Михайло ЦЕХМЕЙСТРУК
ПИРІЖКИ З КАРТОПЛЕЮ

БЕРІЗКА
Сьогодні Оксана встала рано-ранесенько. Вмилась, причепурилась. Одягла нову суконьку, панчішки та й побігла з кошиком у руках до гаю по гриби.
— Ой, а бантик забула зав'язати в кіски,— зажурилась мала. Біжить вона через поле до гаю, а назустріч метелик їй летить, рожевими крильцями тріпоче.
«Як негарно цій дівчинці без бантика»,— подумав метелик і тихенько сів їй на голівку.
Перші   в   гаю    прокинулися    молоді    клени   й   закивали вітами:
— Гляньте, яка гарна берізка виросла між нами за ніч! Звечора її тут не було,— загомоніли дерева, побачивши Ок-санку.
— Маємо сестричку...
У торішньому посохлому листі дрімали маленькі грибки, що тільки народилися цієї ночі. Вони розворушили буре листя й примружилися від яскравого сонця. Побачили дівчинку, й від подиву аж капелюшки в них перехилилися набік:
— Гляньте, берізка пішла.
— Куди ж ти, берізко? — зашелестіли їй услід зелені клени.
Клени й грибки не знали, що мати пошила Оксанці зелену суконьку, а тато купив білі панчішки.

ДОЩИК
Так було гарно зранку. В небі ні хмаринки, тільки прудкі ластівки вилися над хатою. А під обід з-за обрію виповзла сиза хмара й посунула на село. Зненацька сліпучі блискавки розкраяли небо навпіл, й грізно загуркотів грім.
«Гу-гу-гу-гу!» — покотилось навколо.
Хмара злякалася й заплакала, на землю заплюскотіли теплі краплини.
— От і дощик пішов! — весело каже мама.
— А куди він пішов? — спитала Оксанка.
— На лани пішов, на ячмінь, пшеницю і на всяку пашницю,— відповіла мама. Оксанка замислилась.
— А до тітки Марії піде дощик?
— Піде і до тітки Марії. Дощик скрізь ходить,— погладила мама доньку по русявій голівці.
«У неділю піду до тітки і побачу дощик»,— вирішила Оксанка.
Тітка Марія саме поралась на городі, коли біля воріт з'явилася Оксанка.
— Добрий день, тітко Маріє!
— Добрий день, Оксанко! Заходь сміливіше, Рябко прив'язаний.
Оксанка зайшла на подвір'я й спитала:
— Тітко, у вас був дощик?
— Аякже, позавчора був.
— А де ж він? — спитала дівчинка.
— Так он де! — показала тітка на калюжу, на веселе зелене листя довкола.

СУНИЦІ
Теплий вітер гойдає верхів'я дерев — і на галявині витанцьовують сонячні зайчики. Стриб-стриб по травиці-мура-виці, по лапатому листі суниць.
Під листям граються у піжмурки червоні ягідки. Там вирине і заховається, там...
— Ку-ку!.. Ку-ку!.. Де ви? — бавиться з ними зозуля.
Із гущавника вилетіла сорока-білобока й сіла на ліщину, їй так хочеться покуштувати ягідок.
— Стре-ке-ке! Де-де-де? — допитується вона.
— Ку-ку!.. Ку-ку!..— застерігає зозуля, і ягідки ховаються під листя.
Та ось на галявину прийшла дівчинка Оксанка. Сорока злякалась і полетіла геть.
Обійшла Оксанка галявину й засмутилася:
— Нема ягідок — саме листя.
Нахилилась вона за квіткою, а з-під листя — ку-ку!..— з'явилася ягідка.
— Ось де ви! — зраділа дівчинка.
Прогорнула листя, а під ним стільки суниць...
Швидко назбирала великий пучок пахучих ягідок і пішла додому. Йде, скубе по одній — та в рот.
Побачила мама в доньчиних руках самі хвостики:
— А де ж ягідки?
— Вони були дуже смачні...— збентежилася Оксанка.

КОВАЛІ
Не встигло сонечко піднятися над селом та позбирати на квітах роси, як дядько Григір прийшов до кузні.
Він швидко роздмухав у горні багаття, взяв шматок заліза й поклав у вогонь. Коли залізо стало жовтогаряче, дядько вихопив його кліщами з вогню, поклав на ковадло й щосили вдарив по ньому молотом.
Дзень-дзінь! Дзень-дзінь! — весело розлилося над сонною вулицею.
На тополі стрепенулася.зозуля:
— Хто це так рано до праці взявся? — здивувалась вона, приглядаючись крізь оксамитове листя.
Дзень-дзінь! Дзень-дзінь! — линуло з колгоспного подвір'я.
— Та це ж дядько Григір у кузні вже трудиться,— здогадалася нарешті зозуля.— Треба йому допомогти.
Ку-ку! Ку-ку! — задзвеніло над левадою.
— От які вправні ковалі, дружно працюють,— щиро всміхалися люди, йдучи на роботу.
Незабаром дядько Григір змахнув з чола піт і кинув на долівку гарячу сапу. Потім знову полинуло:
Дзень-дзінь! Дзень-дзінь!
Ку-ку! Ку-ку!
Отак у гурті працюється легше й веселіше.

НА ПОДВІР'Ї
На подвір'ї приблудилося мале смугасте кошеня. Перший помітив його злющий гусак Задавака:
— Ти чото-го-го с-с-с-юди забрело? ІІІ-ш-ш-вид-ш-ш-е щезай звід-с-с-си! — засичав Задавака.
Кошеня вигнуло дугою спину й фиркнуло:
— Ти, лапатий, не дуже задавайся, бо...
— Га-га-га! Ти ще й фиркаєш на мене? — налетів Задавака на кошеня й боляче довбонув його дзьобом по спині.
Кіт Мурчик, що лежав на осонні, підвівся, поправив лапою вуса й підійшов до Задаваки:
— А ти не чіпай малого, бо залишишся без хвоста! — грізно дряпнув Мурчик землю пазурами в Задаваки перед дзьобом.
— Я-я-я ж ніч-ч-ч-ого,— злякано забелькотів Задавака, задкуючи до хліва.
— Отож ніколи не чіпай слабшого за себе,— сказав Мурчик і пішов по стежці.

КАТРУСЯ СПИТЬ
— Лю-лі, лю-лі, спи маленька, лю-лі! — гойдає Оксанка ляльку Катрусю. В Катрусі біляві кіски, голубий бантик і голубі очі. Але вона дуже вередлива — не хоче спати.
— Лю-лі, лю-лі! — наспівує Оксанка.
Нарешті  Катруся заснула. Спить. У кімнаті тихо-тихо...
— Няв! Я хочу молока! — просунувся в двері котик Мурчик.
Оксанка хмурить бровенята:
— Т-с-с-с! Тихо будь, Мурчику, не збуди мені Катрусю.
Мурчик розуміє і м'яко ступає лапками.
До кімнати вбігає рудий Вітя:
— А в мене живий жук...
— Т-с-с-с! — тулить Оксанка пальчик до губів і очима показує на Мурчика, котрий нечутно скрадається до кутка.
— Що, миша?—тихо шепоче Вітя.
— Ні-і! Катруся спить...

ГОЙДАЛКА
Прийшов у дитсадок Петриків дідусь. Він обтесав і глибоко закопав два стовпи, закріпив угорі поперечину і приладнав до неї на двох вервечках гойдалку, схожу на велике крісло.
— Ну, хто найсміливіший, сідайте! — запросив дідусь.
— Я! Я! — діти гуртом кинулись до гойдалки.
— Еге, видно, боягузів серед вас нема,— задоволено мовив дідусь.
— Це моя гойдалка,   моя! — заверещав Петрик, вхопившись за вервечки.— Мій дідусь її зробив... Моя...
— Е, ні, Петрику,— нахмурився дідусь.— Це гойдалка для всіх. Всі будете гойдатися по черзі.
Першими дідусь посадив у гойдалку Наталю й Оксанку.
Гойдалка радісно злетіла вгору. Петрик гойдався останній.

ПИРІЖКИ  З  КАРТОПЛЕЮ
Мама пекла пиріжки з картоплею. Оксанка дивилася, як у печі палали дрова. За ними, на черені, було видно невеличкі пиріжки з білого пшеничного тіста. Полум'я коливалося, підстрибувало, і пиріжки від того рум'яніли.
— Мамо, вони засмагають, як я від сонечка над річкою,— сказала Оксанка.
А пиріжки вже смачно пахли. Оксанці хотілося покуштувати смаглявого пиріжка і вибігти на берег, де багато піску, а ще хотілося, щоб мама увечері сказала: «Ти, Оксанко, засмагла, як той рум'яний пиріжок».

ЛАСТІВ'ЯТА
Прилетіли здалеку білогруді ластівки та й звили собі гніздечко в Оксанки над вікном. Щодня, як зійде сонечко, прокидаються ластівки й щебечуть:
— Ців-ців-ців! Ців-ців-ців! Доброго ранку, Оксанко!
Мама гнівається на них:
— Акиш-ш! До ставу летіть, мені доню не будіть, Полинули ластівки над водою комах ловити, своїх діток-ластів'ят годувати.
А тут з'явилася ворона стара. Сіла на гілку черешні проти вікна та:
— Кра! Кра! Кра! Оксанці вставати пора.
— Геть лети, рано доню не буди,— прогнала мама ворону.
Прокинулася Оксанка, встала з ліжка й до вікна. А над ним ластів'ятка з гнізда визирають, дзьобики порозкривали:
— Цінь-цінь-цінь! Їсти хочемо!
— Мамо, вони молочка просять,— показала пальчиком Оксанка.
— Ластівки не п'ють молока,—усміхнулася мама.— Давай будемо одягатися та підемо в дитсадок. Там тітка Неля казку цікаву розкаже про коника-стрибунця.
— Мамо, а чого ластів'ята в гнізді сидять і не літають? — спитала дівчинка.
— Вони ще малі. А до осені виростуть і полетять за море у теплі краї.
— А я теж до осені виросту? Теж полечу?
— Ти ж не ластів'ятко — дівчинка.
— Я полечу літаком у Київ до бабусі,— втішилась Оксанка.