Вернер ГАЙДУЧЕК
ЯНА І ЗІРОЧКА
Жила собі дівчинка Яна. А високо в небі горіла маленька Зірочка. Щовечора, коли дівчинка лягала спати, Зірочка заглядала до неї у віконце.
— На добраніч, моя маленька,— шепотіла Яна.
А Зірочка підморгувала їй  очками.
Та якось серед глупої ночі Яна прокинулась. На ліжку у неї сиділа маленька Зірочка.
— Що ти тут робиш? — запитала дівчинка.
— Ох,— зітхнула Зірочка.— Я зазирала до тебе у вікно, але дуже перехилилась і бухнулася прямо в кімнату.
— Чудово, — зраділа Яна. — Тепер ти завжди будеш зі мною.
І вона простягла руки узяти Зірочку і покласти до себе під ковдру, бо від холоду вона цокотіла зубами.
— О ні,— відсахнулася Зірочка.— До світанку я маю бути на небі, бо вдень я геть осліпну.
І хоч Яна засмутилася, Зірочка стояла на своєму. З ліжка вона скікнула на підвіконня, звідти на подвір'я, а відтак намірилася сягнути й неба.
Та хоч як вона розганялася, підскочити вище підвіконня не ставало сил.
Зірочка стомилася. Вона зіщулилась і гірко заплакала.
— Не плач, Зірочко, не плач,— заспокоювала Яна.
Дівчинка схопилася з ліжка і взяла Зірочку на руки.
— Я підкину тебе високо-високо,— приказувала Яна.— Ану давай.
І вона підкинула її так високо, скільки було сил.
— Тепер ти полетиш,— підбадьорювала Яна.— Тільки не падай. Зірочко!
Але вона знову була на підвіконні.
— Спробуємо ще,— сказала Яна.
— Так, ще раз! — вигукнула Зірочка.
Дівчинка   підкидала   й   підкидала   її,   аж поки їй не стерпли руки. Зрештою Яна сіла на ліжко, а Зірочка знову заплакала. Вона аж змарніла від сліз.
— Треба помізкувати, — запропонувала Яна і замислилась.
— Гаразд, гайда до Синиці! — вигукнула вона і, схопивши Зірочку за руку, побігла в сад.
— Синичко! — гукнула дівчинка.
— Що трапилося? — спросоння запитала Синичка.
— Зірочка зазирала до мене у вікно,— щебетала Яна,— але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси Зірочку на небо.
— Це не по моїх силах,— мовила Синичка.— То дуже високо. Попроси Жайворонка він літає вище за мене.
Яна й Зірочка побігли в поле до Жайворонка.
— Жайворонку! — гукнула дівчинка.
— Що таке, Яно? — запитав Жайворонок.
— Зірочка зазирала до мене у вікно,— мовила Яна,— але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.
— Це не по моїх силах,— відповів Жайворонок.— То дуже високо. Попроси Орла.
Яна схопила Зірочку за руку і побігла до Орла.
— Орле! — гукнула вона.
— Агов, Яно! озвався Орел.
Зірочка зазирнула до мене у вікно,— розповідала Яна,— але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.
— Це не по моїх силах,— басом мовив Орел.— То дуже високо. Попроси Пілота. Він живе коло міста.
— Я дуже втомилась,— звертаючись до Зірочки, ледь чутно сказала Яна.— Болять мені ноги. Давай трохи спочинемо.
— О ні,— благала Зірочка.— Поспішаймо. Незабаром із-за моря вигулькне сонце. А коли настане день, я осліпну.
І Яна знову взяла Зірочку за руку.
— Сідайте мені на спину, — сказав Орел.— Я віднесу вас до Пілота.
Яна і Зірочка міцно вчепилися Орлу за пір'я.
— От і прилетіли,— сказав Орел, спустившись на землю.
— Пілоте! — покликала Яна.
— Що тобі, Яно? — запитав Пілот.
— Зірочка зазирнула до мене у вікно,— розповідала Яна,— але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. До світанку вона має бути вдома, інакше осліпне, якщо на землі її застане день. Віднеси її на небо.
— Я-то ні,— відповів Пілот.— А мій брат Космонавт віднесе Зірочку на небо. Він живе аж за містом, за полем, за лісом. Сідайте в літак, і полетимо до Космонавта.
Яна взяла Зірочку, і обоє вони опинилися в літаку.
— Спасибі, Орле! — гукнула Яна.
І Пілот полетів за місто, за поле, за ліс до брата Космонавта.
— Отут він,— сказав Пілот і посадив літак на землю.
— Космонавте! — гукнула Яна.
— Слухаю   тебе,   Яно,— одказав   Космонавт.
— Зірочка зазирнула до мене у вікно,— сказала Яна,— але дуже перехилилась і бухнулася прямо в мою кімнату. А тепер їй треба повертатися додому, бо осліпне, якщо на землі її застане день. Відвези її на небо.
— З радістю, прошу тебе, маленька Зірочко,— запросив Космонавт.— Я вмить відвезу тебе додому.
Зірочка сіла в ракету.
— До побачення,— весело обернулася вона до Яни.— Спасибі тобі. Вітай Синичку, Жайворонка й Орла. Прощавай, Пілоте! — гукнула вона.
— В час добрий тобі, Зірочко, — відповів Пілот.— Гляди ж, більше не падай.
І ракета злетіла в небо.
Коли сонце зійшло і промінчиками пригріло Янине ліжко, мама зайшла до кімнати і сказала:
— Яно, ти, мабуть, не збираєшся вставати.
— Я ще трішки посплю, — благала Яна. — Сьогодні вночі до мене в кімнату впала Зірочка. Я віднесла її до Синиці, потім до Жайворонка, а тоді до Орла. Орел відвіз нас до Пілота, а Пілот до брата Космонавта. Бо маленька Зірочка осліпла б, якби на землі її застав день.
Мама усміхнулася і взяла Яну на руки.
— Це тобі приснилось,— сказала вона.
— Ні, не приснилось,— затялася Яна.— Ось почекай до вечора.
А коли взялося на вечір і мама поклала її в ліжко, Яна показала пальчиком на небо.
— Бачиш маленьку Зірочку? Оце вона й є. Космонавт відвіз її на ракеті. На добраніч, Зірочко.
А Зірочка підморгнула їй очками.