ЗНАХІДКА
Івась та Миколка йшли вранці в дитячий садок. Ішли та й знайшли ремінь. Старенький, але ще зовсім цілий, з блискучою пряжкою.
— Цур, мені! — вигукнув Івасик, ухопившись за один кінець ременя.
— Цур, мені! — вигукнув Миколка, ухопившись за другий кінець.
Хлопчики засперечалися. Івасик тягнув ремінь до себе, а Миколка до себе. Та так тягнули, що ремінь — трісь! — і перервався.
Івасик упав на брук, а Миколка покотився аж у канаву. Підхопилися, кожен із своїм шматком ременя.
— Ну от, тепері втебе є ремінь, і в мене,—сказав Івасик, ізразужспро-бував підперезатися.
Але ремінь був короткий—не сходиться. Спробував підперезатися Миколка, і теж не вийшло — його половинка була також коротка. До того ж, на ній не було пряжки.
— Дай мені твою половину — я пришию до своєї,—попрохав Івасик.
— Ні, краще ти дай мені твою —я пришию до своєї,—сказав Миколка.
— Ремінь мій — я перший побачив,— доводив Івасик.
— Ні, мій —я перший ухопив його,— заперечував Миколка.
Отак, сперечаючись, Івасик та Миколка пішли далі.
В дитячому садку, ще на порозі, їх зустріла вихователька Ганна Павлівна. Вона зразу помітила, що хлоп'ята посварились, і запитала, що трапилось.
Івасик і Миколка розповіли   усе,   як   було, І показали два шматки ременя.
Ганна   Павлівна   подивилася   на   хлопців   і сказала:
— Цей   ремінь    загубив    Гриць.   Віддайте його йому.
Хлопчики пішли в кімнату й побачили Гриця. Він стояв біля вікна і витирав рукою   сльози.
Івасик  і Миколка   склали   обидва   шматки ременя докупи, скрутили його й подали Грицеві Гриць спочатку зрадів, але, побачивши, що ремінь перерваний, з докором глянув  на  друзів і заплакав ще дужче.

CAM
„Зробимо курінь!—-задумали діти. — Наносимо з двору всяких палиць, позв'язуємо їх ось так, вкриємо травою. А тоді посідаємо гуртом в курені і будемо стерегти соняшники від горобців".
Найстарший з хлоп'ят, Вова, глянув згорда на менших і промовив:
— А я не хочу гуртом, я сам зроблю краще!
— Роби. А ми будемо вдвох, — відповіли меншенькі— Мишко й Васько.
Почали.
Мишко І Васько брали великі палиці, кожну несли вдвох. Взяли навіть три важкі дошки і чотири жердини, їм було легко.
Будували курінь Мишко та Васько в згоді: один бере,прив'язує один кінець жердини, другий — другий кінець.   Один   рве   траву.
другий розкладає її як треба. Курінь у Мишка і Васька вийшов великий, гарний.
А Вова носив і робив усе сам. Він хоч і був трохи більший від друзів, та йому було важче. Жердин і дощок він піднести не міг, і тому брав лише малі палички. Та й зв'язувати їх самому було дуже незручно.
У Вови вийшов курінь такий малий, що в ньому не можна було вміститись. Тільки хлопчик просунув усередину голову, а курінь — шурх! — і завалився. Ну, що тут було робити? Хоч сядь та плач.
— Іди до нас,— сказали Мишко і Васько.-— Тут місця вистачить.
Вові було соромно, але він погодився — охоче заліз у просторий курінь, до друзів.
З того дня Вова вже не нахвалявся, що сам може зробити що-небудь краще, ніж гуртом.

ВАЗА
Тато був на роботі, а мама пішла в крамницю. Кость залишився дома з меншою сестричкою Оксан кою.  
— Давай гратися в "Панаса",— сказав Кость,
— Давай, давай! Ой, люблю,-—заплескала в долоні Оксанка.— Хто Панас?
— Ти,— сказав Кость.
— Ні, ти,— заперечила Оксанка.
— Краще ти. От побачиш — я зразу піддамся.
— Ні, краще ти. Я боюся, коли в очах ніч.
—    Ну, тоді загадаємо, — сказав Кость. Повернувся до стіни спиною і, щоб не бачила Оксанка, тернув нишком об стіну одним пальцем. Потім стиснув кулак:—Угадуй. Попадеться білий — ти Панас, не попадеться—я Панас.
— Який?
Оксанка довго дивилася на стиснуті пальці брата. Ой, не хотілося їй бути Панасом.
— Оцей,— показала вона навмання на один палець. Коли ж Кость розігнув руку, Оксанка побачила, що саме той палець і був у крейді.
Кость зрадів, зав'язав Оксанці очі хусткою.
— Панас, Панас, на чому стоїш? — голосно запитав Кость.
— На камені,—звично відповіла  Оксанка.
— Що п'єш?
— Квас.
— Лови мух, а не нас.
Кость крутнув Оксанку на   місці    і    шугнув    під ліжко.
Він ховався за шафу, за комод, за диван, підлазив під швейну машину, але   Оксанка     знаходила його. Тоді він пустився на хитрощі: тихенько, навшпиньки, пройшов у кухню, зачинив за собою двері і поліз у буфет. Та раптом там щось упало. Кость помацав рукою і витяг розбиту посудину. Це була мамина улюблена ваза.
Хлопець злякався  і довго сидів нерухомо із скалками скла в руках. Що йому тепер робити? Та ось почулися кроки Оксанки за дверима.
— Костю, де ти? Озвись!—гукала вона крізь плач.
Кость хутко склав вазу і обережно поставив її на тому місці, де вона була раніше.
— Я тут,— відповів він, виходячи з кухні. І зараз же піддався Оксанці.
Скоро повернулася з крамниці мама. Вона принесла хліб, олію і багато цукерок.
— Ма, дай,— попросив Кость.
— Дай, дай! — заплигала навколо матері Оксанка.
— Зараз, дітки, зачекайте, дам,—ласкаво сказала мати і чогось пішла в. кухню..
За якусь хвилину вона повернулася в кімнату сувора і розгнівана. В руках у неї була розбита ваза.
— Хто це зробив? —запитала вона.
— То не я, то не я,—замахала руками Оксанка. — Я не розбивала.
— А чому ж ти так злякалася? І чому першою відмовляєшся? — запитала мама. — Чи, може, це  ти   розбив?—запитала вона в Костя,
Кость ніколи досі не брехав. Але цього разу йому не хотілося, щоб мама на нього розгнівалась. І він сказав неправду.
— Я не розбивав.
— Значить, ти, — знову звернулася мама до Оксанки.— Розбила, та ще й відмовляєшся.
Мама двічі плеснула Оксанку під платтячком і повела за шафу.
— За те, що нашкодила й не призналась, стоятимеш тут до вечора,— сказала вона.— А ти, Костику, візьми цукерок і йди гуляти.
— Скільки?
— Скільки хочеш, стільки й бери.
— Десять! — вигукнув Кость.
Оксанка стояла в кутку за шафою і мовчки дивилась, як Кость клав у кишені цукерки, як весело побіг у двір гратися з товаришами.
Кость був радий, що, хоч він і зробив шкоду, мама на нього не гнівається, що в нього є цукерки. На ходу він розгорнув одну з них і хотів уже покласти в рот, та раптом згадав про сестру. Бідна Оксанка — вона стояла в цей час за шафою, і в неї не було цукерок... А це ж він, Кость, винен...
Пальці самі загорнули цукерку в маленький красивий папірець і поклали в кишеню.
У дворі всі діти весело гралися. Костеві теж хотілося повеселитися, але чомусь він не міг тепер підійти до дітей. А коли сусідська дівчинка Галя запитала: „А де ж Оксанка?" —-Костеві стало так неприємно і соромно! Він мовчки пішов додому.
Матері в кімнаті не було. А Оксанка, як і раніше, стояла в куточку.
Кость підступив до сестри і тихенько сказав:
— Давай я стану, а ти йди гуляй з Галею. То я розбив.
Та Оксанка й не поворухнулась.
— Мене мама поставила, я й стоятиму, — відповіла вона тремтячим голосом, і Кость побачив, як потекла по її щоці сльозинка.
Костеві від сорому захотілось заплакати. Але він був старший Оксанки і тому не заплакав, а тільки зморщив носа.
Колижмама ввійшла в кімнату, вона побачила, що поруч з Оксанкою біля шафи стояв і Кость
На столі лежали цукерки. Всі десять.

ҐУДЗИК
У Петрика від пальта відірвався ґудзик. Він пішов додому, знайшов голку з ниткою і пришив його.
Коли Петрик знову вийшов на вулицю, його друг Павлик почав кепкувати:
— А ґудзика не так пришив. Не так, не так. Одна пола довша, а друга коротша.
Петрик пішов додому знову. Відрізав ґудзика і вже пришив його там, де   й   треба  було.
Через кілька днів якось відірвався ґудзик у Павлика. Та не від пальта, а від штанів.
Що тут було робити? Як можна бігати та гратись, коли штанці спадають?
Підтримуючи штанці рукою, Павлик пішов додому і... думаєте пришив ґудзика? Ні! Він сів біля вікна і став чекати, поки прийде з роботи мама, бо сам пришити ґудзика не вмів.

ПОМИЛИВСЯ
— Сашко, пограйся з Наталочкою,— сказала мама.
Сашкові не хотілося гратися з своєю маленькою сестричкою. Саме гуляти зібрався з хлоп'ятами, а тут...
— В мене голова болить,— сказав він зовсім хворим голосом і навіть приліг на подушку.
— Ну, тоді ти, Сергійку, пограйся. А я поприбираю в кімнаті,— мовила мама до старшого Сашкового братіка.
Сергійко охоче погодився. Посадив сестричку у візок і почав катати її по кімнаті.
Через якийсь   час,   коли   мати   впоралася з роботою, Сергійко спитав її, чи можна тепер йому піти в кіно.
— Іди,—сказала мама і дала йому карбованець на квиток, а ще цілий карбованець на пряники.
— І я піду,— підхопився Сашко.
— А ти не підеш,— сказала мама.
— Чому?
— Тому, що хворий. В тебе ж голова болить.
Сашко почервонів і мало не заплакав.

ЧОМУ?
Сашкові мама часто докоряла і називала його нечепурою. А знаєте за що? За те, що в нього завжди були брудні руки.
І от одного разу, добре вимивши зранку руки, Сашко вирішив: не буду сьогодні з грязюки коників ліпити, не буду ні до чого торкатися. Хай побачить мама, які в мене руки. Так і зробив. Заховав руки в кишені і до самого полудня просидів за ворітьми, чекаючи, поки прийде з роботи мати.
А щось братік робив його, Сергійко, в цей день то на городі, то ходив у дворі з віником, то лазиву курник. Руки в нього стали від того брудні-брудні-сінькі.
Нарешті прийшла мати.
— У мене ось які!— радісно вигукнув Сашко, показуючи свої білі-пребілі руки.—Я ні до чого і пальцем не торкався.
— А я виривав бур'ян на вгороді, замітав у дворі, вичищав у курнику,—сказав Сергійко,— і не встиг ще рук помити.
„Зараз мама мене похвалить, а Сергійка посоромить і назве нечепурою", подумав Сашко.
Але мати не похвалила Сашка, а Сергійкові забруднені руки чомусь погладила долонею і поцілувала його в голову.
Вгадайте, чому?

ДРУЖОК
Мама дала Федькові грошей. Не копійок, а паперовий карбованець.
— Можеш піти в магазин купити собі цукерок.
— Сам? —зрадів хлопчик.
— Звичайно, сам. Не заблудишся ж?
— Ні. Я вже й до вокзалу дорогу знаю.
Затиснувши в руці новенького карбованця, Федько побіг у магазин. Він купив не цукерок, а пряників. Продавщиця відважила їх стільки, що й не перелічиш.
Веселий, підстрибуючи, повертався Федько додому. І раптом біля сусіднього дому почув він скавучання цуценяти. І таке воно було жалібне те скавучання, що Федько враз зупинився,  прислухався.
Скавучання було чути десь із другого боку вулиці.
Федькові дуже хотілося швидше повернутись додому і показати мамі пряники — сам купив,—-але як міг він пройти мимо, коли цуценя так скавучить,—ніби просить про допомогу?
Хлопчик перейшов на другий бік вулиці і зразу ж побачив цуценя. Воно застряло між двома дошками паркана. Угледівши Федька, перестало скавучати, завиляло товстеньким жовтим хвостиком, глянуло на Федька, наче мовило:  „Порятуй мене, будь ласка, порятуй!"
І Федько порятував. Обережно витяг цуценя з щілини, поставив на ноги, погладив його м'якеньку спину. Та  ще  й пряника дав.
— Ну,  на все добре,— сказав і пішов далі.
Але цуценя, швиденько з'ївши пряника, побігло за ним. Воно плигало навколо Федька, махало хвостиком, лягало на живіт, радісно скавучало.
Федько дав йому ще пряник і вже не пішов, а побіг.
Та цуценя наздогнало його, кидалося під ноги, лизало його черевики.
„Це воно пряника хоче", подумав Федько і дав йому ще одного, а потім ще і ще... Хлопчик і незчувся, як в руках у нього залишився порожній кульок.
„Скажу мамі, що сам усе поїв", вирішив Федько. Знову погладив рукою спинку цуценяті  і побіг.
— А де твої цукерки? — запитала мама.
— Я... Мені...— почав було Федя. Але більше нічого сказати не встиг, бо в двері щось зашкрябало.
Мама відчинила і сплеснула руками.
— Що воно? Чиє воно таке гарненьке?
— Моє. Це буде моє. Гаразд, мамо? — сказав Федько з взяв цуценя на руки.
— Що ж, хай живе в нас, якщо хазяїн не знайдеться.
— Ой, мамочко! Я йому молочка дам. Воно хоче пити.
І Федько   розповів   мамі   усе  так,  як   воно було: як порятував він цуценятко, як воно бігло    за    ним і як   він   віддав  йому всі пряники. А сам навіть не покуштував.
Мама не лаяла Федю, Вона тільки засміялася.
Другого дня хлопчик зробив для цуценяти хатку. Назбирав старої цегли, виклав з неї біля сарая 'стіни, а дах зробив з дверцят старої духовки. Зсередини хатку обмазав глиною, постелив трави, щоб було тепло і м'яко.
Свого собачку Федько назвав Дружком. Хлопчик цілими днями не розлучався з цуценям— годував його, купав у   коритці, грався з ним.
Та от одного разу, коли Федько бігав навколо хати, а Дружок ганявся за ним, у двір увійшов сусідський хлопчик Яшко. За те, що він з усіма бився,   його  звали  Якою-забіякою.
— Це моє цуценя,— сказав сердито Яка-забіяка, ухопив Дружка і поніс із двору.
Федько кинувся за ним, але мама зупинила його.
— Коли воно справді Яшкове, хай забирає.
Федько зупинився, заплакав. Він весь вечір поглядав на порожню Дружкову хатинку і не міг стримати сліз.
Та другого дня вранці, коли хлопчик ще спав, у двері щось зашкрябало. Це був Дружок.
Федько зрадів, брав цуценя на руки, грався з ним, бігав по кімнаті, а песик ганяв слідом за ним і дзвінко гавкав.
Та Яка-забіяка знову прийшов і забрав цуценя.
— Я йому так дам, що він і дорогу до тебе забуде, — нахвалявся він.— Я навчу його, щоб він тебе рвав.
Проте й другого дня Дружок утік від Яки-забіяки, і третього, і четвертого, аж поки Яка не дав йому спокою.
Дружок виріс великий і був розумніший за всіх собак. Свого господаря — Федька він возив на санках, носив усе, що давав йому хлопчик, був йому вірним другом. А Яку-забіяку Дружок не визнавав своїм господарем і гавкав на нього, як тільки побачить.