Для молодшого шкільного віку

Мої маленькі друзі

Збірка оповідань: "Яблуко", "Заплутане діло", "Мої маленькі друзі", "Два листи", "Шовковиця".

Художники: Митрохін Ю
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1958 рік, видавництво «Дитвидав». Кількість сторінок: 34.


Фрагменти:



Микола СТОЯН
МОЇ МАЛЕНЬКІ ДРУЗІ

ЯБЛУКО
Чотири роки тому на шкільному городі посадили п'ять рядів фруктових дерев. Цієї весни зацвіло багато яблуньок. З усіх осипався цвіт, а на одній красуні, на кучерявій гілочці, зав'язалось яблучко, одне-однісіньке на весь сад! Виростало, рум'янилось.
Пролетіло літо, знову позліталися школярі до школи—і з-за зеленого листя ніби всміхалося, ніби вітало кожного веселе рожевощоке яблуко. І не в одного викликало воно усмішку до самих вух. Кращим став світ, школа, ясніше світило сонце. Вирішили те яблуко не зривати, хай спершу доспіє. А потім насіння його посадити,— щоб виросла яблуня, щоб надовго лишилась пам'ять про цей перший плід шкільного саду.
Минуло кілька днів.
І раптом якось вранці по школі прокотилася жахлива новина — хтось зірвав яблуко! Ця звістка приголомшила всіх.

Прийшов у сад сам директор; довго ходив коло яблуньки і сумно хитав головою. В цей день у школі тільки й розмов було, що про яблуко. Хто міг зробити такий ганебний вчинок?..
Провина впала на четвертий клас. Десь-колись Карпо Бондаренко похвалився, що зірве яблуко. Тепер від нього всі відвертались, не хотіли говорити, а він аж схуд і всім клявся:
— Та не зривав! Чесне слово!
Але йому не вірили.
А Юрко Безверхий, гнівно дивлячись на Карпа, голосно, щоб усі чули, сказав:
— Той, хто зірвав яблуко, не людина, а просто... просто паразит!..
Так і пішло серед хлопців — Карпо-паразит. Приліпилось до Карпа це образливе прізвисько.
...Снувало павутиння бабине літо. Зазолотіла на полях кукурудза. Учні вирушали на допомогу колгоспові. На майдані перед школою вишикувались класи. Директор школи виступив наперед, щоб дати кожному класу завдання. Та не встиг він промовити й слова, як до нього підійшло двоє маленьких хлопчиків. Старший скинув картуза й несміливо заговорив:
— Дядьку директор...
По рядах пронісся сміх: — «дядьку директор».
— Що вам треба? — хмурячись, запитав Павло Гаврилович.
— Ми чули, як хлопці на вулиці говорили про яблуко і Бондаренка паразитом прозвали... Але... Ми... ми знаємо, хто зірвав яблуко.
Зламавши стрій, їх оточили учні. Стояла напружена тиша. Чомусь поблід Карпо Бондаренко. Директор кинув одне коротке, як постріл, слово:
— Хто?!
Старший потупив очі в землю і промовив:
— Я паразит... Я зірвав яблуко і з'їв...
А менший, синьоокий товстун, голову підняв і заговорив:
— І я тйошки паязит, бо Толька дав мені два язи вкусити яблука...
І «паразит», і «тйошки паязит» стояли насуплені, рішучі, готові до суворого суду, готові прийняти навіть муки і смерть.
Всі школярі весело розреготалися. А Павло Гаврилович безпорадно запитав:
— Що ж з ними робити?
З натовпу вирвався щасливий Карпо і гукнув на весь голос:
— Треба простити їм! Вони ж подвиг зробили — призналися. Думаєте, що це так легко?!
...Кукурудза зразу ж за селом.
День сонячний, тихий, ласкавий. І вітру немає, а хвиля за хвилею йде ланом. На плантації працює двісті п'ятдесят учнів.
Карпо Бондаренко ледве встигає носити до току золотисті качани — їх йому ламають без перепочинку «паразит» і «тйошки паязит». Малий товстун насилу впросив «дядька директора» взяти і їх на поле...

ЗАПЛУТАНЕ ДІЛО
Якби Василя Нечупару, учня четвертого класу, спитали, що з ним трапилося минулого тижня, він мав би що розповісти.
Тільки справа в тому, що були такі пригоди, такі події, про які Василь розповідав би охоче, багато, з захопленням, а були й такі, що, відверто кажучи, краще б їх зовсім не було.
До Москви на сільськогосподарську виставку поїхав батько. Поїхав, бо виростив минулого року високий урожай пшениці. Василькового батька, Мирона Нечупару, знали район, область, тепер знатиме весь Радянський Союз.
Коли б не навчання, то й він, Васильок, поїхав у Москву. Проте не біда! Та й чого журитись, коли батько надіслав листа, а в листі пише, що купив Василькові подарунок. А який — не повідомляє. Навмисне. А що ж він купив? Пальто нове? А як ковзани? А може...
Були й інші пригоди.
Ставив сам ятері і піймав щуку. Насилу доніс додому. Зважили — сім кілограмів затягла.
Побив Гальку Твердоступову. Ну, не побив, а вдарив у спину три чи сім разів. Думаєте, дарма?  Бо засперечались, чий батько кращий... її ж не поїхав до Москви? Не поїхав. Що тут ще говорити? Так та Галька аж скипіла:
— Не задавайся! І мій поїде!
— Поїде, як же...
І може було б усе гаразд. Так та Галька перекривила його й сказала:
— Задавака!
Ну й почалось... А ввечері прибігли до матері усі Твердоступи. Мати не била його, тільки сказала, що про все розповість батькові...
Як плив човном по річці, помітив, що дід Федір, затоплюючи ятері, встромляє біля них високу очеретину. Мітить місце! А він, Василь, узяв та й переставив. На другий ранок душивсь од сміху, дивлячись, як дід шукав ятері. Дуже сподобались шуканина й дідова лайка. Ще раз переставив очеретину, а дід Федір випливає з осоки:
— Так це ти, урвитель, над старим насміхаєшся?
Мало не одірвав вуха. І наче дід такий — одні кістки, а руки, як залізні...
А вчора спізнився. Аж на два уроки. І думаєте, хотів? Ішов до школи, а малюки з третього класу біля кар'єрів знайшли осине гніздо. Та хіба вони щось тямлять? Знайшов сіна, розпалив огнище, викурив ос, а розкопували всі разом. Меду не знайшли, а прийшов у школу, як учні сідали на третій урок...

* * *
Василько не біг, а летів додому. Забулося все, бо хлопці розповіли, що батько привіз велосипед...
Рвонув двері й спинився. Під стіною стояла чудесна машина. Завмер від радості. Потім звів погляд і побачив — біля стола стояв батько, суворий, похмурий.
— Здрастуйте, тату!
— Здоров.
Василь затремтів. «Здоров» було холодним, важким.
Мовчали батько й мати І вечеряли мовчки. Тільки, як   лягали   спати, сказав матері:
— Марино! Сходи вранці до діда Федора, він хотів онукові велосипед купити. Хай прийде, я продам.
Василько довго перевертався з боку на бік. Не міг заснути. Та коли й заснув, бачив уві сні, як приходить дід Федір і забирає велосипеда.
Прокинувся — справді, в хаті стояв дід Федір. Мати і вмитись не дала,заговорила:
— Бери, Василю, миску з кукурудзою, погодуй гуси.
Серце спинилось. Виганяють з хати. Насилу ніс миску. Він
любив годувати гусей. Кожного разу дражнив гусака, хапав його за голову й тягав по двору. А сьогодні гусак даремно косив зелене око на Василька. Зажурений Василько сидів під повіткою.
Не зчувсь, як з-за тину з'явилась кучерява Гальчина голова. Вона, мовляв, прибігла за читанкою. Галька до нього, а він, як хмара. Сльози на очах.
— Васильку, чого ти плачеш? — спитала.
— А тобі що? Іди геть. Чого прибігла?
Але раптом якось жалісно глянув і тихо-тихо промовив:
— Якби ти знала! Тато велосипед продає...
— Кому?
Та відповіді не чекала, схопила його за руку й потягла в хату.
Біля печі мати. Коло стола батько й дід Федір. Дід зажурений. Про що він думає? Звичайно, йому важко забути всі Василькові витівки. А може, він згадує, який Василько буває іноді хороший: зелених мух дідові для рибалки наловить, і човен завжди допоможе проконопатити, допоможе і ятері полатати. Дід Федір рішуче хитає головою:
— Ні, Мироне, тут таке заплутане діло. Хоч він і образив мене, насміявся з мене, але не хочу недобрим відплачувати, не хочу, щоб Василь плакав із-за мене. Не куплю велосипеда.
— Не ждав від вас, діду. Але велосипед я всерівно продам. Кому я його залишу? Оцьому розбійнику? — сказав батько.
— Який же він розбійник? — вирвалось у Гальки.
— Який? А тебе ж бив?
— Мене?! Та що ви, дядьку Мироне! То я його била. Не продавайте! Васильок хороший, він, правда, любить позадаватись, але вчиться тільки на п'ять, позавчора найкраще за всіх написав диктант, і вчителька його хвалила, хвалила! Не продавайте, дядьку Мироне!
Васильок слухав усе те, і сором такий, якого він раніше не знав, заливав йому червоною краскою обличчя, вуха, шию. З'явились якісь нові для нього думки:
«Я злий бешкетник, вредний забіяка, а вони — і дід, і Галька хороші, добрі...»
Васильок не втримався, заревів:
— Тату! Вона неправду каже! Я бив її. І з діда сміявся. І в школу аж на два уроки спізнився! А велосипед...— і знову зайшовсь, аж схлипував...
...Минув місяць. Василько, прийшовши із школи і поробивши уроки, вчив на вигоні Гальку їздити на велосипеді. Галька вже не раз падала, і Василько аж сердивсь:
— Ну скільки раз тобі говорити — коли їдеш, не дивись на педалі, а вперед дивись! Вперед дивись, Галько!..

МОЇ МАЛЕНЬКІ ДРУЗІ
Вам доводилося хоч раз у житті наступити босою ногою на кольку з білої акації або на шпичак? Такою колькою для Паз-лика Спринчана стала Валька.
...Павлик стояв біля дошки дуже сердитий. Лівою рукою він підтримував усе своє немудре школярське хазяйство — портфель, книжки і зошити, а в правій тримав ручку, ніби збирався когось колоти. Він дивився прямо в вічі вчительці Ганні Григорівні і втретє говорив:
— Я з нею більше ніколи не сидітиму!
І все ота Валька. Три роки сидів Павлик з Петрусем Бабенком, і ніколи ніхто й слова лихого про нього не сказав. Не порушував дисципліни, завжди уважно слухав учительку, виконував домашні завдання, не вештався вечорами по вулиці, словом, чесно виконував обов'язки школяра.
Та треба трапитись біді, наступити на кольку!
У четвертому класі його посадили на третю парту разом з Валькою Цимбалюк. І з першого ж дня немилим став світ для Павлика, з першого ж дня Валька почала в'їдатися в нього, як заноза.
Все їй не так. Чого, мовляв, у Павлика зошити зім'яті, чого на новій книзі з'явилась чорнильна пляма, як опинилась у читанці засушена муха, чого він не завжди носить піонерський галстук? І так кожного дня, перед кожним уроком, на кожній перерві.
Він терпів, він стримував себе, хоч і не раз кортіло стукнути її у спину або смикнути за коси, щоб не була такою розумною, щоб не сунула свого кирпатого носа всюди.
«Маєш свої зошити, підручники, свої руки, плаття й не чіпай чужих», думав він, але терпів.
Та такого, що трапилось, він не сподівався. Вийшла нова шкільна газета. І у відділі «їжаченя» — розмальований він, Павлик, а внизу допис Валентини Цимбалюк про те, що Спринчан ходить брудний до школи, не шанує підручників, плямує честь піонерського загону.
Залунав дзвоник. Павлик повернувся в клас, забрав усе своє господарство й рушив до дошки.
Увійшла Ганна Григорівна, добра, спокійна. Привіталась і зразу ж відчула, що у класі щось не так. Куди це зібрався Спринчан?
— Павлику, чому ти не на місці?
— Ганно Григорівно, я з нею більше не сидітиму.
— Що? Що сталося?
Та раптом загули всі. Клас захвилювався. Одні — горою за Павлика. Товстий, опецькуватий Максим Степанчук виліз на парту й кричить:
— Цимбалюк розумниця. Хіба не можна було поговорити на класних зборах? Так ні, слави хоче! І зразу ж у газету!
А Валька сердита, як оса. Маленькі її руки тремтять. От-от кинеться й видряпає очі Максимові. За нею й дівчата. Марійка Мороз відрізала:
— Слави хоче? Ти ж сам голосував, щоб Валька була у санітарній комісії!
Клас поряд із канцелярією. За хвилю сюди заходить і директор школи Галина Петрівна. Вітається, та їй відповідає тільки дехто, більшість же кричить, не бачить. Хтось голосно шикнув — і настала напружена тиша.
«Причина неспокою, мабуть, у Спринчанові, що стоїть біля класної дошки з оберемком речей під лівою рукою і з ручкою в правій», думає Галина Петрівна й питає:
— Ти, Павлику, надумав зірвати урок?!
Павлик мовчить. Аж тепер у нього на очах з'являються сльози. Від нього ждуть відповіді, та він мовчить.
Максим  Степанчук розповідає. Це все, мовляв, наробила Валька. Вона у всьому винна.
І знову клас завирував, як весняна вода.
Галина Петрівна підняла руку й суворо сказала:
— Іди, Спринчан, сідай на своє місце. Продовжуйте урок, Ганно Григорівно.
Краще б із мосту та в воду, ніж іти на своє місце. Заплакав, гірко заплакав, але пішов...
Летіли ластівками повні турбот школярські дні, непомітно минув тиждень, другий, і бабуся-осінь взолотила дерева, запустила в небо на білосніжних нитках чорненьких павучків.
У вівторок Павлик прийшов до школи. Вальки ще не було.
Прибіг захеканий Максим Степанчук і приніс новину: вчора увечері дівчатка гуляли на толоці, біля старого млина. Валька спіткнулася, впала й вивихнула ногу.
Павлик відчував, що, може, це й недобре, але зрадів: так їй і треба! До нього перебрався з задньої парти Петрусь Бабенко. Але Ганна Григорівна зразу ж відіслала його назад...
Минуло кілька днів. Павлик сидів за партою один. І наче й легко було: ніхто до тебе не причепиться, але відчував, ніби чогось бракує. Спочатку думав, це через те, що вчителька відсадила Петруся від нього. Але ні, про товариша швидко забув, а от про Вальку, про цю причепу, думав...
Ось надів сьогодні чисту сорочку, ніхто й не помітив, а от вона б уже щось сказала. Позрізав на руках нігті. Валька й не побачить. А скільки вона йому про це нагадувала.
Треба ж було їй упасти. Тепер пішло все таке складне, що коли залишишся вдома на день, відстанеш на тиждень, а вона ж буде хворіти довго. І ще... сьогодні весь клас іде на екскурсію до МТС, а Валька не може йти. Як шкода.
...Йдучи зі школи, зустрів Галину Петрівну, скинув картуза, сказав: «Добрий день»,
— Добрий день, Павлику. Я оце була у Валі. Про тебе говорили. Вона жалкувала, що тоді так погано вийшло. Каже: «Мабуть, дуже я його допекла, що він зі мною сидіти не захотів».
Щось пробурмотів Галині Петрівні у відповідь і пішов, низько опустивши голову і дивлячись на обдерті носки черевиків... І ні про що не думав, а коли підняв голову, аж здригнувся: ноги самі принесли його до хати Цимбалюків. Що робити? Бігти назад?.. На подвір'ї загарчав здоровенний чорний пес.
«Ще подумають, що собаки злякався», подумав Павлик і рішуче підійшов до хати, постукав у двері. З кімнати вийшла висока тьотя.
Скинув картуза й привітався:
— Здрастуйте.
— Здрастуй, хлопче. Що скажеш?
— Я до Валі, уроки їй приніс.
— Вона заснула недавно.
Заснула! Вона і вві сні почула Павликів голос і крикнула:
— Мамо! Мамо, хай заходить. То Павлик, що я з ним за одною партою. Клич його до кімнати.
— Тоді — добро пожалувати,— ласкаво сказала мати.
Павлик несміливо переступив поріг.

ДВА ЛИСТИ
На світі іноді буває дуже гірко жити.
І та гіркота може тяжко вразити навіть таку сильну людину, як п'ятикласник Кирило Чорногор.
Хто бачив його коли-небудь сумним? Він приймав двійки як належне і навіть усміхався. Він уже не боявся і шкільної газети.
Він стояв як скеля в найстрашнішу бурю, коли його відчитували всі в школі, починаючи від директора і кінчаючи тіткою Василиною, старою прибиральницею.
Ще ж учора Кирило (малого росту хлопчина, в шапці-ву-шанці без одного вуха, в пальті лише з одним ґудзиком, червонощокий, сіроокий) був колючим, зухвалим, незламним.
Та раптом...
Антоніна Іванівна, вчителька української мови, керівник їхнього п'ятого класу, на класних зборах запропонувала:
— Діти! Давайте напишемо листа п'ятикласникам однієї з шкіл Болгарії!
Всі зраділи й зашуміли — пропозиція всім сподобалась. Павлик бігцем приніс з географічного кабінету карту. Довго вибирали місто і нарешті вибрали — Нову Загору.
У вівторок після уроків зібралися п'ятикласники у піонерській кімнаті і почали писати листа. Розповідали далеким болгарським друзям про своє село, про колгосп, МТС, про школу і клас...
І ось...
Маринка, голова ради загону, сказала, що треба в листі написати й про того, хто весь час порушує дисципліну, не вчить уроки.
Кирило схвилювався: про кого ж, як не про нього, напишуть.
— А може, не треба про це розповідати? — промовила Гафійка. (Кирило з вдячністю глянув на неї).
— Дійсно, нехороше сповіщати про таке,— погодився Петро. (Кирило аж посміхнувся: оце друзі!).
Але більшість закричала:
— Нічого мовчати, нехай друзі про все знають.
Клас зарепетував, загув, як роздратований рій джмелів, і не встиг Кирило отямитись, як Гафійка уже писала далі:
«Всі діти у нашому класі піонери, вчаться добре. Та є у нас і такий учень, що на уроках сміється, стріляє кукурудзою. Часто він одержує двійки, зошити в нього брудні, в книжках немає багатьох сторінок».
Ім'я і прізвище того порушника не назвали... Але Кирило добре розумів — пишуть про нього. Він спершу всміхався. Мов, не таке бачили й,чули... Та як ішов додому, як звернув на стежку біля річки під шумливими вербами, у серце почав закрадатись невимовно пекучий біль. У дні війни батько його потрапив у полон. Повезли його німці в концтабір у Болгарію, а він утіку гори до болгарських партизанів і разом з ними бив фашистів Скільки разів розповідав татусь про болгарів-другарів, хоре ших людей, про ту чудесну країну. Кирилко завмирав і слухай уявляючи собі безстрашних партизанів, високі засніжені гори шумливі ріки, мальовничі долини і чудові села й міста... Там ; Новій Загорі дуже зрадіють, коли одержать листа з України., Він немов бачив далеких незнайомих дітей, що читають листа «але є у нас і такий учень, що на уроках сміється, стріляє куку рудзою».
Сміявся. Стріляв. Не одна дівчинка плакала після тих по стрілів. А скільки разів Антоніна Іванівна з докором питала його: «Коли вже, Кирилку, в тебе зошити будуть чисті?..» Тоді все це здавалось героїчним...
А тепер, прихилившись до старої верби, дивлячись затуманеними очима у ясну далечінь, він вперше мусив визнати, що, вже так багато проживши на білому світі, ще нічого доброго не зробив, що приносив усім тільки клопіт і сльози. Встало перед ним його школярське життя не веселим та безтурботним, а непривітним і похмурим... Боляче, дуже боляче, ніби камінь у серці... Нічого хорошого про нього не скажуть у школі, в селі, а тепер узнають про все і там, у далекій Болгарії...
Прийшов додому і з горя не обідав... Вирвав із зошита дві сторінки і став писати... в Болгарію, в місто Нову Загору... Слово за словом лягали на білий папір важкі рядки... Як скінчив, поклав ручку на стіл, важко зітхнув, знайшов конверта, вклав у нього листа і рушив до Антоніни Іванівни. Попросив, щоб написала адресу на конверті... Туди... В Болгарію... Вчителька не питала нічого і красивим рівним почерком написала адресу...
Кирило підвів голову і несміливо сказав:
— Я їм про себе, Антоніно Іванівно. Слово дав, що ніколи не порушуватиму дисципліну, що в мене з усіх предметів будуть трійки.— Втер чоло і додав: — І четвірки... Розумієте?
— Розумію, розумію,— тепло всміхнулась учителька.
І від тої усмішки стало легше...
Кирило зайшов на пошту, вкинув у скриньку конверта...
Сходив за крутою горою місяць, зійшла на землю ніч, та й вона минула.
Настав ранок — і два листи полетіли в далеку Болгарію...

ШОВКОВИЦЯ
Хто для Вітьки, учня четвертого класу, найгірший чоловік на світі?
Безперечно, дід Дуденко, Шкарбун. Живе він на краю вулиці, коло вигону. Як іти до школи, його ніяк не обминеш.
Колись був він бригадиром, слава про нього гриміла всюди. Потім став чабаном. Минули роки, ще дужче постарівся і тепер ніде не працює.
Мабуть, навмисне стояв за очеретяним тином, коли хлопці йшли до школи. До всіх чіплявся: в того пальто без ґудзиків — програв шибеник, в того рогатка он розпирає кишеню, а той не вмився — тільки очі протер, а на шиї хоч редьку сій. Старий, підсліпуватий, а бачить крізь землю. Боялись його більш як інспектора. Що інспектор? Був та й пішов, а цей неначе прив'язаний до тину.
Вийдуть хлопці за його сад, на толоку зелену. Озирнуться— ніде нікого. Один папірця дістане, другий тютюну, третій сховані за підкладкою сірники, а Шкарбун, мов грім:
— Ах ви, голопузі! Курити? Ось я скажу директорові!
І йде в школу, і всіх знає. А тоді директор відчитує, а тоді батьки чешуть поясками.
Ні, таки противний той дід Шкарбун...
Хто для Вітьки найкращий чоловік у світі?
Безперечно, однокласник Толя. Вони тепер разом усюди.
Чудесна пора! Літо, канікули, і друзі пропадають цілісінькі дні на луках, біля річки.
Вчора були в огірках у баби Маланки.
Правда, було страшенно соромно йти туди. Але Толька вговорив. А сьогодні, як п'ять разів скупалися, Толя промовив:
— Ходімо до Шкарбуна в шовковицю!
— Недобре, Только.
— Недобре, недобре! Хіба тільки йому їсти ягоди?
Знову вмовив. Підкралися дуже легко через зарослі й очерет. Переповзли картоплиння і вилізли на дерево. А там, як у лісі, гілля густе, густе.
Та вже коли почали поспішно зривати великі чорні ягоди, почувся кашель. Йшов дід Шкарбун.
Вітя був нижче, він зліз би скоріше, але Толя став йому на плече, штовхнув і враз опинився аж в очереті. Вітя ж, збитий набік, зачепився за сук і повис. Шарпнувсь, рвонув сорочку, однак злазити вниз — уже означало йти на вірну смерть: під деревом стояв дід Шкарбун.
— Ага. Попався, голубчику. Ну, злазь.
— Не злізу.
— Злазь, дурнику, не бійся.
— Не бійся, а в кропиву поведете!
— Го-го!   Кропиви   боїшся? — дід хитро посміхнувся,— та тут же й кропиви ніде немає.
Страшно  було  попастись   йому в руки, але ж не будеш висіти на дереві до вечора. Вітька сплигнув на землю.
Дід цупко взяв його за руку й забурмотів:
— А чого це ти, хлопче, вибираєш собі товаришів, які можуть зрадити? Та й по деревах нічого лазити. Захотілося ягід — прийдіть, попросіть. Чи не дав би я вам? А то лазять, сорочки рвуть...
Підійшли до куреня. Там, на невеличкому столику, в кутку— великий полив'яний горщик, повний меду. Біля нього окраєць хліба. І хоч на серці у Вітьки було ще дуже неспокійно, цей горщик з медом відігнав усі неприємні думки. Хлопець ловив носОхМ польовий запах меду, а в роті почав відчувати його приємний смак. Чи є на світі щось краще за солодкий червонуватий мед? Був би він завжди, хай би пропали і борщ, і каша, і м'ясо...
— Ти дуже любиш мед? — почув дідів голос.— То сідай, їж, візьми ось ложку.
Соромно було, але ж... це мед...
Їв, аж за вухами лящало.
Дід дивився, тоді торкнув Вітьку:
— Годі, а то живіт заболить.
Хлопець зітхнув, із жалем подивився на горщик і витер рукавом сорочки рота.
— А тепер, Вікторе, ходімо на пасіку. Бджоли побачиш. Та сітку накинь. Бо вони таких шалапутів не дуже люблять.
На пасіці було надзвичайно цікаво. Бджоли вилітали з льотка, інші прилітали. З п'ятеро перед щілиною льотка так завзято махали крильцями, що й крил не побачиш.
— Що вони роблять, діду?
— Вентиляцію. Вулик провітрюють, жарко їм.
Прилітаючи, деякі на лапках приносили жовті, червоні, білі валики.
— Що то вони носять?
— Пергу. Харчі для дітей.
Крайній вулик був чимось стривожений. Коло льотка точився бій. На землі валялися мертві бджоли, інші плазували без крил, без ніг.
— Що то в них?
— Війна. Злодії налетіли. Самі не працюють, а до трудівниць полізли по мед. Та мої бойові, сильні, постоять за себе... А взагалі з цими злодіями біда. Мені баба Маланка жалілася: хтось огірки порвав. Навіть пуп'янки. І гудину геть потолочили.
— Хтось, мабуть, дорослий?
— Ні, малеча. Там два сліди від дитячих ніг.
Земля гаряча, гаряча. А Вітько підняти ногу боїться. Отак підніме, і залишиться слід...
— Ходімо до шовковиці! Та скинь сорочку, баба полатає. Бо твоя мати як побачить, зразу ж причепиться: де був, чого був. Скидай, Івановичу, не бійся...

* * *
На лузі, де купалися діти, зчинився переполох. Прибіг Толя. Похапцем розповів, як він тікав від шовковиці, як дід схопив Вітьку.
Одні радили бігти до Вітьчиних батьків, але згадали, що вони на полі. Інші казали, що треба заявити в сільраду, бо, мабуть, той Шкарбуняра замкнув Вітю у льох. Треті говорили, що треба й лікаря покликати, бо як дуже обшмагають кропивою, то можна й умерти.
Та порішили на тому, що необхідно спершу зробити розвідку, оточити з усіх боків сад і взнати, що робить той дід Шкарбун.
Городами  майнули до  саду.  Ззаду, як перекотиполе, біг Васько-кизик. Коли добігли до дідової картоплі, Толя обернувся і махнув хлопцям рукою:
— Лягай!
Підповзли картоплинням до шовковиці і завмерли: під деревом стояли Шкарбун з Вітьком і, сміючись, про щось говорили.
Мовчки перезирнулись:
— Що робити?
І раптом: пч-хи, пч-хи, пч-хи... — Кизик, лежачи на спушеній землі, надихався пороху. Толька хотів дати   малому  стусана,  та було вже пізно. Дід, блимаючи вицвілими синіми очима, підходив до картоплі:
— Що, друга прийшли виручати? То чого ж ховаєтесь? І «здрастуйте» забули?
— Добрий день!
— Здоровенькі були. Хочете шовковиці?
— Хочемо!
— Добре. Тільки оцьому я б не дав.— І тицьнув пальцем прямо на Толю.— Хто ж товариша в біді залишає? Сам злетів з дерева, а дружок нехай висить на гілляці? Ну та нехай. Тільки от що, хлопці, частування треба заробити.
— Ми вам очеретяні снопи поносимо!
— Ми вам ряски для качок наловимо!
— Е, ні. Я не експлуататор. Я й сам це зроблю. Ви мені заспівайте!
Завагались. Та великі, чорні, солодкі-солодкі ягоди так принадно дивилися з-за зеленого листя, мов кликали до себе. Заспівали. Про лисичку, що й полювати ходила й качат гляділа. Співали, як соловейки. А особливо старався малий гладкий Васька. Правда, він часто вихоплювався наперед і дуже шепелявив. Та хіба він винен, що у нього два передні зуби випали?
— Добре. А тепер — на дерево! — скомандував дід.
За мить там були майже всі. Під деревом залишились двоє: Толя і Васька.
— А ви чого стоїте?
— Та оце ж мале,— скривився Толя,— росте не вгору, а вшир. Як лантух. Ставай на плечі, кизяро!
Дід усміхнувся, тоді крикнув:
— Слухайте, хлопці! Завтра раніше приходьте. Поїдемо човном раки ловити,— і почимчикував до куреня. У його вицвілих очах був сум... Хтозна, що згадав він... Може, своє безрадіс не і горьоване, у сльозах, дитинство, коли в шість років пішов у найми до куркуля, пастушком... А може, згадав він свого єдиного внука, що його разом з дочкою-партизанкою розстріляли фашисти на вигоні...
Наступного дня позбігалися всі хлоп'ята до схід сонця. Один тільки Вітька трохи спізнився: він забіг до баби Малайки і приніс їй троє відер води...


Дата внесення : 21.09.2013     Переглядів: 212     Популярність: 87.87%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :