Василь ЧУХЛІБ
ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ

ПОВІНЬ
На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.
Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.
— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.
— То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер,— розповідає тато.
Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.
— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка.
Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.
— Це щука ганяє.
За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.
— Отут і нарвемо щавлю,— прип'яв тато човна до корча.— З молодим щавликом борщ смачний!
Тетянка рве щавель у торбинку і раптом до тата:
— Заєць! Он там, у кущі!
Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?
— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами,— примовляв тато, несучи зайця до човна.
Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.
— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата.— Буде з кролями жити...
— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля,— тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.
Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди-сюди косими очицями та як стрибне, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла!

СТАРИЙ ДУБ
Не тільки на Десні повінь, а й у лісі. То ряст попід деревами розцвів, куди не глянь — рожево-сині, бузкові хвилі перекочуються.
Тарасик з Тетянкою ніби не йдуть стежиною, а пливуть серед лісової повені, навкруги роздивляються.
Дерева у весняну вдяганку прибралися, й такі гарні всі: й берези, і клени, й липи. А сосни — ті завжди в однаковому вбранні — навесні, й улітку, і взимку, коли мороз тріщить і завірюха свище.
— Тарасику, а що це з дубом? — зупинилась Тетянка.— Чи не всох?
Усе довкола зелене — і дерева, й галявина. А дуб — у рудому вбранні, шелестить торішнім пожухлим листям.
— Старий уже дуб,— каже Тарасик.— Мабуть, йому ще холодно. Як і дідові Матвію. Бачила — він і зараз у кожусі ходить. Тож і дуб поки що не скидає свого кожуха. А як сонечко дужче пригріє, тоді дуб збадьориться, у зелені шати вбереться.
— І ми знову прийдемо до нього по жолуді?
— Авжеж.
— Цілу торбинку назбираємо! Як торік! — повеселіла Тетянка.— І віднесемо в лісництво.

СТЕЖИНКА
Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежинка неначе взяла її за руку і повела за собою.
Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло.
Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують.
А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.
Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі?
А тут бабуся:
— Онучко, іди-но до хати!
По правді, Тетянці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

ПІВНИКИ НА ВІКОННИЦЯХ
Тетянка й Тарасик прибігли додому, дивляться: хата їхня ніби помолоділа. Це так прикрасили її нові голубі віконниці. А вгорі над кожним вікном тато ще й по дерев'яному півнику прилаштовує.
— Ой, які гарні півники! — замилувалася Тетянка.
— Тепер ви вранці не заспите,— сказав тато.— Півники будитимуть вас.
Тетянка прокинулась, коли всі ще спали. Чи приснилося їй, чи так воно і є — співають півники на віконницях. Один поперед другого гучніше.
— Тарасику,— підійшла вона до братикового ліжка.— Уставай.
Тарасик щось пробурмотів і натягнув ковдру аж на голову.
— Уставай, бо півники уже співають.
— Таке вигадаєш! — відмахнувся Тарасик. Але потім все ж підвівся, сів на ліжку. Прислухався.
А й справді — ніби співають півники на віконницях.

СКРИПОЧКА
Тетянка поливає квіти біля хати, аж Тарасик тут як тут:
— Хочеш послухати музику?
— Хочу.
Тарасик подав Тетянці велику гарбузову квітку, перев'язану травинкою.
— Ось приклади до вуха.
І справді музика! У квітці немовби маленька скрипочка грає!
— Як це ти зробив? — Тетянка й про поливальничку забула.
— А дуже просто,— розказує Тарасик.— Пішов на город, підстеріг, коли бджола у гарбузову квітку залізла. І зачинив її там. Ось і є музика!
— Ти що! — спохмурніла Тетянка.— їй треба з квітки на квітку літати, мед збирати. Давай випустимо бджілку.
— Давай? — погодився Тарасик.
Він розкрив квітку, і з неї враз вилетіла бджола. Покружляла трохи над дітьми і подаленіла. На город чи на пасіку.
А Тетянці й Тарасикові ще довго вчувалося, як грає маленька скрипочка.

ТЕТЯНЧИНІ МАЛЬВИ
Правду мама каже, що в Тетянки сто доріг, сто стежинок на день. А що ж, коли їй хочеться все знати, усе бачити, усюди побувати. Та де б не ходила Тетянка, де б не бігала, не забуває заглянути до сусідки, тітки Ярини. Хоч на хвильку. Бо ж тітка одна живе, і коли не зайдеш, вона рада-радісінька.
— З ким би я оце й утішилась, з ким би й погомоніла про все на світі, як не з тобою! — каже Тетянці.
Ось і знову Тетянка, ще й дверей не причинивши, вітається:
— Доброго дня вам у хату!
— І тобі, дитино, доброго та ясного! — усміхається тітка.— Сідай он на лаві — видно, ніжечки вже стомились — та пиріжки куштуй. З квасолею.
Тетянка куштує, а тітка Ярина тим часом складає у велику валізу якісь пакуночки, вузлики, слоїки.
— А це ви навіщо? — цікавиться Тетянка.
— Надумалася в гості поїхати. Аж у Москву, до Оленки своєї. Вона там агрономом.
— Агрономом? — перепитує Тетянка.— Хіба ж у Москві поле є, таке, як у нас за селом!
— Може, й нема такого поля, але й там агрономи потрібні. Оленка моя квіти розводить. Люду в Москві — море! А квіти і старе, й мале любить. Оце ж я всякого насіння назбирала у себе коло хати — і чорнобривців, і нагідок, і красольки — повезу Оленці.
— То скажете їй, що я вже і читати, й писати вмію. До школи скоро піду.
— Неодмінно про все розповім: яка наша Тетянка розумниця, яка господарочка!
Дівчинка аж зашарілася від похвали. Але пора й далі бігти, он сонечко у вікно заглядає, її кличе.
Та невдовзі захекана Тетянка знову стає на порозі тітчиної хати.
— Ось, візьміть,— простягає щось у жменьці.— Такі гарні мальви у нас були цього літа. Я сама їх поливала. Це насіннячко. Віддасте Оленці. Не забудете?
Тітка Ярина цілує Тетянку:
— Скажу їй — нехай на найвиднішому місці посіє. Щоб усі бачили твої мальви, Тетянко, щоб усі їм раділи.

КАПЦІ ДЛЯ РУДЬКА
Вмостилася Тетянка проти вікна і щось шиє. Так захопилася, що не помітила, як і бабуся до хати зайшла.
— А що це мала швачка мудрує? — наділа окуляри, придивляється.
— Капці для Рудька,— відповідає Тетянка.— Іди, йди сюди, Рудьку, приміряю на твою лапку, щоб не тісні були.
Бабуся тепер зняла окуляри, від здивування, либонь:
— Отаке придумати! Хіба ж котики взуті ходять!
— Е, бабусю,— лукаво дивиться на неї Тетянка,— коли ти Рудьку на лапку наступила, а він занявчав, що ти тоді казала? Не ходи босий!..

ПРО ЗОЛОТИЙ ДОЩ
Дощ сіявся й сіявся, ніби крізь сито. Дрібненький, теплий.
Тетянка сиділа на ганку й чекала, поки дощ перестане. А він не вщухав.
З хати вийшов тато. Поглянув на небо, на струмочки, що дзюркотіли по стежині й губилися в спориші.
— Золотий дощик! — мовив.
— Який же він золотий! — заперечила Тетянка.— Може, голубий чи синій?
— Ні, доню, золотий. Зараз жито-пшениця сили набирається. І кожна дощова краплина — то майбутнє зерня в колоску. Ось настануть жнива, візьму тебе в поле.
Тато в Тетянки такий: як пообіцяє що, не забуде. Час від часу він хвалився мамі й Тетянці:
— Пшеничка вже красується.
— На погоді стало, це добре, саме колос наливаєтьдя.
— Починають хліба половіти...
А Одного дня повіз Тетянку в поле.
З Дівич-гори мотоцикл пірнув у вибалок. Очам відкрився жнивний лан, на ньому — кілька комбайнів.
Під'їхали до одного. «Ни-ва»,— прочитала Тетянка напис на комбайні. З кабіни, що, здавалося, пливла аж під хмарами, помахав їм кашкетом комбайнер Микита Парфенович. Мовляв, усе гаразд.
До комбайна підрулював грузовик. Порівнявся кузовом із схожим на хобот рукавом, що звисав із комбайна. І раптом з рукава сипонуло зерно. Лилося струменем, розсипалося бризками.
— Тату, золотий дощ! — вигукнула Тетянка.
— Авжеж, золотий! — яснів смаглявим обличчям тато.— Краплина в краплину, зернина в зернину.
У кузові сусідський Іванко, голий до пояса, розгортав зерно дерев'яною лопатою. Й немовби купався в золотому дощі.

ЛІСОВА ДИВИНА
Шусь, шусь попід соснами, попід березами — і вже півкошика товстеньких боровичків і у Тарасика, і в Миколки. А від Тетянки гриби чомусь ховаються. Лише одного боровичка знайшла та кілька сироїжок.
— Знаєш що, збирай краще квіти. Принесеш мамі букет,— порадив їй Тарасик.
Квітів у лісі багато. Онде на галявинці золотавіють цмин, звіробій, ліловіє верес, у видолинку цвітуть дикі рожі, деревій. І ще різні квіти, назв яких Тетянка й не знає.
— А це що за дивина! — зупиняється вона навпроти незнайомої квітки.
Над кущем пухнастого листя немовби вежа височіє, усипана великими жовтими квітами.
— Угадала,— сміється Тарасик.— Ця квітка так і називається — дивина. А ще — ведмеже вухо.
— Справді, ці листочки ніби ведмедячі вуха — такі волохаті.
— І заячий холодок у лісі росте, і зозулин льон, і вовчі ягоди,— розповідають Тетянці Тарасик і Миколка.
Набігалися по лісу, можна й перепочити ось на цій сонячній галявинці.
— О, дзвіночки! — вказав Тарасик на квіти, що голубіли неподалік.
Тетянка торкнулася однієї, другої квітки:
— А чому ж вони не дзвонять?
— Бо спочивають зараз. А дзвонять рано-вранці, пробуджують лісових мешканців: «Дзінь-дзень! Годі спати! До роботи! До роботи!» І зайці біжать капусту поливати, білки — по горіхи, дятел кузню відчиняє, мурашки свій дім ремонтують.
Тарасик так цікаво розповідав, що й Миколка заслухався.
А Тетянка сказала:
— Букет мамі й так сподобається. А дзвіночків я не буду рвати. Нехай дзвонять.

БАБИНЕ ЛІТО
Чи буває літо восени? А буває. Тоді, восени, можуть іти надокучливі дощі, віють холодні вітри. Та нараз стає тихо, тепло і сухо.
— Золоті деньки! — каже дідусь.
Тарасик і Миколка допомагають йому зносити гарбузи з городу. Поскидали сорочки й підставляють сонцеві й без того чорні спини.
— І я хочу гарбузи носити! — прибігає до них Тетянка.
— Так бери он того, що на пагорбку.
Тетянка схиляється над бокатим жовтим гарбузом. Та навіть з місця його не зрушить.
Хлопці переморгуються, а в Тетянки на очах сльози.
— То вони жартують,— заспокоює її дідусь.— Ось цей гарбузик по твоїй силі.
— Гей, Тарасе, бабине літо летить! — вигукує раптом Миколка. Хлоп'ята облишають гарбузи і ну гасати по городу.
— Лови! Лови! — ганяються за білим павутинням. Воно пливе і низько, над самими головами, і ген високо, в голубому небі.
Тетянка то несе свій гарбузик, то котить. Врешті віддає його бабусі.
— Там твоє літо полетіло,— каже.
— Літо? Авжеж, полетіло моє літо,— зітхає бабуся.
— А Тарасик і Миколка хочуть наздогнати...
Бабуся пригортає Тетянку:
— Отаке придумали. Ніхто вже мого літа не наздожене. А до вас скільки ще весен зелених, скільки літечок красних прилине!

КРИНИЧКА
У лузі — криничка. Вона тут давно-давно. Хто її викопав — невідомо.
Над криничкою верба схилилася. На гілці глиняний кухлик висить.
Не минають люди кринички. Ось і Тетянка, Тарасик та Миколка ішли з лісу, гриби та ягоди несли. Притомилися, то й завернули до кринички. Верба подала їм кухлика, а криничка пригостила водицею. Чистою, прохолодною, на лугових травах настояною. Як напилися, де й утома поділася.
Усіх щедро напуває криничка: і трактористів, і пастухів, і перехожих. А води в ній не меншає.

КАЛИНОВІ ПЛОМІНЦІ
По лозняку та вільшанику, що за городом, неначе багаття палахкотить. То від червоних кетягів на калинових кущах. Ламати їх саме в пору. Бо ягоди вже прихопив морозець, а від того вони солодшають.
Принесуть діти калину додому, бабуся пов'яже її в пучки і повісить на горищі.
— Кращих ліків, ніж калина та малина, годі й шукати,— каже бабуся.
Як хто простудиться, бува, вона хутенько заварює чай з калиною — з ягодами, листям і гілками. Посьорбаєш того чаю — і простуду ніби рукою знімає. А ще бабуся смачний кисіль з калиною варить, пиріжки пече. А коли ставить другі вікна на зиму, то у міжвіконня кладе калинові пучечки. Взимку лютує надворі мороз, намагається і до хати прошмигнути, розмальовує шибки. А калина палахкотить собі весело: мовляв, не здолаєш, морозе!
Тетянка складає наламану калину на пожухлій траві, а Тарасик вигойдується мало не на вершечку розлогого куща.
— Досить уже! — гукає Тетянка братикові.— Бо й не донесемо.
Тарасик шугає на землю.
— Калині не шкодить, коли її ламають. Навесні вона молоді пагони викидає і стає ще пишнішою. Та оті найбільші кетяги лишимо для снігурів. Прилетять вони взимку сюди і поласують ягодами.
Тарасика й Тетянку майже не видно за оберемочками калини. Здається, ніби два пломінці відірвалися від калинового багаття і пливуть почорнілим осіннім городом до хати.

ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ
(Казка)
Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекоту-ха.— Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я...
— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала.— А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?
— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.
— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай.— Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду — аж шибки в селі деренчать.
— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач.
Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.
Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.
— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.
— Бо я нічого не вмію робити,— прошепотіла Очеретина.
— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер.— Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу.
І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.
І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала...
Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку. Вони заслухалися.
Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.
Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.
І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.
Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали,— якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.
Ну, а Вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.