Анатолій ХОРУНЖИЙ
ДУЖЧИЙ ЗА ОКЕАН

Олександрові Костюченку, журналіст і другу, присвячую

1
Я давно почуваю себе винуватим перед Одесою.
Моя мати, живучи за сотні кілометрів від цього міста, на Катеринославщині, у травні 1916 року вирушила до Одеси побачитися з чоловіком, показати дитину перед тим, як солдатів 46-го стрілецького полку кинуть в окопи тодішньої війни. Не просто було затурканій селянці дістатись до Одеси, напитати казарму і серед тисяч людей розшукати чоловіка-солдата.
Стояли теплі, сонячні дні; дзоє молодих з дитиною на руках ходили по вулицях, роздивлялися будинки і вивіски, на одній прочитали: фо-то-гра-фія. Від того давнього часу по сьогодні в хаті моїх батьків, де б не жили (їм тепер обом за вісімдесят), у старих рамцях на стіні висить фотографія з фірмовим відтиском на картоні: «Кабінет портраіт». Жінка в довгій рясній спідниці, у темній, із складками на грудях, кофті, запнута білою хусткою, з малям на колінах і солдат — у мундирі на чотири ґудзики, в картузі з кокардою, на штанах латка вище коліна, літери «Од» на чистих погонах.
Після побачення в Одесі рядовому стрілецького полку випали фронти, поранення, госпіталі, знову бої, холод позицій; жінці з малою дитиною в селі — убогі жнива на своїй ниві, замерзлі вікна хати, виглядання-сподівання й щастя зустрічі з годувальником.
Минали роки, десятиліття. Батьки й понині розповідають про Одесу, повиваючи її казкою моря. Того травня Одеса подарувала їм щось тривке й сильне на їхнє довголіття, мені — повторювані ними спогади.
Я люблю Одесу. Майже щоліта буваю у письменницькому Будинку творчості на вулиці Амундсена, де сходинки до моря прорізані в рудій кручі, а по другий бік, за огорожею,— поле. Скільки б люду не стікалося влітку до цього міста, у нього стає на всіх сонця і моря. Залишаючи Одесу, ми беремо від неї гарний настрій і надію повернутися наступного літа. Місто розростається, просторішає, оновлюється: від Морського вокзалу до Зеленого мису непривітні, мов руїни, старі урвища згладжено бульдозерами, і берег став розлогим, з мальовничими терасами й доріжками.
Одеса... Як забути твої лагідні, тихі вечори, подихи прохолоди, шурхіт хвиль у сутінках, людські потоки на вулицях і відблиски недремного маяка на нічному морі!.. Місто, море, і раптом — молода людина з посивілим буйним волоссям...
Одна недавня зустріч з моряком Одеського пароплавства дала мені можливість заглянути в душу Одеси. Так під час прогулянки на лайнері ми, схилившись на борт, втопивши погляд у глибінь, пронизану променями сонця, раптом усвідомлюємо, яка чарівна і водночас страшна краса моря.

Чому в нас так мало пишуть про далекі плавання? Може, в наші дні менше, ніж колись, морських пригод? А може, потужні двигуни, залізні корпуси і надійні засоби зв'язку сучасних кораблів виключають захоплення морськими сюжетами, такими навіть, як «людина за бортом»?
Людина за бортом... Коли ці слова радіокличу б'ються над океаном, людину уже взяли у свою владу хвилі... А корабель-земля щомиті даленіє і стає все менше і менше. Людина, охоплена жахом, пливе за судном. Адже товариші спохватяться: «Полундра! Де наш моторист?»
Отак несподівано, як обрив надійного якоря, сталося подібне і з тобою, Валерію. Ти опинився в океані, на хвилях шторму, а твої товариші, твої обов'язки і сподівання лишилися на кораблі. Як поєднати їх?
Валерій, звичайно ж, у перші хвилини всю силу вкладав у змахи рук, сягаючи ними якомога далі.
— І тут я наштовхнувся на щось шорстке й податливе, схоже на колоду, оброслу черепашками...
Діти — вони бавились у кімнаті біля нас — одразу випустили з рук іграшки, приготувалися слухати. Дружина обернулась до чоловіка.
Валерій замовк. На підлогу з тонкого родинного альбому посипались фото.

2
Слава про мужній вчинок моряка розкочується далеко. Вона приваблює, інтригує, як морський берег після шторму. Тим берегом я прийшов до твого дому, Валерію. Моряки й авіатори не люблять переповідати події, які ставили їх на край життя. Однак, коли твоя поведінка запала людям у пам'ять, коли знаходять твій дім на Добровольського, аж за Лузанівкою («Так що ти, Валеро, натворив, що про тебе пишуть у газетах?»), мусиш розповідати, згадуючи Індійський і Атлантичний, В'єтнам і Кубу, Сінгапур і Канаду.
І той рейс під час шторму, і знайомство з акулами.
Я знайшов Валерія дома, в колі родини. Слухав його, а мені все вчувався ще чийсь голос. Далекий якийсь нічий голос. Певно, озивалось враження від недавно прочитаного. То була історія з моряком, подібна до історії з Валерієм. Хіба лише йому довелося боротися за життя серед штормових валів?
— Не забувай, Валеро, про них,— дружина кивнула на дітей.— Не обмовся й словом.
Він нахилився, щоб підняти з підлоги фото. Маринка й Сер-гійко повзали по килимку, хапали знімки, сперечалися. Ось Галина — тоненька дівчина у формі учня ремісничого училища, ось вони удвох, далі всією родиною. А це — він на різних континентах; ось на великій площі, в кінці якої височить Ей-фелева вежа, у модному костюмі, джемпері, на грудях — експонометр. Ось Валерій серед чорнявих білозубих в'єтнамських хлопчиків.
Під час розмови діти раз у раз підходили до батька, він усміхався, брав їх на руки, Сергійко злягав йому на плечі, обіймав — так можна відчути, який батько дужий. Вони тепер були всі разом, а він розповідав про далекий штормовий океан, серед якого був один-однісінький. Океан силкувався поглинути його, і хижаки кружляли довкола, розсікаючи плавниками воду.
Підемо до моря, Валеро! Нехай у нашу розмову влітає гарячий південний низовик, б'ють розгонисті хвилі і вільно переповідається правда про те, що відбулося в Індійському, на хисткому острівці твоєї надії.
Ні, він спершу розповість дещо дома. Йому тепер особливо дорогі молоді берізки під вікном і невмовкна приморська траса, по якій мчать автомобілі, зникаючи в степу. Десь там, у степах, його рідне Запоріжжя.

3
— З того рейсу я повернувся як пасажир на літаку Владивосток—Одеса. Було це рано-вранці, місто ще спало. Вийшовши з таксі на вулиці, я відчув, що не маю сил дійти до свого будинку.    Перед    дверима    квартири    моя    порожня    сумка здалася такою важкою, що довелось її опустити на підлогу. Пролетів тисячі кілометрів і не позбувся жахів, які тепер мене переслідували. Минулої ночі я, задрімавши в літаку, закричав на весь салон: страх і тут наздогнав мене. А зараз я не одва-жувався підняти руку до дзвоника. Звичайне життя до мене, спустошеного океаном, поверталось дуже повільно; його належало пити по краплі, а воно ось усе: рідне місто, за дверима — Галина, діти, домашній світ.
У школі я дружив із старшими за себе: у них, мабуть, усе було цікавішим, ніж у ровесників. Мій сусід Олекса завжди носив портфель, набитий планочками, інструментом. Одного разу він сказав: «Пішли до мене»,— певно, примітив, як задивляюсь на його портфель. Дома Олекса показав свої малюнки, власні конструкції. На столику лежав каркас майбутнього маленького приймача. Олекса захоплено перебирав усе і говорив, говорив. Після тих одвідин я часто бував у нього. Якось він поклав переді мною на тарілку великого смугастого кавуна, вказав на папір, фарби, пензлі і сказав: «Ану змалюй!» Я псував, міняв аркуші, сердився на себе, але щось таки вийшло. Олекса похвалив малюнок. Іншим разом послав мене з мольбертом до Дніпра: «Утни етюдик з яхтами». Воду я схопив легко, а вітрильник ніяк не давався. Тканина вітрила, коли я розглядав її зблизька, вражала своєю грубою сірістю, латками, швами, на відстані була зовсім іншою, легкою. Олекса після того виклав свої міркування про значення відстані. «Вона скрадає непривабні, власне, нехарактерні деталі... Квіти я малюю лише зблизька. У пейзажі важливий основний кольоровий тон, деталізація тут зайва; обличчя, як і квіти, вимагають такої відстані, щоб вони, зображені, пахли, щоб хотілося до них торкнутись пальцем. Обличчя і квіти принаджують людину найтоншими рисами».
Нащо мені була тоді твоя «школа», Олексо? Що і як ми бачимо — це я збагнув тепер. Серед океану я відчував своїх близько, дивився в їхні очі, а в ці хвилини, перед домашніми дверима, боявся їхнього голосу. Я натиснув на дзвоник.
— Хто?
Ледве відповів Галині.
Три тижні тому я попрощався з нею, вирушаючи в шестимісячне плавання. Вона якось сказала мені: «Коли ти в плаванні, я кожного дня бачу тебе, уявляю там, де ти перебуваєш». Для неї я сьогодні був у Сінгапурі.
— Валера! Що сталося?
Я вигадав, що перехворів на страшний грип.
— Ти мені так і снився. Тонув, і чомусь тебе не рятували.
— Рятували!
— Ти справді тонув?..
У мене запаморочилась голова, перед очима попливли обличчя.
Цього разу я не привіз додому ні подарунків, ні гостинців. Сам не знав, куди себе подіти. Забави з дітьми, ласкаві слова дружини не розвіювали моєї пригніченості, скутості. Навіть на поклик я не одразу відгукувався. Галина дивилась мені в очі: по щоках у неї текли сльози.
— Валеро, це не ти! Що з тобою скоїлось, любий?
Отже, океан ще не покинув мене, люто тримав у полоні мою свідомість.
— Розповідай мені все-все до капелиночки. Тобі полегшає, Валеро.
І я знову перебув ті чотири години серед хвиль, і мені трохи розвиднилося.

4
О море, ти ніколи не станеш буденною, топтаною землею і довічно скорятимешся тільки мужнім і сильним!
Валерій мусив би зректися своєї раз і назавжди обраної професії. Після того він не міг чути прибою, сприймати морської далечини; хвилі, здавалось, підмивали під ним грунт, і він боявся їх.
Галина працювала на пристані в Лузанівці, видавала човни відпочиваючим. Цілий день на сонці, в тривозі. Валерій уранці відводив у садочок дітей, повертавсь і всідався біля вікна. Дивився на автомобілі. Йому було приємно уявляти, як він на одному з них від'їздить у своє Запоріжжя, спиняється біля будиночка, входить у нього і бачить батька, якого вже нема в живих.
Рід Косяків почався на Дніпрі. Певно, і прізвище вони дістали від часто вживаного рибальського вислову. «Як заженемо косяк у затоку... Як візьмемо цілий косяк сітями — дуби по самі борти осідають». З війни Михайло Косяк повернувся при-орденах і медалях. Дружина народила хлопчика і невдовзі померла. Сім років було Валерію, коли батько одружився вдруге. Двоє своїх дітей привела вдовиця в Михайлів дім над широкою рікою. Чи так велося, чи, може, тільки так здавалося Валерію: вся дитяча праця по дому і найдальша стежка випадали йому. А рідну матір любив дуже; носив при собі її фотокартку, взимку обмотував шию маминою барвистою хусткою. Батько помічав, як від необережного слова у синових очах купчився смуток. Коли у вільну годину йшов до Дніпра з веслами й вудлищами, неодмінно брав на човна й сина. Отут уже розкошував хлопчина! Купався, пірнаючи аж до дна («Тату, ось!» — лунав голосок, а рука вистромлювалась над водою, чавлячи у жмені зелену муляку), ганяв човном по затоках; коли всідалися до риболовлі — поруч з батьковим дугою вигиналось і синове удлище.
Одного разу — Валерій це запам'ятав на все життя — вони стояли метрів за десять від берега на «якорі» в чеканні кльову, коли хтось із пляжників, які перепливали на косу, заволав: «Рятуйте!» Бачили всі, як то зникала під водою, то виринала голова. Батько не встиг остерегти Валерія, як його вже підхопила й понесла течія. Довелося Михайлові просити сильніших, щоб допомогли обом підліткам прибитися до човна.
— Навіжений! — гримав батько.— Ти що, дужчий за Дніпро?
— Я вже допливаю до самої середини... Це при вас я трохи розгубився.
— До жаб пішли б обидва. Герой!
Валерій дивився на батька і не вірив, що таке могло б статися.
Кінчав десятирічку. Якось увечері за столом повели розмову, куди йому вступати.
— Сам знаю, куди піду,— спідлоба зиркав на старших Валерій.— Вчитимуся на моряка в Одесі.
Діти засміялися:
— Моряк — з печі бряк...
Хлопець хнюпився, руки свербіли від поту, у м'язах грала сила — Валерій уже вправно фехтував на рапірах. Батько проводжав сина до Одеси.
— Вода визнає тих, що підкидають гирі. У нашому полку один був на фронті. З моряків. Грався гирями, як грушами.
Валерій сопів і мовчав.
— Провалять на екзаменах — вертайся додому. Ти в мене, сину, один.
— Припливу, тату, по Дніпру під самий дім.
Через два роки Валерій вийшов у море на судні мотористом. За кілька рейсів обкружляв світ, побачив чужі порти, міста... Вдихнув океанської широти, пізнав людей у штормах. Звикся до жароти машинного відділення, навчився придивлятись до тих, хто поруч. Згодом одружився, і ось уже — сім'я! Приїхав батько провідати. Онуків пестив, приносив іграшки і все шукав нагоди погомоніти з сином наодинці.
Сходили до порту, Валерій показав свій теплохід, познайомив з товаришами.
— Земля, тату, не така вже й велика, як дехто гадає. І на ній усьому є край — воді й суходолу. Вийдемо у плавання: океан жене хвилі, наче ніщо й ніде їх не зупинить. Погуркотить наш мотор чотири-п'ять днів — і ось уже берег. Ну, міркуємо, тут велика земля розляглася. Та пропливеш кілька годин — і вже її не видно, одні чайки кружляють... Планета вже освоєна. Шанувати б її і все людям показувати.
— Ти мені про своє, я тобі своє. Планета стала тобі своєю, а життя свого в тебе немає... Якесь воно ніби не твоє. У Запоріжжі працював би на причалі, біля води й дома.
Валерій заговорив про велику довіру морякові, похвалився, що просто в океані його прийняли в партію. «Один я з нашого роду на такій видноті в людей». Батько кликав сина в Запо-
Тоді бачились востаннє. І нині до батька озивалась розбурхана душа моряцька. «Розлука, тату, життя не перериває. Ось коли океан висотав з мене сили — як бути? Але ви дали мені міцне серце, спасибі вам».
Ходімо, Валерію, до моря.

5
І знову повертався в ті чотири години свого життя, щоб перестраждати їх. Йому, помітив я, вже хотілося до моря. Бачити його, дихати солоним вітром.
Ми йшли понад урвищами. Кущі дерези тримались корінням виступів кручі; під ноги слалася суха стежка, у тріщини шугали сірі, як земля, ящірки. Внизу, на вимитій, білій гальці, гасли хвилі, і їхнє ритмічне «шу-ух», мов дихання, відбивалось в яругах.
Валерій раз у раз обертався обличчям до синього моря, наче надивлявся.
— У тому плаванні все якось відразу склалося проти мене. Перед самим виходом у рейс несподівано перевели на інше судно. Наш «Брацлав» затримувався в порту, а на теплоході «Капитан Вислобоков» раптово вибув моторист. Викликали, попросили, і я подався додому за сумкою. Хлопців з «Вислобо-кова» я знав, але переміна команди вносить у поведінку й почування людини якусь мішанину вражень, сум'яття. З виходом у море це діймає особливо.
Перед відплиттям я щоразу вибігав з машинного відділення на корму, протовплювався між людей, які облягли борти, нашукував серед проводжаючих Галину. Вона стояла з подругами на самому краю причалу у плащику, дивлячись угору. Мені з висоти було чітко видно її обличчя — вона дивилась, шукала мене, і воно світилось, як сонечко. Усмішка і здійнята на прощання рука твоєї коханої — без цього відпливати в далекий рейс просто неможливо.
Година відчалювання для нас дуже коротка. Мотаєшся сюди-туди, а хочеться постояти й ще, ще подивитись. Галина передала мені через Володю Струтеня — він сходив по трапу на берег — талісман на щастя. Старий талісманчик, який супроводжував мене на «Брацлаві», на новому кораблі вже «не діяв». Моряки здавна приросли до звичаїв і традицій своїх безстрашних предків — бородатих підкорювачів океанських просторів. Та, зрештою, все, що додає віри в себе, морякові не зашкодить. Дрібничка — вишивочка, ключик, фото — співіснують з найвищими переконаннями й добрими звичаями. Я теж узяв з собою у плавання «божка», хоч пам'ятав, як іще дві тисячі років тому (хтось записав це!) єгипетський матрос, переживши катастрофу, сказав: «Я був викинутий хвилею на острів. Я провів на ньому три дні в самотині, і лише моє серце було моїм супутником».
Про життя мореплавців я читав багато, і, знаєте, очевидно, мені потрапляли книжки, які дечому вчили. Захоплювався пригодами з дельфінами й акулами. Дещо з висловлювань, думки запали в пам'ять. Плутарх: «Акули бояться лише своїх найлютіших ворогів — дельфінів». Джон Ліллі: «Ясно, що встановлений з дельфінами контакт допоможе нам розв'язати багато проблем, зв'язаних з морем». С. Клейненберг: «В океанаріу-мах може бути розв'язана проблема встановлення двостороннього, свідомого контакту між людиною і дельфіном». Джон Колдуелл: «Велика тупорила акула пропливла рядом з «Язичником». Вона подивилась на мене малюсінькими, як у свині, очицями й зненацька вдарилась об борт своєю масивною тушею... Можливо, вона це робила з якимось злим наміром?». Алехандро Беласко: «Сира риба тамує голод і спрагу. Я опустив руку з рибиною у воду за борт свого плоту... І тут же відчув ривок і скрегіт щелеп. Я міцно затиснув рибу в руках; хижак смикнув, я втратив рівновагу і вдарився об борт, але рибину не випустив. Я теж озвірів. Не думаючи про те, що акула може вхопити вище ліктя й відкусити мені руку, я з усіх сил смикнув рибу до себе. Я вхопив весло й, коли вона наблизилась знову, вдарив її по голові. Акула вистрибнула, перевернулась у повітрі, сухо хруснуло моє перекушене весло і зникло в її пащі». Хемінгуей:  «Величезне море повне і наших друзів, і наших ворогів».
В ті години я, звичайно, нічого почутого й вичитаного згадувати не міг, але, мабуть, людська пам'ять сама протягом усього життя збирає потрібне, і чимось з того ми користуємось за певних ситуацій. Поєдинки хижаків у воді врізались у моїй свідомості шаленим рухом риб'ячих тіл, чорних спин, білих черев; дельфін вистрибує з кільця акул... Підкинута поштовхами знизу, величезна акула перевертається, хапаючи повітря... Зачервонене шумовиння води. Мечі плавників... Гурт свідомо захищає одного... Один нападає на гурт — усе жорстоке, люте... В чужих портах ми ніколи не кидаємось наосліп у теплу прозору воду.

6
Індійський океан... Сімдесят чотири мільйони квадратних кілометрів. Середня температура води в серпні біля екватора — двадцять шість градусів. Глибина від п'ятисот до п'яти тисяч метрів. Ці великі числа не можуть нічого дати уяві читача, котрий не бачив сіро-блакитного розбурханого простору, не відчував глухого стогону корабля від удару хвиль, не дивився до сліз в очах услід пташці, що з'явилась і зникла, розтанувши у відблисках. І корабель здаля здається пташкою. Іноді, лиш іноді замислюєшся над тим, яка глибінь під тобою, як далеко до берега...
У плаванні доба моториста ділиться на гуркіт і тишу. З Володимиром Струтенем ми стоїмо зміну біля двигуна. Судно рухається завдяки мотору й гребному гвинтові, і що б ти на кораблі не робив — працював чи спав, де б не був — скрізь відчуваєш, що судно рухається: вібрує кожний квадратний міліметр корпусу.
Мотор б'ється безупинно, як і серце.
Після вахти обмиєшся, переодягнешся, з насолодою уявляєш затишок каюти, прямуючи до неї. Але це якщо тебе не перехопить боцман чи другий механік: у них завжди знайдеться для кожного з нас найнеймовірніше доручення, І роздаровуються вони на ходу. Адже ми, члени команди, самі доглядаємо нашу «малу землю», наш плавучий дім.
— Косяк, прошу до мене!
Я обернувся і побачив спину другого механіка. Він піднімався по трапу на верхню палубу. Його широку робу надимав вітер, шия у механіка засмагла, чорна. Механік не зупиниться, він завжди поспішає, треба йти за ним, і десь там почуєш, чого від тебе хочуть.
— Вчора я пропускав мотор шлюпки. Не подобається він мені.
Запитань не може бути. Шлюпка на борту має бути завжди справна. Треба прослухати мотор, знайти дефекти і негайно відремонтувати.
Спецівка механіка, витерта на швах до білих ниток (чоловік щоразу розминається у вузьких проходах) уже промайнула на іншому краю палуби.
Кожного з нас десь підстерігає фатальна мить, яка може круто змінити нашу долю. Проходиш повз неї десятки, сотні разів, нічого не звідавши.
Я взяв усе необхідне для ремонту, речей виявилось більше, ніж міг донести, однак здерся по трапу до шлюпки. За годину зробив що належало. Сходив униз по тому ж трапу. П'ятибальний шторм відчутно гойдав судно. Я оступився на східцях. Несильно вдарився головою об залізо...
До лікаря зайшов після вечері. У мене шуміло в голові. Лікуватися я недолюблював, та наш молодий ескулап і не балував нас «хворобами».
— Проковтни таблетку і добре поспи. Як за себе й за сусіда.
Я впав у ліжко одягнений.
В мені завше міцно жив сон, який час од часу повторювавсь. Він приходив, коли я нездужав,— мовби озивався на мої болі. В такі ночі я ходив серед людей і шукав свою маму. Був один-однісінький, без рідних, ще дитина, в чужому селищі, натикався на людей, які не знали ні мене, ні мою матір; люди — наче намальовані, байдужі. На перешкоді ставали огорожі, стіни, важко було виплутатись, але я знав, що мати є, що вона пішла саме сюди і десь зникла. Сон був оповитий жалем... З таким нездійсненним прагненням я прокинувся того ранку від стуку в двері до нашої каюти — сусіди прокидались уранці хвилинка в хвилинку і кликали нас.
Я кліпнув очима. Наді мною стеля, розгойдана лампочка. Гули стіни.
Я ще кудись прагнув за велінням сновидінь.
Мій напарник Володя схопився з ліжка. Я поворухнувся й відчув, що голова важка. Ніяк не міг пригадати, що сталося вчора.
Ніч у морі легко перегортає сьогодні на вчора, завтра на сьогодні, море на сушу або навпаки. Цього ранку мені все було байдуже.
— Як себе почуваєш? — спитав Володя, швидко зодягаючись.
Я, мабуть, сказав про нічну духоту.
Володя подивився на мене і одним махом заправив свою і мою койки. В цю пору ми щоранку вибігаємо на зарядку.
Сьогодні я на сходах не встигав за Володею. Повітря, одначе, мене збадьорило. Я намірився скинути верхню сорочку, але океанський вітер стругав гостро, і я застебнув ґудзики. Бігати не хотілось. Я прихилився спиною до огородження і з заздрістю стежив, як Володя легко виконував вправи: відштовхувався руками од підлоги, вигинаючись, мов барс.
Ось він пострибав далі. Вітер уже дошкуляв мені, і я перебрав за спиною руками, ступаючи в затишне місце. «Давай, давай, Валеро!» — гукнув Володя, обдавши мене гарячим духом. Зник. Залізо приємно охолоджувало мені руки. Я довірився залізові. Ще посунувся вбік, опираючись на огорожу,— звик до цього прута, як до дверної ручки вдома.
Ступив ще крок, і раптом позад мене — ніякої опори.
За мною провал. І провал у свідомості.
Мене огорнула, поглинула порожнеча.
Того, що сталося в наступні секунди, не можу відновити в пам'яті й тепер. Пам'ять не все повертає нам.
Отямився, коли свіжа вода мене штовхала, перевертала, ламала і лилась у рот, у ніздрі.
Просвітліла свідомість підказала, що сталося.
Я за бортом, в океані, у струмені, збитому гребним гвинтом.
Задихався. Гинув.
Виборсався з глибини на поверхню. Наді мною нависла темна, висока стіна корабельного корпусу.
Теплохід помітно віддалявся. Чи, може, мене так швидко відносила течія. З усіх сил я рвонувся наздоганяти свій теплохід. Та це ж просто непорозуміння, що я за бортом! Мине кілька хвилин, і теплохід зупиниться.
А хвилі набігали і з шаленого розгону били в обличчя, засліплювали. Це вони, звичайно, і заважають тим, що на судні, нагледіти мене. Ось зараз, зараз помітять, «Капитан Вислобо-ков» стишить хід! Я тримався за нього зором. Усім єством своїм я вже благав людей, ладен був кричати і плив, плив, ще сподіваючись наздогнати.
Виринувши з хвилі, яка перекочувалась через мене, я не раз проймався радісною вірою в те, що корабель уже сповільнив хід, що знає про мою біду. Та скоро «Капитан Вислобоков» окутався млою далечіні, зовсім поменшав, а руки мої ослабли. Я лиш  тепер  до  кінця  збагнув,  що  скоїлося,— підо  мною чорна, страшна глибина. Роззирався навкруги: хоч би уламок дошки під руки, хоч щось побачити на воді.
Один, зовсім один.
Великий чужий світ обступав мене все тісніше, душив. Тільки силует корабля на обрії. Він озивався до мене голосом життя. Одяг і взуття стискували моє тіло, і я шматонув на собі прилиплу до тіла сорочку.

7
Слухаючи Валерія, я згадав, почув той другий мотив людського страждання, який настійно звучав досі. Алехандро Беласко — ось хто ніби перекликався з Валерієм, ступав поряд з нами понад кручами! Охоплений жахом юнак прилинув до нас своїми словами, благаннями, відчаєм, муками голодування на воді в Карібському морі. Але він з першої ж хвилини вчепився за пробковий каркас плотика, обтягнутого плетеною сіткою. Він не зірвав із себе одягу, знав, що сонце тропіків безпощадно обпікає оголене тіло.
Та книжка народилася з правди, необхідної людині, як необхідна їй вода, земля, небо. Колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес шукав для свого першого твору справжнього героя. Він цінував достовірні події з життя і тому так гаряче сприйняв катастрофу в Карібському морі. «Ця історія, хоч і публікувалась уривками багато разів, була викривлена. А істина, ніким ще не названа, полягала ось у чім»,— так почав Габріель Маркес свою передмову до повісті. Коли йдеться про смерть і страждання, слово належить істині, бо лише вона повідає про них, наснажуючи нас вірою в добро і майбуття. Маркес чесно записав оповідь Алехандро Беласко і надав авторство повісті морякові. Деякі книжки, вважає він, повинні належати не тим, хто їх написав, «а тим, хто пережив написане».
Колумбійські моряки вісім місяців жили в порту Мобіла штату Алабама. Поки американці підновлювали їхній есмінець, матроси брали спеціальний інструктаж, у вечірні години ходили в кіно, пили віскі й розважалися бійками. Фільм «Заколот на «Кайні» вдерся в їхнє життя страшними кадрами шторму, а прощання з таверною «Джо Палука» завершилось побоїщем з місцевими задираками. Але все обійшлось благополучно : тих, кого прибрав у свої машини радіопатруль, випустили якраз до відплиття корабля — на третю годину ночі. Все це привело багатьох моряків з екіпажу «Кальдаса» до категоричного рішення: тільки ступлять на рідну землю — кинуть морську службу. Набридло підкорятися пихатим користолюбним офіцерам, для яких матроси п'ять днів вантажили на палубу есмінця холодильники, радіоприймачі, магнітофони, електропечі. А потім — отой шторм у фільмі... Свята Марія, не приведи з таким пеклом зустрітися в морі.
У Мексіканській затоці було спокійно, проте судно так гойдало, що матроси не могли триматися на ногах. І в Карібсько-му морі о десятій ранку сталося непоправне: есмінець накренило, вантаж потягло за борт, а з ним і вісім матросів, серед них і Беласко Алехандро.
Прощай, Колумбіє!..
На Алехандро чекали дома батьки й наречена.
Гарсіа Маркес, батько двох синів, написав про трагедію юнаків-колумбійців за двадцять літ до того, як Валерій Косяк виплив у свій фатальний рейс, але ще тоді він возвеличив і мого земляка, і його товаришів з «Капитана Вислобокова», і мою країну: публіцистичне зіставлення різних епізодів з життя команди есмінця «Кальдас» і нашого теплохода «Капитан Вис-лобоков» напросилося само собою.

Беласко:
Спочатку мені здалось, що я один серед моря. Подумав: корабель пішов на дно. Потім побачив його і навколо нього — ящики, ящики в смішному танку. І тут біля мене зринув плотик, я вчепився за нього... Едуардо Кастільо я вгледів, коли він уже тонув у морі... Ледве мені вдалось трохи просунутися з плотиком, може, трохи більше як на метр у напрямку Рамона. Я у відчаї озирнувся навкруги і— Рамона Еррери вже не було на поверхні... Я намагався простягнути Амадору весло, але мій плот підкинуло хвилею. Коли його опустило, Амадор Караба-льо уже зник у глибині... Луїса Ренхіфо віднесла хвиля, і він з'явився в іншому місці все ще з надією врятуватися. Він пірнав, щоб не скоритися хвилі, пробити її. Я прихопився гребти. Але його піднята рука назавжди пішла під воду на відстані двох метрів від мого весла...
Мені здавалося, що від тієї миті, як нас змило у воду, минуло кілька годин. Насправді відтоді, як я дивився на годинник востаннє ще на есмінці, і до того, коли я один стояв на плоту в заціпенінні, слухаючи пронизливе завивання вітру, минуло всього-на-всього десять хвилин,— годинник був зі мною.
Я подумав, що допомоги ждати доведеться не так довго. Есмінець пам'ятає про нас.
Та ось уже небо всіялось зірками, а я все ще сподіваюсь на літака...
Мене гнітила одна думка: чому я не загинув разом з товаришами.

8
З високої хвилі я раз у раз бачу за бурунами велике черт воне сонце. Воно встало з води. На нього тримав курс теплохід. Вітер зривав дрібні бризки, і вони теж були червоними.
Теплохід уже ледь мріє.
Океан наче розростається. Його не охопити й зором. А як мені його перепливти? Як наздогнати корабель? Вода наче мінилась — кожного разу була іншою на колір. Бугрилась, клекотіла, нічого сталого, постійні лише вдари хвиль. І туманний, вже прозорий силует теплохода на обрії.
Він оберігав мене від розпачу: я плив. Короткими ривками. Щоб економити сили і не виснути — ні! — на одному місці.
Темна цятка корабля блукала по лінії обрію. Хвилі викрадали її в мене. Вона — моє сонце.
Доки я помічаю теплохід, доти й мене можуть побачити. Я старався скоріше випручатися з провалин. Між хвиль я завмирав : мій теплохід — моє життя, моя надія — де ти?
А з виглядом океану, з його характером поступово зви-каюсь. Вода, вітер, проясніле сонце розлилося на сяючій пустелі. Нічого живого, ні від кого не виблагати порятунку. Сонце проковтнуло і мій теплохід. Гострі відблиски ріжуть очі.
Я пливтиму на сонце. Де воно — там мій теплохід, мої товариші.
На сонце! На сонце!
Про себе я повторював це і плив розміреними кидками, як плавав на Дніпрі і в морі, коли бачив берег. Чомусь згадалось, як на воді тонув скорчений судомою чоловік. Думаю лише про неї, судому. Страх перед загрозою, вигаданий, неіснуючий, змушує відштовхуватись ногами енергійно.
Я сильний, я пливтиму довго, цілий день, доки не зустрінеться якийсь корабель.
Чому ж не повернувся наш теплохід?
Коли я набув свого майже машинального ритму — в такт змаху руки голова вправо-вліво, вправо-вліво, з кожним поворотом голови, хоч би як заливала вода, ковток повітря, коли минув страх перед глибиною, судомою, далечінню, коли наче вжився з водою і думкою, уявою линув до обрію, раптом тер-нувся погою об щось тверде й шорстке, схоже — на колоду, облиплу черепашками.
Швидко перевернувся.
Що там?
Просто наткнувся очима на тупу, чорну, здоровенну голову величезної риби з маленькими очицями.
Довгий тулуб риби застиг у рівновазі.
Високий, гострий, як меч, плавник стримів над широкою спиною.
Акула!
І завис у воді, обмерлий, розіп'ятий, паралізований страхом.
На мене дивилась істота, яка пожирає все, що бачить. Кожна клітина мого тіла це відчувала, знала.
Перше веління свідомості було — захищатись, садонути межи очі ногою, потім рятуватись, віддалитися, загубитись у глибині.
Пірнувши, я побачив великих, як і перша, й менших акул — вони стояли на якійсь відстані, мляво ворушили плавниками, немов очікували чогось.
Груди мені розривало.
Навколо темніли довгі тіні. Підо мною чорніла безодня.
Великий океан легко відбирав життя у маленької людини.
Можливо, я тепер подумав про смерть. Не знаю. А хто б запам'ятав, про що там думалося? Скільки нас повернулося з побачення віч-на-віч з океаном?
Пам'ятаю: наді мною світилась біла каламуть. Вона обзивалась до мене всім, чим жив досі. Я забив руками й ногами, щоб вибратися нагору. Так робив, коли, діставши з дна мулу, затамувавши подих, виприскував, як м'яч, на поверхню, щоб дихнути.
Ось воно, небо, сонце!
Бушував океан.
Мене вивертало від солоної, гіркої води, якої я наковтався. Я хапав повітря, бовтався, щоб не тонути, знесилений.
Небо і сонце ставали яснішими, я радів їм, наче бачив уперше. До мене повертався світ, він сповнював усі закутки свідомості.
Я поплив від того місця, де зіткнувся з акулами. Вони були десь тут, я відчував їх тілом, через саму воду, але не хотів бачити їх. Щеміло коліно. Згадав про запах крові. Мені треба пливти, пливти, як досі, як вирішив! Адже десь є теплохід...
На теплоході тепер снідають... На тарілці дві котлети, геркулесова каша. Невловимий рух ложки, з якої виплескує-ться підлива... На столі гірками хліб, гофровані квадратики масла в росинках... Повні кухлі чаю, білий-білий грудочками цукор.
Володька Струтень:
— А Валери немає?
Кок:
— Справді, а де це новенький моторяга?..
Збурена вода струмом б'є спіднизу в живіт, і тієї миті плавники на відстані спінюють поверхню.
Життя, полишене на теплоході, обривалось, гинуло для мене. Я не відчував себе, своїх рухів, чиясь влада відбирала мої сили, я розбивався об неї на частки, все дрібнилось, втрачало зв'язок, я хапався за будь-що.
А сонце піднімалось вище, розливалось, палало.

9
Судновий журнал.
Вівторок, 13 серпня 1974 року. Індійський океан. 08.40... Доповіли капітанові про відсутність моториста Косяка на розводі й на сніданку.
Зібрано екіпаж для пошуку на судні. 09.05... Оголошено тривогу.

Капітаном судна було призначено людину, достойну попередника, чиє ім'я носив теплохід. Капітанові досі щастило в житті і в роботі. Він знав торовані морські шляхи, екіпаж дібрано надійний. Капітан суворо дотримувався своїх обов'язків. Головні виміри — час і відстань — повинні збігатися. Капітан вселяв дисципліну кожному з екіпажу. Дома в капітана — дружина й син, якому лишився один рік морехідної школи. Про його майбутнє батько піклувався, мабуть, як ніхто. Він завжди з душею, уважно ставився до молодих моряків: кожний чимось нагадував йому сина, і від кожного був ладний брати найкраще з характеру і поведінки для свого сина. Хіба він, батько, не завдячує зустрічам з цікавими людьми, з бувалими моряками?
Рейс цього літа вимагав од капітана й обслуги усієї віддачі сил і зібраності. Вантаж для В'єтнаму, а погода складна, до того ще й три чоловіки несподівано вибули з екіпажу, серед них і моторист.
Хто повірить, що за десять днів плавання капітанові не вистачило півгодинки, щоб познайомитися як належить з новим моряком, узятим у далеку дорогу?
Капітан уже докоряв собі за це і поки що покладався на те, що сказав йому про Косяка Струтень: «Хлопець — золотої Наперед старших не виставляється, якщо слухає — то чує, дивиться — то бачить, як візьметься — то зробить. На березі у нього дружина і двоє дітей». Капітан зостався цим задоволений, але, по щирості, він не любив брати в рейс раптово підкинутих: від них так і чекай якоїсь неприємності.
Звістка про зникнення людини на теплоході схвилювала всю команду. Капітана, зрозуміло, вразила особливо. Графік плавання витримувано, команда сподівалась на успіх, і от маєш — надзвичайна подія. «Чужий» завжди викине якогось коника. Куди він справді подівся, цей моторист? Розшуки на судні й досі нічого не дали. Капітан навіть боявся думати про щось найтяжче. Боцман, другий механік, лікар і Володимир Струтень, який останнім бачив Косяка, за наказом капітана вдруге все перевернули на судні. Залишалось вірити в несподіванку: в останній момент Косяк з'явиться сам, посміюючись з розгублених товаришів.
Вирішено ще раз оглянути середній ют, де Косяка залишив Струтень. Ось вона, невелика півпалуба, місце для ранкової зарядки. Володимир, озирнувшись довкола, розхвилювався: годину тому отут стояв живий Валерій. Чому покинув його самого? Що з ним зараз? Де він? Уся вина за зникнення Косяка може впасти на нього, Струтеня... А залишалось відстояти всього лише три зміни — і ось він перед тобою, Сінгапур! Перепочинок, золотий пляж і, що не кажи, переміна в їжі.
Молоденький, чистенький, тендітний лікар боявся спалахів капітанового гніву: де зупинялись — він ховався за плечі то Струтеня, то механіка. Одначе капітан не починав розмови, поки не ставив поруч себе лікаря.
— Значить, Косяк увечері поскаржився вам на біль у голові? — капітан вдесяте починав з того самого.
— Так, товаришу капітан. Я оглянув його. У нього був легкий струс мозку.
— Всього-на-всього?
Іронія в голосі капітана прозвучала надто явно. Лікар промовчав. Капітан вибухнув:
— І цього для вас було замало, щоб мене поставити до відома?!
— Я приписав Косякові постільний режим і чекав його до себе вранці.
— Так де ж ваш лежачий хворий? Будь ласка, покажіть нам його! — капітан очима вказав на присутніх.
Зупинилися на самому краю палуби. Внизу стугонів океан, удари хвиль у корпус судна віддавалися в ногах.
— Отут,— уже вкотре повторив Володимир, ставши поблизу стику секцій огородження.
Увага всіх була вже так напружена, що всі на цей раз помітили: секції тут було кимось розігнуто, певно, руками тих, кому доводилось під час швартування перелазити з канатом через пруття.
Капітан з боцманом перезирнулися. Боцман поспішно одвів погляд.
Капітан стояв якусь хвилину незрушно, стиснувши зуби так, що заходили жовна. Дивився в простір океану. Вітер свистів у дроті антени.
Володимир розгублено топтався на місці, не відаючи, що робити далі.
— Валерій стояв і отак тримався руками. Може, трохи лівіше.
Володимир посунувся, перебираючи позад себе пальцями. І раптом застиг.
Йому ні за що було вхопитися руками. Він зівнув ротом, наче намагався скрикнути, і не було голосу. Онімілий, він одкинувся від краю палуби.
— Повний поворот на сто вісімдесят градусів! — капітан наказував це самому собі. Він ішов так збуджено, швидко, що за ним ледве встигали інші,

Судновий журнал.
09.10... Лягли на курс пошуку Косяка. Виставлено вперед зоріючих, спостерігачів за водою. Триває безперервне стеження.

Людина за бортом!
Тривожні сигнали пролітали далекі відстані і втомленими птахами сідали на кораблі серед океану.
Квадрат передбачуваного нещастя знаходився від одних суден за 150—120 миль, від інших — наполовину менше. Зик дились іти у визначений район одинадцять іноземних суден.
Найближчим до потерпілого моряка і до того місця, де він мав зостатись, був «Капитан Вислобоков».
Впередзоріючі вглядалися в заімлений, миготливий, сліпучий простір океану.
І знову капітанові бракувало часу, його було втрачено. Теплохід розтинав, душив хвилі, поспішав.
Судновий журнал.
09.34... Обидві шлюпки готові до спуску...
10.05... Почали вводити машину в режим маневрування.

10
Акули, мабуть, вели мене, кружляючи по видовженому колу. Я бачив їх, і це висотувало з мене останні сили. Щомиті відчувати загрозу бути розтерзаним — чи є щось виснажливіше за це? До таких хижаків, мабуть, звикнути не можна. Я лиш відзначав, що з ними щось діялося. Вони щодалі ставали сердитішими, між ними виникали якісь сутички. Чи не змагались за те, щоб кожній бути ближче до жертви?
Я був для них зовсім загадковою істотою. Не черепахою, з якої одним ударом носової кістки можна витрусити з панцира поживну м'якоть і за мить розшматувати, проковтнути... Якщо я був прийнятий за дельфіна, то що це за такі дивацькі в нього плавники, чому так незграбно й повільно пливе? А що це так дратівливо й погрозливо червоніє (мої труси) на ньому?
Я навіть було подумав, що вони вже трохи обвиклись зі мною, сприймаючи мене в безперервному одноманітному русі. Я не хотів здатися для них якимось іншим і старався не міняти темпу плавби. Вірив, що від моїх очей могли передаватись їм якісь дратівливі струми, і намагався не дивитися в їхній бік.
Від напруженого вдивляння в обрій там, далеко, хвилі у своїх примхливих зламах на мить уподібнювалися птахам, кораблям, силуетам берега. Одного разу таки справді над водою показалося щось подібне до верхівки корабля. Мене обдало жаром. Небо посмутніло. Руки ослабли. Думка про порятунок обпекла вогнем. Я намагався піднятись вище над хвилями, і виходило щось протилежне: вони збивали мене. Я ледве тримався на воді. Примарна уява розпливлась і зникла, почуття надії, радості обірвалось, покинуло мене. Підо мною розпалась порожнеча, я ніби провалився в неї.
Ніхто не прийде на допомогу... Розплата за помилку в морі одна — смерть. У пам'яті зринули, немов чатуючи на розпуку, давно завчені слова з вірша: «Не жалею, не зову, не плачу!» Я вигукнув їх голосно, і вони скаламутили мою душу до дна, у ній все немов перемішалось. Гнів, розпач, ридання, біль — усе озвалося з тими словами: більше нічого в мені не лишалось. Я повторював ті слова із злістю, як вимовляють з придихом оте «гах», коли рубають сокирою. Я руйнував, нищив, убивав себе. «Не жалею... не зову... не плачу...» З ними хапав ковтки повітря. Слова розпачу, жалю, між тим, прив'язували мої почуття до найдорожчого, єдиного, що тримало мене зараз на світі.
«Не жалею... не зову... не плачу!..» — кричав у простір.
Маринка, Сергійко... Галина...
«Не жалею... не зову... не плачу!..»
Одеса... теплохід... Володька Струтень...
Я кликав усіх і все до себе.
Маринка, Сергійко... Ви збираєтесь у дитячий садок... Галина вдягла вас у все чистеньке... До магазину вже під'їхала хлібовозка, грюкнула дверима... Худий пес сидить на відстані і мліє від запаху хліба. Я відломив окрайчик і кинув на землю перед ним... Море синіє поверх дахів будинків... Галинко, постій, не йди з дому... Я допливу до тебе...
Залишалось три дні до Сінгапура...
Хлоп'ята В'єтнаму вилазили з траншей і бігли до нас...
Знову щось ввижається... Більше не буду туди й дивитися...
Океани не зберігають на собі людського сліду... Землі мені не дано...
Галина виростить дітей, вона сильна... На глибині акули не рватимуть мене на шматки...
Невже одне й те саме може привиджуватись двічі однаковим?
Далеко залетів великий дивний птах.

Під час плавання Валерій, бувало, не раз перший здалеку помічав стрічний корабель, власне — його «зародок», силуетик. Корабель потім збільшувався. Тепер, мабуть, зір вигадував його.
Валерій плив так само рівно, не відчуваючи рук і ніг, тіло, здавалось, отерпло, затвердівши в напрузі. Голова вправо-влі-во, вправо-вліво.
Уявлений чужий корабель розбуркав занімілу, застиглу пам'ять.
Сміливці перепливають океан на яхтах, на плотах, свідомо йдучи на випробування. Людський дух дерзає сягнути через відстані, через течії і шторми, прагне поєднати материки. Людина знає найвищу радість — перемоги над непереможним, радість поєднання в собі земель і берегів. Скількох із них підбирали пароплави!.. Скількох не помітили, змучених спекою, голодом, спрагою, штормами; між ними і кораблями залягали ночі, зливи, тумани, відстані! І люди йшли на дно, а кораблі пливли далі.
Голос перший: Нехай моя мандрівка буде випробуванням духу і допоможе тим, хто зазнає катастрофи у відкритому морі...
Я чую тебе!
Голос другий: Прощай, земле, прощай надовго! На небі ні хмариночки. Лиш на обрії мріє бузкова риска...
Немає й рисочки. Небо й океан зрослися в безмежжі.
Сонце стояло над краєм океану, припікало в голову, сліпило очі. Валерій лютився — сонце скрадало, руйнувало все, що окреслювалось вдалині.
Лиш отой птах, чи що, не скорявся світилу, більшав.

11
Судновий журнал.
10.30. Йдемо в режимі маневрування.
10.47. Виявлено за бортом людину.
Стоп машина.
Повний хід назад.

— Я втратив її... Не бачу! — Володимир скрикнув, вражений до болю, його засліпили сльози.
— Далі вести спостереження!.. Я бачу людину! Це наш моряк! Повний хід назад! — капітан випростався на весь зріст.

Судновий журнал.
11.00. Виявлена людина за бортом — моторист Косяк. Хвиля не дає можливості спустити шлюпку на воду... Найтихіший хід уперед.


А в нього тепер зовсім не стало сил. Кожна хвиля збивала його, відносила за собою. Він ледве ворушив руками. Акули прошугували повз нього.
— Товаришу капітан, ліво руля, ліво... Я бачу вас, бачу шлюпку. Товаришу капітан, ще ліво руля.

12
Від тієї хвилини, як Володимир Струтень вигукнув: «Бачу людину!», капітан не відходив од нього.
— Візьміть мого бінокля,— подав капітан. Про себе нечутно мовив: «Врятований... Врятований».
«Врятований...» — це стосувалось і Косяка, і синового майбуття, і щасливої усмішки дружини... Він думав і про дружину Валерія, шкодував, що не побачив її на березі; вона, певно, відчувала там, в Одесі, в ці хвилини, що про неї згадують. Таке хвилювання мало передаватись за тисячі кілометрів.
Капітан стежив за мотористом — голова Косяка наче котилась на хвилях. Руки Валерія розмірено здіймались над водою, і капітан відчував: тримається задовільно. Обличчя Косякове, неприродно задерте вгору, позначалося блідою плямою.
Як, як же швидше наблизитися до нього?
Капітан ледь чутно подавав судно бічним, ламаним рухом у напрямку Косяка. Люди з рятувальними жилетами й кругами біля борту напружено чекали команди. Вахта біля штормтрапа не зводила очей з капітана. Теплохід то подавався вперед, то тихо задкував; мотор ураз примовкав, і тоді всі, хто був на юті, перехилялись ще нижче, сподіваючись побачити товариша. А то враз мотор викидав позад себе буруни води, посуваючи вперед могутній, чутливий і обережний корпус.
Капітан не спускав очей з Валерія.
...Палило сонце. На палубі й клаптика жаданої тіні. Спека лилася густа, прямовисна, ледь-ледь ворушився повислий брезент.
«Капитан Вислобоков» пересікав екватор. Вшановували нового члена команди. Люди стояли довкола великого столу, змощеного з дощок, біля столу сидів на троні (кабінетному кріслі) Нептун — напівголий бог, до пояса у нього звисало біле пас-мище бороди. Химерно зодягнуті, розмальовані слуги обступили трон володаря духів; над усіма стирчав фанерний набронзе-ний, з чорними піками всеможності бога морів тризубець. У цьому натовпі виділялось ще біле обличчя, скромна зачіска широкоплечого молодого чоловіка, що опустився на коліна перед Нептуном. З великого аркуша читались-вимудрову вались зобов'язання, які морякові не можна порушувати у слугуванні команді, кораблеві, великій справі, на яку працюють люди, мотори. Ось барабан осипав усіх гучним частим дробом виступу по деренчливій шкуратині. Валерій озирнувся і за Нептуном мочав повторювати клятву. Почуття любові до всіх, що стояли довкола, тремтіло в його зорі, в словах.
Цієї миті капітан побачив Валерія, побачив його юний профіль, усмішку і міцну руку з легенькою перев'язкою біля зап'ястя, побачив зачесане набік волосся. Чимось схожий на його сина, і в батьковій душі озвалося тепле почуття до моториста. Капітан чув, як рівно, по-чоловічому ваговито вимовляв Валерій кожну фразу Нептунової грамоти.
Таким хотів бачити капітан і свого сина — серед людей, в океані, де по дну пролягає уявна, фантастична Нептунова дорога, над якою пропливти випадає небагатьом землянам.
— Перед сонцем і небом, океанами й морями, глибинами і рибами, перед достославним ім'ям нашого теплохода, перед товаришами клянусь...— вчулось нині капітанові.
Голова Косяка зникла в хвилі. Капітан стрепенувся, вигукнув:
— Кинути рятувальні засоби, подати штормтрап!

13
Рятувальні жилети й круги летіли з висоти, наче з неба. Валерій тими ж машинальними, стверділими рухами тримався на воді й простежував, де що падало.
Все відносило вітром і враз підбирало невпинною течією, перемішаною з вітром.
Валерій ледь-ледь ворушив зігнутими перед грудьми руками — не було сил до чогось дістатись: найменші відстані розгойданої, наповненої відбитими од корпусу хвилями, невгамовної води були для нього нездоланними. Спустошеними, чіпкими, прозорими, як у риби, очима Валерій безпорадно дивився на борт теплохода. Він бачив, як там з'являлись і зникали люди, одні затримавшись, інші тільки визирнувши. Всі були для нього рідні, дорогі люди, і цей прямостійний корпус теплохода був для нього живою плоттю, яка розшукала його в океані й нині вже заступила, затулила собою від розбурханого океану, дихаючи теплом заліза.
Ось падає щось просто на Валерія.
Рятувальний круг.
Підкинутий хвилею, він перелітає через потопаючого. Валерій устиг вхопитися за кінець, прив'язаний до круга.
Сила залізного велета полилась у слабе тіло. Тепер ніщо не розчепить пальців, стиснутих до помертвіння на линві, ніщо, і навіть зуби акули не відірвуть його від рятівної нитки, провислої від людей до нього. Ось круг надушив груди. Руки і ноги, відчувши опору, зів'яли.
Акули — Валерій це помітив ще раніше — натикалися на корпус теплохода, на запах мастила (хлопці навмисне вилили його не одну бляшанку, побачивши хижаків), люто вистрибували над водою.
Рятувальний круг мав червоно-білий колір. Хижаки, перевертаючись у повітрі, змигували білими черевами.
Валерій підгрібав до корпусу теплохода.
До води доходив спущений з борту штормтрап.

Судновий журнал.
11.00... Стоп машина.
11.01... Найменший хід уперед.
11.04... Стоп машина. Мотористові Косяку поданий круг.
11.10... Косяк по штормтрапу піднявся на борт.

Випростані руки підхопили слизьке, посиніле, здавалось, без краплини волі й моці, покірне тіло.
Валерій відчув дужі чоловічі руки, впізнав голоси.
Коли його несли, йому здавалося: ще колихали хвилі.
Його обережно поклали на розстелений напечений палубний брезент.
Плечі матроса вгадали дощану корабельну твердість, а душа відчула рідну землю.

14
Жак-Ів Кусто: Випадок унікальний... Самотня людина в морі для акул — той же дельфін. Через те вони не поспішають напасти, боячись потрапити в халепу,— самці-дельфіни або кити іноді не залишають ослабілих товаришів, і тоді кепсько доводиться хижакам. Два-три дельфіни, наприклад, легко вбивають акулу.
Дуже важливо — як поводиться людина. Якщо вона тримається спокійно, пливучи, не робить різких, тим більше агресивних рухів, не панікує, акули можуть довго не нападати на неї. Різкий рух для акул — прикмета хворої істоти.
Моряк виявив велику витримку й мужність. Це врятувало його. Бачачи його впевненість, акули не хапалися нападати першими.
Поздоровляю моряка — він вийшов з цього поєдинку переможцем.
людина

Листи: Факт дивовижний. Думаю, що Косяк з добрим характером і щирим серцем.

Земляки:
Так це ж що, з тобою отаке було?
Сам не вірю, що було це зі мною.
Ну, то скажи правду, земляче, Дніпро тобі допоміг?

Капітан: Першими розбірливими словами, які він вимовив, прийшовши до пам'яті, були: «Передайте капітану, що вее нормально». Валерій Косяк сам того не відав, що ці слова були для мене найкращою нагородою за все пережите.

З листа:
Захоплені мужністю і витримкою Валерія. Він справжній одесит!
Екіпаж теплохода «Красная горка»: Ми перебували в Північному морі, коли почули про твою мужність і залізну витримку. Чотири години в бурхливому Індійському океані... Нам, морякам, зрозуміло, чого це коштувало тобі. Ми захоплені тобою і раді, що ти нині цілком здоровий, що після всього, що сталось з тобою, не покинув моря.
Перемагає стихію людина в сім'ї людей.
Щасливого плавання на суворих морських дорогах.

Габріель Гарсіа Маркес: Розповідав Алехандро Беласко так детально й захоплююче, що мені, письменнику, залишалось одне — постаратись, щоб читачі повірили в його оповідання... Луїс Алехандро Беласко вимушений був залишити службу на флоті (все, що він умів робити) і невдовзі загубився в житейському морі.

Луїс Алехандро Беласко: Мій героїзм полягає лише у тім, що я не дав собі померти.

Валерій Косяк: Людина ще не знає, скільки сил і здібностей приховано в ній. За певних умов і обставин у ній розкривається сильного й хорошого в десять, у сто разів більше, ніж досі припускали.

Маринка: Ми бачили по телевізору нашого тата, чули, що він довго-довго плавав у океані і не боявся страшних акул.

Сергійко: А телевізор сказав, що наш тато дужчий за океан...