Для молодшого шкільного віку

Пісня тоненької очеретини

Коротенькі оповідання про природу.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1983 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 27.


Фрагменти:


Василь ЧУХЛІБ
ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

ПОВІНЬ

На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.
Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.
— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.
— То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер,— розповідає тато.
Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.
— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка.
Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.
— Це щука ганяє.
За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.
— Отут і нарвемо щавлю,— прип'яв тато човна до корча.— З молодим щавликом борщ смачний!
Тетянка рве щавель у торбинку і раптом до тата:
— Заєць! Он там, у кущі!
Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?
— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами,— примовляв тато, несучи зайця до човна.
Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.
— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата.— Буде з кролями жити...
— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля,— тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.
Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди-сюди косими очицями та як стрибне, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла!

СТАРИЙ ДУБ
Не тільки на Десні повінь, а й у лісі. То ряст попід деревами розцвів, куди не глянь — рожево-сині, бузкові хвилі перекочуються.
Тарасик з Тетянкою ніби не йдуть стежиною, а пливуть серед лісової повені, навкруги роздивляються.
Дерева у весняну вдяганку прибралися, й такі гарні всі: й берези, і клени, й липи. А сосни — ті завжди в однаковому вбранні — навесні, й улітку, і взимку, коли мороз тріщить і завірюха свище.
— Тарасику, а що це з дубом? — зупинилась Тетянка.— Чи не всох?
Усе довкола зелене — і дерева, й галявина. А дуб — у рудому вбранні, шелестить торішнім пожухлим листям.
— Старий уже дуб,— каже Тарасик.— Мабуть, йому ще холодно. Як і дідові Матвію. Бачила — він і зараз у кожусі ходить. Тож і дуб поки що не скидає свого кожуха. А як сонечко дужче пригріє, тоді дуб збадьориться, у зелені шати вбереться.
— І ми знову прийдемо до нього по жолуді?
— Авжеж.
— Цілу торбинку назбираємо! Як торік! — повеселіла Тетянка.— І віднесемо в лісництво.

СТЕЖИНКА
Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежинка неначе взяла її за руку і повела за собою.
Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло.
Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують.
А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.
Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі?
А тут бабуся:
— Онучко, іди-но до хати!
По правді, Тетянці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

ПІВНИКИ НА ВІКОННИЦЯХ
Тетянка й Тарасик прибігли додому, дивляться: хата їхня ніби помолоділа. Це так прикрасили її нові голубі віконниці. А вгорі над кожним вікном тато ще й по дерев'яному півнику прилаштовує.
— Ой, які гарні півники! — замилувалася Тетянка.
— Тепер ви вранці не заспите,— сказав тато.— Півники будитимуть вас.
Тетянка прокинулась, коли всі ще спали. Чи приснилося їй, чи так воно і є — співають півники на віконницях. Один поперед другого гучніше.
— Тарасику,— підійшла вона до братикового ліжка.— Уставай.
Тарасик щось пробурмотів і натягнув ковдру аж на голову.
— Уставай, бо півники уже співають.
— Таке вигадаєш! — відмахнувся Тарасик. Але потім все ж підвівся, сів на ліжку. Прислухався.
А й справді — ніби співають півники на віконницях.

СКРИПОЧКА
Тетянка поливає квіти біля хати, аж Тарасик тут як тут:
— Хочеш послухати музику?
— Хочу.
Тарасик подав Тетянці велику гарбузову квітку, перев'язану травинкою.
— Ось приклади до вуха.
І справді музика! У квітці немовби маленька скрипочка грає!
— Як це ти зробив? — Тетянка й про поливальничку забула.
— А дуже просто,— розказує Тарасик.— Пішов на город, підстеріг, коли бджола у гарбузову квітку залізла. І зачинив її там. Ось і є музика!
— Ти що! — спохмурніла Тетянка.— їй треба з квітки на квітку літати, мед збирати. Давай випустимо бджілку.
— Давай? — погодився Тарасик.
Він розкрив квітку, і з неї враз вилетіла бджола. Покружляла трохи над дітьми і подаленіла. На город чи на пасіку.
А Тетянці й Тарасикові ще довго вчувалося, як грає маленька скрипочка.

ТЕТЯНЧИНІ МАЛЬВИ
Правду мама каже, що в Тетянки сто доріг, сто стежинок на день. А що ж, коли їй хочеться все знати, усе бачити, усюди побувати. Та де б не ходила Тетянка, де б не бігала, не забуває заглянути до сусідки, тітки Ярини. Хоч на хвильку. Бо ж тітка одна живе, і коли не зайдеш, вона рада-радісінька.
— З ким би я оце й утішилась, з ким би й погомоніла про все на світі, як не з тобою! — каже Тетянці.
Ось і знову Тетянка, ще й дверей не причинивши, вітається:
— Доброго дня вам у хату!
— І тобі, дитино, доброго та ясного! — усміхається тітка.— Сідай он на лаві — видно, ніжечки вже стомились — та пиріжки куштуй. З квасолею.
Тетянка куштує, а тітка Ярина тим часом складає у велику валізу якісь пакуночки, вузлики, слоїки.
— А це ви навіщо? — цікавиться Тетянка.
— Надумалася в гості поїхати. Аж у Москву, до Оленки своєї. Вона там агрономом.
— Агрономом? — перепитує Тетянка.— Хіба ж у Москві поле є, таке, як у нас за селом!
— Може, й нема такого поля, але й там агрономи потрібні. Оленка моя квіти розводить. Люду в Москві — море! А квіти і старе, й мале любить. Оце ж я всякого насіння назбирала у себе коло хати — і чорнобривців, і нагідок, і красольки — повезу Оленці.
— То скажете їй, що я вже і читати, й писати вмію. До школи скоро піду.
— Неодмінно про все розповім: яка наша Тетянка розумниця, яка господарочка!
Дівчинка аж зашарілася від похвали. Але пора й далі бігти, он сонечко у вікно заглядає, її кличе.
Та невдовзі захекана Тетянка знову стає на порозі тітчиної хати.
— Ось, візьміть,— простягає щось у жменьці.— Такі гарні мальви у нас були цього літа. Я сама їх поливала. Це насіннячко. Віддасте Оленці. Не забудете?
Тітка Ярина цілує Тетянку:
— Скажу їй — нехай на найвиднішому місці посіє. Щоб усі бачили твої мальви, Тетянко, щоб усі їм раділи.

КАПЦІ ДЛЯ РУДЬКА
Вмостилася Тетянка проти вікна і щось шиє. Так захопилася, що не помітила, як і бабуся до хати зайшла.
— А що це мала швачка мудрує? — наділа окуляри, придивляється.
— Капці для Рудька,— відповідає Тетянка.— Іди, йди сюди, Рудьку, приміряю на твою лапку, щоб не тісні були.
Бабуся тепер зняла окуляри, від здивування, либонь:
— Отаке придумати! Хіба ж котики взуті ходять!
— Е, бабусю,— лукаво дивиться на неї Тетянка,— коли ти Рудьку на лапку наступила, а він занявчав, що ти тоді казала? Не ходи босий!..

ПРО ЗОЛОТИЙ ДОЩ
Дощ сіявся й сіявся, ніби крізь сито. Дрібненький, теплий.
Тетянка сиділа на ганку й чекала, поки дощ перестане. А він не вщухав.
З хати вийшов тато. Поглянув на небо, на струмочки, що дзюркотіли по стежині й губилися в спориші.
— Золотий дощик! — мовив.
— Який же він золотий! — заперечила Тетянка.— Може, голубий чи синій?
— Ні, доню, золотий. Зараз жито-пшениця сили набирається. І кожна дощова краплина — то майбутнє зерня в колоску. Ось настануть жнива, візьму тебе в поле.
Тато в Тетянки такий: як пообіцяє що, не забуде. Час від часу він хвалився мамі й Тетянці:
— Пшеничка вже красується.
— На погоді стало, це добре, саме колос наливаєтьдя.
— Починають хліба половіти...
А Одного дня повіз Тетянку в поле.
З Дівич-гори мотоцикл пірнув у вибалок. Очам відкрився жнивний лан, на ньому — кілька комбайнів.
Під'їхали до одного. «Ни-ва»,— прочитала Тетянка напис на комбайні. З кабіни, що, здавалося, пливла аж під хмарами, помахав їм кашкетом комбайнер Микита Парфенович. Мовляв, усе гаразд.
До комбайна підрулював грузовик. Порівнявся кузовом із схожим на хобот рукавом, що звисав із комбайна. І раптом з рукава сипонуло зерно. Лилося струменем, розсипалося бризками.
— Тату, золотий дощ! — вигукнула Тетянка.
— Авжеж, золотий! — яснів смаглявим обличчям тато.— Краплина в краплину, зернина в зернину.
У кузові сусідський Іванко, голий до пояса, розгортав зерно дерев'яною лопатою. Й немовби купався в золотому дощі.

ЛІСОВА ДИВИНА
Шусь, шусь попід соснами, попід березами — і вже півкошика товстеньких боровичків і у Тарасика, і в Миколки. А від Тетянки гриби чомусь ховаються. Лише одного боровичка знайшла та кілька сироїжок.
— Знаєш що, збирай краще квіти. Принесеш мамі букет,— порадив їй Тарасик.
Квітів у лісі багато. Онде на галявинці золотавіють цмин, звіробій, ліловіє верес, у видолинку цвітуть дикі рожі, деревій. І ще різні квіти, назв яких Тетянка й не знає.
— А це що за дивина! — зупиняється вона навпроти незнайомої квітки.
Над кущем пухнастого листя немовби вежа височіє, усипана великими жовтими квітами.
— Угадала,— сміється Тарасик.— Ця квітка так і називається — дивина. А ще — ведмеже вухо.
— Справді, ці листочки ніби ведмедячі вуха — такі волохаті.
— І заячий холодок у лісі росте, і зозулин льон, і вовчі ягоди,— розповідають Тетянці Тарасик і Миколка.
Набігалися по лісу, можна й перепочити ось на цій сонячній галявинці.
— О, дзвіночки! — вказав Тарасик на квіти, що голубіли неподалік.
Тетянка торкнулася однієї, другої квітки:
— А чому ж вони не дзвонять?
— Бо спочивають зараз. А дзвонять рано-вранці, пробуджують лісових мешканців: «Дзінь-дзень! Годі спати! До роботи! До роботи!» І зайці біжать капусту поливати, білки — по горіхи, дятел кузню відчиняє, мурашки свій дім ремонтують.
Тарасик так цікаво розповідав, що й Миколка заслухався.
А Тетянка сказала:
— Букет мамі й так сподобається. А дзвіночків я не буду рвати. Нехай дзвонять.

БАБИНЕ ЛІТО
Чи буває літо восени? А буває. Тоді, восени, можуть іти надокучливі дощі, віють холодні вітри. Та нараз стає тихо, тепло і сухо.
— Золоті деньки! — каже дідусь.
Тарасик і Миколка допомагають йому зносити гарбузи з городу. Поскидали сорочки й підставляють сонцеві й без того чорні спини.
— І я хочу гарбузи носити! — прибігає до них Тетянка.
— Так бери он того, що на пагорбку.
Тетянка схиляється над бокатим жовтим гарбузом. Та навіть з місця його не зрушить.
Хлопці переморгуються, а в Тетянки на очах сльози.
— То вони жартують,— заспокоює її дідусь.— Ось цей гарбузик по твоїй силі.
— Гей, Тарасе, бабине літо летить! — вигукує раптом Миколка. Хлоп'ята облишають гарбузи і ну гасати по городу.
— Лови! Лови! — ганяються за білим павутинням. Воно пливе і низько, над самими головами, і ген високо, в голубому небі.
Тетянка то несе свій гарбузик, то котить. Врешті віддає його бабусі.
— Там твоє літо полетіло,— каже.
— Літо? Авжеж, полетіло моє літо,— зітхає бабуся.
— А Тарасик і Миколка хочуть наздогнати...
Бабуся пригортає Тетянку:
— Отаке придумали. Ніхто вже мого літа не наздожене. А до вас скільки ще весен зелених, скільки літечок красних прилине!

КРИНИЧКА
У лузі — криничка. Вона тут давно-давно. Хто її викопав — невідомо.
Над криничкою верба схилилася. На гілці глиняний кухлик висить.
Не минають люди кринички. Ось і Тетянка, Тарасик та Миколка ішли з лісу, гриби та ягоди несли. Притомилися, то й завернули до кринички. Верба подала їм кухлика, а криничка пригостила водицею. Чистою, прохолодною, на лугових травах настояною. Як напилися, де й утома поділася.
Усіх щедро напуває криничка: і трактористів, і пастухів, і перехожих. А води в ній не меншає.

КАЛИНОВІ ПЛОМІНЦІ
По лозняку та вільшанику, що за городом, неначе багаття палахкотить. То від червоних кетягів на калинових кущах. Ламати їх саме в пору. Бо ягоди вже прихопив морозець, а від того вони солодшають.
Принесуть діти калину додому, бабуся пов'яже її в пучки і повісить на горищі.
— Кращих ліків, ніж калина та малина, годі й шукати,— каже бабуся.
Як хто простудиться, бува, вона хутенько заварює чай з калиною — з ягодами, листям і гілками. Посьорбаєш того чаю — і простуду ніби рукою знімає. А ще бабуся смачний кисіль з калиною варить, пиріжки пече. А коли ставить другі вікна на зиму, то у міжвіконня кладе калинові пучечки. Взимку лютує надворі мороз, намагається і до хати прошмигнути, розмальовує шибки. А калина палахкотить собі весело: мовляв, не здолаєш, морозе!
Тетянка складає наламану калину на пожухлій траві, а Тарасик вигойдується мало не на вершечку розлогого куща.
— Досить уже! — гукає Тетянка братикові.— Бо й не донесемо.
Тарасик шугає на землю.
— Калині не шкодить, коли її ламають. Навесні вона молоді пагони викидає і стає ще пишнішою. Та оті найбільші кетяги лишимо для снігурів. Прилетять вони взимку сюди і поласують ягодами.
Тарасика й Тетянку майже не видно за оберемочками калини. Здається, ніби два пломінці відірвалися від калинового багаття і пливуть почорнілим осіннім городом до хати.

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ
(Казка)

Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекоту-ха.— Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я...
— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала.— А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?
— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.
— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай.— Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду — аж шибки в селі деренчать.
— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач.
Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.
Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.
— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.
— Бо я нічого не вмію робити,— прошепотіла Очеретина.
— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер.— Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу.
І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.
І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала...
Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку. Вони заслухалися.
Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.
Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.
І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.
Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали,— якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.
Ну, а Вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.


Дата внесення : 16.02.2014     Переглядів: 565     Популярність: 99.46%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky