Для молодшого шкільного віку

Ми з татом і Омелько

Кого б ви не не знає, відколи росте понад Россю ота стара верба. Є у старої верби таємниця. А знають цю таємницю лише... Рак та Линок.
Багато захоплюючих пригод трапляється в цих з лісовими і підводними мешканцями. Про них вам цікаво буде довідатись.

Художники: Костенко Н
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1967 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 58.


Фрагменти:

Юрій СТАРОСТЕНКО
МИ З ТАТОМ І ОМЕЛЬКО

Коли б ви зустріли нас з татом у лісі, відразу подумали б: «Оце  справжні мисливці».
Бо в тата за спиною стирчить довга цівка, нашої рушниці, а в мене навколо живота патронташ із набоями. І, як належить справжнім мисливцям, у нас теж є собака. Правда, він не зовсім чистої мисливської крові, ми це й самі знаємо, але, як казав тато, серед звичайних псів теж бувають таланти. А наш Омелько й справді талант. Уже від самої хати, тільки-но йому відстебнуть ланцюга, Омелько починає шукати слід. Спершу він кидається до найближчої яблуні і, вже коли добре її обнюхає, мчить до ґанку. Тут він кілька разів гримне порожньою качиною мискою і не озираючись киває п'ятами здовж паркану. Одразу видно, що в Омелька добрий нюх і неабиякий мисливський запал.
...Ми з татком ідемо здовж потоку в той бік, де на засніжених схилах гір височить темна стіна лісу. Омелька не видно, ми тільки чуємо,  як він бреше десь попереду.
— Вже, мабуть, на когось натрапив,— каже тато, пильно дослухаючись.
— Гав, гав, гав! — чути здаля, і ми поспішаємо Омелькові на допомогу. Але нічого особливого тут не трапилося, просто Омелько зчепився з Миколчиним когутом. Коли ще Омелько був зовсім дурненьким цуценям, цей когут дзьобнув його в самий кінчик носа. Недарма ж Омелько діє зараз так обачливо і при найменшій загрозі відвертає голову вбік. Мені навіть хочеться, щоб Омелько видер цьому гордовитому півневі його гарного хвоста. Але й півень не з легкодухих: він низько нахиляє голову, роздуває на шиї барвисту пір'яну парасольку і грізно потрясає своїм великим червоним гребенем. Позад нього, біля кущика, високо попідводивши голови і зачаївши подих, полохливою  зграйкою  скупчилися  кури.
— Ну що ж ти, Омельку! — не витримую я, коли помічаю, як той  відлітає  вбік,  діставши  сильний  удар  крилом  справа.
Але тут втручається тато:
— Ну, годі! — проголошує він.— Омельку, вперед! Нічого,— каже тато,— лютіший буде...
І справді: Омелько так спритно й так рішуче помчав уперед, що я тільки й встиг подумати: «Пропащий той звір, який трапиться  йому зараз  поперед очі».
Ми йдемо туди, куди веде нас випробуване Омелькове чуття, й опиняємося в густому ялиновому темнику. Тут такий товстий шар опалої глиці, що сидіти на ній не гірше, ніж у новенькому львівському автобусі. Ми знаємо, що в такому лісі можна натрапити на диків, які, повернувшись після нічних мандрів,
глибоко зариваються в м'яке лігво. Омелько це також відчував, бо чого б він тоді так спритно сновигав навколо.
— Омельку, Омельку! — приглушеним голосом кличе тато. Пес підбігає до нього й нетерпляче дивиться в очі. — Ти знаєш, Омельку,— пита тато,— ти знаєш, які в  дика ікла?
— А-я-а-а-а-а...— тихо скавучить Омелько, хоча я певен, що кабанячі ікла йому і в страшному сні не бачилися.
— Отож,— промовляє тато, — не дуже там шастай, як не хочеш  довідатись, що  воно  таке.
Та чи Омелька вдержиш?
Онде він уже щось розгрібає, далеко кидаючи з-під себе лісове сміття  й чорну вологу землю.
— То,  певне, мишача нора або ходи кротячі,— каже тато.
— Ну що,— питає він Омелька,— чи далеко той кріт?
— А-я, йой-у-є-я-а-а...— відказує Омелько тремтячим голосом і з новим запалом стромляє в яму брудну волохату голову. Але всі його зусилля марні, бо кріт, певне, сидить десь дуже  глибоко.
...Тільки-но ми вийшли з темника, хтось як залопоче крильми  на  старій  смереці.
— Сова! — гукаю я до тата.— Стріляй скоріш!
— Тримай Омелька,— каже він і прикладає рушницю до плеча. От зараз бабахне! Я затискую Омелькову голову між коліна і затуляю йому вуха долонями. Ось-ось бабахне! Коли чую:  — А нащо нам її вбивати?
— Як то нащо?! —гукаю.— Вона ж така... вона така потвора...  вона...
Тато знов починає наводити рушницю.
— Еге, та її вже нема,— раптом каже він.
Але я бачу, що сова нікуди не заподілася, вона тільки пересунулася трохи ближче до стовбура. Певен, що й тато її бачить, але я вже мовчу, бо й справді, за що вбивати сову? Вона ж нічого лихого не робить...
А тут пішов сніг, густий та мокрий.  Наче велике клоччя білої вати в новорічні свята, він чіплявся за гілля принишклих ялинок, лягав мокрим важким килимом на землю. І тут-таки танув, пускаючи з-під себе маленькі струмочки, які прокладали собі шлях між торішньої потьмянілої трави, квапливо збігали в яр, де все шумів повноводий потік.
Замурзаний і мокрий, Омелько все частіше починав зазирати нам в очі: годі вже, мовляв, полювати, рушаймо краще додому... Коли ми спустилися мокрим схилом у яр, Омелько шкодував хіба тільки за тим, що і в нас не по чотири ноги. Тоді б ми дуже скоро сиділи в теплій хаті, де так смачно пахне борщем і свіжим хлібом, де хилить до сну, в кутку під широкою лавою.  Але головні події цього дня були ще попереду.
Спершу  ми  побачили  лисицю. Тільки-но  перейшли  на той бік потоку, тут і вона, біжить між кущів і дивиться в наш бік. Але  поки тато встромляв патрон, а я показував її Омелькові, який нізащо  не хотів  повертати  в той бік голову,  лисицю згадуй чим звали.Потім, вже  поблизу села, Омелько так вдарив на сполох, так загавкав і навіть заскавучав, що ми відразу подумали: вовк! Не інакше як Омелько на вовка натрапив! Біжимо що є сили,  коли  бачимо — Омелько теж біжить, тільки нам назустріч. Притуливши хвоста  аж до грудей, він  кулею пролітає повз  нас  і зупиняється аж ген-ген де, такий у нього розгін хороший.
— Омельку, Омельку! — кличемо ми, а він стоїть і дивиться на нас так, ніби вперше побачив. А коли пізнав, лягає на живіт, повзе і просить вибачення.
— Слід, слід! —гукаю я, а тато тримає рушницю напоготові.
Та Омелько чомусь так тулиться мені до колін, ніби хоче скинути мене в потік. А коли ми проходимо повз те місце, де Омелько щойно мав з кимось сутичку, він так скавучить і сіпає поводок, що ми ледве втримуємо його вдвох.
— Коза... — несподівано і похмуро мовить тато.— Онде...
І тут я теж бачу між гілок нерухому козячу голову з виряченими очима, бачу, як на одному її розі вітер теліпає шматок чорної шерсті. Я дивлюсь на Омелька з жалем, але він уже прийшов до тями і крізь його міцно стиснені щелепи чути загрозливе гр-р-р-р...
— Ну, ну,— каже  тато,— вона й  так  знатиме  наперед...
Полещений  і  звільнений  від поводка,  Омелько швидко забуває кривду і щезає за рогом, де потік повертає в село.
Крізь оголені кущики вільшняка видко, як він спиняється і чекає на нас. Зачувши паш гомін, він знов рвучко кидається вперед, нахиливши голову. Омелько знову взяв слід. Цей слід приведе нас  додому.

ТАЄМНИЦЯ СТАРОЇ ВЕРБИ
Кого б ви не спитали, ніхто не знає, звідколи отут, на бе-резШ,росїе ця Стара Верба. Кора в неї на кривому стовбурі така товста, а коріння таке довге, що тягнеться під водою аж ген-ген у самісіньку глиб... А як зайти у воду та зазирнути під берег, де Стара Верба міцно тримається товстим корінням за грунт, можна сміло сказати, що простоїть вона отак ще багато років.
Добра Стара  Верба!
Нікому в своєму житті вона не зробила лиха...
Навпаки! її довге, густе гілля утворює таку тінь, що кожен, хто б не проходив тут стежкою, хоч хвилинку посидить у її холодочку.
Та це ще не все. Є у Старої Верби одна таємниця", і признатися, якось негарно спершу підгледіти, а тоді всім і розказати. Та я сподіваюсь, Стара Верба не нагнівається, бо діти, які довідаються про її таємницю, хороші, чесні і лиха їй не заподіють.
А річ у тім, що під Старою Вербою, у самісінькому березі, є поміж корінням довгі, довгі печери. І живуть у тих печерах... В одній рак Неборак, задки плавати мастак, у другій линок (близький Бочок, не потрапляй на гачок, а в третій жаба Ква, вхопи комара. Сидять вони у печерах нищечком та все силкуються далі сховатися від своїх ворогів: рак Неборак від хлопчика Спритні Руки, Слизький Бочок від щуки Гострі Зуби, а жаба Ква... Хто її зна, від кого. Може, так собі, спочиває. Вона ж цілу ніч мусить за комарами полювати. А спіймати комара, коли ви не маєте рук, не так уже й легко. Одне, що треба довго очікувати, поки він підлетить близенько, майже до самого носа, а друге, як підлетів — не промахнутися і вчасно ляскнути його своїм довгим язиком. Як влучиш, то комар прилипне до язика. А коли промазав, то знов чекай.
Інша річ—линок Слизький Бочок...
Той ледве-ледве вистромить мордочку з печери і насамперед добре роздивиться навколо. І як нема поблизу щуки Гострі Зуби, вийде, знайде собі у мулі личинок різних, добре поснідає чи повечеряє і знов у домівку. На черв'яка, що ворушиться на гачку, він не поквапиться, і не думайте. Нехай хтось інший, а він уже добре знає, що це таке. Одного разу, аж страшно згадувати, ледве врятувався. Якби не коріння доброї Старої Верби, під яке він встиг чкурнути і заплутати льоску, булькотіти б йому в юшці.
Ну, а рак Неборак — про цього годі й казати. Упаде із Старої Верби на воду якась суха гіллячка, чи навіть листячко — ото вже його  й бачили. Як залопоче задки у свою печеру!
І подумати тільки, як це в нього швидко і точно виходить. А тоді сидить там, вирячивщи очі, і удає таке страховисько, що де там. Та хлопчик Спритні Руки знає, як його звідтіля дістати...
Але і це ще не головна таємниця Старої Верби. Як розгорнути в неї на стовбурі пучок молоденьких пагінців, можна побачити... кубло. Кожен рік мостять собі у цьому кублі гніздечко пташечки — синички Гострий Дзьобок та Чорна Грудка. Цих пташечок так уже любить Стара Верба. Як би то вона без них жила, годі й. уявити. Адже усіх хробачків, жучків, гусінь, які стільки болю завдають Старій Вербі, нищать Гострий Дзьобок та Чорна Грудка. І нема такої шпарочки, в котру б не зазирнули допитливі їхні  оченятка.
А тому й дихає Стара Верба легко-легко, крона її густа й зелена-зелена, а коси довгі-довгі, аж води черкаються. І стоїть Стара Верба горда та щаслива, милуючись своїм відображенням у блакитному дзеркалі ставу. Довго стоїть, а ще довше стоятиме, бо з такими друзями, як Гострий Дзьобок і Чорна Грудка  довіку  жити...
Дуже вас прошу, як натрапите на цю Стару Вербу, шукайте рака Неборака, нехай вам попадеться линок Слизький Бочок, як хочете, потягніть за лапу жабу Ква, тільки легенько, бо її так легко образити, але не займайте пташечок. Бо сором мені буде поважній Старій Вербі в очі глянути. Нехай вона росте щаслива, нехай дає людям холодок, нехай міцно тримає своїм корінням і прикрашає зеленою кроною клаптик нашої рідної землі.

ПОСВАРИЛИСЯ
Хоч усі знали, що ось-ось має випасти сніг, ранком, наче це  була  велика  несподіванка, почали  радісно  гукати:
— Погляньте,  який сніг!  Зима...
Укрив сніг білою пухкою ковдрою поля й луки, ріки й озера, великими пухнастими шапками завис на розлогому гіллі смерек у лісі.
Мовчазний  і  зажурений стоїть зимовий ліс...
Онде нескорений велетень дуб, усе ще вкритий золотом пожовклого листя, а онде скривджена осінньою негодою берізка простягнула до землі довгі, голі коси. А поруч неї струнка зелена смерека схилила долі обважніле від снігу гілля.
— Ух, важко,— зітхає смерека і, ворухнувши гіллям, струшує  з  себе  великі клапті  снігу...
Пуф, пуф,— м'яко падає сніг, здіймаючи хмарки сріблястого пилу, і знов тихо, тихо. Але що це? Тук-тук, тук-тук... і звідкілясь згори падають униз, кружляючи, шматочки кори. Та це ж дятел! Онде він стукає. Спершися на широкого обшарпаного хвоста і міцно тримаючись сильними лапками за кору, вперто довбе він суху, підточену короїдом гілляку. Продовбав шпарку і штирк туди своїм довгим, липучим язиком. Не встигне короїд і «рятуйте» крикнути, як його вже настромлено на язика. Ще раз — штирк! — і ціла ватага лялечок — гульк слідом за короїдом. Довбе дятел і час від часу забігає на другий бік гілки глянути, чи не з'явилися там якісь комахи, налякані його працею. Ну, скажіть тепер, що він не розумний! Це такий... Але пробачте, хто ото виглядає з-за соснового стовбура, висунувши довгого дзьобика, від якого, перетинаючи допитливі оченятка, тягнуться дві  чорні смужечки?
Та це ж повзик, великий мастак бігати по стовбурах. Навіть дятел не вміє триматися на стовбурі головою униз, а для повзика це діло звичне. Пильно дослухаючись, про що радяться синиці, повзик водночас застромляє свого довгого дзьобика у шпарки між корою і лущить... соняшники! Ну й повзик! Це він собі запас на зиму зробив. Комахи, звичайно, смачніші, та дуже важко їх взимку добувати.
А синиці все ніяк не домовляться.
— Не бійтеся, дурненькі,— вигукує велика синиця,— ось побачите, там у годівничці і коноплі, і гарбузове насіння, і соняшники та ще всього багато. А тут як ударить мороз та замурує  хуртовина  снігом  усі шпарки, що  ви  тоді їстимете?
Та маленькі лісові синички все ніяк не зважаться за нею летіти, звикли до лісу...
— Чого тут роздумувати,— підлетів до них повзик,— я вже там кілька разів був. Правду каже велика синиця!
Знялися вони й полетіли гомінливою зграйкою до села. І  повзик слідом за ними подався.
Прилетіли у садок, а там ртя годівнички вже птахів сила-силенна.  Галас такий стоїть,  жодного слова не розібрати.
— Що ж це діється,— кричать маленькі синиці,— ми не можемо лущити цілого насіння, а роздавлене хтось повиїдав! Це  неподобство!  Дядьку снігуре, скажіть  хоч ви їм що-небудь!
— Так, так,— загукали чижі і щиглики.— І нам роздавленого насіння треба!
Не хотілося поважному снігурові, що вже добре поснідав і вмостився подрімати, заходити в сварку, а все ж таки довелося.
— Нишкніть! —сказав спересердя снігур.— А то я й дзьобом не ворухну... Де це чувано отако кричати?
Усі птахи раптом змовкли і почали прислухатися, що скаже снігур. Ось він простяг одне крило разом з червоною ніжкою, потім, не поспішаючи, друге крило з другою ніжкою, шарпнув туди-сюди кілька разів дзьобом об яблуневу гілку і почав:
— Так от, громадо... Оскільки усі ми, птахи, опинилися у скрутному становищі, бо ж зима, самі бачите, то я вважаю...
— Знаємо, що зима,— вигукнув серед тиші горобець.— Кажи коротше!
— Прошу не перебивати,— гримнув у його бік снігур і роздув на грудях червоне пір'я.— Так от,— почав він далі,— той, хто вміє лущити ціле насіння, роздавленого щоб не займав, як не хоче спробувати мого дзьоба! І ще. Маленьких лісових синичок мені не кривдити, чуєте? Бо, по-перше, сім'ї у них дуже великі, більше як по два десятки дзьобів у кожній, і, по-друге,— користь від них лісам неабияка.
Краще б снігур про користь нічого не казав, бо тут знов таке почалося...
— А ми, а ми, а ми!!! — загукали великі синиці... Хто сади від комах рятує, хто, хто?! І сім'ї у нас теж великі...
— Правду  кажуть! — гукнув  і  собі  горобець...
— Ах ти ж, сажотрусе! — гримнув на горобця снігур.— Що правда? Ану, геть звідси, дармоїде! Геть, кажу! — Побачивши, що снігур розлютився, горобець стриб, стриб від нього боком...
— Дозвольте... дозвольте сказати, дядьку снігур, я щоліта бачу, як великі синиці...
— Що синиці?! —гримав і далі снігур.— Сам знаю про синиць, а от від тебе яка користь? Встромляєш тут скрізь свого брудного  носа, хоч  би  вмився...
Зніяковів горобець і сховався за гілку.
— Не займай його,— вступилася за горобця велика синиця, — він  пташенят також  комахами  вигодовує...
— А так, комахами,— закричали усі горобці,— ми так само корисні птахи!
— Корисні, корисні, уже лагідніше, струшуючи пір'я, казав снігур...— Має бути, як я  сказав.
Хоч усі птахи знали, що користь від снігура теж не дуже велика, та докоряти йому цим ніхто не важився.
Тільки скривджений горобець, глянувши, у який бік краще буде тікати,  зненацька  вигукнув:
— Ти про себе скажи, ягіднику червонопузий, яка від тебе користь?!
Та снігур ніби й не чув. Змахнув крильми і полетів у хмизняк, де на тоненьких гілках горобини висіли грона червоних ягід. А птахи, може б, ще довго сперечалися, та раптом вони помітили хлопчика, який наближався до годівнички. Це був Андрійко. Той самий Андрійко, який ще навесні у садку будиночки птахам розвішував. Хто-хто, а синиці його добре знали. Підійшов Андрійко до яблуні і насипав з торбинки у годівничку всякого  насіння.
— Їжте,— сказав,— та не сваріться  мені,  чуєте?
Птахи зачаїлися, у садку зробилося тихо-тихо. Та ось Андрійко пішов. Сніг у нього під ногами хрум-хрум... І відразу всі птахи — до годівнички. А як поснідали — знов на дерево. Сидять на гілочках, наче веселі дзвіночки, чистять пір'ячко і все тьох-тьох-тьох... пінь-пінь... цві-рінь...
Це вони, мабуть, радяться, як навесні садок від гусені врятувати,  щоб віддячити Андрійкові за турботу.

РИБАЛКИ
Ішов дощ. Хлопчики сиділи у старому, ще, мабуть, торік зробленому курені і час від часу поглядали вгору, де крізь великі дірки світилося сіре, похмуре небо.
І як воно так вийшло — завжди, коли сонце заходить ясно, другого дня буває сонячно. А тут раптом дощ...
Було холодно, і страшенно хотілося їсти.
— Казав, підемо додому, — в котрий раз дорікав Василько Грицеві. Але Гриць знов промовчав. Він все ще не втрачав надії порибалити. Біля куреня, наче сироти, стояли мокрі вудочки. З новеньких, саморобних гусячих поплавків, які ще ні разу не «клювали», одна по одній тихо падали в траву важкі  краплі.
— Може, багаття розпалимо? — раптово, наче з кулемета, спитав Гриць...— Га? Давай!
— Яке багаття, коли скрізь усе мокре,— ображеним голосом відповів Василько... А їсти хочеться, хоч би хліба скоринку...
Та Гриць уже вискочив із куреня і залопотів мокрою стежкою у чагарник. Василько дістав з-за пазухи сірники. Він знав: коли сірник відійшов, треба потерти ним об голову. І коробочкою  теж....
Де ж Грииь? Мабуть, шукає сухого хмизу... Та чи знайде: треба під самим деревом шукати. Спершу пучок сухої трави, потім тоненького хмизу. І справді, де ж це він досі? Певне, усе вимокло. Але раптом... ко-о-о-о... Хтось гукає, чи почулося? Ні, гукає!  Ваcько-о-ою...
Коли Василько продерся крізь мокрий чагарник, він нарешті помітив Гриця. Гриць стояв по коліна у вузькій, довгій калюжі і вдивлявся у воду. Одна холоша його штанів розкрутилася і, наче шланга, купалася у воді.
— Чого ти там шукаєш?—спитав Василько, підходячи...— Чи, може, поплавати схотілося? — Балочка, в якій стояв Гриць, у повінь наповнилася водою. Зараз, коли вода спала, тут утворилася звичайна калюжа, яких багато на  луках. Коли глянути з пагорба — виблискують вони, наче скельця, розкидані на зеленій скатертині. І що ж тут, здавалося б, дивного? Та коли Василько підійшов ближче і також придивився до води, йому аж подих перехопило.
Вода у калюжі наче кипіла; одна біля одної, висунувши з води ротики, стояла риба. Сотні, та де там сотні — тисячі малих рибок. Чуючи загибель, вони хапали жадними ротиками повітря і свіжі, прохолодні дощові краплі. Аби тільки ще хвилинку пожити, ще трошки, ще... Аби не задихнутися у цій гнилій пересихаючій калюжі.
Стуливши долоні, Василько зачерпнув води. І відразу в руках у нього кілька рибок.  Осьде смугастий окуньок, ледве ворушить хвостиком,  а це,  мабуть,  пліточка,  а оце,  здається, піскарик. Ні, скоріше, судачок, у нього  довший ротик. Усі вони не більші за палець.
— А отут, поглянь! — вигукнув Гриць.— Наче хто мішок вівса висипав... Що ж робити,  га,  Васю?
І хлопчики вирішили врятувати рибок. Але як? Нічого путящого придумати не могли. Сорочками хіба? Ні, не виловиш, багато дуже. Прокопати до ріки рівчак — немає чим.
— Біжімо додому,— сказав Гриць. — Взавтра покличемо хлопців, дістанемо якусь ряднину і виловимо всіх до одної...
А дощ все не вщухав. Він сипав та й сипав, дрібний і нескінченний. Над полями і луками, над рікою низько пливли довгі, важкі хмари, чіплялися за верхівки тополів понад шляхом і, наче у безодні, танули десь аж ген-ген за лісом.

У хаті було тепло й затишно. Пахло кисляком, чувся тонкий аромат свіжого хліба. Мами вдома не було. Ганнуся сиділа на лаві біля вікна і новенькими кольоровими олівцями малювала ляльку. Лялька виходила пузата, а ніжки у неї, наче в курки. Замість очей — крапочки, замість носа й рота — рисочки. Василько гуркотів ложкою у банячку, доїдаючи борщ, і поглядав, як малює Ганнуся.
— Щось твоя лялька на курча дуже схожа,— зауважив він.— Ось-ось запіпікає...
— Сам  ти  курча,— образилася Ганнуся.
— Ого,— пробурмотів Василько повним ротом.— Хіба ж кури борщ їдять? А я, бачиш, як уплів, аж досі за вухами щемить,— додав він, обтираючи долонею, рота.
— Ганнусю, а, Ганнусю,— почав знову Василько..— Знаєш, скільки ми риби з Грицем знайшли?
— А де ж вона?
— Там, у калюжі, біля річки. Розумієш, калюжа висихає, а риби там... хоч руками бери. І вся може пропасти... Треба чимось виловити...
— А ви кошиком, як тоді линків, пам'ятаєш? — пригадала Ганнуся.
— Ні, кошик сюди не годиться, от коли б мамину стару хустку, оту, з дірочками...
Раптом під вікном загуркотів ланцюг. Це Шарко. Він виліз із будки, простягся, з насолодою позіхнув і, мабуть, хотів гавкнути, та нічого не вийшло. Тільки пронявчав, привітно крутнув до когось хвостом і знов поліз у своє кубло. Гримнули двері, і на порозі — Гриць. У руках у нього відро і стара-стара, витерта  ковдра.
— Треба йти зараз, Васю, — каже він...
— І я теж ... і я хотів зараз іти до тебе,— сказав Василько і заметушився по хаті.— Де ж вона, ця хустка?..

Було надвечір. Дощ припинився, трохи пояснішало небо. Балочкою попереду всіх мчав Шарко. Пес зрадів, що вирвався на волю, що можна вдосталь поганяти, досхочу понишпорити в кущиках, завдати страху мишам і кротам, що сидять у  нірках.
Позаду всіх, часто-часто перебираючи ніжками, поспішала Ганнуся. Оце такі помічники. Скликати хлопців не було коли. Ось і знайома калюжа. Не гаючи часу, набрали двоє відер води, потім зайшли з другого кінця, розстелили ковдру, занурили один край у воду і потягли, наче волок. Ковдра надулася і йшла .важко. Рибки разом з водою тікали боками. Проте і витягли ж їх... наче каша. Швиденько у відра і до річки. Опинившись у свіжій воді, більші рибки почали відразу розходитись хто куди, далі від берега. Маленькі стояли густою зграйкою ніби приголомшені. Кілька рибок спливло догори животиками. Але потім і вони одна по одній оживали і зникали у водоростях.
Коли хлопчики ще кілька разів затягли ковдру і спорожнили повні відра, вони зовсім знесиліли. А риби залишалося ще багато. Треба було поспішати, бо у каламутній воді риба гине швидко. Ганнуся дещо пособляла, а Шарко... Шарко зайшов трохи у воду, понюхав її, ляскнув неохоче довгим язиком по каламуті і відразу  вирішив, що робити йому тут нічого.
— А давай-но спробуємо хусткою,— запропонував Василько.
І справді; хустку було легше тягти.  Крізь дірочки швидко проходила вода, а рибки залишалися. То нічого, що хустка була важча за ковдру. Збоку ішла Ганнуся і підганяла рибок уперед. Дівчинка зовсім вимокла і тремтіла від холоду. Та вже Василько поніс останнє відро, а Гриць тим часом назбирав хмизу і розпалив вогнище. Запарував, висихаючи, одяг. Гриць витяг з торбинки окраєць хліба і кусник сала.
— Не встиг пообідати,— сказав він. — До діда по ковдру бігав. Спершу не хотів давати, а я не казав для чого, бо думав не дасть. Але як сказав — то, бачиш, дав...
Гриць порізав на шматочки сало, потім нарізав хліба. Настромив шматок сала на гілочку і взявся смажити. Сало шквар-чало, вигиналося і капало на хліб. Коли шматочок підсмажився, Гриць поклав його на хліб і подав Ганнусі.
— На, їж... їж, їж, не соромся, ти ж нам пособляла. А ти сам бери, — сказав він до Василька, — бо я, здається, зараз гілку з'їм...
Василько взяв скрюченими пальцями шматок хліба. Пальці так боліли, що він ладен був заплакати. Двадцять шість відер... Скільки виросте окунів, лящів,  пліток, судаків...
Ще раз глянув на скаламучену калюжу, потім підгорнув у вогнище обгорілі гіллячки і жадібно відкусив великий шматок хліба.
Від вогнища, змішаний з ароматом смаженого сала, тягнувся над лугом білою смужкою димок і танув десь у кущиках понад річкою.

РІЧКА КРУПНЯ
Скажіть, чи ви чули коли-небудь про річку Крупню? Ні, мабуть, не чули, бо Крупня — це ж не Дніпро і не Ворскла. Крупня ще навіть менша за Ірпінь. І ще тому, мабуть, не чули, що тече Крупня не на Україні, а між ланів і сіл нашої братньої республіки Білорусії.
Береги в міленької Крупні поросли такою високою травою, що як сісти у цій траві, то ніхто тебе не знайде, аж поки не станеш озиватися. А як хочеш нарвати букетик квіток, то не треба ходити по лузі: лишень сідай де-небудь і збирай довкола себе. Тільки я не бачила, щоб хто-небудь рвав ті квіти. Це, мабуть, тому, що ростуть вони тут скрізь: і на лузі, і в саду, і під вікнами кожної хати.
Перш ніж снідати, ми щоранку ходили до річки вмиватися. Прокинешся раненько, а небо стоїть чисте і блакитне-блакитне. Сонця ще не видно, воно за лісом. По той бік перелазу ходить гусак Микита з гускою, якої ще ніхто ніяк не назвав. Поруч них важно і без поспіху виступає індик. Коли він сердиться, то роздуває пір'я і каже до гусака Микити: «Клук, клук, клук...»
За городами стежка пірнає у високу траву, і поки ми виходимо до річки, то вже мокрі від роси по самі вуха.
Вода у річці така чиста, така прозора, що видно на дні кожного камінчика і маленьких піскариків, які плавають зграйками.
На березі нас уже чекає цілий гурт сільських дітей. Вони завжди прокидаються раніше за нас, бо їм дуже цікаво подивитись, як тато ловить спінінгом щук. Поки тато закидає спінінга, ніхто не купається, щоб не налякати рибу. Але чекати доводиться недовго, бо як не з першого, то вже з другого кидка блешня летить на дерево. І відразу всі, наче по команді, кидаються у воду.
Поки тато з хлопчиками визволять блешню з гілок, ми вже так накупаємося... Хто пірнає з берега, а хто з високого пня.
Вода у Крупні наче кипить і враз стає каламутна. Потім хлопчики починають шукати раків.
— А спробуйте й ви, дядьку, — запрошують вони тата.— У вас рука довша, враз дістанете рака. Але тато ніяк не наважиться, каже, що йому рак пальця відкусить. Зрештою, він лізе у воду і починає встромляти руку в печеру.
— Далі, далі! —підбадьорюють його хлопчики. Тато нахиляється ще нижче, припадає вухом аж до самої води.
— Ага, —промовляє він, —зараз ми тебе, голубчику... за палець хочеш? Ось я тобі зараз покажу палець, розумний який знайшовся. — Несподівано тато як вискочить з води, та як закричить; — Рятуйте!
А всі як зарегочуть, аж хвиля по воді йде...
Надвечір тато забирає вудочки і йде під міст ловити окунів, а ми з дівчатами — «у горох». До горохового поля треба  йти крізь  жито  стежкою. Жито  високе-високе.
Колоски вже порозкривали свої сумочки і з кожної стирчать великі, майже достиглі зернини. Та ось ми виходимо з жита, перебігаємо дорогу і вже плутаємося ногами у горохових стеблах. Стручків так багато, і всі вони такі кругленькі, немов пальці на руці. Це тому, що в них сидять великі, достиглі горошини.
Одного разу, коли ми рвали горох, несподівано на дорозі зупинилася машина. Це був газик з брезентовим дашком. Я нечула, коли він під'їхав. Від газика унашбікішов якийсьчоловік Із суворим обличчям.. Тікати вже було пізно. Я озирнулася на подружок, але їх наче  вітром  здуло — всі кудись зникли.
— Хто ж це тобі дозволив рвати наш горох? —спитав він, присідаючи навшпиньки.
Сказати йому «ніхто», то він обов'язково спитає, нащо ж я це роблю. Краще, думаю, мовчатиму.
— Мовчиш, значить,— каже він, а сам поглядає у бік жита і трохи-трохи всміхається.
— Так, так,— каже.— Ну, а з якого ж ти села?
— Я не з села...
— А  звідки  ж?
— Я з  Києва...
— Стривай,  стривай,— каже. — З  того Києва, що у минулому році  метро  побудували?
— З того...
— З того, що над Дніпром?
— Ну, з того ж...
— З того, де на площі Богдан з булавою?
— Та з того ж, з  того, хіба  є другий такий Київ?
— І справді, нема,— каже він і враз як засміється.
— Ну,  а  горох  у  нас смачний? Смачний,— кажу і відчуваю,  як щоки в мене знов червоніють.
— Ну й їж... А  наступної весни ми ще й біб посіємо. Знаєш, що таке біб?
— Він у бабусі на городі росте,— кажу я.— Теж дуже смачний, зернини великі-великі...
Потім, коли він поїхав і діти повиходили з жита, я дізналася, що це був директор радгоспу.
Невдовзі ми прощалися з Білорусією. Ще раз пішли в поле, в ліс, попрощалися з берізками, такими гарними, кращих за яких немає, мабуть, у цілому світі. Прощалися з маленькою Крупнею, яка завжди рятувала нас від спеки, на берегах якої було так багато цікавих розваг.
Коли автобус рушив, позаду залишився великий натовп людей. Деякі з них, так само як і я, і моя сестра Люда, і наша мама обтирали очі: хто хустинками, а хто просто руками.
По дорозі ми стріли два новенькі червоні комбайни. Вони йшли в село, де їх дуже чекали. І від цього настрій у всіх нас трохи  покращав.
На цьому можна було б і закінчити розповідь про нашу поїздку до Білорусії. Та якось, коли ми були вже дома, тато сказав:
— А чи відомо вам, що річка Крупня в Дніпро впадає? Спочатку, правда, у велику білоруську річку Сож, ну а Сож —
у Дніпро...
Ні, ми цього не знали.
Отже, виходить, що разом з усіма річками, які вбирає у себе наш Дніпро на своєму довгому шляху, вдень і вночі обертає турбіни електростанцій і маленька білоруська річечка Крупня.
І хтозна, може, саме вона засвітлює лампочки на всій нашій Полтавській вулиці в Києві.

В НІЧЛІГАХ
Стояла тиха літня ніч. Біля вогнища, яке все потріскувало від сухого ялинового хмизу, мовчки сиділи хлопчики. Навколо, густо зарослий ліщиною і молодими ялицями, темним колом височів ліс і лише вгорі мерехтів зорями клапоть нічного неба.
Десь неподалік фуркали коні, смакуючи молоду, соковиту траву, яка буйно  пішла  в  ріст після  щойно  минулих дощів.
— Де ж це дід Прокіп?— несподівано спитав Сашко..
Але ніхто йому не відповів, бо ж він сам бачив, як дід вмокнув у сіль шматок хліба і пішов до Лисого.
— І чого ото панькатися з тим конем? — знов спитав Сашко, беручись переломити коліном товсту гілляку.— Кінь як кінь, ще гірший за інших, бо вже зовсім старий...
Правду казав Сашко. Лисий був дуже старий кінь і такий слабкий, що вже не міг навіть цілу ніч скубти трави. Він довго перепочивав, понуривши важку голову, від чого в нього нижня губа трохи обвисала, показуючи  кілька жовтих, з'їдених зубів.
Тільки як поблизу чулися кроки діда Прокопа, Лисий трохи оживав, і в нього з горла чути було звук, схожий на тихе іржання.
— Іду, йду,— примовляв  дід  Прокіп.— Вже  скучив?
Лисий брав жорсткими губами з дідової долоні хліб, жував його без поспіху і слухав ласкаві слова старого.
І здавалося, він розуміє кожне слово, бо в очах у нього раптом спалахували руді вогники, то зітхав він важко і довго, наче пригадував щось таке,  чому вже не було  вороття...
Почалася їхня дружба багато років тому, у важкий тривожний час, коли фашисти несподівано напали на нашу країну і Червона Армія мусила відступати, залишаючи ворогові рідні міста  і  села..
До одного з возів військового обозу, що проходив сільською вулицею, прив'язаний віжками, ішов, кульгаючи, струнконогий кінь.
— Пропаде,  бідолаха, — подумав  з  жалем дядько Прокіп.
— Може, віддали б мені отого кульгавого коня? — сказав він до солдата, який підійшов напитися води,
— А ви командира спитайте,— відповів солдат.— Може, й віддасть...
— Нащо вам кінь? — суворо спитав командир.— Усі на війну пішли, а ви господарство заводите? Та помітивши криву дядькову ногу, трохи помовчав, а потім рішуче й несподівано додав:
— Беріть! Тільки дивіться, щоб німцям не потрапив...
З цього все й почалося.
Дядько Прокіп відвів коня з дороги і відразу, стаючи навколішки, сказав:
— Ану ж, дай-но мені твою ногу, познайомимось, а заразом подивлюсь, що там у тебе таке.
Лисий підняв копито так, як це роблять усі коні, торкнувся мордою дядькового плеча і потяг вологими ніздрями повітря. Цей чоловік теж пахнув і тютюном, і хлібом, і потом. Але до всіх цих запахів домішувався ще тонкий, солодкий запах свіжих стружок. Дядько Прокіп столярував.
— Ну що ж, брате мій,— сказав він, зводячись.— Підкову згубив, копито розтрощив, ось і поранився на гострому камені. Відома річ...— На знак згоди Лисий хитав головою, наче він і справді був у всьому винен.
— Але я тебе вилікую,— сказав дядько Прокіп, ласкаво плескаючи коня по гладкій блискучій шиї...
І вже за якихось два тижні про біль у нозі не лишилося й згадки, а добрий корм і дбайливий догляд швидко повернули Лисому втрачені сили. Йому так не терпілося стати до якоїсь роботи, але... але в селі вже господарювали німці. Вони шастали по хатах, по клунях і кожного дня могли з'явитися тут, на  краю села.
Нарешті одного пізнього вечора, коли місяць пірнув у товсті хмари, дядько Прокіп вивів Лисого у двір, де під тином, простягши голоблі, стояв довгий віз з високими драбинами.
— Ну, брате мій,— сказав він коневі тихенько,— є діло...
Трохи згодом ніхто не помітив, як здовж городів  проїхав віз, запряжений добрим конем, і, наче у чорній безодні, зник у  лісі.
Лісом їхали довго. Лисий ішов легко і впевнено, ніби ходив тут усе своє життя.
— Ну й кінь,— думав про себе дядько Прокіп.— Не кінь, а скарб.
На ранок звернули з дороги вбік і ще довго петляли лісовою цілиною між дерев. Кілька разів Лисому доводилося пробиватися міцними грудьми крізь чагарник, але він тільки косив оком на віз, де схвильований дядько Прокіп підхоплювався навколішки. Нічого,  мовляв,  і тут проб'ємося...
Відтоді й почалося їхнє довге партизанське життя. Спершу дядько Прокіп з двома хлопцями-партизанами ставили в глухих куточках лісу курені, копали землянки. Лисий щодня возив палі, віття, мох і так звик до лісового бездоріжжя, що всі просто дивували. Та ось настав час запеклих боїв. Гітлерівці вирішили будь-що покінчити з партизанами, від яких ні вдень, ні вночі не було спокою. Лисий добре знав, як свистять кулі, не раз чув, як тріскається міна, кидаючи на гілля дерев лісове сміття, бачив, як злітають у повітря мости. Стоячи на узліску, годинами терпляче чекав сміливців, які накоїли німцям страшного лиха, а потім мчав їх у темні лісові хащі.
А як наблизилася Червона Армія, партизани напали вночі на село, перебили німецький гарнізон і влаштували тут свій штаб.
Сюди Лисий перевіз з лісу всіх поранених, а потім і тих, що полягли в боях із фашистами. Дядько Прокіп зробив на братській могилі пам'ятник з червоною зіркою на самому кінчику...
І якось у важкі післявоєнні роки всі почали забувати про коня-партизана. Хлопчики, які з ним товаришували, щось надто швидко повиростали і роз'їхалися хто вчитись, хто на цілину, хто на великі будівлі країни. Тільки дядько Прокіп не забував старого товариша, який крихту по крихті віддав свої сили  людям...
— Ви що, либонь, позасинали? — спитав дід Прокіп, виходячи на галявину.
— Та ні! — відповів за всіх Сашко.— От хлопці кажуть, що Лисий з вами в партизанах був...
— А був, був...
— Розкажіть, діду!
Багато разів цієї ночі спалахувало новим полум'ям багаття. Ніхто навіть не почув, як за річкою вдарив свою ранкову пісню соловейко, не помітили, як пояснішало вгорі небо. І ніхто не знав, що зовсім близенько, за кущем, схиливши голову і раз у раз стрижучи вухами, тихо стоїть кінь.
У коня цього на лобі велика біла пляма, за що його й прозвали Лисим.

ЯШКО
З чого б краще почати, щоб розповісти вам про Яшка, про звичайного горобця, який живе на нашому подвір'ї? Звичайного? Ні, мабуть, не зовсім звичайного. Бо навіть той, хто зовсім не звертає уваги на горобців, яких так багато в нашому місті, помітивши  Яшка,  конче зауважить:
— О, який чудний горобець! З білими цяточками на крилах... Самі розумієте, який гонор охоплює Яшка після таких слів, бо і справді: де ви ще бачили горобця, що мав би на крилах по двоє білих, наче сніг, махових пер?
Та коли б тільки й того, що оці білі пера, розповідь про Яшка можна було б і закінчити. Але ж хіба вмів хто спритніше за Яшка впіймати на льоту муху або жука? Хіба вмів хто так, як він, знаходити під сподом листочків гусінь чи... чи сісти на підвіконня і зазирнути, що робиться в квартирі?
Власне, ця хоробрість трохи й не занапастила Яшка... Думаєте, Яшко не знав, що на веранді, де він угледів мисочку з молоком і шматками розмоченої булки, живе великий сірий кіт? Знав добре, але що робити, коли раптом випав сніг і сховав під собою землю, де завжди можна було знайти якісь кришки чи зернята.
... Влетів Яшко крізь вибите скло на веранду, підстрибав боком до мисочки, дзьобнув раз, другий і... І коли б не бабуся, яка вискочила з кухні, почувши Яшкове голосіння, прощатися б йому з життям.
... Довго сидів Яшко насподі старої клітки голівкою у куточок і вперто переборював смерть. То бачилося йому, як тріпоче на вітрі зелене листячко, то блакитне небо, то сонячне проміннячко, яке розпливалося перед очима у великі сліпучі плями.
А коли до нього поверталася свідомість, Яшко розплющував чорні оченята і помічав довкола себе насипане просо, коноплі, шматочки білого хліба, баночку з прозорою водою. Він бачив довкола знайомі, засмучені обличчя дітей, яких майже кожного знав на ім'я.
Всі думали: «Помре Яшко, бо кіт не тільки пошкодив йому своїми пазурами крила, а й проткнув іклами шийку»... Але Яшко одужав!
Зараз на нашому подвір'ї діти зробили велику годівничку і насипають туди щодня хто якого насіння, хто каші, а хто шматок розмоченого хліба покришить. Всякі пташки прилітають, але горобчиків там завжди повно: Пізнати серед них Яшка можна відразу; він гарніший за всіх, з білими цяточками на крилах.

ДРУЖОК
Трохи схилившись на один бік і долаючи не дуже швидку зустрічну течію, наш човен поволі рухався вздовж берега. Ми з Вовкою сиділи посеред човна на лавочці, а дядько Андрій, тутешній бакенщик,  веслував на кормі маленькою кермачкою.
Минуло кілька годин по полудні. Сонце вже рушило в свою вечірню подорож, заливаючи все довкола густим, сліпучим сяйвом. Над річкою стояла тиша. Навіть вітерець, який часом набігав луками і лоскотав прохолодними струмочками наші розпечені тіла, і той знітився, заплутавшись у густих травах.
Я вперше був на Десні і, не криючись, милувався цією прегарною річкою. Не дивно, що Вовчина розповідь про якогось там окуня тільки коротенькими уривками влітала в одне моє вухо і, обминаючи мозок, вилітала в друге.
— Зачарована Десна...— несподівано для самого себе промовив я вголос.
«...А я ні, я не поспішаю тягнути»,— стукалося мені в голову.
Дядько Андрій загадково усміхнувся, перекинув кермачку на другий бік і, ніби розгадавши мої думки, теж сказав:
— Зачарована...
— Зараз уже приїдемо, он за тим кущем,— підхопився Вовка.— Але  там наче вже хтось є, чуєте, собака бреше?
Та коли наш човен обминув кущі і м'яко сів носом на піщану мілину, нікого ми там не побачили. Нікого, крім невеличкого песика, який брехав на нас, задерши вгору мордочку.
— Що, покинули самого? Ах, які погані люди, покинули такого гарного песика,— намагався встановити дружні відносини з собачкою Вовка.
— Диви, який кудлатий Робінзон,— сказав дядько Андрій.— Дайте йому краще хліба, хтозна, скільки він тут голодує...
Але песик хліба навіть не торкнувся.
— Диви, — мовив дядько Андрій, і тільки він зробив кілька кроків до песика, як той крутнув хвостиком і, дзвінко гавкаючи,  побіг у кущі.
— Ану, хлопці, за мною! — сказав дядько Андрій.— Певне, тут щось сталося...
Плутаючись ногами то у високій траві, то у гіллі, яке низько стелилося понад землею, ми намагалися не відставати. Серця в  нас  калатали,  передчуваючи  якусь незвичайну  пригоду.
І тут ми побачили чоловіка, який сидів, притулившись спиною до товстого стовбура осокора. Здавалося, що він сів відпочити і задрімав. Та коли песик скочив йому на коліна і лизнув обличчя, старенький розплющив очі і вимушено усміхнувся.
— Дружок, капосник такий! — І, дивлячись на нас поглядом дуже втомленої людини, додав: — Страх який непосидючий.
— Що з вами? — спитав дядько Андрій, присідаючи на вколішки.
— А, зі мною... Наче ногу звихнув, ось що зі мною. Йшов від озера і вскочив у ямку. Та мені коли б добру палицю...— почав старий трохи жвавіше,— я б уже вдома був, а на вудочки спиратись шкода,  кінчики можна поламати...
Не дуже зважаючи на нього, дядько Андрій почав обмацувати ногу і, коли дідусь йойкнув, сказав «ага» і показав нам, як і де тримати хворого, щоб той не посувався, коли він буде вправляти вивихнутий  суглоб.
Старенький кректав, стогнав, а Дружок, дивлячись, як знущаються з його  господаря,  метушився і дзвінко брехав.
Він кілька разів хапав дядька Андрія за калошу штанів і з усієї сили тягнув вбік.
Нарешті дідусь скрикнув, і дядько Андрій, витираючи спітніле  чоло, промовив:
— Годі,  хлопці,  пускайте...
...Потім ми привели дідуся до річки і допомогли сісти в човен. Слідом за ним спритно скочив Дружок.
— Ви тут розмотуйте вудки, а я хутко повернусь, тільки одвезу дідуся,— сказав  дядько  Андрій, підважуючи ніс човна.
Вечоріло. Човен уже був насеред річки, а ми все стояли і дивилися йому вслід. Ми добре бачили і сильні рухи весляра, і зігнену дідусеву постать, і Дружка, який нерухомо стояв на носі човна і дивився, як наближаються вогники заводських палаток.
— І хто б міг подумати,— сказав я,— такий собі звичайний песик...
— А таки й правда — дружок,— додав Вовка.

ШПАЧИНА БІДА
Старий в'яз, який росте в Наталочки під вікном, так широко розкинув свою гіллясту крону, що одна гілка все заглядає у вікно, і, коли дме вітер, вона шелестить листям по склі і, здається, проситься до  хати.
Не дуже високо над землею, там, де розходяться вбоки товсті, міцні гілки, прив'язано до стовбура шпаківню. Зараз у шпаківні другий виводок шпаченят. Ті, перші, вже давно повилітали, і де вони тепер, хтозна. Ці теж незабаром повилітають, бо навіть здалеку чутно, як вони там пищать. Особливо, як батько чи мати несуть їм їсти. І тоді крізь дірочку-льоток можна побачити широко розтулений жовтодзьобий ротик. Цей ротик так спритно ковтає все, що в нього покладуть, аж важко помітити, чи то був черв'як, чи гусінь, чи, може, довгоносик.
Ще навесні, коли шпаки будували гніздо, бабуся посадила у садочку під в'язом розсаду квіток. А другого дня глянула — нема розсади.
— Наче її тут і не було,— примовляла бабуся, колупаючи грядку...
— І справді,— потискав плечима тато,— може,  то кури?
— Це,  тату,  шпаки,— не витримала  Наталочка...
— Невже?
— Я сама бачила,— зашепотіла вона, щоб не почула бабуся.-— Злетить униз, ухопить дзьобиком стеблинку і як почне смикати, аж поки не видере. А потім у шпаківню...
— Онде воно що! Чом же ти мені досі не сказала? Ми б щось придумали...
Після того як тато понатрушував під в'язом соломи, сіна, пір'я трохи, шпаки вже не займали бабусиної розсади. Все попереносили у шпаківню. Гніздо там у них, мабуть, вийшло — кращого в світі  не було.
А незабаром уже гніздо спорожніє і сумно зробиться без шпачків.
Якось, ідучи вранці на роботу, тато сказав:
— Ти ж поглядай, доню, щоб тут Мурко шпачків не повитягав. То ж такий злодій...
Взагалі, Мурко — хороший кіт. І в коморі він шкоди не робить, і в хаті нічого не займає, а вже мишам рятунку від нього нема, погано тільки, що птахів кривдить. Ось і зараз: лежить під деревом і удає, наче все йому байдуже, а сам скоса поглядає на шпаківню.
— Мурко, Мурко! — кричить Наталочка.— Ану, геть звідти!
Хитрий Мурко враз заходжується слинявити лапу та вмиватись, наче нічого іншого і на думці не мав.
— Не придурюйся, Мурко! Бачила, як ти поглядав на дерево...
Одного разу,  повернувшись з роботи, тато хитнув головою у бік шпаківні і весело спитав:
— Ну, як, доню, ростуть?
— Ростуть, тату, ростуть! Сьогодні цілий день пищать,— радісно відповіла Наталочка...
— Цілий день, кажеш? Ну, а батьки прилітають, годують їх?
— Годують, годують!  Я бачила, як старий шпак давав ма-(ленькому рибку...
— Рибку, кажеш? — перепитав тато.— Ну і що ж, з'їв маленький рибку?
— Ні, вона йому в ротик не влазила і все падала униз, під дерево. А старий шпак — за нею. Схопить дзьобом, злетить угору і знов маленькому у ротик пхає. А/вона не влазить, бо він, поперек дає, і все падає та падає...
— Ну, а що?
— Потім старий шпак довго-довго сидів, настовбурчивши пір'я, втомився, мабуть, дуже...
— Погані справи,— сказав тато, прислухаючись до шпаківні.— Треба, доню,  негайно рятувати шпачків...

* * *
Черв'яків копали довго. Літо видалося сухе, ніхто не пам'ятає,  коли йшов дощ.
— Ач, як глибоко поховалися,— промовив тато, встромляючи в землю лопату.— Де вже їх шпакам дістати... Для птахів, доню, це дуже скрутний час, коли довго триває отака спека. Усі комахи ховаються, от і спробуй нагодуй діток. Недарма ж наш шпак рибку приніс, не знайшов, значить, більш нічого. Але ми їх зараз підгодуємо... І ось тато вже на дереві. Він зняв із шпаківні дашок і щось у ній робить.
— Дивіться, люди добрі, на дерево видерся,— почала сердитися бабуся.— їй-бо, наче хлопчисько! Цілісінький день на тракторі, хоч би з'їв що, потім по деревах лазив...
— Нічого, нічого, галушки в землю не поховаються,— жартував тато.
— Ну, що  там,— не  терпілося Наталочці,— чи  їдять?
— Їдять, їдять, аж слинки течуть!
Потім на дашку шпаківні тато приладнав ящичок із черв'яками, а в наступні дні ще кілька разів лазив на дерево. Витрушував з баночки у ящик черв'яків і поливав у ньому землю водою з пляшки. Шпаки все колупалися у тому ящику і годували своїх діток. А ще згодом шпаченятка повилітали. Трохи посиділи рядочком на гілці, роздивлялися навколо, чистили пір'ячко. Потім знялися і разом з батьками полетіли кудись за річку. І думаєте, більше не прилітали? Прилітали. Аж восени, коли збиралися у вирій. Прощалися із своєю рідною домівкою і з кучерявим в'язом... І з хорошою дівчинкою Наталочкою,  і з її дбайливим татом.

РАЙКА
Риба не клювала. Я сумно дивився на поплавці, які наче поснули на воді між широкого листя латаття, та й міркував, чи не перебратися мені кудись на інше місце. «Ні, не буду,— подумав я.— Кілька ж день тому саме тут упіймав такого окуня...— Що й казати, рибалки й самі знають, який то буває великий окунь і яким тоненьким голоском співає капронова льоска, коли він вперто тягне убік.— Ні, не піду звідси,— знов, але вже зовсім твердо вирішив я.— Ось позамінюю черв'яків і полежу трохи у холодочку під деревом, перечекаю спеку. Надвечір мусить клювати...»
Проте й полежати спокійно не довелося. Відразу ж над самою головою, у вітті, щось почало нудно рипіти й крякати, а під сорочку заповзла ціла ватага дрібних мурашок, які нестерпно лоскотали живіт, груди і заклопотано сновигали по усьому тілі. Витрушуючи цих докучливих комах, я приглядався до гілок, де не вщухало рипіння. «Певне, якась пташка»,— подумав я. Та коли струснув гілку, те, що рипіло, всупереч сподіванням, не пурхнуло у повітрі, а, зробивши складне сальто, гепнулося у траву.  Це була жаба. Звичайна зелена жаба.
Але жаба на дереві?..
Пізніше я довідався, що є такі жаби, які живуть на деревах. Деревна жаба, або райка, чи кряківка, зелена на колір, сховається на дереві і полює на комах. У райки між пальцями немає перетинок, як у інших жаб, а лишень на кінчиках пальців липучі подушечки, через те вона тримається на гілках.
Може, когось цікавить, чи впіймав я тоді що? Ні, не впіймав. Але й не шкодую. День тоді був прегарний. Один з таких днів, які  запам'ятовуються  надовго.

НА ОЗЕРІ
Сонце ще не зійшло, а ми з Вовкою вже сиділи на березі озера  і  квапливо  розмотували  вудочки.
«Ну й порибалимо ж»,— думали ми кожен про себе... Було чутно, як десь раз у раз сплескалася риба, наче вона хотіла розбудити верби, що ніяк не могли прокинутися від короткого літнього сну.
Ми наживили гачки розпареною пшеницею, позакидали вудки і встромили очі в поплавці. Минав час, вже й сонце зійшло, а риба чогось не клювала. Поплавці навіть не ворушилися, притулившись червоними голівками до широкого листя латаття.
— Може, на черв'яка спробуємо?—спитав Вовка.
На черв'яка почали  ловитися  окунці, але  такі маленькі, яких  кожен порядний рибалка відпускає назад у воду.
— А може, на хліб! — не терпілося Вовці.
Та вже до чого ми не вдавалися, риба все одно не клювала. Так ми тоді й повернулися1 додому, навіть не намочивши своїх сажалок. Більше це озеро мене не вабило, але Вовка все ходив туди ловити верховодок. І ось що він одного разу .мені розповів.
— Порибалив я,— каже,— потім скупався і сиджу собі, наминаю хліб з ковбасою. їм і зрідка кидаю шматочки хліба верховодкам. Коли дивлюсь, кілька великих рибин поставали дибки і щось шукають на дні. А це вони підбирали затонулі крихти хліба. І тут у мене майнула думка: а що, як спробувати класти гачок з наживкою на саме дно. Так я й зробив, а тепер... тепер подивіться...
У Вовка витрусив із сажалки більше десятка великих плі-ток||плька підлящиків і двох линів, які ще ворушили жабрами. іяк це ми не доміркувалися до цього досі: адже в озері течії і ї оиба шукати собі  корм звикла на самому дні.  А тому й не дивно, що наживка, яка висить у воді і чомусь не лягає на дно, викликає у риби підозру.
Відтоді, коли нам доводиться рибалити на озері, ставку чи в затоці, ми завжди спускаємо наживку на дно. Ще й поплавець пильнуємо, щоб не стирчав із води рівненько, а так, нахилявся трошечки.
Спробуйте й ви, друзі.

ЛИСИК
Скажіть, чи ви пасли коли телят? Ні?
Як ні, то ви навіть і не уявляєте, як вони швидко бігають. Недарма ж ми з Гришком чемпіони з цього виду спорту.
І взагалі, телята такі кумедні, особливо маленькі, мордочки в них чистенькі-чистенькі, молочком умиті, а очі — великі, з шматочків неба і луків.
Але тітка Ганна нам маленьких телят не доручає, каже, що ми їх загецькаємо. Слово якесь...
Та одного бичка ми таки в неї випросили. Дуже смішний бичок, з білою плямкою на лобі, а сам увесь чорний. За цю білу плямку ми його й прозвали — Лисик.
Усе в нас з Гришком йшло гаразд, телята собі пасуться, а ми чи то купаємося, чи книжку читаємо під кущем, чи просто так смажимося на сонці. Все йшло гаразд, поки не з'явилися прокляті ґедзі. Вже від самого їхнього дзижчання телячі хвости починають сіпатися. Це вже й знай,  зараз зніметься  переполох.
Але ми з Гришком не даємо йому знятися: зараз завертаємо телят у кущі, там вони починають тертися об гілля, голосно з ними балакаємо або, як каже Гришко, вправляємо їм мозок.
Та все одно іншим разом знайдеться таке, що, задерши хвоста кілком, з усіх ніг чкурне на ферму. Тоді вже , брате, не лови гав, як не хочеш за телям на село бігти. Щоб залучити такого легкодухого, звичайна стометрівка не допоможе, тут потрібен ривок метрів на п'ятсот, щоб вітер тоненько співав у вухах, а земля тільки миготіла під ногами... Та з Лисиком такого не траплялося, він бичок упертий і рішучий, як почне в кущах шарудіти, як почне, враз усіх ґедзів порозгонить.
Сталося Лисикові зовсім інше.
Пригнали ми, як і завжди, одного вечора телят на ферму, і тільки тут виявилося, що Лисика немає.
— Чого це ви переполошилися? — спитала тітка Ганна, дивлячись, як ми перевертаємо всю ферму догори ногами...
Повилазили ми того вечора і кущі, і балки, і городи. Навіть у річку зазирали, думали, що впав з крутого берега. І таки знайшли. І де б ви думали? В кукурудзі! Йдемо понад кукурудзою аж ген-ген за селом, дослухаємося, коли це чуємо, хтось хрумкає. Похрумкає, похрумкає — і знову тихо. Ми туди — а то наш Лисик.  Він уже так нахрумкався, що аж боки йому роздуло.
Прив'язали ми бичку пасок на шию і ведемо. А він солодко-солодко позіхає, сопе і все націляється стати навколішки, мовляв, дайте мені спокій, посплю трохи, тоді піду.
Та знайти теля—це було ще півділа, але проведіть його нашим селом, коли воно як  місто. Хтось, а таки ж побачить!
Причвалали ми до села, а Гришко й каже:
— Ти зачекай, а я по дідусеву шинель збігаю...
Приніс він шинель, укрили ми нею Лисика і рушили на ферму стежкою поза садками. Йдемо, коли це бабка Гапочка назустріч. Хтозна, скільки часу ми ЇЇ не бачили, а тут візьми та й стрінься. Правда, бабка не здогадалася, що це воно таке рухається, тільки губами поворушила.
А вже біля самої ферми ще якихось двоє чоловіків трапилися. Але й вони теж мовчки так подивилися і тільки плечима знизали. Стежка в траві глибока, ніг теляти не видно, от і вгадай, кого це ведуть. Пливе щось сіре над травою, прос-тягши вперед чи то хобот, чи трубу яку. А то Гришко крізь рукав пасок простромив.
50
Зараз ми з Гришком у піонерському таборі,'і хоч тут безліч усього цікавого, все одно своїх телят згадуємо частенько. Та й забудеш хіба, коли ми тут щодня бігаємо.
Оце якось на змаганні Грицько замість стометрівки так чкурнув, що опам'ятався аж ген-ген де. А вожатий каже, що таких бігунів, як ми з Гришком, він уперше зустрічає.
Отакі-то вони, телята!

ЛИНИXА
Цього разу Юрко з Андрієм прийшли до озера рано-рано. Сонце тільки-но пофарбувало небосхил у ніжний рожевий колір, а там, за селом, ще товклися передранкові сутінки і неохоче заповзали в ліс. Навколо стояла така тиша, яка тільки й буває отакої досвітньої години.
Хлопці понаживлювали гачки масними черв'яками, закинули вудки і вп'яли очі в поплавці. Клювати почало відразу. Спершу Юрків поплавець гойднувся  і, присідаючи, рушив убік.
— Підсікай! —прошепотів Андрій.
Юрко смикнув за вудлище і викинув у росяну траву гарного линочка завбільшки з долоню. Потім повело в Андрія, потім знов у Юрка, коротше кажучи, справи йшли — краще не треба. Вгодовані линочки один по одному потрапляли в торбинку, прив'язану шнурком до вербового кореня.
Коли зійшло сонце і простелило крізь озеро сліпучу доріжку, невиспані хлопчачі очі якось самі по собі почали стулятися.
— Юрку ,— раптом  схопився  Андрій,— де  мій  поплавець?
Юрко покліпав очима, навіть підвівся, але поплавця ніде не було видно.   Проґавив, у траву десь затягло...
Андрій взяв вудлище і враз відчув опір сильної риби. Льоска дзвеніла, як струна, а риба й на ступінь не зворухнулася. Навпаки, вона так тягла вглиб, що Андрій мусив зайти по коліна в воду.
— Ого,— гукав  Юрко,— оце  то рибка! Може, сом, га?
— Ти пожди, не зразу тягни, намори, намори!
— Йде помалу...
Андрій задкував'від берега, виводячи зморену рибу на мілину.
— Лин, Андрію, лин! — гукав Юрко.— А який здоровань! — Коли лин ліг на бік і почав важко ворушити жабрами, Юрко скочив у воду г спритно викинув його руками на берег.
— Оце то рибка,— відсапуючись бурмотів він,— таких ми ще не ловили...
— Не ловили,— сказав Андрій, пильно розглядаючи золотого велетня.
— А черево яке,— не вгамовувався Юрко,— наче в поросяти. Андрій провів рукою по гладкому, білуватому череву риби і враз помітив на долоні кілька ікринок. Так і є, це матка, в Андрія й раніше був такий здогад.
— Куди ж нам його покласти? — клопотався Юрко.
— Нікуди, Юрку... його треба негайно відпустити в озеро. Це матка, розумієш, линиха, в неї повне черево ікри.
— Ти що, здурів?!—сердито гукнув Юрко.— Та він же... та вона ж... кілограмів зо два, а то й більше! Такої рибини ніхто...
Тим часом Андрій обережно відчепив гачок і тихенько, наче дитину, обома руками поклав линиху на воду. Вона трохи полежала на боці, потім  гойднулася, стала рівно і поволі пішла в глиб.
— Ну, от і добре,— обмиваючи руки, промовив Андрій.— На той рік ще більше в озері линів буде...
Юрко дивився кудись в далечінь понад вербами і мовчав. Йому було соромно.

НУ Й МУРКО
Цілими днями кіт Мурко лежить на печі: то згорнеться бубликом, а то, коли йому стає дуже жарко, випроставшись і відкинувши хвоста. Мурка всі дуже поважають, називають не інакше як майстром по мишах і гладять по голові, по гладкій спині, або чешуть підборіддя, а Мурко мружить очі і заходжується муркати.
У кутку під лавою стоїть мисочка. Варто Муркові до неї підійти, як хто-небудь уже наливає молока і каже: «Пий, Мурко, пий»,— і знов погладить. Коли мисочка спорожніє, Мурко. підходить до льоху і, не повертаючи голови, коротко промовляє: «Мяу-у...» Муркові відчиняють льох, і він м'яко стрибає в темряву. Нагорі чується: «Пішов?» — «Пішов,— кажуть, —ну й кіт! Завжди, коли втретє нап'ється молока, любить закусити мишами..» В темряві Муркові очі спалахують зеленим вогнем. Він тихенько іде в дальній куток льоху і починає розгрібати ямочку. Нарешті він звідти виходить, сідає посеред льоху і тихенько когось кличе: «Мр-р-р...» І тут з-за гнилої дошки, де не кожен помітить вузеньку пролазку, з'являється ласка, маленьке, довге звірятко.
— Ну, як справи? — важно питає Мурко і грайливо ворушить кінчиком хвоста.
— Па... па-пп-п...— заїкаючись починає ласка.
— Що «па-па»? — з обуренням перепитує Мурко.
— Пацюки!
Тут Мурка щось ніби  підкинуло.
— Та ви, господарю, не лякайтеся, — почала було умовляти ласка.— Я їх швидко...
Далі Мурко не чув. З дивовижною спритністю він вискочив з льоху і гасанув на ніч. Відтоді Мурко до льоху не проситься.
— А що йому там робити,— кажуть люди.— Мишей повиловлював, от і не проситься. Ну й кіт, розумний!
...А ласка й досі живе там. Вже й пацюків винищила, і мишей не видко, а Мурко все не приходить. Можете собі уявити, як їй сумно в льосі. Страх як сумно!


Дата внесення : 26.08.2013     Переглядів: 374     Популярність: 97.47%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу



Список коментарів

  Відправник : Даша
  Час відправлення : 2014-09-01 14:50:12
Дуже чудова книжка!

1 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky