Для середнього шкільного віку

Митькозавр із Юрківки

Повісті та оповідання українського письменника про веселі й таємничі пригоди школярів. Дружба і почуття гумору допомагають героям книжки знайти вихід із будь-якого становища.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1983 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 152.


Фрагменти:

Ярослав СТЕЛЬМАХ
ОПОВІДАННЯ

«НАХАБА»
Скінчилися раз уроки, а вчителька наша і каже:
— Сашко Лісовий захворів, хто піде його провідати?
— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.
— Якщо ви і в нього так кричати будете,— говорить вчителька,— то краще нікому не йти. Хворому потрібен спокій.
Ми запевнили її, що галасувати не будемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, але все одно сьогодні хай підуть кілька чоловік, а завтра ще кілька і післязавтра теж.
— І пам'ятайте,— закінчила вона,— хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.
Приходимо ми.
Лежить наш Сашко, горло замотане, книжку якусь читає.
— От добре,— мама його зраділа.— У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.
— Ну як тобі,— ми в Сашка питаємо,— нудно, мабуть, лежати?
— Та ні,— одказує.— Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!
Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати .ввесь день!
— Нічого,— підбадьорюємо,— ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.
— Чого це я буду співати ні з того ні з сього?! — Наталка нам.— Може, йому й не хочеться зовсім.
— Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.
Стали ми посеред кімнати, відкашлялись і давай співати.
Співали-співали, аж захрипли.
— Що, — питаємо,— повеселішало тобі трохи?
— Авжеж, повеселішало,— Наталка за нього відповідає. — Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?
Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий?!
— Давай, — Митько каже, — ми йому наш сюрприз відкриємо.
— Давай!
І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету — ух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось — для хворого ж товариша.
Чуємо дзвоник у дворі. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.
— Це що за неподобство! — кричить.— Я поверхом нижче живу. У мене робота терміпова, спеціально додому взяв, щоб по занажав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові влсе цілу годину, зосередитись неможливо!
Ми   йому   почали   пояснювати,  що  прийшли провідати хворого товариша. А він:
— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров'я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!
Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.
— Ну, то придумайте щось інше,— дядько каже.— Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.
І він пішов.
Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.
— О! — скрикнув я радісно.— Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав?! — І натне на вмикач.
— Зроби голосніше,— гукнув Митько.— Воно, коли голосно, завжди веселіш.
Тут   Наталка    стала   до   чогось   принюхуватись — і прожогом з кімнати. Вбігає за мить.
— Ой, — кричить, — суп увесь википів і вже згорів.
Побігли ми на кухню. Справді, бачимо — в каструльці щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим, ніж запах.
— Ех, ви! — Наталка зітхає.— Через вас зовсім забули, що мама просила. Чим тепер хворого годувати?
Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали — ніде нема.
— Яка різниця,— Митько каже,— із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип'є.
Скип'ятили ми воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові:
— Пий.
Сьорбнув він трохи.
— Не хочу,— каже.— Голова болить.
— Це в нього від голоду,— здогадавсь я.— Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб ти поки не нудьгував, включимо магнітофон.
— Не треба, — він нам якось дивно відповідає,— ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.
— Здається, час нам уже додому,— поглянула Наталка на двері.
— Додому! — блимнув на неї Митько.— І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? — допитується в Сашка.
— І співати не треба!
— Може, затанцювати ще разочок? Нам не тяжко.
Тут Сашко як затруситься.
— Не треба,— кричить,— мені ваших танців і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежати буду.
Нарешті ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.
— Ну, ти бачив таке? — мовив Митько вже надворі.— Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати.   Хай   собі книжки читає. Нахаба та й годі!

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.
— Іди,— кричить,— швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.
Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі — цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує.
— У мене,— каже,— від них уже щелепи зводить.
— Де ти ходиш? — Митько мені гукає.— Тут без тебе все з'їдять.
Я пропхавсь до столу, але цукерок зоставалось іще багато.
— Вітаю тебе, Сашку,— почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.
— Бажаю тобі...— продовжив я, і знову в мене влучила кулька.
Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав:
— На кого бог пошле.
Усі кинулися врозтіч, а бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік.
Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і казав:
— Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був.
Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою.
— От здорово,— кричав Митько.— Якби кожен день отак!
Я теж сказав:
— От здорово!
Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька.
— Ой-ой-ой! — сказала вона. А потім: — Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?!
Ми відповіли, що це в Сашка день народження.
Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилось, що він мокрий.
— Як вам не соромно! — розсердилась вона.— У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили?! Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно!
Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово.
— Даю вам п'ять хвилин,— мовила вчителька,— щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас.
Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно — якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.
— Це їй соромно,— засміявся Генка.
— Це їй за вас соромно, — озвалась Ловецька.
— Не за «вас», а за всіх нас,— виправив її Сашко.— Хочете цукерок? У мене ще багато.
Але ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені.
Тоді і я взяв дві. Я ж бо прийшов останнім і з'їв найменше.


Дата внесення : 26.08.2013     Переглядів: 1354     Популярність: 100%    
Належить до розділів:
Українські
Повість
Пригодницькі
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky