Для молодшого шкільного віку

Заяче озеро

«Ото життя! Цілісінький день у небі гуляють. І коли вони харч добувають? — дивлячись на ластівок, заздрив горобчик Сіряк. — Не хочу я горобцем бути. Полечу у небо, ластівкою стану».
Про те, чим скінчилися намагання Сіряка жити не працюючи, красиво і весело, дізнаються маленькі читачі з однієї казки.
З пригодами хороброї зайчихи, з ввічливою Надійкою, слухняною Людою, трударем Льонькою і ще багатьма хлопчиками і дівчатками вони познайомляться у інших казках і оповіданнях.

Художники: Мірошниченко Д
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
2013 рік, видавництво «Комуніст». Кількість сторінок: 42.


Фрагменти:

МИКОЛА СТЕЦЕНКО
ЗАЯЧЕ ОЧЕРО


«Ото життя! Цілісінький день у небі гуляють. І коли вони харч добувають? — дивлячись на ластівок, заздрив горобчик Сіряк. — Не хочу я горобцем бути. Полечу у небо, ластівкою стану».
Про те, чим скінчилися намагання Сіряка жити не працюючи, красиво і весело, дізнаються маленькі читачі з однієї казки.
З пригодами хороброї зайчихи, з ввічливою Надійкою, слухняною Людою, трударем Льонькою і ще багатьма хлопчиками і дівчатками вони познайомляться у інших казках і оповіданнях.


НОВИЙ ВЕЛОСИПЕД
Левко приїхав на майданчик на новому триколісному велосипеді, що аж виблискував на сонці. Відразу його оточили діти.
— Дай проїхатися, — просять.
— І мені, і мені...
— Нікому не дам,— насупився Левко.— Я ще й сам не накатався... — І, гучно затутукавши, закружляв навколо квітника.
А хлоп'ятам ще дужче закортіло проїхатися на новому велосипеді.
— Ну дай хоч попробувати,— не відставали вони.
Левко ж і слухати не хотів — їздив сам.
Просили, просили хлоп'ята та й почали розходитись — хто до пісочниці, хто на гойдалку.
Набридло Левкові одному кататись. Відтягнув велосипед додому, а сам вибіг на майданчик. Став у коло в м'яча грати. Та м'яч чомусь пролітаз мимо нього. Образився Левко, підійшов до гойдалки.
— Зупиніть, і я сяду,— попросив він.
А хлоп'ята ніби й не чули, ще дужче розгойдувалися. Надув Левко губи, відійшов до дівчаток — вони в піску гралися. Але й  ті не звернули на нього ніякої уваги. Тільки хтось сказав:
— Іди катайся на своєму велосипеді...

МАМИНА П'ЯТІРКА
Люда погортала мамин зошит і побачила трійку, написану червоним олівцем.
— А що краще, трійка чи п'ятірка? — запитала вона братика, який за столом готував уроки.
— Звичайно, п'ятірка.
— А чому у мами трійка, а у тебе п'ятірка, адже мама старша за тебе?
— Тому, що мамі ніколи за тобою. Ти ж і зачесатися сама не вмієш.
Дівчинка образливо скривилась, пішла з кімнати. І все ж їй стало жаль мами. Люді так хотілось, щоб і в мами була п'ятірка!
Відтепер Люду не впізнати. Раніш було першою вибігала у двір гуляти. А зараз останньою.
— Чого запізнюєшся? — питають подруги.
— Мамі допомагаю.
— І я мамі допомагаю,— мовила одна з дівчаток.— Коли вона заплітає мені косу, я стрічку тримаю.
— А мене сьогодні мама зовсім не прохала. Я сама сніданок з'їла, — похвалилась друга.
— Хіба це допомога! — скрикнула Люда.— Я сама заплітаю косу, сама одягаюсь, ще й постіль свою прибираю.
— Правда? — здивувались дівчатка.
В цей час у двір увійшла Людина мама. Весела, усміхнена.
— Мамо! Ти п'ятірку принесла? — кинулась до неї Люда. Мати підхопила доньку на руки.
— Це ти — моя п'ятірка!
Відтоді Люду кличуть «Маминою П'ятіркою»,

НАВПАКИ
Зібралась мама до лікарні провідати татка. Взяла з собою Яринку.
— Ти ж там не пустуй. Привітайся та поспитай, як татко себе почуває. А коли будемо йти звідти, не забудь попрощатись.
Дівчинка скакала, весело примовляла:
— Не забуду — все скажу! Не забуду — все скажу!
Та в лікарні Яринка розгубилась. Вона навіть татка свого не зразу впізнала. А впізнала — кинулась до нього.
— Татку! Швиденько видужуй та до побачення!
Татко усміхнувся, приголубив доньку. Потім вони сиділи на канапі. Татко з мамою про щось стиха розмовляли, а Яринка розглядала людей у білих халатах, які снували по довгому коридору.
— Ну, ходімо, дочко! — згодом підвелася мама.
А коли вже виходили з лікарні, Яринка раптом обернулась і вигукнула:
— Здрастуй, татку! Як ти себе почуваєш?
— Спасибі, доцю! — розсміявся татко і помахав рукою.
«І чого він засміявся? Може, я щось не так сказала?» — вже вдома подумала Яринка, <

ГОСТИНЕЦЬ
У двері хтось постукав.
— Васильку, а піди взнай, хто там,— озвалася мама з кухні.
Хлопець скинув з петлі гачок.
— Та це ж наша бабуся!—зраділо вигукнув він і відразу ж потрапив у її обійми.
— Онучку мій золотий! — приголубила вона хлопця.
Вибігла мама. Вони обнялися, поцілувалися. Потім про щось розмовляли на кухні. А Василько ходив біля бабусиного кошика, якого вона залишила у сінях. «Чи привезла вона гостинця?»— цікавило хлопця. І не втерпів — підняв ріжечок рушника. А там великий кульок, повний цукерок. Взяв одну, покуштував. «Ох і добра!» Нахилився, набрав повну жменю. І тільки сховав у кишеню, як чує:
— Оце так!   Привезла   онуку   гостинець   та й   забула про нього! — І бабуся кинулась до кошика.
— Візьми, Васильку,— простягла вона кульок.
Василько швидко схопив його і, не розкриваючи, вискочив з кімнати.

ЧИ ДОБРЕ САМОМУ
Повернувся тато з відрядження, привіз дітям подарунки. Наталі дістався півник, Петрику — зайчик. Зраділи діти, почали гратися.
Згодом   хлопець   завередував:
— Я хочу півника.
— Давай поміняємось, — сказала сестричка. — Я тобі півника,   а   ти   мені   зайчика.
— Не хочу я мінятись, — пхикає Петрик. — Дай мені й півника.
— Бач який розумний. А мені що?
— Тоді сама грайся, — закопилив губу хлопець.
«Не було б Наталі, тоді б мені дістався і півник, і всі іграшки»,— подумав   він.
Якось Наталя захворіла, і її відвезли до лікарні. Тато на роботі. Мама по господарству порається. Ходить Петрик по кімнаті, нудиться. Іграшок багато, а гратися ні з ким.
А через два тижні Наталя повернулась додому. Зрадів Петрик.
— Нумо гратися, — сказав він.
Наталя весело усміхнулась,  кинулась до  іграшок. Посідали  вони на  килимок,  весело танцює зайчик, голосно кукурікає півник. «Як хороше, коли ти не сам», — радіє Петрик.

ХВАЛЬКО
Якось Гриць та Маринка пішли в ліс по ягоди.
— Грицю! А ти гадюк боїшся? — запитала Маринка.
— Я? — тицьнув Гриць себе в груди.— Таке сказала. Минулої неділі знаєш яка на мене напала? Завбільшки з удава. Бачила в кіно про джунглі?
— Ого! — похитала головою дівчинка. — Ну і що ж?
— Я її за хвіст і на сонце! — хвалився Гриць.
У цю мить в траві щось заворушилось. Гриць підскочив. Став білий, як крейда, і аж тремтить.
— Що трапилось? — злякано запитала дівчинка.
Гриць показав пальцем. Маринка підійшла ближче, пильно подивилась і розсміялась. На пожовклому листку лопуха грілася на сонечку ящірка...

СИНИЧКА
— Мамо! Дивись, що в мене! — весело гукав Яшко. В руках він тримав клітку, в якій стрибала маленька пташка. Крильця у неї зелено-сірі, грудка жовтава, а шапочка оксамитова.
— Це синичка, — сказала мама. — Де ти її взяв?
— Колька дав.
— Пустив би ти її на волю, синку.
— А я їй цукерку дам.
— Не їсть вона цукерок. їй би комах ловити та зернятка клювати, — сказала мама.
Але хлопцеві так подобалась пташка, що він не міг з нею розлучитися.
Одного ранку прокинувся Яшко і аж очі примружив. У розчинене вікно яскраво світило сонце, чутно було, як весело щебетали пташки.
Хлопчик обійшов квартиру — вдома нема нікого. Татко на роботі. А де ж мама? Сіпнув Яшко двері — зачинені.
— Мабуть, пішла до магазину.
На столі стояла чашка з молоком, на блюдечку — варення, булка. Та Яшкові їсти не хотілося, йому б побігти на вулицю, до товаришів, погратись, так двері замкнуті.
Понудився, понудився Яшко, підійшов до клітки. Забилась у куточок синичка. Сиділа зажурена, нічого не їла, не пила.
— Ци-ци-пінь! Ци-ци-пінь!—плакала пташка.
«Може, і їй сумно, як мені?»
Жаль стало Яшкові синички. Відчинив він дверцята клітки.
— Лети!
Птаха якусь мить посиділа принишкло. Потім запитливо глянула на хлопця, заспівала:
— Чіві-чік! Чіві-чік! — і враз випурхнула у вікно. Описавши коло, вона затріпотіла крильцями під Яшковим вікном і зниклав голубому небі...

