Для старшого шкільного віку

До світла (оповідання арештанта)

Оповідання Івана Франка про тюремне життя.

Автори: Франко Іван
Художники: Штаєрман М
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1948 рік, видавництво «Держлітвидав України». Кількість сторінок: 33.


Фрагменти:


Іван ФРАНКО
ДО СВІТЛА
(ОПОВІДАННЯ АРЕШТАНТА)

І
Говорять учені природознавці, що ті верстви води, котрі лежать на самому дні найглибших морських глубінів,— се справдішня „мертва вода". Величезний стовп горішніх верстов, що тяжить на кождій частині того низу, позбавлює її всякого руху, всякого життя. Світло сонця сюди не доходить, ніякі живі істоти тут не водяться, ніякі водяні протоки, ані бурі, ані землетрясения тут навіть легенькою луною не озиваються. Одинокий рух, який тут можна запримітити,—-се вічне і ненастанне спадуваннє мільйонів трупів і скелетів живих істот, котрі колись, не раз таки давненько, жили і гуляли там, вгорі, пишались на сонці, купались у теплоті, гойдались на могучих морських хвилях. Погибши, вони звільна-звільна спадують вниз—особливо ті манюсінькі форамініфери, діатомеї та другий дріб'язок, що становить головну масу морського життя,—звільна трупи їх продираються крізь щораз густіші і багатші в кислород та вуглевий квас верстви, розкладаються, неначе згоряють у них, і тілько з часом як мікроскопійні кульоч-ки та дрібочки досягають дна і лягають на тім великім кладовищі, щоби колись, по тисячах літ, утворити крейдяну скалу.
Важко і сумно, мабуть, тим нижнім верствам води бовваніти і дубіти вічно на мертвому дні, в страшенній пітьмі, під нечуваним тиском, серед самих трупів. Важко і сумно їм, особливо, коли в них скрито відізветься та вічна, непро-паща сила, без котрої нема ані одного атома в природі. Жива, непропаща сила внутрі, а кругом пітьма, тиск страшенний і безконечне кладовище. І коли в тих нещасних, на вічну смерть засуджених атомах заворушиться часом, раз на тисячу літ, легенький відтінок думки—ви думаєте, що се неможливе? Адже ж і наш думаючий мозок, що ж він інше, як не зв'язок тих же атомів кислороду, вуглероду і других елементів?—то гірка, важка мусить бути ся мрія-дума!
— Мамо-природо! Відки ж така на нас несправедливість? Невже ми гірші від тих, що там, угорі, над нами гуляють, гойдаються та в чудовому світлі пишаються? І чому б тобі не встановити черги, чому б не пустити нас хоч на часочок туди, вгору?
Але мама-природа не знає сентиментальності і не слухає мрій.
— Буду я з вами, дурнями, панькатись!— воркоче вона.—Чуєте в собі силу, то трібуйте вирватися самі наверх! Ще би я не мала роботи та вас підсаджувати!
Ба, трібуйте самі вирватись!
Вам не лучалось бачити подібні події в життю людському? Ой, лучалось, любі мої, кому б не лучалось таке бачити! І від кождого такого случаю щеміло ваше серце, і донині щемить, коли стрібуєте перенестися думкою в положение тих бідних живих атомів людської суспільності, засуджених зависливою долею на вічну пітьму, на тупу недвижність, на смерть безвісну.
Адже ж і всі ми —чи ж не така сама нижня верства поміж народами? Чи ж кождий крепкий, здоровий рух тих вольних і щасливих народів не відчуваємо як біль, як натиск, як штовхання на наш організм народний?
А кождий з вас, хто, не раз коштом страшенного зусилля і коштом не одного існування найближчих нам людей, видобувся з того темного низу хоч трохи на вищий щабель, чи ж не почує не раз мимовільного жаху і болю на саму думку про той низ і про те, що, не будь сеї або тої щасливої обставини, він був би, може, й донині пропадав у ньому, темний, беспо-мічний, незвісний нікому, не чоловік, а частина маси людської? І чи не заболить наше серце на згадку про тисячі і тисячі таких, що так само, як ми, силувались вирватися з тої пітьми, тужили до світла, рвались до волі і теплоти— і все надармо? І чи не пройме нас дрож перестраху, коли пригадаємо життя і конець таких незвісних нікому, забутих, не раз розтоптаних і опльованих одиниць, коли стане нам ясно перед очима, що не раз тілько найглупіша в світі обставина, сліпий случай, непорозуміння, жарт, нерозважне слово, пилинка одна зіпхнула їх з дороги і навіки вкинула назад у ту пітьму, з котрої вони вже от-от вибиралися на вольную волю?..
Оттакі думки вертіли мій мозок і прогонюва-лй сон із моїх повік під час довгих, довгих ночей і днів, прожитих у тюрмі. Мої товариші недолі, у котрих і самих сверлувало та мулило внутрі, не могли найти для мене слова потіхи,— противно, я бачив, що самі вони не раз далеко більше потребували такого цілющого слова. Щоб не вдуріти серед тої сутолоки горя, ми розмовляли, оповідали одні одним—не про себе, а про других, далеких, і все-таки про горе. Одно з таких оповідань, котре глибше, ніж другі, вразило мене, подаю отеє читателям. Той, що мені оповідав його, був—не говорю про його „фах" — парубок ще молодий, повний сили й відваги, не позбавлений доброго, щиролюдського чуття, вихований по-міщанськи, кінчив людову (народний) школу, вчився ремесла,—одним словом, також чимало потратив сили і кошту, щоби видряпатись наверх, вийти в люди—ну, а вийшов... Та не про се річ.
Шостий раз уже сидів він під ключем і знав усю арештантську практику, трохи що не всю історію кождої казні: хто в ній сидів, за що, на кілько був засуджений, як обходилися з арештантами давніше, а як тепер і т. д. Була се правдива арештантська літопись. Дозорці вважали його за непосидющого галабурдника і давали се йому цочути частими дисциплінарними карами. Але він не уймався і вибухав, мов порох, скоро тілько побачив, що що-небудь діється не так, як повинно, і що в чім-небудь кривдять арештантів. Особливо часті мав вінпередирки з шільдвахом (вартовий), що ходить попід вікнами в'язниці і має вважати на те, щоб арештанти не визирали в вікно і не говорили один з одним. Кілька разів вояк грозив йому, що буде стріляти, коли не вступиться з вікна, але він сидів спокійно, не кажучи нічого, і аж коли вояк починав кланца ти курком, зіскакував з вікна і кричав:
— Ну, ну, адже ж я знаю, що ти не смієш стріляти!
— А звідки ви се знаєте?—запитав я раз.
— Як то відки знаю! Сам був свідком, сам бачив!
— Що бачили?
— Е, та се ціла історія, по котрій шільдва-хам заказали стріляти. От ліпше я вам розкажу, нехай там бідний рекрут не бентежиться. Адже ж і він, бідолаха, що йому скажуть, те й мусить робити.

II
— Два роки тому буде,—почав він,—якраз отеє два роки. Сидів я тоді в отсій ямі в слідстві. Два нас тілько в казні було, я і якийсь панись-ко, Журковський називався, що за один був і за що сюди попав, сього вже й не тямлю.
Аж ось раз якось увечір, уже по вечірній візиті, вже ми пороздягались і спати лягли— несподівано чуємо кроки ключника і голосний скрегіт ключів від колодок. Нарешті відімкнув і, впустивши до казні сніп жовтого світла зі своєї ліхтарні, вказав нам у тім світлі якусь скорчену, напівголу, марну фігурку. Потрутив її наперед і віпхнув до казні, бо, видно, сама не могла досить скоро поспіти.
— Осьде маєш коц і простирало,—крикнув, кидаючи ті річі фігурці на голову і майже до землі її пригнітаючи.—Лягай та спи! Миски дістанеш завтра.
Сказавши се, ключник двері замкнув і пішов. У казні стало темно, як у пивниці, і тихо, як у гробі. Тільки вряди-годи чуємо, немовби хтось сікачами м'ясо на стільниці сік,—то наш товариш зубами дзвонить. Бачите, осінь уже була пізня, дві неділі по „всіх святих", холод такий, що не дай боже.
— Що ти за один?—питаю закостенілого товариша, не встаючи  з ліжка.   Вже  чоловік  був нагрівся і не хотілося мені вставати, а в казні було досить холодно, бо вікно мусило бути день і ніч отворено, про задуху.
Товариш наш мовчить, тілько ще дужче зубами дзвонить, а крізь той лярум чути уриване хлипання. Жаль мені стало хлопця, бо я вже доміркувався, що якийсь зовсім ще зелений „фраєр". Отже, встав я і постелив йому напомацки ліжко,
— Ну, ну,—кажу,—будь тихо, не плач! Роздягнись та йди спати!
— Не...не...мо...жу,—ледве пробубонів  він.  -
— Чому?
— Бо...бо...я...дуже змерз.        у
Господи! Я до нього, а він увесь, як кість, змерзлий, ані рукою, ані ногою рушити не може. Яким дивом прийшов до казні—-не розумію. Встав і панисько, познімали ми з нього лахміття і роздягли його цілком догола, натерли добре, обвили простиралом і коцом і поклали на ліжко. За якої чверть години чую—зітхає, рушаеться.
— А що, ліпше тобі?—питаю.
— Ліпше.
— Відійшли руки, ноги?
— Ще не зовсім, але вже ліпше.
— А відки ти?
— Зо Смерекова.
— То тебе, певне, жандарм привів?
— Аякже. Гнав мене сьогодня від рана, майже голого й босого, морозом. Десять раз падав я на дорозі, бо не міг іти. Бив мене ременем— і я мусив. Тільки в корчмі, в Збоїськах трохи ми пропочили, корчмар горівки мені дав.
— А як же тебе звати?
— Йосько Штерн.
— А! То ти єврей?
— Аякже, єврей.
— Нехай тебе чорт возьме! Хоч мене убий, чи був би я з бесіди пізнав, що ти єврей, так чисто по-нашому говориш.
— Що ж, пане, я зріс на селі, межи хлопами. Я пастухом був.
— А кілько тобі літ?
— Шістнадцять.
— А за що ж то тебе аж тут до криміналу притащили?
— Ой, пане, я не знаю! Казав жандарм, що мій господар прискаржив мене за рабунок зо вломаннєм, але я, бігме, нічого не рабував. Тілько свої папери, бігме, тільки свої папери!
І став хлипати та ревти, як дитина.
— Му, ну, цить, дурний,—повідаю,—скажеш то все завтра судії, а мене то зовсім не обходить. Спи тепер.
— Ой, пане, а жандарм казав, що мене за те повісять!—заводив Иосько.
— Чи ти сказився, дурний!—крикнув я.— Смійся з того! Де ж ти чув, щоби за такі дурниці вішали?
— А мій господар казав, що мене запакують на десять літ до криміналу.
— Ну, ну, не журися,—кажу.—Бог милосердний, якось то буде. Тілько здсни тепер, а завтра поговоримо за дня!
Умовкли ми, і незабаром я захріп. Тілько й мого добра в криміналі, що сплю, як той заєць V капусті.

III
Тілько другого дня могли ми добре оглянути новака. Аж смішно мені стало, що я міг учора відразу не пізнати в нш єврея. Рудий, з пейсами, ніс вигнутий, як у старого яструба, постава скорчена, хоть на свої літа зовсім не марна, і доброго росту. Поглянувши на нього, бачилося, що на десять кроків від нього чуєш запах єврея. А вчора, коли ми його натирали напотемки і тілько слова його чули, зовсім того не було можна доміркуватися.
І він також з переляком став озиратися по казні, як сполохана білиця. Схопився, коли ми ще оба з паном лежали, умився, постелив своє ліжко і сів на нім у куті та й уже ані шеберне, мов заклятий.
— А що, ти голодний?—питав його.
Мовчить, тілько якось ще дужче скорчився.
— Їв-єсь що вчора?—питає пан.
— Та... вчора... як мене мав жандарм вести, війтиха дала мені трохи борщу і кавалок хліба.
— Ага, тепер уже знаємо!—всміхнувся пан.
Дав йому поснідати добрий кавалок хліба і вчорашній котлет. Аж затрясся неборак. Хотів щось дякувати, але тілько сльози в очах йому стали.
І бачите, ще одна несподіванка в тім хлопчиськові. Постать наскрізь єврейська, аж відразлива, а в натурі його бачилось, що нічого, ані крихітки, нема єврейського. Тихий, послуш-ний, без жадної дрібочки тої єврейської самохвальби, до говірки неохочий, але коли йому було казати що зробити, то звивався як іскра. Було щось таке натуральне, хлопське в цілій його поведінці. Як не було що робити,—а що у нас у казні за робота!—любив сидіти в кутику мовчки, скорчений, обчепивши руками коліна та опершися бородою о коліна, тілько очі йому блищаться з темного кутика, яку цікавої мишки.
Ну, скажи ж нам, що ти за рабунок такий страшний зробив, що жандарм за нього аж шибеницею тобі грозив?—спитав його раз пан, коли вже видно було, що хлопчисько трохи втихомирився та освоївся.
— Ой, пане,—сказав Йосько і затрясся всім тілом,—довго би то розказувати, а мало слухати. То дуже глупа історія.
— Ну, ну, розказуй, послухаємо. І так не маємо тут нічого мудрішого робити, то можна й глупої історії послухати.
— Ріс я у Мошка, орендаря в Смерекові,— почав Йосько.—Зразу грався я разом з його дітьми і кликав Мошка „тате", а Мошчиху— „маме". Гадав я, що вони мої родичі. Але небавом завважив я, що Мошко своїм дітям справляє гарні бекешки, а Мошчиха дає їм щоп'ятниці білі сорочечки, коли тимчасом я ходив брудний та обдертий. Коли мені було сім літ, казали мені пильнувати гусей, щоби не йшли в шкоду. Мошчиха не питала, чи холод, дощ або спека, але гнала мене з дому на толоку, даючи при тім чимраз менше їсти. Терпів я голод, плакав не раз на толоці, але все те нічого не помагало. Сільські хлопці були ліпші для мене. Давали мені хліба, сиру, допускали мене до своїх забав. Привик я до них, а пізніше став я їх виручати в пильнованню гусей. Був я, як на свій вік, крепкий і зручний, то господині сільські стали самі повіряти мені гусей, а потім телят, коли їх діти мусили йти до школи. За те діставав я від них хліба, теплої страви, а не раз у свято й пару крейцарів. Мошчиха була дуже скупа, то й рада, що я дома їсти не просив. Але коли Мошкові діти дізналися, що я їм холопські страви, то прозвали  мене  трефняком  і стали зо мною дрочитися, а далі й бокувати від мене. Зразу мені те не вадило, але небавом почув я ту неприязнь дуже діймаво.
Мошко наняв для своїх хлопців бельфера (єврейський учитель), щоби їх учив читати й писати. Було то взимі, то й я мав час вільний. Коли ж я наблизився до них, щоби й собі вчитися, хлопці стали кричати, тручати мене та щипати, а врешті з плачем заявили матері, що разом з трефняком учитися не будуть. Сам бачу, Мошчиха намовила їх до того, бо дуже мене та відьма ненавиділа, хоч не знаю за що. Тож зараз, як тілько діти завели крик, прибігла і витрутила мене з покою, кажучи, що то не для мене наука, що вони бідні і не мають відки для жебрака бельферів тримати. Заплакав я, але що ж діяти? Піду бувало в село, бавлюся з сільськими дітьми або придивляюся, як старші майструють коло возів, саней чи інших знарядів. Не раз цілою гурмою бігали ми до коваля, котрого кузня стояла край села, і там цілими годинами придивлялися роботі. А що я був найсильніший з усіх хлопців, то не раз коваль велів мені або міхом димати, або молотом ударити, або точило крутити. Який же я тоді був щасливий! Як гаряче бажав я, коли вже наука не для мене, мати бодай яке ремесло в руках.
З весною знов вертав я на толоку, до гусей і телят, котрі Мошко скуповував у околичних селах, а перетримавши трохи, возив до Львова на продаж. Толока смереківська обширна, де-не-де поросла корчами, то й не багато мав я біганини. Сяду собі бувало де на горбку, ви-острю ножик і зачинаю стругати, довбати, клемезити (складати до купи, майструвати) різні речі з дерева, зразу маленькі драбинки, плуги та борони, пізніше клітки, вітряки та млинки. По рокові був я вже таким майстром, що всі сільські хлопці в кут передо мною. Почав я фабрикувати траскала та скрипучі о пуди для відгонення воробців із пшениці, проса та конопель і продавав пару таких опудів по десять крейцарів. Заробив я небавом тілько, що міг посправляти собі деякі столярські знаряди: долітця, сверлики і т. ін. Брався я до чимраз більших речей, бо мав до того охоту. Що тілько побачу, зараз хотів би-м то зробити. Взимі пересиджував я цілими днями то у столяра, то у коваля, помагаючи їм та привчаючися до їх роботи. Мав я вже шістнадцять літ, а у Мошка ані гадки зробити щось зо мною,— вивів мене на пастуха, а за більше байдуже. Не знав я навіть, хто був мій батько, і якого я роду. В селі знали тілько, що Мошко привіз мене відкись маленьким; була навіть чутка, що я син якогось Мошкового свояка, котрий не оставив після смерті нікого, тілько мене одного, а за мною порядний маєток, і що буцімто Мошко загорнув і присвоїв його собі.
— Шкода тебе, Йоську, - говорили мені не раз хлопи,—такий ти моторний хлопець і до ремесла охочий, а що з тебе буде?
— Що ж має бути,— відповідав я.—Буде громадський пастух!
— Ой, не має сумління Мошко, що так за тебе не дбає!
— Каже, що бідний, що. не має відки, — говорив я.
— Не вір ти старому циганові! Має він гроші, і порядні, але для своїх бахурів ховає. А тебе не навчив навіть богові молитися.
Бурилося в мені від таких слів. Став я сам про   себе думати.
— Справді,—міркую,—чого я тут досиджу-сяТ Робити на Мошка задурно завше маю час. Коби хоть ремесла доброго навчитися, то мав би-м бодай свій кавалок хліба в руках. Але як тут дійти до того? Як увільнитися від Мошка? Куди в світі обернутися, особливо, коли не знаю, відки я родом, хто був мій батько і чи є де мій рід?
Наша корчма стояла при дорозі. Часто до неї заходили шандари, не раз ведучи скованих арештантів до Львова або до Жовкви. Зразу я боявся страшенно тих здорових, грізних хлопів у темнім убранню, з карабінами на плечах і в капелюхах з косицею з блискучого когутячого пір'я. З тривогою й дрожжю, скорченим край печі, слухав я не раз, як вони розмовляли з Мошком або з сільськими господарями. Розмовляли звичайно про страшні для мене річі, про пожари, про злодіїв, волоцюг, і в розмовах тих дуже часто чув я слово: „папери". „Як не має паперів, зараз його задержати". „Еге, дивлюся. а його папери не в порядку". „Якби був мав хоч один папір добрий, був би-м його пустив".—Ба, що ж то за папери, — думав я не раз, — що таку мають міць, що один папір може проходячого чоловіка оборонити від шандаря з карабіном та з когутячим пір'ям? Але на те питання не міг я найти відповіді, а проте тим дужче лякала мене думка про ті папери. Як же ж я можу рушитися в світ, не маючи паперів? Адже мене зараз, на першім кроці, шандар зловить і поведе бог зиа на які муки. Дрожав я всім  тілом на таку думку. Чим частіше думав про визвіл від Мошка, тим частіше оті папери ставали мені перед очима. Навіть снилися мені папери, старі, пожовклі, з величезними печатками, дивилися на мене грізним, поморщеним обличчям або сміялися з мене огидними, беззубими устами. Був я тоді дуже нещасливим. Всі люди, котрих я о те питав, потверджували, що без паперів ані в дорогу рушити не можна, ані ніхто мене до терміну не прийме. Але відки ж мені взяти ті папери? Коваль радив мені запитатися про них Мошка, він же мусив дістати якісь папери по моїм батьку.
Ба, спитатися Мошка! Якби-то мені так легко було до Мошка приступити. Давніше, як був я малий, був він для мене ласкавіший; коли ж я став доростати, здав мене зовсім у руки своєї жінки-відьми і майже ніколи нічого до мене не говорив. Бачилось мені навіть, що бокував від мене. Відколи мені люди повіли, що мусив узяти гроші по моїм батьку, став я пильніше на нього вважати; я зміркував, що та моя увага його непокоїть. Крутився якось неспокійно, коли ми часом опинилися самі, немовби його щось гризло. —А що, міркую собі, якби так коли, як нема жінки дома, наперти на нього несподівано, може би можна від нього хоть що-то дізнатися? От я й зважився при нагоді так і зробити.
Нагода така набавом лучилася. Мошчиха поїхала до Жовкви, в корчмі не було нікого, тілько сам Мошко, тож приступив я до нього та й кажу:
— Реб Мойше, люди кажуть, що маєш якісь папери по моїм батьку.
Кинувся Мошко, немов би його оса вкусила.
— А ти се відки знаєш?
— Та люди кажуть,
— Що за люди?
— Та всі, по цілім селі.
— Ну, а тобі нащо тих паперів? Адже ти навіть читати не вмієш!
— Так. А все-таки я хотів би знати. Значить, маєш їх?
— Маю, маю, ті дідівські папери!—крикнув Мошко роздражнений, немовби я йому не знати що неприємного сказав.— Дід (тут в розумінні жебрак) був твій батько, протратив маєток, а тебе мені на біду лишив. Що мені з тебг за пожиток!
— Знаєш що, реб Мойше,—кажу, — віддай мені ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.
— Що?—верескнув Мошко.—Ти би хотів іти? А куди ж ти, дурню, підеш?
— Я хотів би вступити де до терміну, ремесла  вчитися.
Мошко засміявся на ціле горло.
— Іди, іди, капустяна голово, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по-єврєйськи, а по гоївськи.
Став я мов остовпілий. Врешті здобувся на слово:
— То бодай мені покажи ті папери, нехай їх побачу!
— Тьфу!—крикнув Мошко.—Вчепився мене, як реп'ях кожуха! Ну, ходи, покажу тобі твої скарби! Ще щастя твоє, що-м їх досі не спалив!
Се остатнє слово мов ніж уразило моє серце. А що, якби був Мошко справді спалив мої папери? Адже був би   я   самісінький   на   світі,   як лист, відірваний від дерева. Ані би-м сам не знав свого роду, ані би мене ніхто не знав. Не міг би-м рушитися з місця, був би-м навіки прикований до Моткової лави, був би-м до смерті невільником. Дрож мене проймила на сю думку, якесь мляве проміння замиготіло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.
Комірка була дерев'яна, добудована до корчми ззаду, а вхід із сіней. Мала тілько одно тісне віконце, навхрест перебите залізними штабами. Там Мошко складав усякі річі, що брав від хлопів на застав, і все, що мав дорожчого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скрині лежали коралі, казали навіть, що мав там на дні старосвітські дукати й таляри. Пару раз добувалися до тої комірки злодії, але ніколи не могли її розбити, бо міцно була збудована, а Мошко собак держав чутких. Двері від комірки були низькі й тісні. Мошко мусив схилятися, щоби влізти до середини. За ним уліз і я.
— А ти тут  чого?— озвірився  він  на   мене.
— Як то чого, адже ж ти велів мені йти!
— Але не тут! Зачекай у сінях!
— Все одно,—кажу,—зачекаю й тут. Адже нічого тобі не з'їм.
Мошко витріщив очі і видивився на мене, немовби мене вперше в життю бачив. Не знаю, що йому в мені не подобалося, але плюнув і відвернувся. Потім виліз на скриню, сягнув на поличку, прибиту під самою стелею, і дістав відти скрутіль пожовклих паперів.
— Ось твої шпаргали!—буркнув, показуючи їх мені здалека.
— Дай, нехай їм придивлюся,—кажу і витягаю руку.
— Ну, що ж ти, дурний, в них побачиш,— відповів Мошко,—і пощо тобі того? Сиди у мене, коли тобі тут добре, і не шукай   собі  біди!
І поклав папери знов на полицю.
— Ходім відси!—каже,—тепер можеш бути спокійний. А то, що тобі люди про мене говорять,—бо знаю, що в людей язики довгі,—то ти не вір тому. То все брехня.
— Що брехня?—питаю.
— Ет, з тобою говорити, то однако горохом о стіну кидати,—буркнув Мошко і майже витрутив мене з комірки, а потім, замкнувши її на ключ і на колодку, пішов до корчми.

IV
Йосько замовк на хвилю. Пан Журковський, що уважно слухав його оповідання, всміхнувся та й каже:
— Ну, ти казав, що глупа історія буде, а ось ти розказуєш, як би-сь із книжки читав.
— Е, пане,—відповів Йосько,—те що досі, то не була глупа історія. Але тепер прийде дурниця. А що оповідаю гладко, то не дивуйтеся. В селі навчився я казки розказувати. Пам'ять маю добру, а як тілько раз яку казку вчую, то потім оповім її ще ліпше і цікавіше, ніж той, від кого я її чув. Тамтої зими так мене в селі всі за ті казки полюбили, що ні одні вечерниці без мене не обійшлися.
— Ге, як я бачу, то ти майстер до всього,— сказав пан.
— Ой, пане, —відповів, зітхаючи, Иосько,— не знаю, що то значить, але мені бачиться, що се власне моє нещастя. Коли чую, що маю   що зробити, що можу чогось навчитися, то так мене щось у середині пече, так мене мулить і мучить, що не маю хвилі спокою, поки тото не зроблю, не пізнаю, не навчуся. Отже ж не що, тілько се мене до криміналу завело.
— Ну, ну, розказуй!
Та не міг сим разом Иосько скінчити свого оповідання, бо власне в тій хвилі отворилися двері нашої казні: Иоська закликали до протоколу.
— То незвичайний хлопець, — проворкотів пан і став, задумавшись, ходити по казні.
— А мені видиться, що він багато бреше,— кажу я.—Вивчився казки хлопам оповідати, то й нам казку каже.
— Думаєш, що так?
— Ну, що ж, хіба то не може бути?
— Певне, що бути може, але лице його свідчить за ним. Зрештою, будемо ще мати час переконатися потрохи.
На протоколі сидів Йосько коротко, не довше, як півгодини. Вернув далеко веселіший і спокійніший, ніж пішов.
— Ну, що ж, —питаю його,—не з'їв тебе судія?
— Е, що, судія добрий чоловік,—сказав Йосько.—Признатися, дуже я його зразу боявся. В селі казали мені, що тут б'ють до признання, що розпаленим залізом у підошви печуть.
— Ха, ха, ха!—засміявся я.—Тепер-то я знаю чого ти по ночах так перевертався, та кричав, та йойкав. Тобі, певне, снилося, що тебе в підошви печуть.
— Ой, прошу не сміятися. Мені подумати страшно про ті сни, тілько я в них натерпівся. А все задурно. Судія такий добродушний, говорив  зо мною по-людськи, не кричав, не фукався, не бив мене так, як шандар.
— А хіба ж тебе шандар бив? —спитав пан Журковський.
— Ой, пане, я гадав, що душу з мене вижене. Подивіться тілько на мої плечі!
І Йосько зняв сорочку. Ми аж ахнули! Цілі плечі хлопця вкриті були синцями та пругами засохлої крові.
— Ну, а що ж тебе судія питав?—промовив перший Журковський.
— Та о той нещасливий рабунок, як то було.
— Ну, і що ж?
— Та що ж би? Оповів я йому все, як було, та й годі. Списав протокол і сказав мене відвести.
— Ну, то тепер оповіж  і нам,   як  то  було.
— Та як було? Знаєте вже, яке було моє життя у Мошка. Не хотів я довше у нього оставатися, .а ще'до того боявся, що скоро йому ще раз спімну о паперах, то він возьме та й спалить їх. Отож я надумав сам їх украсти. Легше мені було дібратися до комірки, ніж посто-ронньому злодієві, бо й пси мене знають і сам знаю всі входи і всі звичаї в хаті. Зразу хотів я викрасти у Мошка ключі, але він, видно, занюхав щось і носив їх завше при собі або ховав десь так, що я не міг найти. А мене гарячка жерла, скоро в моїй голові раз на тім стало, щоб добути свої папери. Тут вже ні про що не було гадки, тілько про се. І що зрештою мав я довго думати? Одної ночі, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки— вона була будована в стовпи,—виважив долотом делину, вліз до комірки, взяв свої папери, в потім засунув делину знов на місце Та й тілько.
— Дрібниця!—буркнув пан.
А скоро я дістав папери в свої руки, то. навіть не переглядаючи їх, не розв'язуючи шнурка, котрим були обв'язані, завив їх у шматку, сховав за пазуху і покинув Моткову корчму. —Куди тепер іти?—подумав я собі. Ще мене страх не зовсім покинув. Ану ж Мошко ошукав мене, показуючи якннебудь глупі папери замість моїх. Ану ж напотемки взяв я який інший збиток? Треба було конечне з кимось порадитися, що в тім разі робити. Тож, переночувавши в першім ліпшім стозі сіна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів йому все. Він перший зілляв мене холодною водою.
— Зле, хлопче, зробив-есь,—каже.—Іди зараз до війта, розповіж йому все і зложи у нього папери!
Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але що ж робити? Бачу, що рада розумна, та й іду. Приходжу до війта і з подвір'я вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить шандар. Відразу щось немовби шепнуло мені, шо то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далі зробити. Блисла мені в голові думка: втікати. Але вже було запізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:
— Ось і він сам! За вовка помовка, а він осьде! Ну ходи ж, ходи ближче!
Бачу, що вже все вийшло наверх, що вже за мною питають. Тож, зібравши всю свою відвагу, йду до хати.
— Як ся називаєш?—питає мене шандар.
— Йосько Штерн.
— Відки родом?
— Не знаю.
— Ага, значить, волоцюга.
Закаменів я на місці. Не раз чув я се страшне слово, чув багато страшних історій про те, що то виробляють шандари з волоцюгами, і завше того найгірше боявся. А тут маєш, від першої хвилі і сам у таке ж попався.
— Але ж я тутешній,—простогнав я. —Пан війт мене знають.
— Я? Тебе? —каже мені війт.—Брешеш, любонько моя! Знаю тебе з видження, знаю, що називаєшся Иосько і що служиш у Мошка-арен-даря, але хто ти такий і відки взявся, того не знаю.
— Ага, значить, бреше в живі очі! —крикнув шандар і щось собі занотував у книжечці.-—Ходи сюди,— сказав далі до мене.—Ближче! Дивися мені в очі!
І в тій хвилі, коли я підніс до нього очі, він тяжким своїм п'ястуком ударив мене в лице так, що я відразу впав на землю і кров'ю обіллявся.
— Встань зараз! — крикнув до мене шандар.— і не смій мені кричати, бо ще більше дістанеш. А тепер кажи правду, що тебе буду питати. Ти служиш у Мошка?
— Так.
— Ти обікрав його?
— Ні.
— Як то ні?
Знов я видивився на шандаря, стираючи рукавом кров з лиця, і знов здоровенний його удар повалив мене на землю.
— Пане шандар,— сказав на те війт, поки я коріцмався (борюкатися), щоби  встати,— я,   яко  начальник громади, не можу дивитися на таке трактования арештанта. Я тільки маю бути при списанню протоколу, а те, що діється перед протоколом, до мене не належить. Коли хочете вчити його, що має говорити, то виберіть собі інше місце. У мене того не можна.
Шандар прикусив губи, а далі, не кажучи й слова, встав з лави, добув зі своєї торби ланцюжки, закував мене і повів до корчми до Мошка. Що там зо мною робили, як мене вчили говорити, того не буду оповідати. Зімлів я пару разів під час тої науки. Та й не даремна ж була їх злість. Зробив я їм великі збитки. Мошко в першій хвилі сказав шандареві, що я вкрав йому великі гроші, завиті в папір. Гадав, що як мене шандар зловить і до корчми приведе, то він зараз папери від мене відбере і спалить, і я навіки остану його невільником. Скоро тільки я ввійшов до корчми, зараз перше питание було.
— Де гроші?
— Не знаю. Ніяких грошей я не брав.
— А де папери?
— Я сховав.
— Де сховав?
— Не скажу.
Стали мене наклонювати, насамперед биттям,, потім добрим способом, а я все тілько одно повідаю:—Папери я взяв, бо то мої. Не заглядав я навіть, що в них є. Сховав я їх і не покажу нікому, тілько війтові.
Мошко мало не сказився. Зі злості велів з мене поздирати чоботи й рубаття (руб'я, рубці від одежі), що я мав на собі, а вбрати мене в  отеє  лахміття.  Нарешті, збитого і майже голого, повели мене до війта. Знов мене там стали за папери питати. Але я не дурний. Аж коли побачив, що в хаті багато свідків, пішов я до сіней і витяг папери зі шпари. У війта сіни були темні, обширні. Йдучи до хати і бачучи там шандар», упхав я свій збиток до шпари, щоби його у мене не відібрали. Коли Мошко побачив збиток у руках шандаря, кинувся до нього, як ворон, кричачи, шо то його гроші, щоби йому віддати.
— Го, го, пане Мошку,—відповів війт,—то так не йде. Ми то все мусимо відставити до суду. Зробимо тут протокол, а скоро той хлопець признається, що у вас той збиток украв, то вже річ суду робити з тим що далі. Запечатаємо все, як є, громадською печаткою, і пан шандар відставлять то разом з арештантом до Львова. А ви вже в суді будете собі правди доходити.
Мій Мошко так на те скривився, немовби кварту своєї оковитої випив. Але ніхто на те не зважав. Шандар засів писати протокол. А коли все списано, війтиха дала мені трохи попоїсти, шандар закував мене знов, і ми рушили в дорогу до Львова. Гадав я, що згину з болю й морозу в тій дорозі, і досі не знаю, як я видержав. Ой, пане, як же ви тепер гадаєте, що зо мною буде?
— Нічого не буде,—відповів пан Журков-ський.—Посидиш трохи та й вийдеш на волю. А хто знає навіть, чи ціла отся історія не вийде тобі на добре.
— А то як?
— Ну, побачимо. Ніколи чоловік не знає наперед, що його чекає.

V
Щось так у два чи три дні кличуть Йоська, але не до суду, тілько до доктора. Що то значиться? — гадаю собі. Адже ж він не мельдував-ся (доводити до відома) „марудою".
— Сам не мельдувався,—повідає мені Журковський,—а навіть якби замельдувався, то би се йому нінащо не придалося. Але я його замельдував. Був я в неділю у президента і просив, щоби його велів звізитирувати (оглядати)! Адже ж то страшенна річ, що тут діється. Так далі йти не може.
І справді, доктор велів Йоськові розібратися і списав з ним протокол. Чи що з того вийшло — не знаю. В наших судах такі справи дуже помалу йдуть і не кождий такий щасливий, щоби міг дочекатися їх скутку.
Тимчасом пан Журковський каже якось Йоськові:
— Чуєш, хлопче, хочеш, щоби я тебе навчив читати?
Витріщився Йосько на пана.
— Ну, що ж так дивишся? Скоро тілько маєш охоту, то за пару день будеш читати. А, як побачу, що справді не брешеш і пам'ять маєш добру, то вже то зроблю для тебе, що тебе приймуть до ремісницької школи, то навчишся ремесла, якого схочеш.
— Йой, пане!— крикнув Йосько і кинувся панові до ніг, заливаючись сльозами. Більше нічого не міг сказати, тілько цілував пана по руках.
На другий день принесли панові буквар, і він став учити Йоська читати. За два дні еврейчик вмів уже пізнавати і складати букви, а за тиждень читав короткі кусники майже плавно. Вчепився того, як то повідають, як єврей коломийки. Читав би був, бачу, день і ніч, тілько що ми вночі світла не мали. Ледве до їди міг на хвилю від книжки відірватися.
А коли смерклося і читати вже годі було, Йосько сідав у кутику на своїм сіннику, підгортав ноги під себе і обхоплював їх руками і, так сидячи скорчений, зачинав оповідати казки. Снував їх без кінця, і хоч бачилося, що все однакі чуда й пригоди повторяє, все-таки вмів їх завше інакше укладати і на інший лад оповідати. А часом прямо було видно, що в казці снує перед нами свої власні мрії. Оповідав про бідного хлопця, що в найтяжчій недолі стрічає добродія чарівника, переймає від нього чарівні слова й закляття і йде в світ здобувати собі долю та помагати другим. Проймаючими, а заразом простими словами рисував його терпіння й пригоди, стрічі з шандарами, неволю в орендаря, забавно не раз мішаючи те, про що казки говорять, з тим, чого сам зазнав.
Ніколи ще не бачив я хлопця, котрий би так гаряче брався до книжки, як Йосько. Бачилося, що за тих пару неділь хотів надолужити те, що занедбав у кільканадцяти літах. Найбільше гризся тим, що осінні дні такі короткі, а в казні так скоро зовсім смеркалося. Одно наше віконце, звернене к заходові і положене майже під стелею, скупо тілько світла пропускало навіть уполудне;оо четвертій годині вже читати годі було. А Йосько рад би був день удвоє продовжити. Нарешті, врадуваний, закликав:
— Маю. Буду читати при вікні. Там розвиднюється скорше   і  видно   довше,   ніж  у  казні.
— Невигідно тобі буде читати, стоячи на риштованню,—кажу йому.—Зрештою то для тебе зависоко.
— Сидіти буду так високо, як мені подобається!—каже.
— Як же то зробиш?
— Прив'яжу простирало двома кінцями до грати, в зігнуття покладу звитий у трубу коц і сяду на нього, як на сідло.
І справді, винахід був дуже практичний, і відтоді всі в криміналі так роблять. Кілька день Йосько просто любувався вікном. Вставав о шостій, скоро тілько трохи розвиднілося, робив своє риштовання, і, вип'ялившися на нього, сліпав над книжкою, притискаючи чоло до самої грати, аби тілько якнайбільше того божого світла захопити. Ми з паном оба по черзі пильнували коло дверей, як ішов ключник до казні, і загоді остерігали Йоська, щоби злазив і риштовання знімав, бо сидіти при вікні арештантам остро заборонено. Та й удавалося нам завше щасливо уникати штемпу (тавро), а може й ключник мав якусь увагу на пана Журковського і не так строго нашої казні доглядав.
Та, на лихо, штемп випав з іншого боку.
Окрім сторожі в коритарі, маємо ще одну: під вікнами в'язниці ходить шельвах—жовнір з карабіном. Має він острий наказ доглядати, щоби арештанти в вікна не дивились, а особливо, щоби з собою крізь вікна не розмовляли. Військове правило велить йому в разі опору навіть оружжя вживати. Щоправда, досі такого випадку не було. Треба вже було  чогось  дуже великого, щоби шельвах, зійшовши зі свого плацу, замельдував вахкомендантові, що з сього чи того шкна говорили або дивилися. Старші жовніри, так ті вже привикли розуміти, що іншого припис, а що іншого виконаннє, і звичайно не дуже остро держалися припису. Не один супокійно позволяв на всяку говірку, як то кажуть, був блат на все; інший лагідно вспоминав або просив арештантів, щоби дали спокій. Та гірше було, коли на варті лучився рекрут, що боїться капрала гірш огню. Такий брав усякий розказ до слова. Як сказали йому „остро пильнувати", то він розумів се так, що всякого арештанта, котрий укаже голову в вікно, треба споганити остатніми словами, замельдувати капралові або навіть ухопити за карабін. На таких „клапачах" арештанти мстилися тим, що за його варти, особливо вечором, виробляли найбільші" крики в вікнах, так що бідний рекрут не раз було аж казиться і на всякий викрик з вікна вважає за свій святий обов'язок відповісти щонайменше таким же голосним та досадним викриком. Але що арештантів буває кількадесят, а він один, то по кількох минутах пекельного галасу звичайно мусив замовкнути і, не можучи собі дати ради, хапав за карабін. Розуміється, що в тій хвилі вікна насупротив нього опорожнюва-лися зовсім, а крик знімався в другім кінці довгого арештантського будинку, і шельвах, як гонений звір, біг туди і знов грозив карабіном— очевидно, з тим самим скутком.
Такі галаси бували звичайно вечором, але не раз і вдень. Отже лихо хотіло, що одного дня від третьої до п'ятої стояв власне такий нещасливий рекрут на шельваху. З самого початку сказав грубіянство якомусь арештантові, що дивився в вікно. Дали такий знак, щоби зробити клапачеві „кац-музику". На різних кінцях арештантського будинку, з різних поверхів, з кільканадцяти вікон нараз посипалися крики, визи-вання, свист і проразливі м'явкання. Рекрут кричав також, бігав попід усі вікна, але ніде не міг заздріти нікого. Доведений до лютості, замовк нарешті і став на однім місці, шоби відітхнути. В пару хвиль пізніше замовкла й „кац-музика". Бачилось, що спокій настав повний. В казні вже смеркалося, тож Йосько зробив риштовання і з книжкою в руках так і припав до вікна. Та ледве прочитав собі під ніс пару слів, * коли в тім шельвах, заздрівши його, прискочив і став против вікна,
— Марш, злодію, з вікна!—верескнув до Йоська.
Йоська за першим разом не чув навіть крику,—так живо був занятий історією про чаплю й рибу, що власне читав.
— Марш з вікна! — ще голосніше крикнув шельвах.
— Та чого хочеш від мене?—відповів Йосько.—Адже тобі не заваджаю. Адже видиш, що читаю. В казні вже не видно, то я виліз трохи до світла.
— Йди геть, бо стріляю!—ревнув шельвах, і заки Йосько вспів злізти зі свого риштовання, вже гукнув вистріл карабіновий.
— Йой!—крикнув Йосько і як сніп упав з риштовання на ліжко, що стояло під вікном. Ноги його задриґали судорожно, а руки, в котрих держав книжку, притиснені були до грудей. З-під карток книжки бухала кров. Куля попала просто в груди.
— Що тобі?  Де  тебе   трафило? — крикнули ми оба, кидаючися до Йоська. Але він нічого не відповідав, тілько чорні очі блищали, як два розжарені вуглі, страшенно якось відбиваючи від лиця, блідого, мов у трупа.
На подвір'ю під нашим вікном і на коритарі коло наших дверей знявся рівночасно галас. Там сторожа військова вибігла на вистріл, а тут ключник з дідами шукав казні, до котрої стрілено. Впали до нас.
— Ага, то тут!—крикнули, бачучи лежачого Йоська.—А що, злодію, дісталось тобі на горіхи?
Йосько кидався ще і стогнав тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немовби хотів нею заткати смертельну рану.
— Що він робив?—спитав мене ключник.
— Та... я... тілько... до світла...
Хотів ще щось говорити, але духу йому не стало. Останнім відрухом відірвав руки від грудей і показав ключникові закровавлений буквар,
— Він читав при вікні, —пояснив я ключникові.
В тій хвилі прийшов із суду ординанс з карткою, шукаючи ключника.
— Пане ключник, —каже з коритаря,—де тут сидить Йосько Штерн? Є тут картка з суду, що має йти на волю.
А Йосько вже перед минутою   був  вільний
1889 р.


Дата внесення : 10.11.2013     Переглядів: 132     Популярність: 73.11%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Історичні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky