеш там вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і пішли вони далі разом. Довелося нашим утікачам проходити мимо одного двору, коли бачать— сидить на воротях півень і кукурікає на все горло.
— Чого ти горлаєш? — питає осел.— Що з тобою скоїлося?
— Та це я добру погоду провіщаю, — відповів півень.— Адже нині велике свято. Та все одно в моєї хазяйки немає жалю: завтра неділя, зранку гості приїдуть, а вона звеліла кухарці зварити мене в супі. І відрубають мені сьогодні ввечері голову. От з горя й кричу я, поки можу, на все горло.
— Он воно що, півничку-червоний гребінчику,— сказав осел.— Ех, вирушай-но ти краще з нами, ми йдемо в Бремен,— гірше від смерті не буде! Голос у тебе добрячий, і якщо ми візьмемося разом з тобою музичити, то справи наші підуть якнайкраще.
Півневі така порада теж сподобалася, і пішли вони далі вчотирьох. Але дійти до Бремена за один день їм не пощастило, потрапили вони ввечері в ліс і вирішили там заночувати.
Осел і собака полягали під великим деревом, кіт забрався на сучок, а півень злетів на самий вершечок дерева, де йому було найбезпечніше. Та перш ніж заснути, він озирнувся на всі боки, і здалося йому, що вдалині вогник мерехтить. Він і гукнув своїм товаришам, що тут, мабуть, дім недалеко. Осел сказав:
— Коли так, то краще нам піти туди, адже тут місце для ночівлі зовсім не придатне.
А собака подумав, що яка-небудь кістка та кусок м'яса були б і йому до речі. От і вирушили вони в путь-дорогу, назустріч вогникові. Ішли-йшли, незабаром помітили, що він світить усе яскравіше та яскравіше і став зовсім великий... І прийшли втікачі до ясно освітленого розбійницького кубла. Осел, як найбільший серед них, підійшов до віконця й заглянув усередину.
— Ну, осле, що ти бачиш там?—запитав півень.
— Та що, — відповів осел,— бачу накритий стіл, на ньому — всякі смачні страви й напої. А за столом сидять розбійники та так смачно їдять, що й мені забажалося!
— Це було б і для нас непогано,— сказав півень.
— Так, так, коли б тільки нам туди потрапити! — згодився осел.
І почали звірі між собою думати й гадати, як би так зробити, щоб розбійників прогнати. І врешті решт придумали добрий спосіб. Вирішили, що осел повинен поставити передні ноги на віконце, а собака стрибнути до осла на спину; кіт забереться на собаку, а півень нехай злетить і сяде котові на голову. Так вони й зробили. За умовним знаком усі разом почали галасувати: осел кричав, собака гавкав, кіт нявкав, а півень заспівав і закукурікав. Потім усі четверо вскочили через віконце в кімнату і з таким жахливим криком, що аж шибки задеренчали.
Розбійники посхоплювалися з-за столу і вирішили, що до них з'явилися якісь привиди. Страшенно налякавшись, вони кинулись у ліс. Тоді четверо наших приятелів посідали за стіл, і кожний узявся за ту страву, яку найбільше він любив. Всі почали їсти так, ніби хотіли наїстися на місяць.
Повечерявши нарешті, четверо музикантів погасили світло, і кожен почав шукати найзручніше для себе місце, де б зміг добре виспатися. Осел ліг на гноїщі, собака —за дверима, кіт — на припічку біля гарячого попелу, а півень сів на сідало. Всі так потомилися з далекої дороги, що швидко й поснули.
Коли ж минула північ, розбійники з лісу помітили, що в їх приміщенні світло не горить — ніби там усе гаразд. Тоді отаман і промовив: ю
— Нема чого нам піддаватися страхові!— І звелів одному з своїх людей піти на розвідку.
Посланець побачив, що в домі все тихо й спокійно. Він зайшов у кухню, щоб запалити світло. Сяючі очі кота здалися йому палаючими жаринками, і він ткнув у них сірника, щоб добути вогню. Але кіт жартів не любив: кинувся йому просто в обличчя, почав шипіти й дряпати. Дуже злякався розбійник і хотів утекти чорним ходом. А за дверима якраз собака лежав, схопився і вкусив його за ногу. Розбійник —на подвір'я, мимо гноїща,— а тут і осел брикнув його щосили заднім копитом. Прокинувся від шуму півень, стрепенувся та як закричить із сідала: „Кукуріку!"
Побіг розбійник з усіх ніг назад, до свого отамана, й говорить йому:
— Ох, там, у нашому домі, страшна відьма засіла! Як дихне на мене, як учепиться своїми довгими пазурами в обличчя! А на дверях стоїть чоловік з ножем, як різоне він мене по нозі! На подвір'ї ж лежить чорне чудовисько, як уперіщить воно мене своїм кийком! А на покрівлі, на самому вершечку, сидить суддя та наказує: „Тягніть злодія сюди!" Ледь-ледь я ноги виніс...
З того часу боялися розбійники повертатися до свого кубла. А чотирьом бременським музикантам так сподобався їх будинок, що вони лишилися в ньому жити.
А хто цю казку останній розказав, усе це сам на свої очі видав.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
Жила-була маленька, гарненька дівчинка, така гарненька, що хто не гляне на неї, — кожному вона сподобається. Але найбільше від усіх любила її бабуся, вона готова була їй все віддати. Одного разу подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Шапочка ця дуже личила дівчинці, і ніякої іншої вона носити не хотіла, тому й прозвали ту дівчинку Червоною Шапочкою.
Якось мати й каже Червоній Шапочці:
— Іди сюди, доню, візьми ось пиріжок та пляшку вина, віднеси це бабусі. Вона хвора, хай попоїсть та скоріш одужує. Виходь з дому раніше, поки не жарко. Та дивися, іди, як належить хорошій дівчинці: з дороги не звертай, а то, чого доброго, спіткнешся і вино розіллєш. А як увійдеш до бабусиної кімнати, не забудь привітатися...
— Я зроблю так, щоб усе було гаразд,— відповіла Червона Шапочка і попрощалася з матір'ю.
— А жила бабуся в самому лісі, хоч не дуже й далеко від села. Тільки-но ввійшла Червона Шапочка в ліс, як назустріч їй — вовк.
А Червона Шапочка й не знала, який це злющий звір, і зовсім його не злякалася.
— Здрастуй, Червона Шапочко! — сказав вовк.
— Спасибі тобі, вовче, на доброму слові.
— Куди це ти, Червона Шапочко, зібралася так рано?
— До бабусі.
— А що це в тебе у фартусі?
— Вино й пиріг, ми його вчора спекли, хай наша хвора бабуся видужує.
— Червона Шапочко, а де живе твоя бабуся?
— Та он там, трохи далі, в лісі... її будиночок стоїть під трьома великими дубами, а, нижче — густа ліщина,— ти ж, мабуть, і сам знаєш, — відповіла Червона Шапочка.
"Яка вона хороша, ніжна! —подумав про себе вовк. — Ото жирненький був би мені шматочок, смачніший, мабуть, ніж її стара бабуся! Але непогано було б повечеряти обома, треба тільки справу повести якнайхитріше".
І він пішов поряд з Червоною Шапочкою.
— Червона Шапочко, — каже вовк,— поглянь, які навколо гарні квіти!.. Чому ти не подивишся навкруги? Хіба ти не чуєш, як чудово виспівують пташки? В лісі можна весело побавитись! А ти так поспішаєш, ніби до школи!..
Червона Шапочка глянула навкруги й побачила, як танцюють, пробиваючись крізь дерева, сонячні зайчики, як усе навколо цвіте в чудових квітах. І вона подумала: "Може б, нарвати бабусі свіжий букет квітів, — це, мабуть, буде їй також приємно. Та й рано ще, встигну прийти вчасно..."
І вона звернула з дороги в лісову хащу, почала збирати квіти. Зірве квіточку й подумає: "А далі он росте ще краща", і до тієї побіжить. І так відходила вона все далі й далі в ліс. А вовк тим часом кинувся прямісінько до бабусиної хатинки і в двері постукав.
— Хто там?
— Це я, Червона Шапочка, принесла тобі винця та пиріжок, відімкни мені.
— А ти натисни на клямку,— порадила бабуся, — я дуже хвора, не можу підвестися.
Як тільки вовк натиснув на клямку, двері швидко відчинилися, і він кинувся до хворої і проковтнув її. Потім швиденько одягнув її плаття, почепив на голову чепчик, ліг у постіль і запнув завіску.
А Червона Шапочка все за квіточками бігала. Коли ж назбирала їх так багато, що важко було нести, згадала про бабусю і поспішила до неї. Дівчинка здивувалася, побачивши відчинені навстіж двері, а коли увійшла до кімнати, то все здалося їй якимсь дивним. І Червона Шапочка подумала: "Ой лишенько, як мені тут страшно тепер, а я завжди з такою радістю бувала у бабусі!" І вона голосно привіталась:
— Доброго ранку!
Але ніхто їй не відповів.
Тоді дівчинка підійшла до ліжка, відіпнула завіску, бачить —лежить бабуся, чепчик насунутий у неї на саме обличчя, а вигляд у бабусі дуже дивний...
— Ой бабусю, чому в тебе такі довгі вуха?
— Щоб краще тебе чути!
— Ой бабусю, а які в тебе великі очі!
— Це щоб краще тебе бачити!
— Ой бабусенько, а чому в тебе такі великі руки?
— Щоб легше тебе схопити!
— Ой бабусю, а який у тебе страшний великий рот!
— Це щоб легше було тебе проковтнути!
Тільки сказав це вовк, та як скочить з ліжка — і проковтнув бідну Червону Шапочку.
Наївся вовк і знову розлігся в ліжку, заснув та й почав голосно хропіти.
А проходив у ту пору повз хатинку мисливець один, і подумав він: „Щось стара сильно хропе, треба подивитися, може їй треба чимсь допомогти". І він увійшов у кімнату, підходить до ліжка, глянув — а там вовк лежить!
— Ага, ось ти де, старий грішнику!— сказав мисливець. — Я вже давненько тебе розшукую.
І він хотів уже націлитися в нього з рушниці, та подумав, що вовк, може, з'їв бабусю, а її можна ще врятувати... Мисливець не став стріляти, а взяв ножиці і почав розпорювати черево сплячому вовкові. Зробив кілька надрізів, коли бачить — просвічує червона шапочка... Надрізав ще — і вискочила звідти дівчинка й закричала:
— Ой, як я злякалася, там у череві у вовка темно-темнісінько!
Вибралася потім звідти і стара бабуся, жива-живісінька, — ледве віддихалася. А Червона Шапочка швидко назносила каміння, і набили вони ним черево вовкові. Тут вовк прокинувся, хотів утекти, але каміння було таке важке, що він одразу впав, — тут йому й кінець прийшов.
І стали всі троє дуже й дуже раді. Мисливець зняв з вовка шкуру і відніс її додому. Бабуся з'їла пиріжок, випила вина, що принесла їй Червона Шапочка, і зразу почала видужувати та сил набиратися. А Червона Шапочка подумала: „Вже тепер я ніколи в житті не звертатиму з великої дороги в лісі без маминого дозволу".
Розповідають, що якось Червона Шапочка знову несла бабусі пиріжок, і заговорив з нею інший вовк і хотів теж завести її далеко в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережніша і не послухала його. Вона розповіла бабусі, що зустрівся їй по дорозі вовк і побажав доброго дня, але так люто глянув на неї, що коли б це трапилося не на проїжджій дорозі, він, мабуть, з'їв би її.
— Так ось що, — сказала бабуся Червоній Шапочці,—давай-но замкнемо двері, щоб він не міг сюди увійти.
А тут незабаром той вовк підійшов до хатинки і постукав:
— Бабусю, — каже, — відімкни мені, я — Червона Шапочка, пиріжок тобі принесла...
А бабуся і онука мовчать, дверей не відмикають. Обійшов сірий крадькома навколо хатинки, а потім стрибнув на покрівлю і став чекати, коли Червона Шапочка повертатиметься додому. Він хотів піти за нею слідом і з'їсти її, але бабуся здогадалася, що задумав вовк. І вирішила вона провчити сірого розбишаку. Стояли в неї перед хатинкою великі кам'яні ночви, от бабуся й каже внучці:
— Червона Шапочко, візьми відро — я вчора варила в ньому ковбасу — і вилий з нього воду в ночви.
Червона Шапочка все зробила так, як говорила їй бабуся. Потім вона наносила води ще, аж поки величезні ночви не наповнилися доверху. Вовк почув запах ковбаси, потягнув носом, глянув униз, та так витягнув шию, що не втримався і покотився з покрівлі вниз аж у самі ночви, В них він і потонув.
А Червона Шапочка щасливо повернулася додому, і ніхто вже з того часу не кривдив її більше.
ВОВК І СЕМЕРО КОЗЕНЯТ
Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і так їх любила, як може любити своїх дітей лише мати. Якось зібралася коза в ліс, їжі принести. Скликала всіх своїх діток та й каже їм:
— Дорогі дітки, хочу я в ліс піти, а ви, глядіть, вовка бережіться. Якщо він прийде сюди, то всіх вас поїсть і кісточок не залишить. Душогуб цей часто прикидається, але ви його відразу впізнаєте по грубому і хриплому голосу та по чорних лапах. Відповіли козенятка:
— Люба матінко, вже ми побереже мося, ви йдіть собі, не турбуйтеся.
Замекала коза і спокійно вирушила в путь-дорогу.
Минуло небагато часу, раптом хтось стукає в двері козиної хатки і кричить:
— Відімкніть, дорогі діточки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Але козенятка почули грубий голос, впізнали, що це вовк, і закричали:
— Ми не відімкнемо, ти не наша матінка! У неї голос тонесенький та ласкавий, а твій голос — грубий: ти — вовк!
Пішов тоді вовк до купця і купив собі велику грудку крейди, з'їв її, і став у нього голос тонкий. Прибіг він знову до козиної хатки, постукав у двері та й говорить:
— Відімкніть, дорогі діточки, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла.
Поклав вовк свою чорну лапу на віконечко, а козенятка побачили її та й закричали:
— Не відімкнемо! У нашої матінки немає чорних лап, як у тебе: ти —вовк.
Побіг тоді вовк до пекаря і каже:
— Я забив собі ногу, помаж мені її тістом!
І пекар помазав йому лапу тістом. Потім вовк побіг до мірошника і попросив його:
— Присип мені лапу білим борошном...
Мірошник подумав: "Вовк, видно, хоче когось обдурити", і завагався. А вовк почав уже загрожувати:
— Коли ти цього не зробиш, я тебе з'їм!
Злякався мірошник і побілив йому лапу...
Підійшов вовк утретє до козиної хатки, постукав у двері і каже:
— Відімкніть мені, діточки, ваша люба матуся прийшла, з лісу гостинців принесла!
Закричали козенятка:
— А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матінка!
Поклав вовк свою лапу на віконечко, і побачили козенятка, що лапа біла.
Подумали вони, що то справді матуся — та й відімкнули вовкові двері. Він і вскочив у хату.
Злякалися козенятка й кинулись ховатися. Стрибнуло одне з них під стіл, друге — на ліжко, третє — на пічку, четверте—в кухню, п'яте — в шафу, шосте — під умивальник, а сьоме— у шухляду від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк: роззявив пащу і проковтнув одне за одним; тільки найменшенького, що заховалося у шухляді від годинника, вовк не знайшов.
Наївшись досхочу, старий вовчисько пішов та й простягся на зеленому лужку під деревом і заснув.
Приходить незабаром стара коза з лісу додому. Ох, яке горе! Двері навстіж розчинені... Стіл, лавки і стільці перекинуті, умивальник розбито на черепки, подушки й ковдри з ліжка стягнуто... Шукає вона своїх діток, але знайти їх ніде не може. Кличе вона їх, але ніхто не відгукується. Нарешті підійшла коза до годинника і почула у відповідь тонесенький голосок:
— Люба матінко, а я в годиннику сховався!
Вийняла вона своє козенятко, і воно розповіло їй, що приходив вовк і всіх діток поїв.
У великому горі вийшла коза з дому, а найменше козенятко побігло за нею слідом. Прийшли вони на лужок, бачать— лежить біля дереєа вовк і хропе так, що аж листя тріпоче. Оглянула коза вовка з усіх боків і помітила, що в його роздутому череві щось ніби ворушиться.
„Ах, боже ти мій, — подумала стара коза, — це ж, мабуть, мої бідні діточки! Видно, вони ще живі-живісінькі!" І звеліла вона козеняткові бігти якнайшвидше додому і принести ножиці, голку й нитки. Козенятко збігало й принесло все. Тоді коза розпорола вовкові черево, та тільки встигла зробити надріз, як тут перше козенятко висунуло свою голівку. Стала вона пороти черево далі, — повискакували одне за одним усі шестеро, живі-живісінькі, і нічого з ними лихого не сталося, бо вовк від жадібності ковтав їх цілими. Ото усі зраділи! Козенятка почали лащитись до своєї любої матінки, стрибали, веселилися. Але стара коза спинила їх:
— Ідіть швидше, дітки, та знайдіть каменів-голишів. Ми його, проклятого, поки спить, нагодуємо!
Наносили козенятка багато-багато каміння і накидали його вовкові в черево стільки, скільки влізло. Коза-мати швиденько зашила черево, а вовк нічого не помітив, навіть ні разу не поворухнувся.
А коли, нарешті, виспався, то підвівся на ноги і відчув таку велику спрагу, що вирішив води напитися. Тільки-но ступнув, а камені в череві один об один труться та гуркотять, стукають та постукують. Перелякався вовк, закричав:
— Що гримить та гурчить,
В моїм череві бурчить?
Думав — шість козенят,
А то камені гримлять!!!
Підійшов до колодязя і нахилився, щоб води напитися, та важке каміння потягло його вниз. І впав вовк у колодязь та й потонув. Побачили це семеро козенят, прибігли до матері і загукали:
— Вовк загинув! Вовк загинув!
І почали на радощах танцювати разом із своєю матінкою навколо колодязя.
ЛИСИЦЯ І КІТ
Якось трапилося котові зустрітися в лісі з пані лисицею. „Така вона розумна та досвідчена, що її поважають в усьому світі!" подумав кіт і ласкаво звернувся до неї:
— Добрий день, люба пані лисице, як вам живеться за наших важких часів? Адже дорожнеча яка!
Подивилася лисиця гордовито на кота, зміряла його з ніг до голови та й подумала: „Чи й варто ж ото відповідати йому?" Нарешті все-таки сказала:
— Ах ти, нещасний Мурлико, дурню ти отакий, голодний ти мишолове! Що це тобі на думку спало, що ти насмілився запитувати, як мені живеться? Чого ти в світі навчився? Які науки знаєш?
— Я знаю тільки одну, — скромно відповів кіт.
— Ну й що це за наука? — спитала лисиця.
— Та як за мною женуться собаки, то вмію плигнути на дерево і врятуватися.
— Оце і все?— засміялась лисиця.—-А от я майстер з майстрів, та ще до того ж у мене повний мішок хитрощів! Шкода мені тебе, ходімо разом зі мною, і я тебе навчу, як краще од собак тікати.
А якраз на цю пору проходив мисливець з чотирма собаками. Кіт швидко плигнув на дерево, сів на самій верхівці, і гілки та листя його приховали.
— Розв'яжіть ваш мішок, пані лисице, розв'яжіть! — крикнув їй кіт, але собаки вже схопили лисицю і міцно тримали її в зубах.
— Ех, пані лисице! — вигукнув кіт.— От ви із своїм мішком хитрощів і попалися псам в зуби. А коли б вилізли, як ось я, на дерево, не довелось би вам з життям своїм розпрощатися.
Дивись також