ЛЬОНЬЧИНА ЗУПИНКА
Вибіг Льонька за ворота і не впізнав своєї вулиці.
За літо, поки він був у бабусі на селі, з'явились високі залізобетонні стовпи, а на них — блискучі товсті проводи.
Під сусіднім будинком на високій драбині стояв монтер і щось прикріплював до стіни.
— Що це буде? — запитує Льонька.
— Тролейбус! — відказав монтер.
— Це такий великий автобус? — перепитав хлопець.
— Авжеж. А ти хіба не бачив тролейбуса?
— Бачив. Тільки на малюнках. Татко книжку мені таку купив.
— Зачекай трохи. Ти не тільки побачиш, а ще й проїдешся на ньому,— сказав монтер.
— Коли?
— Допитливий ти. Тебе як звати?
— Льонька.
— А до школи ходиш?
— Ні. Першого вересня піду.
— Ось як підеш до школи, тоді й покатаєшся.
Хлопчик зраділо усміхнувся і хотів ще про щось поспитати. Та в цю мить з рук монтера щось висковзнуло, стукнулось об землю і покотилось у бузкові кущі.
Спустився монтер додолу,  обшукав  траву,  обдивився кущі:
— Був один ізолятор, та й того загубив,— бідкався він.
— Ось я знайду,— похопився Льонька.
— Ану спробуй.
Льонька миттю переліз через паркан, пірнув у кущі. Довго шукав, руки й ноги пошкрябав, а все ж знайшов.
— Молодчина! Здорово ти мене виручив,— похвалив монтер.
Відтоді Льонька щоранку вибігав на вулицю, виглядав на всі боки: чи не видно монтера. А угледівши, щосили біг до нього і як умів допомагав йому: то води принесе напитися, то молоток подасть.
Минав час. Ось і перше вересня настало. Льонька налаштував портфеля, зодяг новеньку шкільну форму. Мама взяла букет квітів.
Тільки вийшли вони за ворота, аж гульк — іде тролейбус. А в ньому повно дітей. Льонька ще здалеку впізнав знайомого монтера, який стояв поруч з водієм. Раптом тролейбус засопів і зупинився. Відчинились широкі двері.
— Заходьте, будь ласка, — запросив монтер Льоньку та його маму. А коли вони зайшли в тролейбус, сказав:—Познайомтесь, діти. Це Льонька. Він допомагав будувати тролейбусну лінію.
Діти з подивом і зацікавленістю дивились на Льоньку: це ж заради нього зупинили тролейбус!
Тепер це місце біля бузкових кущів усі називають Льоньчиною зупинкою.

БЕЗХВОСТИЙ  КОТИК
Павлик захворів і потрапив до лікарні. Там він ковтав гіркі таблетки й порошки, які приписала йому лікарка. А уколів боявся страшенно. Забачить у руках медичної сестри шприц, затремтить увесь, сховається під ковдру.
Сестра умовляла хлопця:
— Не бійся, дурненький. Я тобі зайчика намалюю.
— Не хочу я зайчика. Краще котика,— якось крізь сльози пробурмотів Павлик і перевернувся на живіт.
— Гаразд. Хай буде котик.— Сестра підгорнула хлопцеві сорочечку, почала   водити  по тілу ваткою, змоченою спиртом.
— Оце котикова голівка з великими очицями і довгими вусами, — промовляла вона. — А тепер намалюємо йому спинку і животик, ніжки передні і задні... А це... —Сестра легенько й непомітно уколола хлопця. Павлик злегка ворухнувся:
— А то що? — поспитав він.
Сестра усміхнулась:
— Хвостик котикові почепила,— пояснила. Потім вона вкрила хлопця ковдрою і, побажавши доброї ночі, вийшла з палати.
Другого вечора сестра знову завітала до Павлика. Цього разу хлопець не тремтів і не ховався. Він швиденько беркицьнувся на живіт і сказав:
— Малюйте котика. Тільки без хвостика.

ГІРКИЙ АПЕЛЬСИН
Оленка сиділа на перелазі і весело махала ногами. В руках вона тримала щось схоже на маленьку переспілу диньку. Дівчинка відколупувала оранжеві шкірочки і кидала їх у калюжу.
— Що це в тебе? — підбіг Сергійко.
— Хіба ти не бачиш? — буркнула Оленка.
— Мандаринка! Така, як мені татко з міста привозив. Пам'ятаєш? Я й тобі давав...
— От і не вгадав!
— А що ж?
— А-пель-син-ка! — сказала дівчинка, і рожева скибочка сховалась у неї в роті.
— Дай і мені покуштувати,— попросив хлопчик.
— Вона недобра. Гірка й кисла.
— Та нічого, дай хоч одну скибочку.
— Кажу тобі, що вона погана,— відказала Оленка і скочила з   паркану.
У цю мить апельсин вислизнув з Оленчиних рук і покотився прямо   в   калюжу.   Дівчинка   ойкнула   й   заплакала.
— Чого ж ти плачеш,— здивувався Сергійко.— Вона ж погана!..

А ЩО НА ЗАКУСКУ?
— Олесю-ю! Йди обідати,— кликала його мама. Хлопчик зібрав іграшки, неквапливо побрів додому.
— Мамо! А що на закуску?— питає він ще з порогу.
— Ти спочатку руки помий та за стіл сядь,— сказала мама. Олесь вередливо скривився, помив руки і неохоче сів за стіл.
— І хто вигадав оцей борщ?— він ліниво полоскав ложку у мисці, а сам поглядав на матір.
— Не з'їси борщу — не одержиш  більше  нічого,— попереджує вона.
— А що на закуску?— допитувався Олесь.
— Потім побачиш.
— Мабуть, знову кисіль. Не хочу я киселю!
— Ну, як знаєш. Тільки до вечора нічого не проси,— сердито відповіла мама.
Олесик нерішуче   зсунувся з стільця, побіг на майданчик. Через деякий час він повернувся додому і побачив на столі смугасті лушпайки.
— Мамо, ви кавун їли?— розгублено запитав Олесь.
— Їли,— відповіла мама.
— А мені чому не залишили?
— Ти ж утік з-за столу.
— Хіба я знав, що буде кавун,— скривив губи хлопець.

ЯК ВСЕ З'ЯСУВАЛОСЯ
Ще вчора загубилося колесо від «Волги». Мишко де вже не шукав. Немає. «Може, мама знайшла та в кладовку сховала?»— подумав. Хлопець підставив стілець, відкрив дверцята. І враз його зір привабила банка з малиновим варенням. Мишко аж облизався. Він згадав, як нещодавно мама частувала ним його. Тільки дала вона усього дві ложечки. «Багато не можна, шкідливо»,— сказала. «Таке смачне і шкідливо?»— не вірилось хлопцеві.
Відшукав він ложку, зачерпнув повну варення. Смачне! З'їсть ложку-дві, гляне на банку. Ого! Ще багато — і знов за своє. Схаменувся вже тоді, коли блиснуло дно банки...
Невдовзі з роботи повернулися мама з татком. За вечерею мама   питає:
— А хто це варення виїв? — показала вена порожню банку.
— Я не їв,— поспішив  сказати   Мишко.
— А куди ж воно поділося?—на цей раз мати глянула на дочку.
— Я  не  брала,— спокійно   відповіла дівчинка.
— Облиш,    мати, — втрутився    батько, — потім    з'ясується.
Вночі Мишко довго не міг заснути.
«Як же воно може з'ясуватися? Адже ніхто не бачив, і я не признався»,— міркував він. З такими думками й заснув. Та не надовго. Прокинувся він від болю в животі. Іншим разом Мишко поспішив би поскаржитись батькам. Зараз принишк, тільки зуби зціпив. А біль не вщухає, з кожною хвилиною ще дужчає.
— Ой-ой! — не витерпів Мишко, застогнав.
— Що з тобою, синку?— спитала мама.
— Живіт...— ледь промимрив він.
Мама поклала руку на гарячий Мишків живіт, похитала головою. Потім дала Мишкові    якісь ліки, і біль    потроху вщух.
— От воно все і з'ясувалося,— зауважив татко.

ПЕРШОКЛАСНИЦЯ
До школи поспішали дві дівчинки, Надійка і Катруся. Обидві першокласниці.
Тільки-но дівчатка вибігли на східці, як їм назустріч — дідусь. Він стукав поперед себе довгим сучкуватим ціпком, невпевнено ступав ногами.
«Сліпий, мабуть»,— подумала Надійка.
— Давай допоможемо йому,— сказала вона подружці.
— Та ти що! Ми ж запізнимось на урок. Від учительки перепаде,— відповіла Катруся і побігла.
Надійка постояла трохи нерішучо, потім підійшла до старого.
— Дідусю! Давайте я переведу вас до тротуару.
— От спасибі тобі, дочко,— сказав сліпий.
Зійшовши на тротуар, дідусь зупинився.
— Дякую, дівчинко. Рости здорова й щаслива,— сказав він і пішов далі: тук-тук-тук — мацав він ціпком дорогу.
Надійка чимдуж побігла до школи.
В цей часу першому «А» класі вчителька робила перекличку.
— А де ж Надійка?— запитала вона, подивившись на Катрусю. Дівчинка встала, знизала плечима.
— Вона переводить через дорогу якогось діда...
Катруся хотіла ще щось додати, але в цю хвилину відчинились двері і до класу увійшла захекана Надійка. Вона тихо привіталась, винувато заклякла біля порога.
— Вибачте, Марія Іванівно. Я запізнилась тому, що...
— Знаю. Іди на своє місце. Ти правильно зробила,— лагідно мовила вчителька.

ЗОЗУЛЯСТА
Петрик та Марійка з весни гостюють у бабусі. Тут їм усе цікаво.
— Ціп, ціп, ціп, ціп!— гукає з ґанку бабуся, і до неї з усіх боків біжать різнобарвні кури.
— Бабусю, давайте ми будемо курочок доглядати.
Бабуся погладила їхні голівки.
— От хороші мої помічники. Курка — птаха розумна. Треба тільки вміти обходитися з нею,— повчала бабуся.
Пташина родина у бабусі невеличка. Усього чотири курочки та півник.  
Петрику дісталась біленька квочка та зозуляста. Марійці — руденька та попеляста. За півником доглядали вдвох, бо він один.
Тепер у Петрика та Марійки обов'язки неабиякі. Треба нагодувати й напоїти курей, слідкувати, щоб не йшли в шкоду. А ще — вчасно забирати в гніздах яєчка, щоб собака їх не поїв.
Спочатку все йшло гаразд. Правда, інколи Петрик виявляв невдоволення поведінкою зозулястої. Вона його зовсім не слухалась. Курка визнавала лише бабусю.
Якось хлопець побачив, як зозуляста греблася на грядці, де бабуся посіяла огірки.
— Ось я тебе провчу! — похвалявся Петрик. — А киш! А киш! — розмахував він лозиною.
Та курка й не збиралась утікати. Вона лише випросталась і хижо настовбурчила пір'я. А коли Петрик хотів замахнутися на цеї, зозуляста, розкривши дзьоба, скочила до нього. Петрик з переляку впустив лозину, кинувся навтікача. Вже у дворі опам'ятався й почув, як десь реготала Марійка.
— Курки злякався!— виглянула вона з-за причілка і ще голосніше засміялась.
— Дивись, яка розумна,— образився Петрик.— Візьми її собі, тоді і взнаєш.
— А на яку б ти хотів помінятись?— сказала сестричка.
— Не знаю.
— Може, на попелясту?
— Давай!— повеселішав хлопець.
Через кілька днів Петрик хвалькувато посміхався. Ще б пак! Біленька квочка вже висиділа курчат. А незабаром в попелястої будуть дітки.
У Марійки ж справи кепські. Спочатку дівчинка раділа. Зозуляста ніби почала звикати до неї, але часто кудись надовго зникала. У дівчинки вся надія на руденьку, яку вже підсипали.
Одного разу Марійка вбігла до хати заклопотана.
— Ви не бачили зозулястої?
— А що трапилось?— поспитала бабуся.
— Ось уже другу ніч вона не ночує на сідалі.
— Ага! Я ж тобі казав! — обізвався Петрик.— Може, вона й не курка, а якийсь хижий птах.
— Таке вигадуєш,— сказала бабуся. — А ти, онучко, не турбуйся. Повернеться зозуляста. Лисиці та тхори у нас не водяться.
Минали дні. Вже гуляють на подвір'ї біленька та попеляста З своїми виводками. Шубовстаються в зеленому шпориші пухнасті клубочки.
Якось бабуся послала Марійку в берег по щавель на борщ. Дівчинка швиденько нарвала трави і вже хотіла повернути додому, як раптом десь збоку, за кущами, їй почулося знайоме: «ців-ців-ців», потім голосне: «ко-ко-ко».
«Невже квочка забрела сюди? Ще курчат розгубить»,— подумала Марійка і кинулась на бічну доріжку, що вела до старого глинища. Та через кілька кроків зупинилась вражена. Перед нею, хижо настороживши голову, стояла зозуляста. А навколо неї в зеленій траві ворушились біленькі, жовтенькі кульки. У дівчинки аж дух забило від радощів. Обережно ступаючи, вона почала курчаток збирати в пелену. Зозуляста була кинулась на Марійку, та враз і вгамувалась, побігла за дівчинкою. Вона раз по раз високо підскакувала, заглядаючи у Марійчину пелену.

ПРОСТО БАБУСЯ
Награвшись досхочу у м'яча, хлоп'ята зібрались розходитись по домівках.
— Гайда до «грибків», я вас усіх морозивом почастую,— сказав опецькуватий, жвавий Пилипко.
— А гроші в тебе є?— поцікавились друзі,
— Навіщо? Морозиво продає моя бабуся.
— Подумаєш? Чи й не бабуся!—пхекнув гордовитий Слава.— Он моя бабуся — шофер таксі! Захочу — цілий день на «Волзі» буду кататись.
— Диви, як роззадавався!—присоромив його старший поміж них Миколка. Але потім і сам почав хвалитись своєю бабусею.
Один Костик мовчав.
— А твоя бабця хто?— спитали його товариші.
— Моя?— перепитав Костик і знизав плечем.— Просто бабуся,— стиха мовив він. Він не знав, чим похвалитись. Його бабуся вдома господарює, обіди готує, панчішки штопає. А якщо по телевізору немає нічого цікавого, казки розповідає.
Хлоп'ята вже підходили до Костикових воріт, коли до них підійшов військовий у погонах полковника.
— Ану, молодці, де тут дванадцятий номер?— поспитав він.
— Ось тут на розі вулиць,— гуртом випалили хлоп'яга й самі   поцікавились:
— А ви до кого?
— До Ольги Петрівни.
— До Костикової бабусі?
— А хто з вас Костя?
— Я.
Військовий уважно подивився на хлопчика.
— От здорово! Ну веди,— сказав він весело.
Слідком за ними пострибали й Костикові друзі. -
Ольга Петрівна, мабуть, у вікно впізнала військового, бо ще з присілка крикнула:
— Сашко!
— Олю!
Хлопчики переглянулись здивовані.
Згодом всі вони сиділи за столом. Ольга Петрівна частувала гостя наливкою, чаєм, а хлоп'ят — цукерками.
Військовий і бабуся згадували про війну, про важкі і довгі фронтові дороги. Полковник розповів, як у битві за Київ без. страшна розвідниця Оля, тепер Костикова бабуся, врятувала йому   життя,   тоді   ще   молодому   лейтенантові.
Хлоп'ята сиділи, мов зачаровані. Вони то полковника роз-глядали,_ то на бабусю дивилися. Бабуся порожевіла і немов помолоділа. На прощання полковник схилився, поцілував Ользі Петрівні руку.
Хлоп'ята проводжали його аж за ворота.
А коли той уже звернув за ріг будинку, один з них, кивнувши у бік Кості, сказав:
— А ще говорив, що його бабуся — просто бабуся...

ПРОСТРЕЛЕНИЙ ГАЛСТУК
Того ранку Галинку ніхто не будив. Сама прокинулась. Бо хіба можна заспати, коли тебе сьогодні будуть приймати до піонерів!
Перш за все дівчинка заглянула до портфеля, якого ще вчора налаштувала. Чи все на місці? Особливо мамин подарунок.
Потім Галинка довгенько чепурилася: зодягла найкраще платтячко, вплела у кіски нові стрічки. І крутнувшись перед дзеркалом,   вистрибом   вибігла   з   кімнати.
Актовий зал школи був у святковому вбранні. Скрізь живі квіти, прапори. На сцені — великий портрет Володимира Ілліча Леніна. Галинка поглядом відшукала свою подругу, сіла поруч.
Та ось до трибуни підійшла піонервожата. Вона почала голосно читати урочисту обіцянку. Жовтенята встали і хором повторювали її палкі слова.
— За справу Комуністичної партії будьте готові!
— Завжди готові! — лунало в залі.
Потім настав не менш хвилюючий момент. Жовтенятам пов'язували піонерські галстуки. Один за одним на сцену піднімалися діти. Червоні шовкові галстуки прикрашали груди.
Останньою підійшла Галинка Чоботар. Вона простягла піо-нервожатій   маленький згорточок.
Коли та розгорнула його, всі побачили старенький, полиня-лий галстук, з дірочкою посередині.
Діти злегка зашуміли, здивовані.
— Хіба то галстук? — сказав хтось.
Піонервожата нахилилась до дівчинки, про щось поспитала і,  задоволена   відповіддю,   високо  підняла   галстук.
— Діти! Це галстук Галинчиної матусі. Колись і вона була піонеркою! То були грізні і важкі роки війни нашого народу проти німецьких фашистів. Коли чужинці убили її батьків, вона пішла до партизанів, виконувала небезпечні для життя обов'язки зв'язківця.
Одного разу, коли вона поверталась з завдання, на узліссі її загримав німець.
— Ти партизанка? — штовхнув він дівчинку автоматом.
— Ні! Я пастушка.
— А де твоя корова?
— Кудись забігла. Оце шукаю.
Фашист пильно подивився на дівчинку і раптом одним рухом зірвав з її пліч сірячину. На її грудях запаленів червоний піонерський галстук, з яким вона ніколи не розлучалася.
— Так ти ще й піонерка? — заволав чужинець і щосили рвонув за галстук. Дівчинка ойкнула від болю, поточилася, але галстука з рук не випустила. Вона ще міцніше притиснула його до грудей. Тоді розлючений фашист вихопив пістолет і вистрелив у піонерку.
.... Пізно увечері її підібрали партизанські розвідники. Дівчинка довго лікувалась. А ставши на ноги, знову пішла партизанськими стежками. Побажаємо й Галинці бути такою ж сміливою, як її мама.
З цими словами піонервожата пов'язала дівчинці галстук. І хоч він був старенький і злинялий, з темною дірочкою посередині, дітям він здавався найкрасивішим.

М'ЯКА ПОСАДКА
Славко зі своїми друзями Юрком і Павликом цілий день клопоталися на «космодромі», якого вони влаштували в кінці городу, за коноплями. За ракету їм служив товстий дуплястий стовбур старої верби, крону якої ще минулого літа зламала буря.
Коли «ракета» була готова до польоту, Юрко і Павлик залізли в порожнину стовбура, вистромили голови з дупел-ілюміна-торів і помахали Славкові руками на прощання.
— А як же я? — поспитав Славко розгублений.
— Залишайся на землі. Ти ж не космонавт, — сказав Юрко.
— Чого?
— Ім'я твоє не космонавтське, — сказав Павлик. Славик неабияк образився. Сумний пішов додому. Хлопець навіть вечеряти відмовився. Він впав на ліжко і, важко зітхнувши, замріявся.
— Татку! Чуєш, татку! — згодом подав він голос.
— Що сину?
— Я не хочу бути Славиком. Батько здивовано подивився на нього.
— Як це не хочеш? Адже ти від народження Слава.
— Ну і що ж? А тепер не хочу.
— А яке б ти хотів мати ім'я?
— Космонавта, — випалив хлопець. Татко посміхнувся.
— Хороше у тебе бажання. Але усі хлопчики не можуть мати імена космонавтів.
— Ага, який! — сердився Славко. Татко покошлав синову чуприну.
— Нічого. І Слава побуває в космосі.
— Коли? Скоро?— зрадів хлопець.
— Можливо. Та ти вже спи.
Славик полегшено зітхнув, заплющив очі... І через хвильку, немов у невагомості, злетів у зоряне небо...
— От здорово! Значить, корабель вийшов на орбіту, — прилип він до ілюмінатора. Внизу пропливали високі гори, великі ріки, які, немов ниточки, перетинали земну поверхню.  Інколи тьмяно виблискували озера, моря.
Перевівши погляд на небо, здивувався. Воно було чорне-чорне, а на ньому зірки великі і ясні миготіли. А на Сонце й глянути не міг, таке воно пекуче. Так і різало в очі.
Не встиг хлопець роздивитися довкола, як корабель опинився по той бік Землі, який не освітлювався Сонцем, де була ніч. Настала непроглядна пітьма. Навіть великих міст, де багато вогню, і то не видно. Але ніч була короткою. Невдовзі далеко на горизонті з'явилась світла смужка, схожа на веселку, яка швидко збільшувалась. Хлопець від радощів почав наспівувати пісеньку: «Хай завжди буде сонце...»
Потім зиркнув на годинник. Оце швидкість! Не минуло й години, а корабель уже земну кулю облетів! Може, приземлитися? Ні, ще раз промчуся!.. І він міцніше взявся за стерно. Стрімко мчав космічний корабель. Знову під ним пропливали знайомі вже плями озер і морів, ниточки рік і квадрати лісів. Інколи Землю покривали хмари, і тоді майже нічого не було видно. Ще гірше, коли корабель залітав у зону ночі.
Та невдовзі завиднілась веселка. Пора й на посадку. Славик потиснув на ручку управління, включив гальмо. Корабель увесь затремтів, поволі зменшив швидкість руху. Скорочувалась відстань від Землі. Руки й ноги стали такими важкими, що й підняти їх не під силу. Невидима, величезна вага притиснула хлопця. Та Славик все зносив терпляче.
З кожною секундою ширшали стрічки річок, більшими ставали міста і села. Ось блиснула Ворскла, замелькали кубики будинків рідного містечка. «А онде три високих явори. То наш двір», — впізнав хлопець.
— Слава! Славко! — гукали на нього друзі.
Хлопчики підкидали кашкети, дівчатка махали хусточками.
Слава хотів крикнути, помахати рукою, та згадав, що треба розкрити парашут, зробити м'яку посадку. Але не встиг він натиснути на педаль, як щось хруснуло-луснуло, корабель, стрімко перевернувшись, гупнувся на Землю... Славик голосно зойкнув і прокинувся...
Він лежав на долівці горілиць. Уся кімната була залита сонцем. А у відчинене вікно зазирали його друзі — Юрко і Павлик.
— От сонько! — сміялися вони.— Ходімо вже на космодром!
Славко схопився з ліжка, на ходу встромив ноги у штанці і, засунувши до кишень по пиріжку, стрибнув у вікно...

ЧОГО ВОДА СОЛОДКА
Непосидючий у Митька дідусь. То дворище підмітає, то у повітці щось майструє або гайне у тракторну бригаду, де до пенсії працював.
А це пеньки взявся корчувати на леваді.
— Навіщо? — питає онук.
Старий випростався на хвилину, витер рукавом спітніле чоло.
— Молодняк краще ростиме, та й паливо з них непогане, — сказав він і, поплювавши на долоні, знову махнув сокирою. В усі боки  полетіли,  поскакали  тріски  та  кострубаті корінці.
Митько ліг навзнак на зеленій травиці, неподалік від дідуся. Закинувши під голову руки, він спостерігав за синім небом, де, наче каравели під парусами, пливли білі пухнасті хмарки. А коли очі стомилися, хлопець склепив повіки. Слухав удари сокири і в такт їм глухе гахкання діда.
Раптом враз усе стихло.
— Ти там не заснув? — гукнув дідусь.
— Що ви! — озвався Митько і схопився на ноги.
Старий, спершись обома руками на топорище, важко віддихувався. На плечах його вилинялої сорочки виступили мокрі плями.
Трохи відпочивши, дідусь неквапом побрів отавою до джерельця, яке люстерком блищало посеред левади. І Митько слідом. Біля джерельця старий зняв картуза, опустився навколішки і, нахилившись, припав вустами до чистого плеса. Пив не поспішаючи, смачно прицмокуючи. Потім повагом підвівся, провів  рукою  по   росяних  пшеничних   вусах.
— Солодка!
— Як це — солодка? — не повірив Митько.
— Як узвар з груш, — підморгнув дідусь.
— Та! — хлопець махнув рукою, мовляв, не вигадуйте.— Я ж куштував.
Дідусь пильно глянув на онука і пішов до пеньків.
— Ось що, Митго — сказав по дорозі дід, — поки я буду ходити за тачкою, ти позбирай дрібні дрозенятка.
— Краще я побіжу за тачкою, — випалив хлопець.
— Ні. Піду я. Тачку треба дещо полагодити, — відказав старий і попрямував стежкою, що кривуляла попід городами.
Митько мерщій за роботу. Спершу він постягав великі корчі. А коли збирав маленькі корінці, що відлетіли подалі, забачив невеличкий пеньок, який загубився у бур'яні. Дідусь, мабуть, не помітив його.
Хлопець ухопив сокиру і заходився його корчувати. Пеньок видався міцненьким. Сокира відскакувала від цупкого коріння, як на пружинах. У Митька аж лоб упрів, сорочка прилипла до спини. В роті пересохло. Але хлопець не здавався: подолаю! І ще дужче напружував м'язи, з усієї сили гамселив сокирою.
Ось тріснув останній корінець, і пеньок похилився убік. Митько, зморений і задоволений, сів відпочити. А згадавши про джерельце, кинувся до нього. Став навколішки, як це робив дідусь, пригубився до прозорої холодної водиці і очі примружив. Відірветься, передихне якусь мить і знову схиляється до джерельця.
Раптом хлопець здогадався. Вій аж по лобі себе ляснув:
— Так ось чого вода солодка!..

ЯК ГОРОБЧИК ЛАСТІВКОЮ БУВ
Казка

Жив собі горобчик за прозвиськом Сіряк. А чого його так прозвали? Тому, що не носив на грудях темної краватки, як інші горобці-самці.
А ще — був він ледар і заздрісник. Йому все швидко набридало, навіть їжу добувати або гніздечко мостити. Сяде на сухій берестковій гілці і пильнує за верткими ластівками.
«Ото життя! Цілісінький день у небі гуляють. І коли вони харч добувають? — заздрив і дивувася Сіряк. А хатки які у них? Звичайнісінькі глиняні чашечки. Та я б таку хатку в одну мить зліпив, — хвалився він. — Не хочу я горобцем бути. Полечу у небо, ластівкою стану», — вирішив Сіряк і пурхнув з гілки, щосили затріпотів крильцями.
Напружуючи м'язи, він злітав все вище й вище.
Не зогледівся, як його оточили ластівки, зчинили лемент.
— Чи-чить! Чи-чить! Що з ним? Що з ним? — дивувались вони.
— Може, горобчик заблудився? Бо чого йому так високо літати!
— Чик-чирик! А я не горобець! — відказав Сіряк.
— А хто ж ти?
— Хіба не бачите? Ластівка я!
— Ну й жартівник! — зачичикали-засміялись білогрудки, та й розлетілися хто куди. Одні кружляли, стовпцем ішли угору або падали донизу. Другі — гайнули до ставка по глину. За ними подався й горобчик.
«Треба, мовляв, і собі хатку-чашечку зліпити».
Носив-носив він глиняні грудочки, ліпив, ліпив їх до стіни під вікном, нічого не виходило. Кинув він цей намір та й полетів у височінь.
— Ців-цвірінь. Де тут можна перекусити?—гукає він до ластівок.
Ті голосно зачичиркали.
— От смішний ти! Хіба не бачиш, скільки довкола комашок?
Встигай лише ловити їх.
Сіряк нагострив зір, широко роззявив дзьоба і стрімголов кинувся на комах. Довго ганявся, аж упрів, але жодної не спіймав.
Зморений і зголоднілий опустився він донизу, безсило гепнувся на травицю.
Ураз до нього злетівся табунець горобців.
— Та це ж наш Сіряк! — впізнали вони і заметушились, почали пригощати. Стара горобчиха піднесла йому хлібну крихту. Хтось кинув соняхове зернятко. А куцохвостий розбишака — товариш Сіряка — роздобув десь шматочок вафлі з краплинками талого морозива.
Сіряк всього покуштував і враз оклигав.
— Даремно я заздрив ластівкам. Не так вже й погано бути горобцем, — зацвірінькав він.
Але так і не зрозумів бідолаха: ким би ти не був, — чи ластівкою, чи горобцем, —треба працювати.

ЗАЯЧЕ ОЗЕРО
Казка

Щойно з неба зникло ясне весняне сонце, і над лісом залягли густі вечірні сутінки.
— Стук-стук-стук!.. — оповіщає дятел усіх мешканців лісу, що наступає ніч. Здалеку гучною флейтою обізвалась іволга. Десь на верховітті сосни зацокала білочка. Застогнала, затріпотіла крилами сова — господиня ночі.
О цій порі хто поспішає до своїх гнізд та нір на спочинок, а хто тільки розплющує очі й роздумує, де б його роздобути вечерю.
Прокинулась і зайчиха у своєму м'якенькому кубельці. Сторожко, щоб не збудити зайчат, звелась на задні лапки, повела носом у повітрі. Далі, пильно озирнувшись довкола, шугнула в темні зарості.
Довго зайчиха бігала лісом. За день, теплий і сонячний, сталося багато змін. На галявині зазеленіла травиця, кущі верболозу вкрилися пухнастими бруньками. Зайчиха всього потроху покуштувала. Потім гайнула в поле, на соковиту озимину попастись. А звідти на край села, в городи, відшукати торішню морквину.
А як почало розвиднятись, знайшла собі безпечну місцинку в лісосмузі, заснула тривожним сном.
Два дні й дві ночі зайчиха жила далеко від своїх діток. Бо часто бігати до них — слід залишати. А це небезпечно. По сліду до зайчат можуть прийти хижі звірі.
Третьої ночі зайчиха поверталася додому. Мчалась ріллею, глибокими яругами, долинами. І вже на узліссі зупинилась, постояла на задніх лапках, поклавши долі морквинку — гостинець для своїх малят. Далі — знову в дорогу.
Лісом пробиралася сторожко, до всього придивляючись та прислухаючись. Бо в лісі всяк буває: то з лисицею стрінешся; то на вовка натрапиш.
Тільки зайчисі це на думку, як серед кущів щось руде майнуло. Зайчиха шасть убік, та за кущами у хащі.
Лисиця ще на узліссі помітила куцохвосту і відтоді пильнувала її.
Тепер зайчиха летіла кулею, перескакувала кущі й повалені дерева, кривуляла, плутала свої сліди.
Помітить, що лисиця пішла їй навперейми, — і в другий бік!
От і лозняк пішов, вологішою стала земля, значить, озеро недалечко. Зайчиха прискорила ходу.
Руда й собі чимдуж біжить, тільки хвіст за нею вогнем стелеться.
Ось-ось вона наздожене косооку. Лисиця напружилась, наладилася до останнього стрибка.
Та раптом зайчиха як рвоне! В одну мить перелетіла через високий кущ лозняка й шубовснула у воду.
Лисиця вибігла слідом на берег, та й стала — побоялась лізти у воду.
А тим часом зайчиха перепливла озеро, обтрусилась, махнула хвостиком та й побігла геть.
Все це бачила сорока-білобока. Вона й рознесла подію на весь лісовий край.
Відтоді озеро називають Заячим.


Дата внесення : 26.08.2013     Переглядів: 692     Популярність: 99.89%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky