Для дошкільного віку

Лісові розмови

Коротенькі оповідання про природу: "Під зеленим шатром лісу", "Хто ж винен?", "І трапиться ж отаке...", "Не забув", "Смілива зозулька" та інші.

Художники: Гілевич Адель
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1970 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 27.


Фрагменти:



Юрій СТАРОСТЕНКО
ЛІСОВІ РОЗМОВИ

СМІЛИВА ЗОЗУЛЬКА

Коли повертається з вирію зозулька, вже і ліс, і гай стоять зелені. «Ку-ку, ку-ку!»
— Чуєте, зозуля кує? —радіють люди.
Щодня більшають   на   деревах   листочки, простягають зелені рученята молоді пагінці. І тут раптом виповзає на листячко страшна волохата гусінь!
— Бр-р-р...— тремтить  з   остраху  синиця.
— Йой!..— задкує мухоловка.
— Тюй-тюй-тюй! — репетує повзик.
А гусінь вже маламурить ніжне листячко.
— Треба     зозульку     покликати! — гукає хтось.— Тільки вона цієї гусені не боїться...
Прилетіла зозулька і всю гусінь винищила. От добре, що  в   нашому   лісі   живе   така пташка!

ВЕДМЕЖАТА
У всіх пташок і звірят у місяці травні клопоту доволі, тільки малим ведмежатам самі жарти на думці.
Той на дерево лізе, цей намислив корча перегризти, а інший забрався матері на голову ;і, знай, скубає за кошлаті вуха.
От зараз мама талапне його лапою!..
Але мати-ведмедиця навіть не сердиться, вона тільки очі мружить...

ПІД ЗЕЛЕНИМ ШАТРОМ ЛІСУ
Настало літо, і зашумів зеленими вітами ліс... То тут, то там між пухнастих ялиць та під лапатим гіллям смерек вишикувалися рядочками гриби маслюки.
— Здр-а-ас...— хотів був привітатися до них їжак, а гриби злякалися і поскидали на голови хто листочка сухого, а хто пучок глиці, їжак і з того боку зазира, і з цього — нема грибів. «Порозбігалися»,—думає собі...
А гриби зачаїлись під картузиками і тихенько усміхаються: «Ну і їжак, недарма у нього такі малесенькі очки!»

ХТО Ж ВИНЕН?
От і настала рання осіння пора... Ходить Мишко лісом і кличе:
— Зозулько-о-о!..
Послухає трохи   і   знов  товстим   голосом:
— Зозулько-о-о!..
Давніш, було, й відгукнеться Зозуленька: «Ку-ку»... А тепер нема обзиву. Тільки старенький Єнот хлюп-хлюп у воді: корінці на сніданок миє.
— Яка тобі Зозуленька? — питається він Мишка.— Вона ще на тому тижні у вирій подалася.
— Я ж допіру чув її голос!
— Це тобі, Мишку, либонь, примарилося, хи-хи-хи...
Не стерпів Мишко того «хи-хи» та як наддасть Єнотові лапою. Той гульк у воду, сидить під берегом і квилить: —Хіба ж я винен, що нема Зозулі, га-а-а?..
— А хто ж, хто винен? — трясе лапами Мишко, от-от заплаче з превеликого свого жалю...
Може, ви, діти, знаєте, хто винен?

ХТО ЦЕ ТАКИЙ?
Хоча й осінь надворі, горобина ще не достигла. Та Мишкові байдуже: йому вже і в роті терпко, а він, знай, жвакає. Долішні ягоди пооб'їдав, а ті, що вгорі, ніяк дістати. «Ану ж,— гадає собі,— на дерево злізу». Тільки-но сп'явся, а тонкий стовбур як похилиться, ведмідь— кабарух у кущі!
Тепер ходить лісом і сяк-так спереду, а ззаду хтозна на кого скидається, так йому кожуха задерло.
— І що воно за опудало? — перемовляються звірята.
— Мабуть, то не з нашого лісу.

ОСІНЬ
Як скінчиться місяць листопад, то вже мине й осінь.
Тепер не кожного дня виглядає з-за хмар сонце, а коли й гляне долі стомленим оком, то гріє не так, як улітку.
Павук-ниткоплут давно під листям сни дивиться. Тихесенько шамрять під корою жуки-короїди. А борсук допіру ледве пропхався у свою нору, такий гладкий став за літо.
Тільки зайцеві все байдуже, у нього під кожушком густе підшерстя виросло.
— Ось глянь, який у мене кептарик, — стає він поперед очі жабі.— Чи гарний?
— Та гарний,  гарний,— ледь  чутно мимрить жаба, а сама трясеться від холоду...

ЗДРАСТУЙ, ЗИМО!
От і настала зима, от уже й ходить нашим краєм її перший місяць — грудень. Сховав грудень під кригою річки, повдягав у білі мережива ліси, поробив з кожної купочки землі міцну грудку. Тоді засипав снігом поля, лісові просіки, напхав снігу аж під самісіньке гілля у лісі.
Вранці як глянули, а в полі таке натоптано... Довгі низочки слідів простяглися аж до самого села. Отут спинався заєць на яблуньку, хотів чикнути її гострим зубом. Але тоненький стовбурчик так щільно обгорнуто соломою, що .заськи.
А коли трохи обутріло, в селі щось як забумкає. «Либонь, то мисливці рушниці ладнають!» — налякалися зайці і ну тікати в поле!..

І ТРАПИТЬСЯ Ж ОТАКЕ...
Від самого ранку купчилися за лісом сірі хмари і все погрожували відтіля своїм холодним подихом: ху-у-у...
— Тікай, Мишко,— гукали всі,— бо зараз як війне снігом!
А він, знай, ягодами ласує: то горобинкою, то калиною...
Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося... Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько,— злякався ведмідь,— як же тепер барліг шукати?» Він туди, він сюди — нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк-клюк, а гавкучий собака десь: «Гав-гав»... Сів захеканий ведмідь під ялинкою і аж тремтить увесь.
— Так йому й треба,— каже головний снігур.— Бачили, як горобину пообскубував?
— Дивіться на цього ненажеру! — гукнула сорока.— Не клопочися, Мишку, біжи за мною! — Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг слідом мокрими п'ятами. Так і дісталися барлога. І вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов'язково віддячить. Скільки хоч натрусить м'якенької шерсті на гніздо пискляткам.

НЕ ЗАБУВ
Розкидав Мишко хід до свого барлога і вибрався звідти заспаний і похмурий.
— З добрим ранком! — гукнула сорока.— Прокинулися вже?
— Му-гу-у-у-у...— сказав Мишко і потерся кошлатим боком об дуба. І тут сорока враз помітила, як він натрусив під деревом клаптиків бурої шерсті. «Дивіться, який чемний, не забув про свою обіцянку взимку»,— подумала вона і злетіла додолу. Буде тепер у малих сороченят тепле, м'яке гніздечко.
А ведмідь тим часом потягнув носом весняного повітря і подався у балочку до струмка. І довго серед лісової тиші було чути, як він хлебтав і хлебтав гарячим язиком холодну снігову водицю. Так йому після довгої зими пити захотілося...

А ВІН УЖЕ ДОМА
Ще не скрізь розтанули сніги, ще і в полі, і в лісі доживають свого віку холодні злежані плями, а він вже прилетів. Уже бігає чорними таловинами на своїх високих ніжках і раз у раз нахиляє до землі голівку.
То висмикне хробака, то лялечку, то захрумтить чорним блискучим жучком. А коли вияснить небо, злітає і починає голосно співати. Почувши цей спів, протирає заспані очі борсук:
— Га, що трапилось?
— Весна, весна! — радіють в мурашнику мурашки.
— Ке-е-е...— ворушиться під корчем жаба.— Вилазити треба.
Радіють усі прильоту шпака.

ПОВІНЬ
Коли настала справжня повінь, річка розлилася так широко, що вода обняла і луки, і кущики, а вночі підкралася аж до самого пагорба і кілька разів плюхнула в лисячу нору.
— Ой клопіт, ой клопіт! — заходилася лисиця.— Там же ж діточки маленькі...— Біжить вона до бобрів і гукає: — Рятуйте, браття бобри, там у норі вода діточок заливає!
— При-и-и-пинити роботу!—скомандував головний замурзании глиною бобер. Загатили бобри рівчак, яким прийшла вода до пагорба, і подалися знов свою греблю будувати. А лисиця повиносила діточок з нори, поскладала всіх рядочком і примовляє:
«Грій, сонечку, грій». З одного боку сонечко погріє, потім поверне лисиця усіх, і з другого погріє. І животики погріє, і лапки кволенькі.
«Ах, як добре, що сонечко у небі є»,— думає лисиця. Ну й чудна! Хіба тільки вона так думає? Всі так кажуть!

 


Дата внесення : 19.10.2013     Переглядів: 1590     Популярність: 100%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky