Леонід  СМІЛЯНСЬКИЙ
ЧУБАРИК

ГОЙДАЛКА НАД ОЗЕРОМ
У маленького Чубарика була така густа й кучерява чуприна, що одного разу в ній заплутався травневий хрущ, та ще так заплутався, що сам Чубарик ніяк не міг витягти його з волосся. Навіть мати і всі, хто був на вулиці, не змогли допомогти хлоп'яті. Тоді його подружка Валя Білокоса побігла додому, винесла ножиці, і Чубарикові вистригли волосся на самісінькій маківці, але так, що посеред вистриженого місця залишився стирчати упертий чубчик, який пригинався тільки тоді, коли хлопчик мчав навпроти сильного вітру. Тому й прозвали його Чубариком. А насправді він звався Степанком. Та навіть учителька другого класу, Ганна Миронівна, коли ставила в журналі двійку Степанкові за невивчений урок, забувала на хвилину його ім'я і казала:
— А ти й справді невезучий, Чубарику!..
Степанкові дійсно не щастило. Він це знав. І коли брався щось зробити, наприклад свищик з  вербової гілочки, то наперед не вірив, що зробить. Обов'язково не пощастить. Чи ножика зламає, чи вербова кора не зніметься, або ще п пальця вріже. Ого! Скільки ще й бувало! А вже коли пальця вріже, то мати такою міцною зеленкою заллє, що потім не накричишся.
А на письмовій з арифметики як не гедзькається Чубарик, скільки не хитрує, а таки ніяк не щастить йому списати приклад у Валі Білокосої, яка сидить попереду, і Степанкові видно, що саме вона пише в зошиті. Валя живе в сусідньому дворі, і часом вони готують уроки разом. З арифметики їй завжди ставлять «відмінно». І письмові вона робить швидко і щоразу правильно. А от списати в неї неможливо. І тоді — знову двійка. І все через те, що не щастить.
Одного разу сталася з Чубариком дивна пригода. Було в лузі за околицею довжелезне озеро з високими берегами. А на тих берегах старезні липи розпустили своє довге гілля далеко над водою. От коли весняна повінь трохи спала, старші хлопці взяли телефонного дроту і пішли до озера. Звичайно, Чубарик теж пішов за ними. Йому дуже кортіло ходити за старшими хлопцями, хоч вони завжди відганяли його. І тепер він тримався од них віддалік. І добре зробив, бо хтось із хлопців помітив Чубарика і нагукав, щоб вертався, бо наб'ють. Та він не послухався, а тільки відстав ще більше. Тоді хлопці спинились і почали чекати, щоб він підійшов. Але він теж спинився й сів на землю. Хлопці насварились йому кулаками і рушили далі. Чубарик мовчки підвівся і теж пішов назирці. Хлопці почали кидати в нього сухим конячим кізяком, але не влучив ніхто, бо Чубарик спритно викручувався, а назад не повертав.
Хлопці спинились біля озера. Один з них, який був заводіякою, гукнув Чубарикові:
— Гей ти, пацан, якщо тільки підійдеш ближче, кину тебе в воду, і ніхто не рятуватиме... Второпав?
Чубарик на всякий випадок відбіг трохи далі від них і заховався в шелюгах, звідки стежив, що робитимуть хлопці. Він бачив, як вони прив'язали дві товсті дротини до гілки
старої липи, що схилилася над водою. А знизу до дротин прив'язали з двох кінців короткого дубового дрючка. Вийшло щось подібне до гойдалки, тільки високо і над водою, так що з берега руками до неї й не дістанеш. Хлопці вирізали довжелезну жердину і нею чіпляли за гойдалку, щоб притягти її до берега. Так вони за чергою поодинці гойдалися над водою. От кортіло Чубарикові погойдатись і собі! Він би тоді хвалився всім.
Сонце все-таки гріло, і двоє хлопців роздяглися і по кілька разів стрибнули просто з гойдалки, добре перед тим розгойдавшись, у воду. Що там крику й реготу було!.. Вода ж крижана... До купального сезону було ще далеко.
Якби Чубарик знав, що його тільки штурхнуть разів зо два та й усе, то він би пішов-таки до хлопців. Але ж вони нахвалялися в крижану воду кинути, та ще в одязі... І йому просто вривався терпець.
Довго гуляли хлопці на березі біля гойдалки. Потім їм, мабуть, набридло. Вони пішли далі понад озером і незабаром зовсім зникли. Та вже й звечоріло. Небо вкрили хмари. Знявся вітер. Степанко не помічав цього. Він вибіг з кущів і враз опинився на березі. Так хотілося погойдатись! Гойдалка аж очі вбирала. Ні, Чубарик не міг утриматись...
Він зійшов до води й витяг жердину, що плавала попід самим берегом. Він таки наморочився, поки зумів зачепити жердиною гойдалку і підтягти її нижній кінець до себе. А тоді вже й сам незчувся, як опинився на гойдалці, і вона знову заколихалася над водою. Ох, і гойдався ж Чубарик! Старезна липа вся аж тремтіла. Мабуть, боялася за нього Та хіба Чубарик уперше на гойдалці! У них на фізмайдан чику ще й не така була. Висока, на двох телефонних стовпах Хлопці усім класом бігали туди. Ото гойдалка!
Він і не помітив, як у вечірньому присмерку хмари вкрили все небо. Вітер дужчав. І раптом на плесо впали перші важкі краплини, потім більше і більше. Ось уже усе озеро закипіло від рясного дощу. І перше, що подумав Чубарик,— тікати. Але як? Він досі про це не думав. Хоч гойдалка висіла й близько від берега, може, за яких п'ять чи шість кроків, та з неї ж не стрибнеш на берег. Хлопці, хто був роздягнений, стрибали прямо в воду, а одягненим подавали з берега один кінець жердини і підтягували гойдалку до берега. А тепер поблизу немає нікого, хто подав би йому жердину, а стрибати в воду страшно, він нізащо не зважиться, та ще в холодну. Еге, це ж пірнеш головою на велику глибину і може тобі крижана вода руки або ноги покорчити. Ні, стрибати теж не можна.
Якби гойдалка була підвішена так, що гойдалася б до берега, то він розгойдав би її якнайдужче і стрибнув на пісок,- але вона злітає попід берегом, вздовж озера, і до берега не наближається анітрохи.
А тут, як на лихо, дощ періщить. І вітер дме. Та ще й смеркає.
У розпачі Чубарик ухопився за дротину, хотів вилізти по ній на дерево, та ноги сковзалися по дротині, а рукам сили не вистачало. Спробував крикнути «сюди! сюди!» — і сам здивувався з свого голосу, такий він був хрипкий і глухий. Ніхто його й не почув. Та й хто б зараз блукав у лузі під дощем та ще проти ночі.
А смеркло вже й зовсім. І раптом стало страшно Сте-панкові. Ну що, коли він не вирятується звідси та залишиться ночувати на гойдалці? Адже довго не всидить на ній, засне і впаде. Він крикнув ще кілька разів, та все якось несміливо, не на повен голос, так йому було боязко. Ще кілька разів спробував видертися по дротах гойдалки вгору до найближчої гілки. Нічого з того не вийшло.
Тим часом вітер трохи ущух, і згодом перестав дощ. Луг раптом сповнився різного шуму й голосів. Десь зовсім недалеко все дужче й дужче гукав деркач. Жаби наче змагалися між собою по ковбанях у лузі. Сова пролетіла над самою головою в Степанка і проверещала так, немов дражнила його. Потім несміливо тьохнув соловейко, та ще так близько, що Чубарик навіть підвів голову. Справді, соловейко проспівав на нижній гілці тієї ж липи, на якій висіла й гойдалка. Соловей ніби збудив інших, і луг відразу потонув у їхньому співі. А Чубарик, сидячи на гойдалці, гірко-гірко плакав. Він нічого не боявся, бо знав, що в лузі чогось такого страшного й немає. І кажани, які пролітали над ним, і сови, і якісь риби, мабуть соми, що скидалися в озері, і різні звірята в траві, і падучі зірки, і реактивні літаки високо в небі — все це було йому знайоме, до всього цього він звик і не боявся. І навіть коли дикі кабани, хрюкаючи і дружно хропучи, підбігли до води біля Чубарика і почали пити, штовхаючи один одного, то й тоді Чубарик не злякався. Він розумів, що до нього не добереться ніхто. От що йому завдавало муки — це холод. Вечір був холодний, і в мокрому після дощу одязі Чубарик так змерз, що аж зіщулився, як цуценя на морозі. Ще стало гірше, коли над лугом поплив вал за валом туман.
Тепер уже Чубарик плакав безперестанку. А коли згадав, що вдома йому перепаде від батька, то заскиглив ще дужче. І вже не чув нічого довкола себе — ні солов'їв, ні жабів. Не почув навіть, як поверталися хлопці. Тепер вони йшли з дівчатами і голосно розмовляли. Раптом хтось із дівчат сполохано вигукнув:
— Ой, щось ніби плаче в лузі.
У гурті стало тихо. Прислухались.
— Справді, щось наче скиглить,— мовив хтось із хлопців. А другий гукнув:
— Гей, хто тут є?
На цей раз Чубарик почув, але не озвався, а тільки ще дужче розплакався. Поблизу залунали голоси:
— Ніби дитина...
— А де?
— Здається, на дереві...
— Дивись — на гойдалці!..
Вибухнув регіт. Усі відразу збагнули, що сталося. А Чу барик перестав раптом плакати.  Він упізнав тих хлопців, що гонили його від себе й нахвалялись набити ще й у воду кинути. Еге, не такий він простий, щоб потрапити до них у руки... І як тільки гойдалку підтягли до берега, Чубарик чкурнув на пісок, та поміж дівчатами, та давай щодуху навтіки. Аж залопотіло...
— Та це ж Чубарик! — почув він позаду здивований вигук хлопців.
І знову регіт покотився лугом.
— Держи його!
— Здоганяй!
— Лови!..
Лунали голоси й регіт. А Чубарик біг, немов летів на крилах. Вже не дивився, де горб, а де калюжа. І в ці хвилини був він радісний і щасливий. Якби не задихався від швидкого бігу, то, мабуть, голосно співав би. І через оту радість не бачив, як простяглись йому назустріч чиїсь руки і підкинули вгору. Ну, ясно, це батько: тільки один він уміє так підкидати.
—Усе через те, що мені ніколи не щастить, — лепетав зраділий Чубарик.
Вони поспішали додому. Стурбована мати чекала біля хвіртки на свого Чубарика.

ГОЛУБІ ШТАНЦІ
Таких штанців, як у Чубарика, ні в кого на всьому висілку не було. Мати якось їздила автобусом до Києва і привезла. Добре в них ходити. Коротенькі, вище колін, голубі, з червоними смужками по боках, по шву, а на поясі широкі петельки, в які Степанко просунув синій ремінець з пряжкою. На ній було витиснено коня і хлопчика верхи — мчать навскач. А кишень аж чотири. Дві спереді, а дві ззаду. На ґудзиках. Скільки не стій на голові, скільки не ходи на руках, ніщо з кишень не випаде й не загубиться.
Та хоч які були добрі штанці, а в них Чубарикові не щастило, бо він невезучий.
Того ж дня, як тільки Степанко надів їх уперше, він зустрів старших хлопців, що йшли назбирати полуниць у радгоспі. Ну, всі ж знають, що Чубарик любить ходити слідом за старшими хлопцями, хоч вони й проганяють його від себе. Степанко пішов за ними назирці.
От хлопці прийшли до обгородженого радгоспного саду, де були величезні грядки з полуницями. Паркан був високий, та хлопці легко його поперелазили і зникли за ним. Спробував Чубарик і собі перелізти, а не може. Скільки не підскакував, щоб ухопитись за верх, так і не доскочив. Підглянув він крізь дірку в паркані — аж хлопці швидко-швидко визбирують великі темно-червоні полуниці і апетитно вминають, а дехто ще й у кашкета кладе. Почав Чубарик шукати такої дірки в паркані, щоб і собі пролізти. Знайшов. Тільки вона була заплетена сухим колючим гіллям акації, щоб худоба або собаки не йшли до саду. Та, мабуть, щоб і хлопчаки не лазили.
Ліг Чубарик на живіт і почав потрохи пролазити під колючим гіллям. Уже був і продерся, та зачепився за колючку штанцями. Почав обережно підіймати гілочку з колючкою, а в цей час хтось у саду як гримне на хлопців. І собака загавкав. Хлопці відразу — до паркану. І миттю їх як вітром здуло. Чубарик перелякався і почав швидко викручуватись під колючим гіллям, щоб тікати й собі. А ота клята колючка, що зачепилася за штанці, не пускає. В цю хвилю як налетів на нього собака та як почав гавкати. Невеличкий і песик, а гавкучий — страшно! І все намагається ухопити Чубарика за голу литку. А Степанко дриґає ногами й не дає. Та як почув чийсь голос недалеко, мабуть сторожів, то забув і за колючку — смрікнув раз, удруге, — штанці і роздерлися на колючці. А в другому місці песик ухопив за штанці зубами і теж видер латочку. «Краще було дати йому вкусити за литку», — скаржився сам собі Чубарик, біжачи додому...
Ну, думає, ось прибіжу додому, знайду, щоб ніхто не бачив, голку з ниткою і позашиваю дірки. А в самого — сльози. Перечекав він у полі за висілком, поки всі сльози не виплакались, і пішов додому.
Прийшов, а мати порається на подвір'ї, білизну розвішує. Степанко собі прямує до хати, наче нічого й не сталося, і обома руками ззаду дірки прикриває в штанцях. Навіть спробував усміхнутись до матері. Та хіба її обманиш? Тільки глянула ще здаля, та:
— Що це тобі, Степанку? Мабуть же й плакав... А що
ото ззаду придержуєш?
Вмить усе взнала, як сищик. Ухопила його за руку та скрученою мокрою сорочкою якраз по тих місцях, де штанці роздерлись.
— Ах ти ж, убоїще! Ну!.. Тільки надів — уже подер. Де тебе чортяка носила?.. Ну, зажди ж, прийде батько в обід — він тобі не так дасть. Скидай мені зараз.
Порозвішувала всю білизну, що була в ночвах, і пішла до хати, мабуть, зашивати штанці, а Чубарик у самих трусах пішов на город, сів біля грядки з полуницями і задумався. На нього визирали з-під трійчастого листя червоні соковиті ягоди, про які люди на посьолку казали, що ні в кого такого сорту полуниць, як у Степанкової матері, немає. Та й сама мати щоразу ото каже: «Ти, синку, більше полуниць їж, од них добре ростуть і міцніють діти. Назбирай повний полумисок, змий чистою водою та цукром присип і з'їж. Ото добрі ягідки! А ще як сметанкою помастиш — то й за вуха тебе не відтягнеш...»
Та Чубарикові зараз було не до полуниць. Ось прийде незабаром батько. Еге, він так довго, як мати, говорити не буде... І все через те, що мати вибрала в магазині нещасливі штанці...
Коли ж і гудок програв на цементному заводі. Зараз батько обідати прийде. Чубарик обережно підійшов до ґанку. Несміливо спитав крізь відчинені до хати двері:
— Мамо, вже зашили?
— На ось, одягай, горе моє! — 3 хати вилетіли на ґанок штанці. — Та гляди мені, ще раз роздереш, то нарікай на самого себе...
Чубарик миттю надів штанці, вскочив до хати, покрутився перед дзеркалом. Ні, таки мати добре зашила. Як не нахилишся, то й не побачиш.
Коли ж і хвіртка ляснула. Батько йде. Чубарик очі й рота широко розкрив  і  так благально дивиться на  матір.
— Умийся, бо порозмазував сльози разом з гряззю,  — стиха мовила вона.
І не сказала батькові...

Пригоди з штанцями не припинялись ніяк. Хоч плач. Просто дивно, які нещасливі штанці. Аж набридло. От позавчора, наприклад, ні, пак, учора — позавчора інша пригода трапилась, — то от учора він і кілька хлопчиків з їхнього класу пішли прямо з школи кататись на порожніх вантажних машинах, які приїздили на цегельню по готову цеглу. Підбігали ззаду біля залізничного переїзду, де машини їхали повільніше, чіплялися за кузов і влазили в машину. А щоб охоронець на воротях не помітив їх і не нагнав, то вони лягали на дно кузова. От весело було!
Згодом роздивились, аж вони всі повмазувалися я червоний цегельний порох і в смердюче мастило. В якомусь кузові, мабуть, перед тим возили мастило. От і залишились плями на дні.
Ідучи сумний додому, Степанко думав про те, до чого потягнеться мамина рука, коли вона побачить його штанці. Добре, коли поблизу буде віник, або скручена мокра білизна, або рушник. Усі ці речі ніколи не б'ються дошкульно, особливо якщо гучно кричати, ніби тобі дуже боляче... А віника з бур'яну він вважає навіть своїм другом. Погано, якщо цих речей напохваті не буде. Тоді мати обов'язково зніме з цвяха електрошнур від праски, складе вдвічі і оперіщить його нижче спини разів чотири. Найбільше він боїться цієї маминої електрифікації!.. Ось чому він завжди в таких випадках намагається ставити віник близько біля матері.
Так трапилось і тепер. Віник стояв на ґанку. Чубарик узяв його і поставив у кутку на кухні, де поралася мати. Але, здається, вона помітила. Вона все відразу помічає, бо нишком собі нібито всміхнулась. А за хвилину сказала:
— Скидай. Поперу... Отам чисті, у шафі.
Чубарик так зрадів, що підстрибнув і почав обіймати матір.
— Тільки винеси з хати віника, — сказала вона і чомусь хитро всміхнулася знову.
Другого дня почалися літні вакації, і учням роздавали табелі. Уже рано-вранці біля Чубарикового ліжка лежали випрані і добре випрасувані нещасливі штанці. Коли це мати встигла? Вона багато такого робить, що він і не бачить коли...
Звичайно, з арифметики Степанко вхопив двійку. А от у Валі Білокосої були всі п'ятірки. Везе їй!.. Та він ще вчора знав про це і тоді ж надумав, що слід зробити. Потай від усіх вирізав манісінького папірця, наклеїв його слиною на двійку, а коли висохло, написав на тому папірці п'ятірку. Вийшло ще краще, ніж було. П'ятірка! Мати й батько за неї даватимуть йому гроші на кіно ціле літо. Це не жарти — п'ятірка з арифметики! Він навіть сам почав думати про себе з повагою. І мати справді дуже зраділа.
— Ах ти ж мій п'ятірочнику! — говорила весело. Чубарик чув, як вона хвалилася сусідці на подвір'ї:
— П'ятірка з арифметики!..
Звичайно, вона не забороняла, коли він з сусідськими хлопчиками захотів іти після обіду на озеро купатися. Вони вже не раз ходили.
У лузі, далеко, Чубарик побачив старших хлопців, що незабаром зникли за деревами. Вони йшли купатися на Дніпрі. І йому, як завжди, закортіло піти за старшими хлопцями, хоч вони ніколи не брали його до своєї кумпанії і навіть гонили від себе. Це були дорослі хлопці, майже парубки. Степанко запропонував своїм приятелям іти за ними. Але до Дніпра було далеко — через увесь широчезний луг. Хлоп'ята не погодились. Та їм і батьки забороняли ходити туди. Чубарикові теж забороняли, але він сподівався, що вони й не взнають, і пішов сам.
Коли він прийшов до Дніпра, старші хлопці вже купались. Вони розташувались на стрімкому березі, біля якого було глибоке місце, щодуху розганялися на березі і пірнали далеко в воду. А коли виринали, течія відносила їх далеко. Це небезпечно, але захоплююче. У воді хлопці вигукували, пустували, чіплялися до човнів...
Як завжди, Чубарик не пішов до них. Однаково на нього нагримали б і прогнали від себе. Він знайшов місце з чистим білісіньким піском, м'яким, як борошно. Шкода, що нікого з друзів не було з ним. Тут би вони гралися! Чубарик роздягнувся і закопав у пісок штанці і труси, бо вітер міг би змести все в Дніпро. Потім зламав гілку в шелюзі і устромив у пісок біля одягу, щоб потім не шукати.
Старші хлопці були далеченько. Чубарик чув їхні вигуки, сміх і навіть упізнавав кожного здаля, бо ж добре знав усіх. Вони не звертали на нього ніякої уваги. Може, навіть і не впізнавали його здаля. От коли б його приятелі раптом прийшли сюди. Тут було б чудово!
Але поблизу не було нікого. Хіба лиш де-не-де поодинокі нудні рибалки з своїми вудлищами. їм було зовсім-зовсім байдуже до голого хлопчика, що безперестанку хлюпався в воді коло самого берега або ганяв понад водою туди й назад, вдаючи з себе лоша.
Тут, біля Дніпра, вітер був сильний, але теплий, м'який. Увесь Дніпро, скільки сягало око, вкрився невисокими хвилями з пінявими гребенями. Чубарикові було приємно, коли вітер бризкав у нього пригорщами гарячого піску і потрохи замітав його ногу, руку...
Вітер і сонце добре обсмалили Степанка. Шкіра на грудях і руках почервоніла. Він знає, що ввечері йому буде неабияк боляче і мати докорятиме йому за легковажність, та він і сам шкодував, що не одягнув дома сорочку. Ну, та дарма, зате який він прийде засмалений, чорний, як араб у Африці. Це не те, що біля озера в лузі, де більше тіні від дерев, ніж сонця. І вітер не той, і піску такого чортма. Ех, шкода, що хлоп'ята не захотіли йти сюди...
В  цю хвилину він  помітив  маленького  вужачка,  який добирався з кущів до води. Мабуть, йому захотілось пити або пошукати якоїсь їжі на березі. Чубарик спритно схопив вужачка біля голови. Вужачок поквапливо випручувався, але вирватися з Степанових пальців не міг. Він безпорадно тикався маленьким своїм писком з тремтячим довгеньким язичком і двома жовтими плямками на щоках в різні сторони. Чубарик був невблаганний. Він зареготав, радий хоч такій розвазі, і раптом кинув вужачка якнайдалі в Дніпро.
Звичайно, вужачок повернув до берега. Швидка течія зносила його вниз. Над водою стриміла тільки його голівка, наближаючись до берега. Чубарик висмикнув гілку з піску і, йдучи понад берегом, відганяв тваринку і не давав їй врятуватись. Так Чубарик пройшов понад водою за вужачком досить далеко, поки не натрапив на рибалку, який вмить усе зрозумів, забрав у Чубарика гілку і навіть хотів був шмагонути його по литках, але хлопець відскочив і побіг назад. А вужачок втомлено виповз на вогкий пісок, відпочив трохи і зник у кущах.
Чубарик дуже розсердився на рибалку, і на вужа, і на всіх. Йому раптом перехотілося купатися й загоряти. Він уже й без того попікся здорово на сонці. Вирішив одягтися і йти додому. Старших хлопців на березі вже не було. Чубарик копнув пісок раз, другий. На одяг не натрапив. Тільки тепер він зрозумів, що сам висмикнув гілку біля одягу, коли переслідував вужака. Ямку від гілки вітер уже замів ліском. Степанко копнув ще. Нема. Та він добре ж знав і без гілки, де закопав штанці і труси, але там їх не знайшов. Невже він помилився?
Чубарика раптом опанував розпач. Він почав кидатись у різні боки, з одного місця в інше, копав і руками й ногами. Пляж на березі вкрився покрученими рівчачками, наче тут пройшов табунець поросят. Брудний піт заливав хлопчикові очі, скочувався по грудях і спині. Боліли втомлені руки. А штанці спокійно собі лежали десь тут, поруч, бо ж на березі ніхто не проходив і ніхто не міг їх забрати. І нащо йому було ганятися за отим гидким вужачком? Якби не той клятий вужак, то нічого й не трапилося б. Над одягом стирчала б гілка, і він уже давно поспішав би собі додому. А тепер...
І Чубарик знову гарячково кидався на всі боки і копав, копав, копав. Та хіба перекопаєш увесь берег...
Хлопчик розгублено стояв на піску під сонцем і не знав, що робити з собою. Ще в лузі він міг би пробігти в такому вигляді, а як по трасі, де багато машин і людей, або вулицями посьолку, де його знімуть на глум?.. А як зустріне його мати і що зробить йому батько? Це ж одяг його пропав, він уже не знайде його ніколи... І як тільки він зрозумів, що пропали його нещасливі штанці, з-за дерева виїхав чорний ЗІМ і спинився біля води недалеко від Чубарика. З машини зійшло двоє чоловіків. Один, що з спінінгом, підійшов до Чубарика і хвилину здивовано дивився на нього.
— Чого ти такий?
Чубарик розповів про свою втрату. Тоді дядя із спінінгом узяв у машині свій піджак і надів на Чубарика. Потім сказав шоферові, щоб він одвіз хлопчика додому.
Ох, і розкішно ж він покатався в авто! Повезло! От, — думав він, їдучи, — коли б хлопці побачили зараз, як він роз'їжджає в новісінькому ЗІМі. Не встиг загубити оті нещасні штанці, як відразу й пощастило!
З машини він бачив, як у лузі блукала Валя і щось там нібито шукала. Дивна вона: любить блукати самітно в лузі чи в лісі, іноді заходить далеко од висілка. І завжди сама. А повертається з якимись грибами, метеликами або квітами, яким ніхто не може знайти й назви. Вони дружать, а ніколи Валя Білокоса не кличе його в свої подорожі по околицях. От би здивувалась вона, коли б побачила його в оцій розкішній машині!..
Коли ЗІМ під'їхав до воріт, Чубарик скинув піджак, вискочив прожогом з машини і так швидко майнув до хати, що мати й жінки, які стояли біля хвіртки, тільки ойкнули... А шофер дивився з машини і задоволено, гучно реготав...
Простила  мати Чубарикові і на  цей  раз.  Все ж  таки синок п'ятірку приніс та ще й не абияку, а за арифметику. Та Чубарик міркував інакше. «Тепер, — казав він сам собі у думках, — Чубарику, тобі везтиме в усьому... Треба було невезучі штанці закопати раніше».
Увечері прийшов з роботи батько. Мати відразу йому:
— А в нашого Степанка п'ятірка!..
І подала йому табель. А Степанко запишався — руки в кишені, стоїть собі, висвистує. Батько теж задоволений. Умив руки, витер рушником, бере табель, розглядає.
— Просто не віриться, що в Степана п'ятірка. Може, це в мене туман перед очима.
Мати каже:
— А не віриш, то дмухни, нехай туман розвіється, тоді повіриш. Та хіба може наш Степан туману в очі напустити...
Батько тоді жартома дмухнув, а наклеєний слиною папірець і злетів, а на тому місці, де щойно стояла п'ятірка, раптом з'явилася двійка. Чубарик з переляку й очі вибалушив. А батько похмуро каже матері:
— Правду сказала: тільки дмухнув — стала двійка...
Ухопив батько Чубарика за чуб, бо його легше за все було хапати за чуба, і показує в табель:
— Скільки це?
— Два, — відповідає Степанко.
— Ну, якщо два, то двічі й смикати. Р...раз...— і батько боляче смикнув Чубарика за чуб. — Два...— продовжив він і смикнув удруге, ще болячіше.
Чубарик аж скривився, заверещав та навтікача з хати. Біжить ховатися в город і сам собі каже: «Що то як невезу-чий — і штанців уже нема, а все не щастить... Даремне мати раділа...»

ЛІДЕР
Перший підбіг до голуба Степанко. Він обережно взяв закривавленого птаха в долоні і відчув, як тіпалося в нього серце, а очі то заплющувались, то знову розкривалися. Він не пробував вирватися з рук чи навіть поворухнутись.
— Дивись, дивись! — вигукнув один з хлопчаків, показуючи на дзьобик птаха.
Справді, частина верхньої половини дзьоба була відламана і ввесь дзьоб закривавився. Тепер уже не було надії, що птах житиме. Підійшов луговий сторож з рушницею, узяв голуба з рук Степанка, оглянув з усіх боків, легенько смикнув за дзьоб.
— Шкода,— промовив він.— Добрячої породи. Одеський вертун...
Степанко з надією дивився в очі сторожеві:
— Житиме, дядю?
Сторож похитав головою:
— Якби мав чим їсти...
Старий поклав голуба Степанкові на долоні і пішов, не обертаючись, лугом.
— Житиме! — вигукнув услід йому Степанко. — Я годуватиму...
І всі хлопчики швидко побігли додому.
Батькові Степанко розповів, як вони бігли в лузі з купання додому і побачили невисоко вгорі голуба і як із-за верб раптом вихопився шуліка і схопив голуба в кігті. Вони бачили, як безпорадно пручався в пазурах хижака червоний красунь і як луговий сторож стріляв у шуліку, але не влучив, і той, наляканий пострілом, упустив голуба, який упав на покоси.
Батько оглянув пораненого птаха і сказав:
— Без їжі довго не протягне. Та й бач, який зранений увесь.
Щоб трохи заспокоїти сина, мати взяла в нього голуба й обережно змила кров. Степанко розкрив птахові дзьоба і спробував увілляти в горло краплину води. Вода лилася на підлогу, та хлопцеві здавалося, що голуб проковтнув одну малесеньку, як сльоза, краплинку. Тепер хтось із хлопчиків тримав птаха, другий силоміць розкривав йому дзьоба, а Чубарик лив у горло майже неживому птахові ложку за ложкою холодну воду. Все-таки вода лилася на підлогу. Та раптом усі побачили, що голуб почав спрагло ковтати живлющу вологу. Тепер це вже добре було помітно.
Але й після того голуб безпорадно лежав на боці, розчепіривши крило, ніби вкривався ним. Діти намостили птахові м'яку постіль з вати у старій картонній коробці з-під взуття і поставили біля Чубарикового ліжка. Коли вони пішли, Степанко сів біля коробки долі і тривожно стежив за диханням птаха. Очі в голуба були заплющені, боки то здіймалися, то западали. На зламаному дзьобі закипіла кров.
Степанко дмухав на голуба і знаходив під пір'ям сліди кігтів. Тоді він розшукав пляшечку з зеленкою і помастив ранки. Голуб увесь вкрився зеленими плямами. Та важливо було те, що він жив, хоч і здавалося хвилинами, що помирає.
Батько давно пішов на роботу. Мати поралася на городі біля хати. А Чубарик усе сидів над птахом, не в силі покинути його самого. У комірчині він знайшов глечик з пшоном. Але як не пробував покласти в дзьоб голубові бодай кілька зернят, той стріпував головою, зернятка розлітались.
До вечора він ще тричі напував птаха холодною водою. Раз у раз до хати заходила мати.
— Не морочся з ним, сину, однаково не житиме. Батько теж це каже. А він знає...
Степанко не кидав голуба. Пізно ввечері мати насилу примусила його лягти. Довго не міг заснути Степанко. Усе прислухався, чи не поворухнеться його голуб. Та не почув нічого. А рано-вранці, лише прокинувся, відразу скочив до коробки. Голуб лежав, як і вчора, на боці, розчепіривши одно крило. Тільки очі були розплющені, і він сполохано дивився на хлопця.
— Живий! — закричав гучно Степанко. — Живий!..
Він вибіг з хати до матері. Помчав до неї навпростець по грядках. Мати підгортала картоплю.
— Тепер житиме! Житиме! — гукав до матері ще здаля.
Мати кинула сапу і пригорнула Степанка до себе.
— Ах ти ж мій Чубарику невезучий!.. Пробуй ще годувати — може, їстиме.
Степанко знову помчав до хати. Та все ж таки нагодувати птаха не щастило. Голуб рвучко смикав головою, і зернятка пшона розлітались по підлозі. Зате воду, яку лив йому в дзьоб Степанко з чайної ложки, голуб ковтав охоче, підіймаючи щоразу голову. І раптом хлопчик побачив, як одна краплина води, що впала на купку пшона, втягла в себе кілька зернят. Утворилася зовсім малесенька грудочка з пшоняних зерен. Вона була завбільшки як горошинка. Цю грудочку Степанко поклав голубові на нижню половину дзьоба. Але той не зміг захопити зернята зламаною верхньою половинкою. Тоді Чубарик силоміць розкрив птахові дзьоб і засунув грудочку пшона глибше. Птах не ворухнувся і не ковтав зернят. Тоді Степанко вилив у дзьоб ложечку води. І птах зовсім несподівано підняв угору дзьоб, витягнув шийку й проковтнув і воду, і зернята. Чубарик заверещав з радості і аж підстрибнув на місці. Потім повторив усе ще раз. Голуб проковтнув знову. Ще раз, і ще, і ще...
Навідалися Степанкові приятелі, і він при них годував голуба, аж поки той перестав ковтати: мабуть, наївся або ж просто втомився. Чубарик показав матері, як він годує. Здається, мати зраділа теж. Коли прийшов батько в обідню перерву, показали і йому.
— Житиме? — спитав Степанко. Батько подумав.
— Навряд, — відповів він. — Зачахне від такої годівлі.
— А я його годуватиму більше. От побачите! — хвилювався Степанко.
— Годуй, буде видно...
Мабуть, батько не вірив, що птахові й Степанкові пощастить.
І з того дня Чубарик старанно годував свого голуба. Той незабаром звик до свого рятівника і вже не лякався, коли хлопчик брав його в руки.

Минуло багато днів. Минало літо. У сараї, під самим дахом, Чубарик прибив до стіни старий ящик, намостив туди соломи. І голуб там жив. Загоїлися його рани. Він тепер вільно вилітав з сарая і сідав на відчиненому вікні Степан-кової кімнати. Якщо хлопчик спав, голуб бігав по підвіконню, надимав воло і довго гудів: «гу-у, гу-у, гу-у...» І якщо Степанко не прокидався, бо спав тепер міцно, то голуб влітав до кімнати, сідав просто на плече Степанкові і знову починав гудіти. Чубарик враз прокидався і починав годувати свого улюбленця. Ні, птах лишився жити!
А як він літав!
В одного з сусідів на висілку, молодого шофера вантажної машини, були доброї породи голуби. Після роботи він випускав їх з голубника, і вони самі знімалися з даху і годинами кружляли високо вгорі над своєю домівкою.
Чубариків голуб щоразу з даху свого сарая стежив за цим сусідським табунцем. Степанкові здавалося, що в ясних очах птаха він помічає заздрість. Чудовий його голуб заздрив іншим, які веселим табунцем ширяли так високо в блакиті.
І одного разу, коли сусідські голуби щойно почали підійматися широкими колами вгору, Степанків красунь не зміг себе стримати, зірвався з місця і приєднався до гурту. Але він не змішався з чужим табунцем, а літав над ним, трохи вище. Як літав! Захоплений Чубарик не одводив і на мить свого погляду від улюбленця. Навіть сусіда, великий знавець у голуб'ячому спорті, замилувано стежив за «чужаком», а потім таки не витримав і гукнув через два двори до Степанка:
— Оце краса! Оце лідер!.. За таким полетять!
А Чубарик і сам був гордий за свого голуба, за свого Лідера, як прозвав його сусід.
А той підіймався над усіма, на якусь майже невловиму мить спинявся на місці і раптом починав швидко-швидко вертітися через крило й блискавично падати. Нижче й нижче... Невже не спиниться і впаде на землю, — спалахувала думка і в Степанка, і в сусіда. Та червоний красень ще високо над землею так само раптово обривав своє падіння і могутнім поривом злітав знову вище за ввесь табунець і знову перекидався на крило і вертівся, як диск у спортивному змаганні, блискавично падаючи. Це було його дивне мистецтво вертуна чудової породи. Він давно не злітав у височінь і тепер скучав за блакиттю і грався високо над землею, мабуть, милуючись і сам своєю силою і вправністю. Звичайно, птахові й невтямки було, що багато людей на висілку стежать за ним і тільки ойкають, коли він занадто сміливо колесом вертиться, рискуючи впасти у верховіття дерев чи на землю і розбитись на смерть. Ні, якщо голуби вміють думати, то відважний Лідер у ці хвилини думав тільки про свого рятівника Чубарика...
Уже так високо були голуби, що зіркі Степанкові очі вловляли тільки темні цятки їх у небі. Потім і ті цяточки важко було вловити в блакиті. Ось вони вже тільки на мить блимнуть в очах і зникають. Ось уже й зовсім не видно їх, зникли -з очей.
Чубарик був повен гордощів за свого Лідера. Хлопець не сумнівався, що саме він потягнув усіх інших за собою у височінь. І тільки тепер він помітив, що довкола вже смеркає. Більше й більше. А голуби все не повертаються до своєї домівки. Там, високо-високо, ще світить сонце, і вони купаються в його промінні.
Незабаром потемніло й небо. Висипали зірки. Голубина зграя зосталася ночувати в небі. Чубарик не раз чув, як хвалилися старі голуб'ятники, що їхні голуби іноді залишаються на ночівлю в небі... І коли хлопець уже спав, йому ввижалося, ніби над їхнім висілком кружляють у небі зграйкою зірки і що насправді то не зірки, а голуби. А найбільша зірка — то його Лідер, недарма ж і зірки часом вертяться й падають, як і його голуб.
Був місяць вересень. Якраз почали ходити до школи. Чубарик — уже до третього класу. А тому що в нього був голуб, то він здружився з двома учнями третього класу, у яких теж були голуби. І вони часто ходили один до одного і раз у раз хвалилися своїми улюбленцями. Старший серед них Андрійко, якого залишили на другий рік у третьому класі. От одного разу він і каже своїм дружкам:
— Давайте занесемо по одному голубу куди-небудь кілометрів за п'ять чи й більше. Нехай навчаються відшукувати свою домівку.
Хлопці погодились. Другого дня взяли по голубу і поїхали автобусом до міста. Пішли на центральний стадіон і там пустили голубів. Потім трохи погуляли по київських вулицях і поїхали додому. Ніхто й не взнав, що вони їздили.
Через кілька днів також утрьох заносили голубів в інший бік — до сусіднього села. Відразу після школи пішли, а ще й не темніло, як повернулись. Матері Чубарик сказав, що залишався працювати у шкільній майстерні  столярувати.
Сподобалася хлопцям ця штука. Повернеться Степанко додому, а Лідер на даху сарая, чекає на нього, щоб нагодував. Уже навчився й сам їсти. Підставиш йому посудину з просом або гречкою, він занурить свій покалічений дзьоб у зерно, потім умокне у воду і ковтає. Незабаром Андрійко підмовив їхати з голубами далеко, до останньої зупинки автобуса за містом — аж за тридцять кілометрів від їхнього висілка. їхати треба було зранку і не йти до школи. Степанко трохи боявся. Та зрештою погодився. Тільки умовились нікому не говорити, щоб ні в школі, ні дома ніхто не взнав. Назбирали за кілька днів грошей на квиток, поїхали. За годину опинились у якомусь невідомому Чубарикові селі. Та Андрійко ходив тут, як у себе вдома. Голубів пустили біля школи. Усе було б добре, якби Андрійко не задрався з учнями, що саме гуляли під час перерви. На щастя, пролунав дзвоник, і учні побігли до класів. Все-таки хтось із учнів дав на прощання стусана Андрійкові, що він аж упав.
Коли пройшли через шкільний сад, Андрійко сказав:
— Бачиш онде сосну на узліссі? Ну от... Біжи туди швидше і жди мене. Я миттю.
Вже стоячи біля сосни, Степанко бачив, як Андрійко підбіг до школи і жбурнув камінь у вікно. Дзенькнула шибка. Андрійко, не озираючись, побіг садом, потім до лісу, і за хвилину обидва зникли в гущавині.
Невеселий повертався Степанко додому. Мати виглядала його на хвіртці, бо учні вже давно пройшли додому.
— Уроки готував разом з хлопцями. Задачі рішали... — збрехав матері Степанко.
А ще за кілька днів учителька поставила в щоденнику Степанкові відразу дві двійки — з арифметики й мови. Та двійки не були страшні Чубарикові. Він знав, що вони в нього будуть завжди, бо він невезучий. Гірше було те, що директорка школи покликала до себе батька. Саме цього найбільше боявся хлопець. Батько лагодився їхати в якесь далеке відрядження. З заводу посилали. Коли б директорка повідомила батька на один день пізніше, він уже був би в дорозі, а замість нього пішла б мати. Зовсім було б інакше. Але Чубарикові завжди не везе... До директорки батько пішов перед самим від'їздом. І там він звідкілясь довідався про все: і про двійки, і про далеку подорож з голубами. 1 про те, як Андрійко розбив у чужій школі шибку, а Степанко приховав це від усіх. Хлопець чув, як батько, повернувшись додому, говорив матері:
— Усьому причина — голуби. Хлопець забув і про уроки. Йому, бач, ніколи. Він за голубом світу не бачить. Щастя його, що мені зараз до поїзда їхати, я б з ним не так говорив. Але однаково доведеться йому добре намняти чуба...
«Е, — подумав Чубарик і швидше з хати, та на город, та в кущі. — Пережду, поки батько не поїде», — вирішив. Потім переліз через паркан і — в луг. Не знайдуть!..
А коли години за три повернувся додому, батька не застав. «Ну, от і чуб цілий», — подумав хлопець і зрадів. Пішов у сарай до свого голуба, а його немає. Побіг стривожений до матері. Щось тут відчув він не зовсім добре. І справді, мати сказала, що батько забрав голуба з собою у поїзд і пустить його аж за тисячу кілометрів від домівки.
— Так що попрощайся з своїм вертуном. Повертися тепер сам. А за що тобі це — добре знаєш...
Упав Чубарик лицем у подушку і розплакався так, як ще ніколи не плакав. Та мати й не підійшла цього разу до нього.

Нікому в школі не розповів Чубарик про своє горе, а тільки сидів собі тихо, ні до кого не говорив і не вибігав, як досі, на перервах гуляти. І часто нишком плакав. Хлопці питали і вчителька допитувалась — не сказав Степанко, чого сумує. Минали дні, а він не веселішав. Спитає його що-небудь вчителька на уроці, як і інших, а він підхопиться і стоїть мовчки. А почне вчителька розпитувати, чого він такий, Степанко візьме й розплачеться, як дитина. Одного разу прийшла вчителька до Степанкової матері. Зачинилися в другій кімнаті. Довго сиділи. А коли вчителька пішла, мати сказала Степанкові:
— Батько повернеться, купимо тобі пару ще кращих голубів. Батько справжнього голубника змайструє. А плакати годі. Подивись — який став...
Степанко розплакався:
— Хто його там годуватиме?
— Знайде собі.
— Не знайде...
Горе його було таке велике, що він і сам відмовлявся їсти. І таки й справді змарнів. Часто кудись ходив самотою. А повертався, мати бачила на його обличчі сліди від сліз.
А до того ще й сварка з Валею Білокосою. Кілька днів тому вони посварились.
Степанко з хлопцями не раз ходили в ліс по маслюки, підосичники і білі гриби. Чубарик нанизав білі гриби на мотузок і повісив у садку під великою дикою грушею. На вітрі вони спочатку підв'ялились, а потім почали сохнути.
Уже йшов від них приємний дух. Низка грибів усе росла. Та коли Чубарик з Андрійком почали заносити голубів і захопилися цим, то по гриби вже й не ходили. Степанко навіть на якийсь час забув про них. А коли згадав, то побачив, що грибів лишилося зовсім мало. Мотузок був розірваний, і на ньому теліпалося під час вітру зовсім мало грибів. Кілька штук лежало під грушею, а один, розламаний, Чубарик знайшов біля хвіртки, за якою жила Валя. І він не сумнівався, що гриби забрала Валя. Не сумнівався, що вона ж забрала ще раніше на столі під сосною і його галстук з чудовим значком всесвітньої олімпіади. Ні в кого в школі не було такого значка. Ну, звичайно, вона ж пообривала в них і майже всі волоські горіхи. Та ніхто ж як вона понівечила чудового паперового змія, якого він нещодавно зробив і поклав на стіл надворі, щоб клей, підсохнув... Все це вона зробила. І другого дня в школі він напав на дівчинку при всьому класі. Валя розплакалась і з того дня перестала ходити до Степанка й допомагати йому робити уроки, а він що далі, то більше почав одержувати двійки...
Десь аж на десятий день повернувся з відрядження батько. Він зовсім несподівано з'явився в хаті, коли вже смеркало. Відразу ж підійшов був до Степанка, хотів його обняти, але хлопчик з плачем вибіг з хати, заховався в кущах і не відгукувався, коли батько його кликав. Принишк і тільки схлипував.
Уже зовсім смеркало, коли мати й батько вийшли з хати і пішли до садка, мабуть, шукаючи його. Степанко чув, як мати стиха казала:
— Ти помітив, як він змінився? Зовсім спав з лиця, їсти не примушу. А нерви, як струни, тільки слово — зразу в плач. Він таки й справді невезучий.
— Це я тоді спересердя не подумав до ладу, — теж тихо відповідав батько. — Не треба було його так карати.
— Що зробив з голубом?
— Пустив на волю з вікна вагона більш як за тисячу кілометрів звідси.
— Шкода, пропаде, — сказала мати. — Треба буде купити йому парочку й голубник зробити.
Вони пройшли далі, і Степанко не чув, що відповів батько. Хлопець пішов до хати і відразу ліг спати, хоч було й рано.
Як і щоночі тепер, Чубарик спав тривожно, кидався, щось вигукував. І щоночі снився йому Лідер. Приснився він і тепер аж на самому світанку та ще якось так приснився, як ніколи. Нібито прилинула звідкілясь невідома Степанкові голубка, сіла на голубничок, на ту поличку, що навскоси по даху прибита. А Лідер ходить круг неї, низько надимає воло та все: «у-у-у... у-у-у...» І хвіст розчепірив віялом, аж по поличці мете. Мріяв Степанко, щоб у Лідера була своя голубка і гніздечко. А ось якась і приблукала, та гарна-гарна, сама біла, а крильця червоні-червоні, наче вона в джемпері яскравому. Щось голубка Лідерові скаже тихенько, а він тоді знову «у-у-у... у-у-у...» Та ще дужче воло надимає. І з радості Чубарик як заверещить уві сні — і прокинувся. Чарівний сон пропав, а тільки вуркотіння чути над самим вухом. Протер Чубарик очі, а над ним його Лідер, по дерев'яній спинці ліжка ходить та: «у-у-у... у-у-у...» Його будить, їсти просить.
Чубарик як підскочив на ліжку, як закричить з радості. А Лідер сам у руки йде. Степанко його цілує, до лиця тулить, по ліжку скаче і все не вірить, що це йому не ввижається уві сні. Аж тут стурбовані й перелякані мати й батько повбігали. Вони щойно прокинулись. У матері аж сльоза покотилась по щоці. А вкрай здивований батько тільки й вигукнув:
— Ти дивись! Більш як тисяча кілометрів — а знайшов... Оце дружба!..

І ЗНОВУ НА ТОМУ  Ж ОЗЕРІ
Д січні почалися такі морози, що свого Лідера Чуба-рик забрав з голубника до хати. І, годуючи свого улюбленця, він думав про те, що знову йому не поталанило: і в школі заняття припинили на кілька днів, і мати не пускає гуляти. А хіба можна цілий день сидіти в хаті, хоч би й з Лідером. Колись, до сварки з Валею, він пішов би до неї або вона прийшла б до нього, готували б разом уроки або гралися. Йому купили кілька таких ігор, що можна гратися цілий день, але треба гратися вдвох або втрьох, а до нього ніхто не приходить. Один день Чубарик таки пересидів у хаті. Мати була вдома й не дозволяла навіть носа висунути за двері. Другого дня мороз не пересівся, а мати пішла до крамниці. Щоправда, Степанкові чоботи вона заховала. На шибках у хаті так намерзло, що хлопчик ледве прохукав маленьку дучку, через яку було видно тільки трішечки паркану. І трапилося так, що якраз у цей момент повз їх двір проходив Андрійко з меншим  братом.  Тут  уже  Чубарик не  витримав. Вскочив у материні гумові боти, надів пальто і вибіг з хати, не встигши як слід і застебнутись. Ще на ґанку він свиснув раз, другий — і вмить хлоп'ята опинилися на Степанковому подвір'ї.
Вони лазили по високих заметах, набираючи снігу в халяви, борюкалися в снігу, ковзалися біля колодязя. Але їм хотілося вчинити щось надзвичайне, сміливе, рисковане. І саме в цей час вони побачили, як з однієї сосни на другу перестрибувала білка. Потім вона зникла в покинутій шпаківні високо на розлогій сосні.
Андрійко пильно стежив за звірятком.
— Що вона робить там? — спитав він.
— Мабуть, гріється, — здогадався Степанко.
— Давай зловимо.
— Не впіймаєш. Та й нащо?
— Тобі віддам. Годуватимеш до весни в хаті, бо ще замерзне на такому морозі.
Поки Чубарик вагався, Андрійко з братом уже тягли до сосни драбину. Вона була невелика, а цроте діставала до перших товстих гілок сосни. Андрій кинув пальто на стіл, укопаний під сосною, і просто в чобітках поліз по драбині, потім, добре тримаючись за гілки, подрався вище й вище. Хлоп'ята внизу стежили за ним. Коли Андрійко міг би вже доторкнутись до шпаківні, білка раптом вилізла звідти і вмить скочила на ближчу гілку. Потім, сердито чмокаючи, перестрибнула на сусідню сосну, потім далі й далі.
А тим часом Андрійко доліз уже до самої шпаківні. Він швидко засунув руку крізь вічко і зраділо закричав:
— Та в неї тут цілий склад! І горіхи, і шишки, і гриби...
— Не  бери нічого!..  Чуєш? —  гукав  унизу  Степанко.
Але вниз уже падали  горіхи, якісь ганчірки, клапті паперу... Може, й зовсім пограбував би Андрійко білоччин зимовий склад, якби на цей час не нагодилась Степанкова мати. Вона відразу зрозуміла все.
— Злазь мені негайно! — гримала вона на Андрійка. — Ось ви зараз покуштуєте в мене білоччиних горіхів!.. Просто хоч не виходь з хати — зразу в шкоду!..
Вона швидко почала ламати різку. Андрійків брат перший утік з двору. Сам Андрійко спритно зліз униз, стрибнув з драбини прямо в сніг і, схопивши пальто, щодуху помчав за братом. Мати напала на Степанка:
— Показились, чи що? Та оте білченя цілу осінь тягало собі на запас, щоб не померти взимку, а ви грабуєте...
Вона вже хотіла оперезати Степанка різкою, але й сама здивувалася, глянувши на нього. Хлопчик застиг, дивлячись на те, що Андрійко викинув з шпаківні. Він ніби й не чув, що казала мати. Щось наче приголомшило хлопця.
На снігу лежала його хустка-галстук з чудовим значком всесвітньої спортивної олімпіади, лежали гриби, волоські горіхи і навіть частина хвоста од паперового змія, на який він ще восени подер свою стару сорочку, — усе, усе, що пропало в нього восени і за що він напався тоді на Валю Білокосу... А виходить, вона зовсім і не винна... Отже, він...
— Що це? — суворо питалася мати.
І Степанко розповів їй усе, як було. І вже в хаті мати сумно сказала:
— Тепер я розумію, чому перестала ходити до тебе Валя, і ти до неї теж...
Чубарик мовчав. Та що міг би він сказати матері?.. Увечері вона знову повернулась до цієї розмови.
— То як же, Степане, буде з Валею?
— Не знаю, — стиха й похмуро відповів Чубарик.
— А ось я знаю: ти повинен завтра перед першим уроком попросити при всьому класі пробачення в неї. Збагнув?
Степанко мовчав, і мати струснула його за плече:
— Ну? Чого ж мовчиш?
— Я піду до неї додому і скажу...
— А нападав на неї де? Дома?
— У школі.
— То й пробачення проситимеш у школі.
— А як вона сама не схоче?..
— Схоче. Це вже я знаю. Не зробиш сам як мати каже, тобі ж гірше буде. Піду сама до вчительки...
— Я більше не буду.
— Еге!.. Тепер уже я цьому не вірю. Досить!
— Краще одшмагайте мене шнуром від утюга...
— Дурень ти, Степане. — Мати ніби пом'якшала раптом. — Ти образив дівчинку, батьків її теж образив. Отже, зумій довести всім, що ти все ж таки путній хлопець. Тебе в піонери прийматимуть незабаром. Затямив?
Степанко кивнув головою.
Мати наказала покласти на стіл під сосною все, що Андрійко викинув з шпаківні, щоб скривджена білка забрала до своєї схованки. Ще й звеліла класти на столі щодня по жмені горіхів і соняшникового насіння — нехай білка ласує. І щоразу, коли Чубарик проходив під сосною, він згадував про білку, і про Валю Білокосу, і про материн наказ. Ой же, як не хотілося йому при всьому класі просити в дівчинки пробачення! Невже доведеться робити так, як сказала мати?..
Вранці в неділю Степанко дерев'яною лопатою відкидав сніг на стежках. Вночі випала велика пороша. Він бачив, як повз їх двір пройшли на луг з лижами на плечах дорослі хлопці. Добре зараз у лузі! До того ж і мороз послабшав. Ну, як ти втримаєшся, щоб не побігти слідом!..
Чубарик і досі не покинув своєї звички бігати слідом за гуртом великих хлопців. Його вже й не гонили, бо ж однаково не відчепиться...
За кілька хвилин він уже був у лузі, намагаючись бігти по втоптаній на свіжій пороші лижні. Заради обережності він все-таки не наздоганяв лижників, а тримався на відстані, бо вони хоч і жартома, а таки можуть пхнути його головою в замет або накидати снігу за комір. Вони здуру люблять пустувати, дарма, що великі...
Коли сонце виглядало з-за хмар, сніг мерехтів так, що Степанко мружив очі і переставав бачити поперед себе хлопців. Та все тут — будь-яке дерево й кущ, кожен місток і кладка — було йому добре знайоме, бо ж виселок на околиці Києва, де жив Чубарик, одним краєм виходив до лугу.
Ось хлопці підійшли вже до озера. Воно довге, хоч і нешироке. Скільки пригод було в Чубарика на цьому озері!.. Хлопці один за одним з'їхали з високого берега і швидко пішли по льоду вздовж, намагаючись потрапляти в одну лижню. Чубарик уже й собі хотів бігти навздогін, як раптом зовсім несподівано побачив недалеко під старим дубом Валю Білокосу. Він спинився. От би підійти зараз до неї і сказати, щоб не гнівалася на нього, і, може, навіть попросити пробачення, як вимагає мати. Та Валя стояла до нього спиною і щось розглядала вгорі на дубі. Степанко був певний, що вона на дереві нічого не бачила, а тільки вдавала, нібито щось там розглядає...
А тим часом хлопці вже пройшли озеро, піднялися на берег і зникли у лузі. І Чубарик, уже ні про що не думаючи, швидше пробіг по льоду навздогін. Біля старої, добре знайомої йому липи він на хвилину спинився. На гілці ще й досі висіла заіржавіла дротяна гойдалка, на якій з ним сталася весною така кумедна пригода. Давно вже ніхто й не доторкався до неї. А Чубарик навіть згадувати не хотів про цю гойдалку. Як уже остогидли всі оті пригоди, що неминуче з ним трапляються. І чому саме, думалося хлопчикові, все погане трапляється саме з ним, а все добре, приємне й щасливе буває з іншими? Він озирнувся назад, на Валю. Вона стояла під тим самим дубом на високому березі і дивилася здаля на нього. Ех, треба було підійти до неї... Але згадав, що хлопці, мабуть, далеко вже, і побіг далі.
Ось уже близько до кінця озера. Він ще раз оглянувся. Та Валі не було під дубом. І ніде над озером він не побачив маленької постаті в голубому пальті. Трохи повільніше побіг далі. «Пішла додому, — думав він. — Треба було повернутись і самому підійти до неї. Помирилися б...»
Несподівано під ногами затріщав лід, і на сніг відразу хлюпнула вода. Ще мить — і Степанко до самого пояса опинився під кригою, в воді. Він навіть забув крикнути, щоб хтось допоміг йому. Ухопився за край ополонки, пробуючи видертися з неї, та лід ламався під руками. Ступнув по дну раз, другий. Ноги загрузали в мул щодалі глибше. Вода вже доходила майже до грудей. Поли пальта розстелились на кризі і підпливали водою. Навіть дух Степанкові з переляку перетяло, і він не міг покликати на допомогу. З хвилину борсався в ополонці і раптом побачив, як по льоду бігла до нього щодуху Валя. Ще біжачи, вона розв'язала на собі хустку і, підбігши, подала йому один кінець.
— Накрути на руку, — кричала вона. — Більше накрути!
— Тягни! — прохрипів Степанко, вхопившись рукою за ріжок хустки.
Валя обережно потягла за хустку, і Чубарик відчув, як ноги його відірвались од мулкого дна. Ось уже грудьми він ліг на край ополонки, потім витяг з ополонки одну ногу, другу... Випустив хустку, і Валя покотилася по снігу, та Степанко вже був на льоду і миттю підхопився на ноги. Він чомусь хотів був зареготати, але з горла вирвався тільки хрип, а з очей, хоч він і не бажав того, покотилися сльози.
Не минуло й хвилини, як Чубарик сидів на пеньку біля озера й вижимав з пальта воду, а Валя стягла з нього обидва чоботи і викручувала онучі.
— А тепер біжімо! — гукнула вона, коли Степанко перевзувся. — Треба, щоб ти добре вгрівся.
Хлопчик відчував, що сили покидають його, що наче сон зв'язує його ноги і він не в силі бігти. Але Валя Біло-коса тягла його, штовхала під боки і весь час умовляла:
— Біжімо швидше, біжімо! Треба, щоб тобі було тепло, бо захворієш...
І Чубарик збирав останні сили і біг, біг... Потім відчув, що йому стало легше, тепліше... А Валя тягла його й тягла і не давала спинитись ані на мить.
— Рибалки вчора порубали ополонки, а пороша вночі притрусила. Я й не помітив... А лід тонкий...
Перед самим висілком він спинився:
— Не можна мені додому...
— Боїшся?
— Боюся...
— Ти скажи — більше не буду...
— Не повірять...
— Знаєш, Чубарику, що? Ходімо зразу до нас. Пройдемо городом, ніхто й не побачить. А в нас у печі сьогодні топили, і грубу... Схочеш — на піч полізеш, а схочеш — на лежанку. Моя мати не скаже твоїй, я її попрошу.
У Валі Степанко довго вигрівався на печі, пив чай з' малиновим варенням і пирогами. Добрі були пироги з м'ясом і повидлом. А поки він сидів на печі, Валина мати висушила утюгом його одяг.
На своєму дворі Чубарик не побачив нікого. Батько й мати були в хаті. Зате на столі під сосною зустрічала його знайома білка. Вона схопила зубами волоський горіх, сіла на нижній гілці на задні лапки, тримаючи в передніх горіх, і почала гризти. Шкаралупу вона лукаво кидала на шапку Чубарикові. І тоді хлопцеві раптом стало весело, захотілося грати, пустувати. Він скочив на стіл, став у позу, простягнувши руку до білки, і вигукнув:
— Ти кидаєш мені на голову шкаралупу і глузуєш з мене, а я на тебе не серджуся, хоч саме через тебе я посварився з моєю найкращою подругою. Сьогодні Валя Білокоса врятувала мене, хоч я тоді образив її, і винна в усьому ти, білко... Та завтра я перед усім класом розкажу всю правду про Валю і про те, як вона врятувала мене. От тільки щоб вона не сердилася на мене і пробачила мені все. І ніколи, ніколи більше я не буду...
Та білка не дала йому договорити, стрибнула на стіл, ухопила ще один горіх і вибралася на плече Чубарикові. її малесенькі темні очі стежили за хлопчиком, і йому здавалося, що вона сміється з нього. Тільки сміху її не міг чути Степанко. Не чув також, як за парканом причаїлася Валя Білокоса, його вірна подружка, слухала Чубарикову кумедну промову до білки і чомусь плакала...