Для молодшого шкільного віку

Школяр

Страх як хотів Миколка вчитися! Про все було розпитує вчителя, всім цікавиться. І вчитель не навтішається ним. Та не довелося бідному хлопчику ходити до школи — злидні замучили: в хаті голод, немає в що взутися, а тут ще й батько захворів, зліг...
І змушений був Миколка йти в поводаторі до сліпця.
Про безрадісне дитинство Миколки, про гірку дитячу долю дізнаєтесь ви, прочитавши цю книжку.


Художники: Касіян В
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1969 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 18.


Фрагменти:

Архип ТЕСЛЕНКО
ШКОЛЯР


У цій книжці розповідається про давні події, про дореволюційні часи. Не всі діти тоді мали змогу вчитися. Нещасливо склалася й доля хлопчика Миколки з твору «Школяр». Хоч він старанно вчився, мріяв стати вчителем, та злидні і голод примусили здібного хлопчину покинути школу і стати поводирем сліпого старця.

Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке,— чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це!
Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
— А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно!
Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:
— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози.
— Плакав, чи що?— питає учитель. Воно так болiсно:
— Нi.— Далi руку до очей та й скривилось.
— Чого, що таке?— вчитель йому.
— Б...били.
— Хто?
— Батько.
— За вiщо?
— За... за...— та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи,— снiдати пора, вiн i каже:
— Мамо, що їсти?
— Що ж?— мати йому.— Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним— не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей— за печiнки тягне. Вiн знов:
— Ну що їсти, мамо?
— Та я ж не знаю,— мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
— От лихо,— каже,— хлiба на денцi тiльки.
Миколка своє:
— Та, мамо, що їсти?
— Батька питай.
Микола:
— Он у людей i риба, й олiя.
Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
— I оладки,— каже,— i в школу беруть.
Батько:
— Що?!— Та як ухопить деркач.
— Так тобi ще,— каже,— риби, олiї! Шкури з мене, шкури!— та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.
— А, сякi-такi,— кричить батько,— їсти!
А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:
— Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
— Що?— батько.
— Мм... дiрки скрiзь.
Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
— Гляди,— каже,— гляди!
Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.
— Чого ти?— мати йому.
— Та... та,— губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
— Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
— Мамо!..
— Ну?
— У... у мене...
— Що у тебе?
— У мене,— повернув п'яту, показує... Глянула мати— пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.
— Що ж... оце... як... батько побачить?— плаче, так плаче Миколка.
Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
— Де воно,— каже,— в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
— Хм... там десь...— жiнка йому.— Та... те й упослi б, а тут... он...— та очима на Миколку й показує.
— Н... не кажiть,— сичить Миколка,— не кажiть.
— Як же ж,— мати йому,— а в школу в чiм пiдеш?
— Що таке?— батько до їх.
— Пiдбор у Миколи одпав...
— Що?— крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
— Ну, нiчого,— каже,— хай,— знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
— Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
— Пора б... уже ж,— тi й на латки не годяться. Мовчить.
— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:
— Хай, його,— каже,— калiкою зробить!..
— Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
— Мамо,— сичить,— цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
— А в школу як?
Прокiп так хижо:
— А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
— А хоч би й у пани?
— Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була!— кричить.
Миколка:
— Як же... я ж не... ненарошне.
— Старцюго,— батько йому,— панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
Аж перекидається та плаче Миколка:
— Он... он,— каже,— усi... учаться— i Василь, i Павло... гарно як.
— Iч, старцюго, рiвняється до яких...
— А хiба... хiба душа в мене... хужа?
— Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
— Божевiльний,— жiнка йому,— нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..
— А, ти розумна!
— Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
Прокiп, нiби засоромившись:
— Та ти, ти,— каже,— домелешся!
— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас!— Хусточку до очей та й сама в плач.
— От боже мiй,— каже,— i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе?— Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете— сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:
— Школа... школа— здирство, школа- грабiж...— кинув мотузку, надiв шапку.— Школа останню сорочку стягне з тебе,— в груди себе... Та мов аж з плачем:— Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
А Миколка:
— Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми...— Та з-пiд полу до дверей.
— Куди ти?— мати до його.
— У школу... хай... як знають...
— Обiдать же... чоботи ж...
— Хай!..
Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :
— Ось, ось,— показує чоботи.
— Де то ти?— здивувалась мати.
— Хе-хе... учитель дали.
— Як учитель?
— Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?"— "Чоботи порвались",— плачу. "Цить,— кажуть,— у мене зайвi є". Виносять. "На",— кажуть.
Мати взяла, так обдивляється.
— Спасибi,— каже,— дай бог здоров'я йому. Миколка:
— Хе... а покажiть i батьковi!
— А дивись iди. Прокопе,— каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.
— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:
— Що там таке?
— Сюди йди!
— Чого?— почухавсь, пiдiйшов.— Ану, що тут?— Узяв.— Так це вчитель?— питає.
— Глуха тетеря... не чув мов.
— Хе-хе... живем, значить.
— Нi,— жiнка йому,— мерщiй наймати побiг...
— Балакай,— Прокiп до неї,— наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно...
— Що таке?— питає Миколка.
— Що... бiгав, бiгав— не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж,— думаю,— буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай,— думаю..."— та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.
А Миколка:
— Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На тобi".
— Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн: "Найми",— каже.
— Боже мiй,— мати до Миколки,— отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо!— Узяла та до себе його так пригортає:— Мiй синочок!— каже.— Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
Прокiп:
— А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
— Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки,— показує пальцем йому Миколка.
— Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?
— Хм-хм... то "О".
— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
— То "Г".
— Ач яке!.. А картинки є тут?
— А є... ось,— знайшов йому.
— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?
— Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?
— А я знаю!.. з води... парою йде вгору.
— Ач який... хм-хм... i он про що зна!
— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.
Прокiп так дивиться на його. А мати:
— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
— Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех!— Помовчав.— Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.
А Миколка:
— Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!
— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!
Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...
— Тату... я, я до вчителя пiду.
— Чого?
— Хи-хи... хочеться.
Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
— А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
— Що таке?
— Батько... в школу... у хторокласну... мене.
— Гаразд. Iди ж сюди!— За руку його та до себе в свiтлицю.
Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
— А що ти? — вчитель до його.
— Ну й... ну й гарно в вас!
В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини.
— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.
— В гарному!— осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...
— I я... А як же... як воно, як жить у такому?
— Учись— побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.
Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
— Сiдай!— Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається.
— Хм-хм... так це... це менi пить?
— Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!
— Хм-хм... як же воно?
— Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка:
— Ну й, ну й...— та й устав.
— Що?— учитель до його.
— Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...
— Учись— гратимеш.
— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й...— глянув навкруги,— ну й життя гарне!..

* * *
На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує— щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi...
— Миколка, це ти?
— Я... — та скривився-скривився.
— Як це ти, що це?..
— Та... та... їсти нiчого, топить нiчим, удягтися...
— Бiдненький!..
— А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi... ноги крутить...
— Так ти це...
— Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв був... Так мене в поводаторi це...
    Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...

Дата внесення : 22.09.2013     Переглядів: 113     Популярність: 67.19%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky