Сергій РУДИК
ПЕНЬОК І ОПЕНЬОК

КОЛОСОК
Ріс на пришкільній ділянці Колосок. На вигляд був собі звичайний, хіба що трішки вищий від інших і родичався із самим Вітром-вітровієм. Мабуть, за це товариші поважали його і часто радилися з ним.
— Скажи, будь ласка, яка завтра буде погода? — питали його.— Ти ж там ближче до неба, тобі видніше...
Якщо у Колоска був добрий настрій, він обіцяв сонце і тепло, а коли вставав «з лівої ноги» — грозився громом та бурею. І хоч його «прогнози» рідко збувалися, друзі не нарікали на Колоска: хіба оту Погоду-вертихвістку збагнеш, коли в неї сім п'ятниць на тиждень.
Якось Сорока на хвості принесла незвичайну новину: на ділянку має завітати дуже поважна комісія, щоб вибрати найкращого Колоска на шкільну осінню виставку. Ніхто не мав сумніву, що цієї честі буде удостоєний високий і ставний Колосок.
— Поздоровляємо тебе! Вітаємо з майбутньою нагородою!..— гомоніло колосся, тягнучись до свого товариша.
А він, гордий і самозакоханий, високо задирав голову і шепотівся про щось із самим Вітром-вітровієм.
Та Горобець, що залетів на ділянку поклювати зернят, нараз вгамував передчасні пристрасті:
— Годі вам вихваляти задаваку. Він же зовсім порожній!
Усі тільки роти пороззявляли: невже вони схилялися перед пустодзвоном?

ДВІЙКА ЗА ПОВЕДІНКУ
Шкільні Двері вирішили поставити Ключеві двійку з поведінки.
— Що він  такого поганого  зробив? — здивувалися світлі Вікна.
— Хіба  ви  не бачите?  Він  завжди  підглядає  у замкову щілинку.

ОЛІВЕЦЬ-МАЛЮВЕЦЬ
Від коридорних Панелей надійшла до Стелі скарга:
— Сестрице-пораднице, заборони, будь ласка, отому пустунові Олівцю-малювцю над нами знущатися. Від його писанини ми геть почорніли та змарніли.
Сувора Стеля негайно викликала винуватця. Дізнавшись, що від нього хочуть, Олівець-малювець голосно зареготав і зухвало заявив:
— А я писав і далі писатиму. Хто мені заборонить?
— Писати тобі ніхто й не боронить,— пояснила Стеля.— Тільки роби це на Папері, а не на Панелях.
— А мені Папір надокучив. Не встигнеш до нього доторкнутися, як він одразу чорніє, мнеться, ще й рветься, капосний. Подумаєш, інтелігент. Інша справа— Панелі:  тверді,  гладенькі і мовчазні,  як риба.
— Але ж на Панелях писати заборонено!
— Заборонений  плід  солодкий!   Привіт!..
Зрозумівши, що впертого Олівця-малювця добра рада не діймає, Стеля вдалася до хитрощів:
— У такому разі, на мені писати я тобі теж забороняю.
— А я буду! — не замислюючись, випалив Олівець-малювець і щосили підстрибнув догори.
Та скільки не стрибав, до Стелі не міг дотягтися.
Отож і понині стрибає Олівець-малювець від злості по терпеливих Панелях. А вони за наругу гризуть його серце. Але Олівець цього не розуміє. Марно розтринькує і свій талант, і своє серце.

ОСВІЧЕНА КРЕЙДА
— Мудрішого від мене нікого немає в класі,— нахвалялась білолиця Крейда, вилежуючись біля чорної Дошки.— Хто вирішує найскладніші задачі? Я! Хто найкраще знає граматику? Також я! Хто малює, креслить? Я, я, я!..
Якомога лагідніше Дошка сказала:
— Що ж, тоді покажи нам, будь ласка, свою мудрість. Й ми з Ганчіркою подивимось та повчимося в тебе.
— А... а я зараз не хочу. От коли прийде учитель...
— Е-е, з учителем ми всі мудрі. Ти сама спробуй.
Нікуди було Крейді подітися. Стрибнула вона на Дошку і заходилась писати. Крутилась, вертілась, переверталась з боку на бік, проте нічого мудрого так і не написала. Просто стерлася на порошок, який потім змела хазяйновита Ганчірка.

ПЕРО
Перо скрипіло по аркуші паперу. Скрипіло важко і довго, навіть стомилося. Нарешті одна його половинка, а саме Ліва, сказала:
— Не можу я більше так багато працювати. На мені тримається вся граматика і арифметика, а від тебе, Правинко, ніякої допомоги. Честь же і шана нам однакова.
Правинка не образилась на свою гоноровиту сестричку. Відповіла чемно:
— Якщо я тобі заважаю, пиши без мене, сама.
— Я рада б сама, та не можу. Нас так міцно з'єднали, що, видно, я ніколи тебе не позбудусь. Охо-хо-хо, гірка моя до...
І не договорила. Учень щосили натиснув на Перо, і воно зламалося: відлетіла Правинка, що була ніжнішою від Лівинки.
— Ну от... Тепер можеш писати без мене,— мовила крізь сльози Правинка.
Та писати одній Лівинці не судилося: учень жбурнув зламане Перо у кошик із сміттям. Так і лежить воно там без діла, іржавіє. Бо, як відомо, писати Пером можна лише тоді, коли Лівинка і Правинка живуть у дружбі та злагоді.

М'ЯКИЙ ХАРАКТЕР
Гумка була незадоволена собою:
— Нащо мене пустили на світ? Інші дають якусь користь своєю працею. А я? Нищу, стираю те, що зробили інші. Отак зітрешся на порошок, і ніхто тебе добрим словом не згадає. Взяти, приміром, Олівця. Він впевнено веде свою лінію, а я тільки стираю. Часом мене посилають навіть на ліквідацію чорнильних плям. Напрацюєшся до сьомого поту, а потім тебе ще й замазурою обзивають. Не хочу я більше нищити працю своїх друзів...
Якось Гумку запросили стирати незграбні лінії в Альбомі.
— Три  обережно,— благав  її біленький  Аркуш паперу.— А то зробиш дірку, і тоді мене вирвуть та викинуть у кошик.
— Не хвилюйся,— заспокоїв Аркуша товстий Альбом.— Вона м'яка. Я її давно знаю.
«Неправда! Я тверда, я також маю характер, я знаю собі ціну!» — хотіла заперечити Гумка, але, як завжди, промовчала, бо на вдачу була таки м'якою.
Незабаром на Аркуші паперу з'явилися сміливі, правильні лінії. Вони утворили чепурний будиночок, кілька кучерявих дерев, важкі хмари, усміхнене сонце...
І всім одразу стало весело та радісно. А той Аркуш навіть подякував Гумці.
— За віщо? — розгубилася вона.
— За те, що ти м'яка та уважна.
— Але ж я нищу...— почала було Гумка свою сумну пісню.
— Ти нищиш тільки погане й нікчемне, а на його місці з'являється нове, справжнє, гарне.
І Гумка зрозуміла, що її праця теж потрібна, що і вона не марно живе на світі та недаремно хліб їсть.

ПЕНЬОК ТА ОПЕНЬОК
Молоденький Опеньок, висунувшись після дощу з землі, почав нарікати на старого порохнявого Пенька:
— Гей ти, дідугане! Не застуй мені Сонця.
— Не поспішай на видноту,— порадив розсудливий Пеньок.
— Ти мене не вчи! Я сам знаю, що робити. Ну, хто ти? Звичайний Пеньок, а я ОпеньокІ На ціле «О» більший від тебе. Зрозумів?
Переконавшись, що Пеньок не звертає на нього уваги, від злості Опеньок аж затремтів (бо саме Вітер повіяв).
— Ах ти, неслухняне старе порохно! Я тебе провчу!..
— Сокиро, люба Сокирко,— звернувся Опеньок до Сокири, коли мимо проходив дроворуб.— Зрубай,  будь  ласка,   цього  пихатого  старця.   Звільним дорогу молодим.
Мовчазна, довірлива Сокира, не довго думаючи, бабахнула по Пеньку, аж луна пішла. Та разом з Пеньком злетіла й Опенькова голова. Бо ріс він на корені Пенька і живився його соками.