СМІШИЛЬНИЙ ГАЗ

- А він буде дома, буде, буде? - спитала Джейн, коли вони з Майклом і Мері Поппінс вийшли з автобуса.

- А як ти гадаєш - чи попросив би мій дядько привести вас до себе на чай, якби сам збирався десь іти? - промовила Мері Поппінс, видимо ображена питанням Джейн.

Вона була в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта, а в ті дні, коли вона так одягалася, образити її було найлегше в світі.

Усі троє йшли в гостину до дядька Мері Поппінс містера Перука, і Джейн з Майклом так довго чекали цієї події, що тепер страшенно потерпали: ану ж не застануть містера Перука дома?

- Чому його звати містер Перук? У нього на голові перука? - спитав Майкл.

- Його звати містер Перук, бо таке у нього прізвище. І нема в нього на голові перуки, у нього на голові лисина,- сказала Мері Поппінс.- І коли , я почую ще бодай одне запитання, ми зараз же вернемось додому.

І вона пирхнула, як завжди, коли бувала невдоволена. Джейн і Майкл сердито перезирнулися. Вони ніби казали одне одному:

- Ні про що більше її не питай, бо ми так і не потрапимо туди!

На розі перед тютюновою крамницею Мері Поппінс поправила капелюшок на голові. Вітрина у цій крамниці була з тих, що роблять з однієї людини аж три, так що кінець кінцем тобі починало здаватись, ніби ти - це не ти, а цілий гурт інших людей. А проте Мері Поппінс зітхнула з утіхи, побачивши у вітрині аж три власних постаті відразу, кожну в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта. Дивитись на них Мері Поппінс було так приємно, що вона б хотіла, аби у вітрині відбивалося з десяток, а чи й три десятки Мері Поппінс. Що більше, то краще.

- Ходімо вже,- сказала вона суворо, так наче це вони її тут забарили.

Всі троє звернули за ріг і ось уже смикнули за шнурок дзвінка на дверях будинку номер три по вулиці Робертсона. Джейн з Майклом почули, як дзвінок приглушено залунав десь у глибині будинку, й тепер уже були певні, що за якихось одну-дві хвилини вони сядуть пити чай поруч із дядьком Мері Поппінс містером Перуком.

- Звісно, якщо він удома,- пошепки сказала Джейн до Майкла.

Тієї ж миті двері відчинилися, і гості побачили перед собою худорляву, не дуже привітну жінку.

- Він дома? - вихопився Майкл.

- Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти даси говорити мені,- промовила Мері Поппінс, кинувши на нього грізний погляд.

- Добрий день, місіс Перук,- чемно сказала Джейн.

- Місіс Перук! - підхопила сухорлява жінка голосом, ще тоншим, ніж вона сама.- Як ти смієш звати менеЧмісіс Перук? Ні вже, красненько дякую,

я собі міс Персіммон і пишаюся з цього! А то - місіс Перук! Цього ще бракувало!

Вона, здавалося, була дуже ображена, і діти подумали, що, мабуть, містер Перук якийсь дивак, коли міс Персіммон так тішиться, що вона не місіс Перук.

- Нагору, перші двері,- буркнула міс Персіммон і кинулася коридором геть, знай обурено примовляючи тонким, пискливим голосом:

- Цього ще бракувало! Місіс Перук!

Джейн з Майклом пішли за Мері Поппінс на другий поверх. Мері Поппінс постукала в перші двері.

- Заходьте, заходьте! Ласкаво прошу! - почувся з кімнати гучний веселий голос.

Серце Джейн від хвилювання застрибало в грудях.

- Він удома! - виразно глянула вона на Майкла.

Мері Поппінс відчинила двері й підштовхнула дітей уперед. Вони опинились у великій, привітній кімнаті. У кутку ясно горів камін, а посередині стояв здоровенний стіл, накритий до чаю: чотири чашки з блюдцями, стосик бутербродів, булочки, кокосові тістечка і великий сливовий пиріг з рожевою поливою.

- Ну, оце-то справді радість! - привітав їх той же таки гучний голос, і Джейн з Майклом озирнулись по кімнаті, шукаючи господаря. Та його ніде не було видно. У кімнаті начебто не було анікогісінько. І враз діти почули, як Мері Поппінс сердито сказала:

- Ох, дядьку Альберте! Ви знову за своє! Сьогодні ж не день вашого народження, правда?

Кажучи це, вона дивилася на стелю. Джейн з Майклом і собі глянули вгору й, на превеликий свій подив, побачили кругленького, товстого, лисого добродія, що висів у повітрі, ні за віщо не тримаючись. Щоправда, він нібито не просто висів, а, здавалось, сидів на повітрі, бо переплів ноги і, коли гості увійшли, саме відклав набік газету, яку, певно, перед цим читав.

- Люба моя,- промовив містер Перук, усміхнувшись до дітей і винувато дивлячись на Мері Поппінс,- мені страшенно шкода, та, здається, у мене сьогодні таки день народження.

- Ох-ох-ох! - тільки й сказала Мері Поппінс.

- Я про це згадав лише вчора пізно увечері і вже не міг послати вам листівку з проханням навідатися до мене іншим разом. Страшенно прикро, еге ж? - вів він далі, дивлячись униз, на Джейн і Майкла.- Я бачу, ви неабияк здивовані,- додав містер Перук.

І справді, обоє дітей з дива так широко пороззявляли роти, що, якби містер Перук був менший, то міг би ненароком у котрийсь ускочити.

- Мабуть, доведеться все вам пояснити,- спокійно сказав містер Перук.- Бачите, річ ось у чому. Я людина весела і дуже люблю сміятися. Ви, певно, й не повірите, скільки всього на світі мене смішить. Я можу сміятися майже з усього, що бачу, слово честі! ,

І, промовивши це, містер Перук дрібно застрибав угорі - від сміху, що вдався такий веселий.

- Дядьку Альберте! - сказала Мері Поппінс, і містер Перук враз перестав сміятися.

- Ох, пробач, моя люба! То про що я говорив? А, згадав! І найкумедніша штука... Гаразд, Мері, я не сміятимусь, якщо тільки мені пощастить. Найкумедніше, що коли мій день народження випаде в п'ятницю, то вже тоді я так регочу, що мною просто підкидає. Просто підкидає вгору,- казав містер Перук.

- А чому?..-почала Джейн.

- А чому?..- почав Майкл.

- Бачите, як тільки я засміюся в п'ятницю, то вже так набираюся смішильним газом, що просто не можу втриматися на землі. Навіть коли я всього-на-всього всміхнуся, то й тоді те саме... навіть коли тільки згадаю щось смішне -- умить злітаю, мов надувна кулька. І поки я не подумаю про щось серйозне, ніяк не спущусь додолу.

І містер Перук знов захихотів, але, помітивши обличчя Мері Поппінс, перестав сміятися і повів далі:

- Звісно, це незручно, але не скажу, що неприємно... З вами таке, мабуть, ніколи не траплялось?

Джейн і Майкл похитали головами.

- Ну, певно. Я так і знав. Мабуть, це тільки в мене така звичка. Якось, прийшовши з цирку, я ще й наступного дня так реготав, що - повірите? - підскочив і пробув угорі цілісіньких дванадцять годин, не спустився, аж поки годинник не вибив рівно північ. Тоді вже, звісно, я так і ляпнувся додолу, бо ж почалася субота, і мій день народження минув. Химерно, еге ж? Щоб не сказати - кумедно. І сьогодні ось ви з Мері Поппінс завітали до мене в гостину, і, як на те, сьогодні знов п'ятниця і день мого народження! Ой лишенько, не смішіть мене, благаю!..

І, хоча Джейн з Майклом не робили нічого дуже вже кумедного, а тільки приголомшено дивилися на містера Перука, він знов гучно зареготався і від сміху аж заскакав у повітрі з газетою, що шелестіла у нього в руці, і з окулярами, що ледве тримались на кінчику носа.

Це було так кумедно - дивитися, як містер Перук підскакував і перекидався вгорі, мов надувна кулька з руками й ногами, хапаючись то за стелю, то за газову лампу,- що Джейн з Майклом, хоч як вони силкувалися поводитись пристойно, просто не могли стриматися. Вони зареготались. Та як! Вони з усієї сили стискували губи, щоб не випустити з себе сміху, .та все дарма! Кінець кінцем обоє попадали додолу й так і покотились по підлозі, заходячись з реготу.

- Ну, знаєте,- промовила Мері Поппінс.- Ну, знаєте, така поведінка!..

- Ох, я не можу! Я не можу! - аж стогнав Майкл, підкотившись до каміна.- Ой, як мені смішно! Ох, Джейн, як мені смішно!

Джейн не відповіла, бо з нею скоїлася дивна штука. Вона відчула, що від сміху ставала чимраз легша, так ніби в неї напомпували повітря. Це було незвично й заразом дуже приємно, і від цього ще дужче хотілося сміятись. І зненацька її підкинуло вгору, і Джейн попливла в повітрі.

Майкл, занімівши з дива, тільки дивився, як вона ширяв по кімнаті. Ось, легенько стукнувшись об стелю, Джейн попливла під нею, поки дісталася до містера Перука.

- Отакої! - вигукнув містер Перук, страшенно здивувавшись.- Чи не хочеш ти сказати, що й у тебе сьогодні день народження? Джейн покрутила головою.

- Ні? Ну, то тоді ти, певне, наковталась смішильного газу. Агов, обережно, не зачепися за камін!

Останні слова були звернені до Майкла, що несподівано підскочив угору і тепер шугав у повітрі, заходячись з реготу. Ледь черкнувшись об орнамент на каміні, він минув його і бухнувся просто на коліна до містера Перука. _

- Привіт! - сказав містер Перук, гаряче потиснувши йому руку.-Оце справді по-дружньому, щоб я так жив! Піднятись до мене вгору, коли я не можу спуститися вниз,- оце воно!

Вони з Майклом перезирнулися і враз, закинувши догори голови, зайшлися з сміху.

- Здається мені,- сказав містер Перук до Джейн,- ти можеш про мене подумати, що я - найневихованіша людина в світі. Така в мене мила гостя, а я й досі не запросив її сісти. На жаль, я не маю тут напохваті стільця, але, гадаю, ти швидко переконаєшся, що на повітрі дуже зручно сидіти, правду кажу!

Джейн сіла і пересвідчилась, що справді на повітрі сидиться дуже непогано. Вона скинула капелюшок, поклала обік себе, і він завис там без ніякої опори.

- Отак-о! -сказав містер Перук.

Тоді обернувся і глянув униз на Мері Поппінс.

- Ну, Мері, ми розташувалися. Але ж я турбуюся, б як ти там. Мушу тобі сказати, я щасливий вітати сьогодні у своїй оселі тебе моїх маленьких друзів. Ну, Мері, ти супишся... Ти, певно, не похваляєш... е-е-е... усього цього.

Він вказав на Джейн і Майкла і поквапливо промовив :

- Пробач, Мері, люба, але ж ти знаєш, зі мною таке трапляється. І я тобі скажу, я й гадки не мав, що це перейде на моїх маленьких приятелів, слово честі, я цього не сподівався, Мері! Я думав, попрошу їх прийти іншим разом, або ж пригадаю собі щось сумне, або...

- Ну, знаєте, дядьку Альберте! - скривилася Мері Поппінс.- Я такого не бачила зроду! Як це ви, в таких літах...

- Мері Поппінс, Мері Поппінс, ідіть до нас! - раптом вихопився Майкл.- Подумайте про щось кумедне й самі побачите - це дуже легко!

- Нам тут без вас сумно! - сказала й Джейн, простягаючи до Мері Поппінс руки.- Подумайте про щось смішне.

- Ох, та їй навіть нема в цьому потреби,- сказав містер Перук, зітхнувши,- вона сама знає, що їй досить лише захотіти - і вона злетить, навіть не усміхнувшись.

І він якось дивно, загадково поглянув на Мері Поппінс, що й досі стояла на килимку перед каміном.

- Що ж,- сказала Мері Поппінс,- усе це дуже нерозумно й не смішно, та коли вже ви всі там, угорі, і, як бачу, не можете спуститись, доведеться мені теж піднятися до вас.

І з цими словами, на диво Джейн і Майклові, вона опустила руки вздовж боків і, не засміявшись, навіть злегесенька не всміхнувшись, шугнула догори і вмостилася біля Джейн.

- Скільки вже разів,- пробурчала вона,- скільки разів, цікаво мені знати, я тобі казала: скидай пальто, увійшовши до теплого приміщення?

І вона розщібнула на Джейн пальто, скинула його з неї і рівненько поклала на повітря поруч з капелюшком.

- Так,, так, Мері,- задоволено сказав містер Перук і, нахилившись, поклав окуляри на камін.- Ну, ось ми всі зручненько вмостилися.

- Нічого собі зручненько! - пирхнула Мері Поппінс.

- І можемо випити чайку,- вів своє містер Перук, ніби й не чув зауваження Мері Поппінс.

І враз на його обличчі проступив переляк.

- Ой лишенько! - вигукнув він.- Як прикро! Я зовсім забув, що стіл же внизу, а ми вгорі. Що ж нам тепер робити? Ми - тут, а стіл - там! Який жах, який жах! Але ж, господи, це так кумедно!

І він, затуливши обличчя хустинкою, голосно зареготав.

Джейн із Майклом, хоч і як їм було шкода, що тут нема булочок і пирога, й собі не втрималися від сміху.

Містер Перук утер очі.

- На це є тільки одна рада,- сказав він.- Треба подумати про щось серйозне, про щось сумне-сумнісіньке. Тоді ми зможемо спуститися на землю. Ну - раз, два, три - думаймо про щось дуже невеселе!

І вони почали щосили думати, попідпиравши голови руками.

Майкл думав про школу, про те, що одного чудового дня йому доведеться піти вчитися. Але сьогодні й це здалось йому веселим, і він засміявся.

Джейн подумала: «За якихось чотирнадцять років я стану дорослою!» Але це було зовсім не сумно, а, навпаки, дуже гарно і досить утішно. Вона аж усміхнулась, уявивши себе дорослою, в довгій сукні і з сумочкою в руці.

- Ось хоч би моя старенька тітка Емілія,- міркував уголос містер Перук.- її переїхав омнібус. Сумно, ох, як же сумно! Аж плакати хочеться. А парасолька її лишилася ціла! Хіба ж не кумедно, га?

Він і сам незчувся, як весь уже трусився від сміху, уявивши собі парасольку тітки Емілії.

- Марна річ,- сказав він, висякавшись.- Нічого в мене не виходить. Та й моїм маленьким друзям теж, здається, не щастить згадати щось сумне. Мері, а чи не стала б ти нам у пригоді? Ми хочемо чаю.

Джейн із Майклом ще й сьогодні не могли б сказати певно, що ж, власне, тоді сталося. Одне вони знали твердо,- що як тільки містер Перук попросив Мері Поппінс, стіл унизу захитався на своїх ніжках, а далі, брязкаючи чашками й висипаючи тістечка з тарілок на скатертину, шугнув через усю кімнату вгору і, плавно повернувшись у повітрі, став перед ними так, що містер Перук опинився на чільному місці.

- Моя люба дівчинко! - вигукнув містер Перук, з гордістю дивлячись на Мері Поппінс.- Я знав, що ти якось нам зарадиш. Ну, Мері, то, може б, ти сіла кінець столу та була б нам за господиню й наливала чай? А мої маленькі гості нехай посідають обабіч від мене. Отак буде добре,- сказав він, коли Майкл з підскоком перебіг повітрям і вмостився праворуч від нього.

Тепер вони всі розташувалися вгорі круг столу, і жодного бутерброда, жодної грудочки цукру не було забуто.

Містер Перук задоволено всміхнувся.

- Здається, заведено починати з бутербродів,- сказав він до Джейн і Майкла.- Але коли вже сьогодні мій день народження, то ми почнемо не так, як заведено, а, як мені завжди здавалось, треба починати: з пирога!

І він кожному відрізав по великому шматку.

- Ще чаю? - спитав він у Джейн.

Але не встигла вона відповісти, як у двері добре постукали.

- Заходьте! - гукнув містер Перук.

Двері відчинилися, і на порозі стала міс Персіммон з чайником окропу на таці.

- Я подумала, містере Перук,- почала вона, озираючись по кімнаті,- що, може, вам треба буде ще гарячої... Ой лишенько, я зроду... зроду-віку!..- скрикнула вона, углядівши, що всі вони сидять за столом у повітрі.- Зроду-віку я такого не бачила! Кажу вам правду, містере Перук, я завжди знала, що ви собі трохи дивний. Та я намагалася того не помічати, пам'ятаючи, що ви справно платили за житло. Але такі, як оце, звички - пити з гістьми чай у повітрі... Містере Перук, я просто приголомшена! Це просто негідно, а для джентльмена вашого віку... я б ніколи...

- А ну ж і ви, міс Персіммон? - озвався Майкл.

- Що - я? - гордовито спитала міс Персіммон.

- Ухопите смішильного газу так, як ми?

Міс Персіммон зневажливо труснула головою.

- Сподіваюсь, юначе,- мовила вона,- що я не втратила ще решток самоповаги, щоб метлятися в повітрі, як гумова кулька на шнурку! Красно дякую, я стоятиму на власних ногах,- або я не Емі Персіммон! Ой ґвалт, та що ж це діється?. Я не можу йти... я... кудись.... Ой рятуйте!

Бо зненацька міс Персіммон, цілком усупереч власному бажанню, відірвалась від підлоги і перевальцем пішла в повітрі, коливаючись туди-сюди, немов дуже тонке барильце, і ледве втримуючи в руках тацю. Вона мало не плакала від сорому, коли, нарешті, дісталась до столу і поставила на нього чайник із водою.

- Дякую,- спокійно і дуже ввічливо сказала Мері Поппінс.

Після цього міс Персіммон повернулася і почалапала додолу, усе примовляючи собі під ніс:

- Яка ганьба! Щоб оце я, вихована, статечна жінка!.. Мені треба звернутись до лікаря!

Ледве торкнувшись підлоги, вона прожогом кинулася геть з кімнати, заломивши руки.

- Яка ганьба! - ще раз почули вони її стогін, коли вона вже зачинила за собою двері.

- Тепер вона вже не Емі Персіммон, бо не встояла на власних ногах,- прошепотів Майкл до Джейн.

Але містер Перук дивився на Мері Поппінс дивно - нібито й весело, ніби й докірливо.

- Мері, Мері, не треба було тобі,- щоб я так жив! Вона, сердешна, цього не витримав. Та... ой лишенько!.. Як же вона прекумедно чалапала по повітрі! Ой господи, ой сили небесні!

І він разом з Джейн і Майклом підхопилися з-за столу і знов так і покотились по повітрі, аж за боки беручись від сміху на думку про те, яка смішна була міс Персіммон.

- Ой мамочко! Не смішіть мене, я більше не можу, я лусну! - гукав Майкл.

- Ох, ох, ох! - кричала Джейн, ледве переводячи подих, ухопившись руками за серце.

- О боже мій, господи милосердний! - реготав містер Перук, витираючи очі полою піджака, бо ніяк не міг знайти хустинки.

- ЧАС ДОДОМУ! - пролунав раптом голос Мері Поппінс, перекривши регіт, мов голосна сурма.

І враз, в одну мить, Джейн з Майклом і містер Перук опустилися на землю. Гупнули на підлогу усі троє разом, аж луна пішла. Думка про те, що треба Джейн і Майклові йти додому, була їхня перша сумна думка цього дня, і тільки-но вона з'явилася в їхніх головах, як весь смішильний газ одразу вивіявся з них.

Джейн з Майклом, зітхаючи, дивилися, як Мері Поппінс повільно спускається додолу з пальтом і капелюшком Джейн у руках.

Містер Перук і собі зітхнув - глибоко й тяжко.

- Як прикро! - сказав він серйозно.- Дуже сумно, що вам треба йти додому. Для мене це був найвеселіший день. А для вас?

- І для нас,- сказав Майкл журливо, раптом зрозумівши, як невесело стояти на землі і не мати в собі ніякого смішильного газу.

- І для нас, і для нас,- сказала й Джейн, стала навшпиньочки і поцілувала містера Перука у зморщену, мов яблуко, щоку.- І для нас, і для нас, і для нас!

У автобусі, дорогою додому, вони сиділи по обидва боки Мері Поппінс. Обоє були незвично тихі. Раптом Майкл сонно спитав:

- А часто це буває з вашим дядьком?

- Що буває? - гостро промовила Мері Поппінс, ніби Майкл своїм запитанням хотів її образити.

- Ну, що він підскакує, регочеться й літає у повітрі?

- Літає в повітрі? - Голос Мері Поппінс став дуже сердитий.- Може, ти поясниш, що це має означати?

Джейн хотіла була допомогти братові:

- Майкл хоче сказати - чи ваш дядько часто набирає в себе смішильного газу і перекочується попід стелею?

- Перекочується? Попід стелею? Це що за вигадки? Перекочується попід стелею! Скажи ще, що мій дядько - надувна кулька!

Мері Поппінс ображено пирхнула.

- Але ж це правда! Ми бачили!

- Що бачили? Як він перекочувався? Та як ти смієш! Мій дядько, щоб ти знав, тверезий, чесний, працьовитий чоловік, і, будь такий ласкавий, висловлюйся про нього з пошаною. Та не бери в рот квитка! Отаке вигадати - перекочується! Щось нечуване!

Джейн з Майклом перезирнулися поза спиною в Мері. Поппінс. Вони більше нічого не сказали, бо знали, що марно з нею сперечатись, хоч би які дива діялись перед очима.

Отож вони тільки перезирнулися, немов казали одне одному: «Чи правда це чи ні? Про дядька Мері Поппінс? Чия правда - наша чи її?»

Але ніхто не міг їм відповісти.

Автобус мчав уперед, перехиляючись, ревучи й підскакуючи.

Мері Поппінс сиділа поміж дітьми, ображена, мовчазна. Та ось, потомлені, вони присунулись до неї ближче, пригорнулися щільніше і, все ще спантеличені, поснули...