Для середнього шкільного віку

Вибрані твори. Том перший

До першого тому вибраних творів українського письменника, лауреата Республіканської літературної премії ім. Л. Українки ввійшли повісті "Єсть, стояти на смерть!", "Небезпечна зона" та "Генуезька вежа" про любов до Батьківщини, про мужність і безсмертний подвиг підлітків, які поряд з дорослими героїчно захищали Севастополь від навали гітлерівських загарбників.

Автори: Ткач Дмитро
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1982 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 310.


Фрагменти:

ДМИТРО  ТКАЧ — ДІТЯМ
Пригадую, як з'явилась друком у журналі «Україна» № 5 за 1945 рік «Повість про боцмана Смолу» Дмитра Ткача. Тепер, коли оповідання вже багато разів перевидавалося, мені приємно згадати, що в літературу воно пішло через мої руки. Добре пам'ятаю невеличкі, ощадно списані з обох боків аркушики паперу, ніде не зазначено навіть прізвища автора, лише звичайний підпис у кінці супровідного листа, зворотна адреса. Свій рукопис Д. Ткач надіслав мені у зруйнований після окупації Київ, можливо, тільки для того, щоб застрахувати його від різних випадковостей: адже війна ще тривала, і військовий корабель «Шторм» (не раз обстрілюваний і торпедований), на якому служив автор, кожної  хвилини  міг бути посланий  на  бойову    операцію...
Оповідання захопило мене свіжістю матеріалу, якоюсь прозорістю форми, чистотою правди. У ньому дихало справжнє море, ніби лунав голос боцмана Смоли: «Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!», хлюпала штормова хвиля, коли моряки брали на буксир пошкоджений ворогом підводний човен. Кому показати рукопис? Хто поставиться до нього найбільш уважно? Ясно — Юрій Корнійович Смолич! Іду в редакцію «України», де Смолич працював тоді відповідальним редактором, розповідаю про автора, наважуюсь висловити й власну оцінку твору, і десь через місяць-півтора «Повість про боцмана Смолу» побачила світ.
Багато зробив для популяризації «Боцмана Смоли» своїм могутнім талантом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський. Українське радіо не раз передавало в його неповторному (хто не знає Шумського!) виконанні уривки з оповідання Д. Ткача. Якось у розмові зі мною (ми з Шумським були добре знайомі по спільній роботі в роки війни на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові) Юрій Васильович висловив бажання особисто познайомитися з автором. Невдовзі Дмитро Ткач уперше після демобілізації приїхав до Києва, і я влаштував їхнє побачення. Шумського ми застали вдома, але він був зайнятий: позував скульпторові, який ліпив з нього погруддя. Однак це не завадило нашій розмові. Скульптор робив своє, а господар, ніби забувши про його присутність, всією увагою був з гостями. Пам'ятаю, скільки добрих слів висловив тоді знаменитий актор Д. Ткачу! Хвалив діалог, радив спробувати написати щось для сцени.
Ось так, заручившись батьківським благословенням двох видатних діячів української культури, і вступив на літературну ниву вчорашній моряк Чорноморського. військового флоту Дмитро Ткач. Втім, була ще одна зустріч, котра на все життя залишила в свідомості глибокий слід. Тільки сталася вона далеко раніше, в Харкові, в тодішній столиці Радянської України.
У 1924 році Дмитро Ткач після недовгого періоду без-притульництва прибився до села Мачухи, що неподалік від Полтави, й деякий час жив у свого дядька Якова Панасовича Ткача, людини освіченої, сільського вчителя, який кохався в художній літературі. Дядько дружив з своїм земляком, письменником Григорієм Епіком, вони часто бували один в одного, і малий школярик Дмитро не раз чув, як Григорій Епік, завітавши до них у гості, довгими вечорами читав дядькові свої щойно написані червоні колядки. Можливо, саме ті читання, а також знайомство з творчістю улюбленого письменника Джека Лондона й пробудили в хлопця потяг до літератури. Невдовзі учень п'ятого класу Д. Ткач тут же, в селі Мачухи, написав своє перше оповідання на актуальну в ті роки тему — про вуркаганів. Життя цих знедолених дітей він знав добре, з власного досвіду. Дядькові оповідання сподобалось, і він подався з племінником до Харкова, куди на той час уже переїхав Григорій Епік, щоб показати твір письменникові. Вдома Епіка не застали — він був у від'їзді. Зупинились на подвір'ї засмучені, не знаючи, що далі робити, коли це до них підійшов якийсь огрядний чоловік у майці, один з тих, що грали неподалік у волейбол, і чемно запитав, кого їм треба.
— Ось мій племінник написав оповідання,— відповів дядько, показуючи згорнутий дудочкою зошит,— хотіли почитати Григорію Епіку, але в Харкові його немає.
Чоловік зацікавився.
— Я теж письменник, звати мене Іван Сенченко. Якщо не заперечуєте, оповідання можу прочитати я.
Дядько і племінник радо пристали на це. Сенченко запросив їх до себе в квартиру і, сівши за письмовий стіл, одразу поринув у читання, а гості мовчки оглядали обстановку домашнього кабінету, барвистий килим на стіні, мисливську рушницю і шаблю часів громадянської війни, що висіли на гвіздку. Сенченко щось відмічав у тексті олівцем, кілька разів кинув невиразне «гм». Потім довго розмовляв з юним автором, особливо цікавився його мандрами в товаристві вуркаганів, а закінчив розмову приблизно так:
— Із тебе вийде письменник, я певен. В оповіданні є гарні описи зовнішності персонажів, багато руху, намічено сюжетну лінію. Але поки що старайся добре вчитись, більше читай художньої літератури. Це зараз для тебе найголовніше.
Відтоді минуло понад двадцять років, закінчилась Велика Вітчизняна війна. Прибувши до Києва, Дмитро Ткач у першу чергу завітав до редакції журналу «Україна», приніс новий матеріал — новелу «П'ять миль», і за секретарським столом раптом побачив людину, яка здалась йому дуже знайомою. Це був Іван Юхимович Сенченко.
Після того, як працівники редакції гуртом прочитали новелу й одностайно похвалили її, щасливий Дмитро Ткач звернувся до Сенченка:
— Іване Юхимовичу, а чи пригадуєте, ви, як колись до вас приходив хлопчик з оповіданням про безпритульних і ви консультували його? Це було влітку двадцять п'ятого року, в Харкові.
Сенченко подивився вражено.
— Так, так, пригадую. Навіть пам'ятаю зміст оповідання. Але невже то були ви, Дмитре Васильовичу?
— Я...
Друкуватися Д. Ткач почав рано, ще в тридцятих роках (у донецькому журналі «Забой» та криворізькій газеті «Червоний гірник»), однак то були перші спроби пера, хоч і досить пристойні. Динамічний сюжет, активні, схильні більш до дії, а не до безплідних розмірковувань характери, економна пружна фраза — такі прикметні риси виявлялися в ранніх оповіданнях письменника, риси, які потім не зникли, бо на них лежала печать особи самого автора, а, розвиваючись і поглиблюючись, стали визначальними у всій його творчості.
У 1948 році майже одночасно виходять дві книжки Д. Ткача: «Моряки» і «Плем'я дужих» (перша частина роману). Тепер він працює плідно, упевненіше. З'являються романи «Крута хвиля», «Арена», повість «Чергове завдання», книжки для дітей: «Гриць хоче стати моряком», «Хлопчик з берега», «Небезпечна зона» та інші.
Дмитро Ткач володіє різностороннім талантом оповідача. Його твори іноді такі не схожі один на одного, ніби писали їх різні люди. Письменникові дається нищівна сатира («Татко й дитятко»), жанр героїчного оповідання, часом близького до легенди («П'ять миль», «Комендант моря»), ліричні етюди («Біла лілея»), а також звичайні побутові й виробничі сцени, з яких, власне, й зіткано такі речі, як «Плем'я дужих», «Арена».
Читачі завжди цікавляться тим, що спонукало письменника взятися за перо. Це питання Д. Ткач висвітлив в одному з листів до автора передмови. Він зазначив: «Коли мене запитують: «Звідки у вас почалося письменство?», я відповідаю: «Від Джека Лондона». Так воно й було. Після «Мартіна їдена» я зрозумів, що мені треба писати. Та хіба тільки це? А його північні оповідання! А весь він —• сильний і героїчний!»
Особисте життя автора, його людська індивідуальність. Чи не в цьому ключ до розуміння творчості кожного митця, її стильових особливостей, критеріїв авторської оцінки позитивних і негативних персонажів? Тож окреслю головні віхи біографії Д. Ткача, наведу деякі епізоди з неї, епізоди такі яскраві, що вони самі по собі можуть сприйматися, як новели.

* * *
Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в місті Орлику Полтавської області в родині столяра. Після закінчення семирічки працював на Дружківському заводі (Донбас) пресувальником, потім літпрацівником заводської багатотиражки.  У  1932  році за   відрядженням    комсомолу
вчився на курсах працівників, преси при ЦК КП(6)У в Харкові. По закінченні курсів працював у редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», служив у Вій-ськово-Морському Флоті, після служби знову повернувся до редакції і навчався у Криворізькому вчительському інституті.
З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був на фронті, брав участь у боях на суші й на морі. За виконання бойових завдань нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня та Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу» і «За перемогу над Німеччиною  у  Великій Вітчизняній  війні   1941 —1945  рр.».
Щоб юні читачі уявили Дмитра Ткача на фронті, розповім про подвиг, за який він одержав одну з своїх нагород.
Корабель «Шторм», на якому відділенням радистів командував старшина 1-ї статті Д. Ткач, повертався з бойового завдання. Коли почало світати, радянських моряків атакували ворожі торпедні катери, відкрили вогонг з крупно-каліберних кулеметів.
Дмитро Ткач саме стояв у центральній радіорубці і спостерігав, як вахтовий радист приймає шифровку. Зненацька кулемет ударив по рубці, розбив ілюмінатор, поранивши радиста, і в цю мить Ткач побачив, що радіоапаратура завмерла, всі стрілки передавача й приймача зупинились на нулю.
Вискочивши з радіорубки, одразу помітив, що вершечок щогли відтято кулями, як ножем, а один кінець радіоанте-ни лежить на палубі. Довго роздумувати не було часу, кораблеві загрожувала смертельна небезпека. Схопив кінець антени й подерся на щоглу. Трасуючі кулі — червоні, жовті, зелені — весь час супроводжували його, фашисти зрозуміли, що сталося, і намагались будь-що збити радиста. Та ось кінець антени закріплено, і Дмитро Ткач шугонув донизу.
Радіоапаратура запрацювала. Командир корабля наказав викликати по радіо літаки. Невдовзі прилетіли два наші штурмовики й допомогли розвіяти ворожу навалу.
Цей епізод письменник використав у повісті «Спокійне море».
А ось іще один випадок з війни. Він такий незвичайний, що можна подумати, наче це витвір фантазії а не реальний факт.
Сторожовий корабель «Шторм» супроводжував транспорте до лінії вогню. Нерідко його прикривали літаки з повітря. Менший брат Д. Ткача, Олександр, був льотчиком, але вони нічого не знали один про одного. «Я тільки знав,— читаємо у новелі «Мій брат»,— що він десь ширяє в небі на літаку, сам я не розлучався з морем і кораблем. А   море,   як  і  небо,— безмежне:   піди   пошукай».
Цього разу на морі і в повітрі було спокійно, та раптом почулось у навушниках:
— Гей матрос! Що ти там робиш? — хтось питав з літака.
— Сиджу на вахті,— відповів йому Ткач.— Німців поки що не чути, то скучаю.
— А хочеш, я заспіваю тобі, щоб не скучав?
— Давай, послухаю.
І льотчик заспівав популярну пісеньку з фільму «Діти капітана Гранта». Чим далі Ткач вслухався в той голос, тим більше переконувався: він!.. Щосили гукнув:
— Шура, це ти?
Пісенька обірвалася, почулось у відповідь:
— Митя?!
Виявляється, брати разом вели транспорт до лінії вогню: один — з повітря, другий — з моря. Пізніше, уже наприкінці війни, Олександр загине в повітряному бою, захищаючи Мурманськ від нальоту фашистської авіації. Так їм і не судилось побачитися...
З цього факту й народилась новела «Мій брат».
Після війни Д. Ткач працював у редакціях газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг), «Зоря» (Дніпропетровськ), заступником редактора журналу «Дніпро» та головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором видавництва дитячої літератури «Веселка». Зараз перебуває на творчій роботі.
Давно відгриміли запеклі битви на фронтах Великої Вітчизняної, а колишні моряки-чорноморці,— і ті, що знали Дмитра Ткача особисто, і ті, що знають його як письменника,— надсилають відгуки на книжки свого побратима по зброї, допомагають уточнити якісь події, підказують нові теми.
Не забув Д. Ткача і колишній командир корабля «Шторм» віце-адмірал Петро Васильович Уваров. У його книзі мемуарів «На ходовому містку» є такий епізод:
«А вітер дужчає. Усі, хто був на містку, одягають шкіряні реглани. Коли б вестовий вітер не нагнав тятуяів. А тут ще й радіограма з штормовим попередженням: «У найближчі 4 години очікується посилення шквалистого вітру від весту до в 7 балів».
Приносить її на місток командир відділення радистів' старшина 1-ї статті Дмитро Ткач, сам спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайно одягнений. Від усієї його постаті так і віє енергією та здоров'ям.
Це він під час рейдових дій «Шторму» на аеродроми Анапи виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під ворожим обстрілом відновив зв'язок.
А найбільше викликало повагу команди те, що Дмитро Ткач пробував писати морські оповідання і повісті. Це захоплення і визначило дальшу долю Дмитра Ткача: після війни Дмитро Васильович випустив дві перші книги «Моряки» та «Плем'я дужих», став письменником. Тепер він живе і працює в Києві, в його творчому активі близько двадцяти прозових книжок, більшість яких присвячено морю і морякам».

* * *
Тема Великої Вітчизняної війни не втратила своєї актуальності в радянській літературі, провідною лишається вона і в творчості Д. Ткача. Після роману «Плем'я дужих», присвяченого відбудові Кривбасу, письменник одну за одною створює повісті для дітей «Єсть, стояти на смерть!», «Генуезька вежа», «Чорне сальто», ряд оповідань, у яких показав безприкладний ратний подвиг наших людей на війні, героїзм народу, що піднявся на боротьбу проти ненависного фашизму.
Через усю повість «Єсть, стояти на смерть!» проходить образ полум'яного патріота, піонера з українського міста Чернівців Валерія Волкова, який разом з бійцями 7-ї бригади морської піхоти боронив Севастополь від гітлерівської навали. У військову частину його привели з ворожого тилу наші розвідники Іліта Даурова та Ібрагім Ібрагімов. Комісар бригади Микола Єхлаков не дозволив хлопцеві залишитись на передовій, відіслав до школи, що містилась у штольні, але пізніше, коли обстановка ускладнилась і учнів мали евакуювати на схід, Валерик таки залишився в лавах оборонців. Залишився, щоб помститися (і помстився!) за свого батька, розстріляного гітлерівцями, за вчительку Клавдію Василівну, яка загинула під час нальоту ворожої авіації на обложений Севастополь.
Письменник показує, що подвиг — це не раптовий, тим більш не випадковий спалах мужності в людини, до нього веде тривала, зовні непомітна підготовка. Коли Валерик ходив з татарчуком Мамедом по хатах Нижнього Чургуна, покинутих мешканцями, і той спробував привласнити чийсь годинник, Валерик рішуче заборонив це робити. Він сказав: «Ти ж чужу хату грабуєш». Валерій Волков ріс дисциплінованим, чуйним хлопчиком, він завжди був готовий допомогти іншому. Такий хлопчик не міг не піти на подвиг в ім'я добра.
Батьківською увагою оточили дорослі юного бійця, оберігали його, як могли, перший кухлик води або зайвий шматок хліба давали йому, любовно називали севастопольським Гаврошем. І те, що сталося потім, глибоко потрясло всіх.
«Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері... Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притиснула до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:
— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..»
Плаваючи на кораблі «Шторм», Д. Ткач не раз бував у Севастополі в ті місяці героїчної оборони міста, і це дало йому змогу намалювати картини, в які віриш.
«По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину... Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками в бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно».
Повість «Єсть, стояти на смерть!» вражає тим, що її персонажі не вигадані, їх названо справжніми іменами. Колишній командир роти 7-ї бригади морської піхоти Микола Іванович Хомченко, теж діючий персонаж твору, в листі до письменника описує свою зустріч з Єхлаковим (у повоєнні роки той працював екскурсоводом Севастопольського екскурсбюро):
«При виході з панорами Єхлаков оглянувся, побачив мене і, накульгуючи, поспішив навстріч. Я кинувся до нього, мов до рідного батька. Ми обнімались, цілувались і плакали і ні на кого не звертали уваги. Так я зустрівся з моїм комісаром бригади Миколою Євдокимовичем Єхлаковим. Він мене нікуди не відпустив. У нього були екскурсанти — діти з Єнакієзого, Єхлаков пояснив піонерам, хто я, і ми прибули на Сапун-гору, на те місце, де під моїм командуванням 5 батальйон 7-ї бригади морської піхоти захищав Сапун-гору до 30 червня 1942 року до останнього патрона, до останнього матроса».
І далі:
«Валерика (ми його називали Валькою) я добре знав... про нього ви написали правильно, він був сміливий і рішучий хлопчина».
Д. Ткач листується також з колишньою розвідницею 7-ї бригади морської піхоти, славною дочкою осетинського народу Ілітою Дауровою. Про неї пише Хомченко: «Таких, як Даурова, забувати не можна».
Темі війни, зокрема участі дітей у всенародній боротьбі проти гітлерівських загарбників, присвячено і другу повість Д. Ткача «Генуезька вежа». На скелі у старовинній башті-фортеці засіли четверо сміливців — учитель місцевої школи та його сини, найменшому з яких було тільки дванадцять років. Довгий час вони витримували нерівний, але успішний бій з ворогом: нищили гранатами фашистські катери, розстрілювали з кулеметів живу силу противника. Повість звучить, мов легенда. Уже після того, як славні оборонці один за одним полягли смертю хоробрих і гітлерівські вояки нарешті видобулись на схил гори... вежа заговорила знову.
«Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.
Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.
А вежа стріляла й стріляла...»
Такий фінал повісті.
Герої сильні тим,— стверджує своїми творами Дмитро Ткач,— що їх підтримують інші люди, люди з народу. Такими помічниками у повісті «Єсть, стояти на смерть!» були проста радянська жінка Марія Іванівна, яка дала притулок Валерикові та його батькові, безіменна бабуся з севастопольської околиці, що, ризикуючи життям, носила воду для бійців нашої оборони, трудящі Севастополя, котрі виготовляли й ремонтували бойову техніку в підземних майстернях, а напередодні Першотравня послали своїх представників, з подарунками славним захисникам  рідного міста. З-поміж тих подарунків була й свіжа вода в діжечках, а також барвиста хусточка з вигаптованою адресою: «Найхоробрішому захисникові Севастополя»; за згодою всіх присутніх її вручили Валерію Волкову. Такими помічниками героїв повісті «Генуезька вежа» виступають грек-кримчанин Мікос Фасулаті та його син Костас, які передали на скелю воду й продукти, інші рибалки селища. Лише після того, як гітлерівцям вдалося ізолювати гарнізон вежі від місцевого населення, позбавити його будь-якої підтримки ззовні, героїчні оборонці зазнали поразки. Так втрачав свою силу й міфічний Антей, коли його відривали од землі.
Повісті «Єсть, стояти на смерть!» і «Генуезька вежа» з повним правом можуть бути віднесені до кращих творів української літератури про Вітчизняну війну, написаних для дітей.
Широке визнання читачів здобула також мала проза Дмитра Ткача:' оповідання «П'ять миль», «Комендант моря», «Повість про боцмана Смолу», «Мій брат», «Реквієм», «Урожай», «Біла лілея» тощо. У Німецькій Демократичній Республіці 'Вийшла антологія українського радянського дитячого оповідання «Осине дерево», про яку перекладач і упорядник її, відомий німецький письменник Гюнтер Штайн, зокрема сказав, що тут «німецькі діти змогли прочитати такі блискучі твори малої прози, як «Пилинко» А. Головка, «На чужину» С. Васильченка, «Торт» І. Мики-тенка, «Дорога за хмари» О. Гончара, «П'ять миль» Д. Ткача та інші».
Твори Дмитра Ткача, його повісті виходили також у Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Канаді.
«Хіба є межа людському прагненню, людським можливостям? Якщо м'язи відмовляються працювати, то є мозок, є воля, яка навіть фізично безсильну людину робить велетнем»,— стверджує автор в оповіданні  «П'ять миль».
Після того, як ворожі торпедні катери потопили радянський сейнер, сигнальник Володимир Гейко доклав неймовірних зусиль, щоб допливти до берега, при цьому ще й допоміг врятуватися старому мічману Безбородькові, боцману потонулого судна. Він сказав: «Не дрейф, мічман! Удвох допливемо. Ну, держись за мене, клади руку на плече... Ось так...»
І сталося дивовижне. Відповідальність за порятунок іншого, яку Гейко з доброї волі взяв на себе, подесятерила сили самого рятівника, допомогла йому витримати двобій з такою грізною, невмолимою стихією, як море. В оповіданні так і сказано: «Коли б він відчув, що його плече звільнилося від тягаря, що мічмана більше немає біля нього, сила  волі,  певне, зрадила  б йому  і  він  пішов  би  на  дно».
«П'ять миль» — це гімн високому благородству радянського воїна, ствердження всемогутності людського духу, що зневажає навіть деморалізуючий подих смерті, утвердження невичерпності можливостей людини у подоланні перешкод, натхненний гімн мужності, волі до перемоги.
Відособлено стоять у творчості письменника уже згаданий роман «Арена» і повість для дітей «Чорне сальто». Вони — про артистів цирку. Чи не випадково звернувся автор до цієї теми? Ні, не випадково. Захоплення цирком прийшло до письменника ще в юності, коли, навчаючись у школі, він займався гімнастикою, а ставши робітником Дружківського заводу, брав участь в акробатичному гуртку.
Перед тим, як приступити до написання роману «Арена», Д. Ткач подорожував кілька місяців з цирковою групою. Знань і вражень, винесених з дитинства, виявилося замало. Ця мандрівка подарувала йому знайомство з професіональним акробатом, який розповів незвичайну історію з свого життя, історію, що стала сюжетною канвою повісті «Чорне сальто». Як і герой твору Юра Любченко, той артист, бувши тоді хлопчиком, разом з батьками виступав у прикордонних містах, у перші дні війни під час нальоту ворожої авіації відбився од своєї групи, попав до фашистської Німеччини, і лише після численних поневірянь йому пощастило повернутись на Батьківщину. Так було в житті. Так усе це відтворено і в повісті «Чорне сальто».
Твір захоплює динамічним сюжетом, читач ніби стає співучасником описаних подій. Гостра боротьба між добром і злом — такий основний мотив «Чорного сальто». Носієм зла виступає зрадник Янчук, який служить фашистам, а після розгрому гітлерівської Німеччини потрапляє до рук наших органів безпеки як шпигун.
Коли з'явився друком роман «Арена» (1960 рік), автор одержав багато схвальних читацьких відгуків, котрі посвідчили заслужений успіх цього життєрадісного, повного експресії твору про людей цирку, про нашу радянську дійсність, яка всіх виводить на арену корисної діяльності для народу.
Ось один з тих листів, надійшов він з закордону — відгук на російське видання книжки:
«Товаришу Ткач!
Звертається до вас циган з Болгарії. Я дуже захоплений вашим романом «Арена» і вирішив подякувати вам за нього.
Як правило, про циганів пишуть, що вони злодії, що обдурюють людей, а гарного мало помічають у них. Але в країнах  соціалізму життя циганів   пішло   іншим   шляхом.
Мене звати Демір Алієв. Я навчався на факультеті російської філології університету. Працював шкільним інспектором, тепер — заступник директора школи.
Мені дуже сподобався ваш роман, і я хочу перекласти його на болгарську мову, щоб твір читали цигани і в нашій країні...»
Гідним звітом Дмитра Ткача як дитячого письменника перед багатомільйонною читацькою масою школярів є дотепна, цікава, по-батьківски мудра повість «Я — шестикласник». Твір написано від першої особи, від імені учня Левка Лебедя; через його сприйняття читач і оцінює людей та явища навколишньої дійсності. Левко говорить про свою вчительку Марію Степанівну: «Вона може ні за що ні про що  вилаяти, образити,  принизити»   або:     «Краще  не чути від неї ні похвали, ні докорів», і стає зрозуміло, що така вчителька не вміє працювати з дітьми. Через сприйняття Левка виписано образи його батьків, шкіпера Власа Микитовича, учнів Ілька, Маринку та голову піонерського загону, не в міру поважного й серйозного Павку.
Свавільної вдачі був Ілько, син шевця-інваліда. Це він умовив недосвідченого Левка вперше спробувати закурити, підбивав свого друга на різні пустощі, але їхня дружба, якій Левкова мати довго противилась, щоб син, бува, не перейняв од приятеля поганих звичок,— ця дружба зрештою дала прекрасні плоди. Ілько став дисциплінованим учнем, активним учасником шкільної художньої самодіяльності, почав добре вчитись, а в душі Левка пробудилася здатність відгукуватись на чуже горе. Виховання цієї риси в характері наших дітей — здатності відгукуватись на чуже горе — один з найважливіших елементів гармонійного виховання.
Серед персонажів повісті «Я — шестикласник» діють і дорослі, найколоритніший з них — капітан третього рангу Влас Микитович, герой Вітчизняної війни, котрий «не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму». Ставши квартирантом Лебедів, «дядько Влас» швидше знайшов стежку до хлоп'ячого серця, аніж Левкові батьки; «солідний» татусь Іван Панасович умів тільки зверхньо повчати, незмінно ставлячи себе у приклад, а сердобольну Поліну Іванівну з головою поглинула й обеззброїла сліпа материнська любов до сина. Влас Микитович говорив про себе: «Я — друг Левка», і це означало, що дорослий і підліток розуміли один одного, а звідси й ефективність впливу наставника на свого вихованця. Діти не сприймають нудного моралізаторства.
Гадаю, що коротка довідка перед початком повісті,— розповідь про те, як письменник, перебуваючи на шхуні «Зоря» в каюті шкіпера Власа Микитовича, побачив записки учня, озаглавлені: «Я — шестикласник», а потім ще й познайомився з автором тих записок і заручився дозволом опублікувати їх,— це тільки давно випробуваний літературний прийом. Адже на сторінках повісті подибуємо явно міркування дорослого, а не школяра. Про Власа Микитовича, наприклад, сказано: «Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим». Тонке спостереження, не віритьея, щоб воно належало шестикласникові. А втім, подібні «прорахунки» зовсім не шкодять твору. Навпаки, за дитячою безпосередністю викладу відчувається присутність письменника, людини, щедро збагаченої життєвим досвідом.
У передмові до роману «Пригоди Тома Сойєра» Марк Твен писав:
«Хоч моя книга призначена головним чином для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що нею зацікавляться і дорослі чоловіки та жінки, адже в мої плани входило нагадати їм, якими вони й самі були давно, що почували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри інколи встрявали».
Ці слова міг би повторити і Д. Ткач. «Я — шестикласник»— повість прямого призначення: для дітей, однак її залюбки прочитають і педагоги, і всі дорослі.
Чи не в цьому й криється секрет популярності «дитячих» творів.
Тяжке дитинство Дмитра Ткача, що припало на голодні роки після громадянської війни, привчило дванадцятирічного хлопця до самостійності, до того, щоб власними силами заробляти собі на хліб. А як саме він заробляв — про це читач довідається з повісті «Дорога в Ясне», виданої 1980 року.
Вона — «шматочок моєї біографії»,— засвідчив автор при одній нагоді.
Чи не тоді в уяві майбутнього письменника й склався ідеал позитивного героя твору як хлопчика ініціативного, діяльного, витривалого, а не «мамусиного синочка», який боїться труднощів, лінується, не здатний обходитись без опіки дорослих.
Саме такі різні за характером персонажі — одеські підлітки Сашко і Генка — виступають у повісті «Небезпечна зона».
То була звичайна собі гра, яку запропонував Сашко. Він так пояснив її суть: «В штаб треба доставити пакет. Але це — не так просто. По шляху до штабу треба подолати багато небезпечних перешкод». Хто раніше здолає їх, той і виграв.
Усе було б гаразд, але на путі трапились Партизанські катакомби, і Сашкові збрело на думку показати їх своєму підопічному Генці. Сталося те, чого й можна було сподіватись: вони заблукали. Загроза виникла серйозна, адже відомо, що довжина одеських катакомб дорівнює відстані від Одеси до Ленінграда.
У критичні хвилини вирішальну роль відіграло те, що Сашко не розгубився, вперто продовжував пошуки виходу з катакомб, а тим часом назустріч їм ішли учні школи на чолі з учителем Федором Семеновичем...
Повість «Небезпечна зона» перегукується з епізодами уже згадуваного роману Марка Твена, а саме: коли в гірській печері шукали рятівного виходу, заблукавши, Том Сойєр і його маленька подруга Беккі, тільки суворі випробування, що випали на їхню долю, здається, нічому не навчили дітей, не зробили їх дорослішими.
Твір. Д. Ткача примусить юних читачів задуматись над поведінкою Сашка і Генки, над питаннями дружби, взаємодопомоги, нагадає про потребу загартування власної волі, виховання мужності.
За роман «Шторм і штиль» Дмитру Васильовичу Ткачеві присуджено Республіканську літературну премію імені Лесі Українки 1981 року. У ньому показано, як в умовах служби на флоті формується і міцніє характер молодого воїна, захисника соціалістичної Вітчизни, спадкоємця революційних, бойових і трудових традицій радянського народу.
Жюрі відзначило, що твори письменника, зокрема його повісті «Генуезька вежа», «Єсть, стояти на смерть!», «Чорне сальто» та ряд інших, користуються широкою популярністю серед юних  читачів, сприяють  патріотичному вихованню підростаючого покоління.
З великим творчим доробком прийшов до свого сімдесятиліття Дмитро Ткач, він став одним з найпопулярніших авторів серед нашої дітвори. Прекрасні, зігріті серцем патріота, його твори вчать юних читачів любити нашу славну Батьківщину, віддавати всі сили для її процвітання, а якщо доведеться — то й життя, допомагають вирости надійними продовжувачами безсмертної справи Леніна, Комуністичної партії.

Олекса Гуреїв


Дата внесення : 07.09.2013     Переглядів: 303     Популярність: 94.08%    
Належить до розділів:
Українські
Повість
Історичні
Пригодницькі



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky