КОЛОДЯЗЬ
— Так ти не хочеш йти зі мною молочай рвати? Не хочеш? Тобі колючий, а мені ні? Рукавицю дам, щоб не коловся. Надінеш на руку, ось дивись, як я, і рватимеш спокійнісінько. Не хочеш і в рукавиці?! Так, по-твоєму, хай кролі з голоду подохнуть? Хай? — вичитувала меншій сестрі Марійка.
— Я хочу піском гратись...
— Ага. Тобі тільки піском гратись охота. Гаразд. Грайся своїм піском. Без тебе обійдемось. Забирай свої відеречка, лопаточку. Будуй отут хатки...
— І   не  хатки   зовсім.   Я   булки   пектиму,— заперечила Гафійка.
— Ну, печи й булки. А я до Мильки збігаю. Нарву хутенько молочаю і зразу назад. Там у них його по садку, хоч возом вози.
— Не ходи до Мильки. Ти з нею на шовковиці до вечора просидиш...
— Сказала, тільки молочаю нарву—і назад. Кролі голодні. І ми ще не обідали. Чого ж я буду затримуватись?
Марійка взяла кошика, в якому вже лежала приготовлена драна рукавиця. Окинула оком подвір'я і ще затрималася:
— Не забудь на курчат поглядати. Я води поналивала, а тобі дивиться. До огірків не лазь. Будемо ввечері вибирати. Зараз спека. Бачиш, як листя вуха повішало. Бачиш? Потопчеш огудину, так всі пуп'яшки повідпадають зразу. І не думай у колодязь заглядати! Зрозуміла? Тільки зиркнеш, голова за-поморочиться і зразу булькнеш туди, як галушка. Чуєш? Ніхто не знатиме, де ти й поділась. Зрозуміла?..
Гафійка копирсала пісок і мовчки кивала головою.
Марійка залишилась цілком задоволеною своєю сестрич-кою-розумнииею, яка була сьогодні такою напрочуд слухняною.
«Можна сміливо йти до Мильки», — зраділа. Гафійка пекла булки, поки вистачило піску. На їхньому подвір'ї тільки глини було скільки хочеш. Увесь двір з глини. А піску було трішки. Його приносила мама аж із-за села, з яруги. А зараз мама в полі. Вона ланкова. Поле кукурудзу. І татко поле кукурудзу. Тільки татко поле не сапою, а навісною поділкою, яку возить червоний трактор на отаких височенних гумових колесах. Більших, ніж у великої автомашини. Татко — тракторист.
Сонечку сподобались Гафійчині булки. Через он яку високу тополю, що виросла у них біля воріт, перелізло воно, щоб подивитись, як їх печуть. Сонце таке сліпуче та гаряче, аж лоскочеться... Тінь від тополі, під якою сиділа Гафійка, втекла від сонця аж за двір. А Гафійка не буде тікати. Електрична лампочка у їхній хаті висить на білому плетеному шнурі. Лампочки повісили торік електрики. Хто вішає вранці на небо сонце? Забула вона спитати сестричку, а сама ще не знає. Тих хлопців, що вішають лампочки, вона знає. То їх лише на роботі звуть так: електрики. А дома вони — Грицько та Іван. І хай вони не задаються. Коли Гафійка закінчить школу, так вона сама буде проводити світло: і в хати, і в клуби, і на ферми, пекарню, в школу, на молокозавод, в лікарню, магазин і скрізь-скрізь, ще й на самій електростанції працюватиме. Хоч і на високій греблі стоїть вона, ця електростанція. Хоч і вода з каналу біжить під нею. Хай. Все рівно вона ніскілечки не побоїться. А отам, за горою, мабуть, є ще більша електростанція у них. Від неї ото, мабуть, і світить сонце на все небо. Вона й на такій електростанції не побоялася б працювати.
Поки Гафійка дивилася на сонце, воно так нагріло її, що в роті стало сухо, так сухо, як у пустому кухлеві. Захотілося пити. Гафійка підвелась. Обтрусила платтячко і пішла в хату. Заглянула у відро, а в ньому — ні краплини. А пити хочеться все дужче й дужче. Зовсім нестерпно.
«Піду хоч тільки гляну, де та вода», — подумала про колодязь і завагалася, пригадавши мамину і Марійчину заборону не лише зазирати в колодязь, а навіть й близько не підходити до нього.
«А самі так всі ходять, ще й воду беруть. І нічого. І вночі ходять. Адже вона кожен раз чує крізь сон, як гупає коловорот. І я підійду, подивлюсь тільки—і все... І ніхто не буде знати. Марійка сидить на шовковиці і скоро не прийде. Знаю...»
Заохотивши себе, Гафійка вийшла з хати та й попростувала до зрубу. Обережно обіперлась коліньми на лавку, на яку ставили відра з водою. Дошка була трохи волога і холоднувата від розхлюпаної ще вранці води. Лягла грудьми на цямрину і, притримуючись руками за дашок над коловоротом, перехилилась.
Вода десь заблищала далеко-далеко і було її так мало, ніби хто наповнив маленьке відерце. Коли Гафійка те побачила, їй спершу стало холодно, а потім страшно.
— О-го-го,   де вода!—вихопилося   здивування: —Та до неї й наша тополя не дістане... І труба, та, що на пекарні, хоч і висока. І ніяке-ніяке дерево. І коловорот довго треба крутити, поки дістане цепок до води...
Осмілівши, Гафійка дужче перехилилась. Та хіба не перехилишся, як видно небо і хмарки!
«А я знаю, чому хмарки видно. Тому, що колодязь чистили», — подумала.
Раніше вона не знала, як чистять колодязь. Думала так, як каструлю: цеглою і ганчіркою. А воно і зовсім не так. Прийшли сусіди з цеберками. Вибрали всю воду. Прив'язали діда Кирила до ланцюга, як відро, і спустили вниз. Дід збирав брудну землю в цеберки, а люди витягали.
«Жаль, що сонечка не видно. Чи не затуляє його дашок»,— хотіла пересвідчитись Гафійка та шарпнулась і полетіла із зрубу додолу. Полетіла так, що не встигла і злякатись. Навіть скрикнути. Як грудка...
— Отак ти послухалась? Отак? Скажи зараз? Буде ж тобі, буде. Ось прийде мамка з поля... Знатимеш тоді... Вона тобі хіба не говорила, не говорила, щоб ти сюди і близько не підходила?—кричала Марійка, перелякавшись за сестричку.
— А як я води захотіла. Води...—виправдовувалась Гафійка.
— Ага, води. Ось буде тобі!
Поки наближався вечір, поки тато й мати повернулися з поля, Марійка встигла помиритись з сестричкою. Та як же й не помиритись, коли Гафійка стала такою слухняною і лагідною, як ніколи. Для Марійки нічого не шкодувала. Віддала назовсім свою найкращу зелену стрічку, саме ту, якої не вистачало у Марійки на виступи художньої самодіяльності. Віддала пластилін. А коли мати запитала:
— Чи ви ж тут хоч обідали та дома сиділи?
Гафійка  поспішила  відповісти:
— Обідали, мамо, обідали. Спочатку борщ, потім всю кашу з молоком, а потім нічого... І нікуди не ходили з двору і трохи... І до колодязя!
Марійці після цього сестричка сподобалася ще краще. І в неї так і не повернувся язик розповісти всю правду. І, мабуть, ця історія і зовсім би забулася, коли б знову не була винувата сама Гафійка.
Не минуло й двох днів, як зелену стрічку й пластилін Гафійка забрала назад. Ще й зовсім перестала покорятись. Ось тоді Марійка і вирішила, що настала пора у всьому признатися.
Мати вислухала її і невдоволено виговорила:
— Хороша ж ти, гарний приклад показуєш для сестри. А вже перший клас закінчила. Посоромилась би.
Гафійка швидко підскочила до матері і почала скоромовкою говорити, що більше так не буде робити. Зовсім  неждано-негадано  мати  сказала:
— Я вірю Гафійці. А тебе покараю: і сьогодні, і в неділю не підеш в кіно. Сидітимеш дома... Зрозуміла? Щоб про все говорила своєчасно, а не в пустий слід.
Хоч покарання Марійка переживала з великою обидою, серцем вона відчувала правоту матері.
— Я думала, що Гафійка мала... А вона он яка вже хитра!
Гаразд. Вдруге не підманиш.

ІРИСКИ
Мама купила братику та сестричці ірисок. Сестричка була старшенька, а братик — меньшенький. Сестричка порахувала свої і братикові    іриски, і, хоча їх було порівну, вона почала дражнитися:
— А мені мама дала на цілих п'ять ірисок більше. Ага! В тебе менше ірисок, а у мене більше.
Братик пішов до мами й поскаржився:
— Ти Маринці дала аж на цілих п'ять більше. В мене тепер менше ірисок.
— Хто тобі про це сказав? — запитала мама.
— Маринка.
Мама все зрозуміла, посміхнулася і мовила:
— Як же це я помилилася?
Дістала кульок, відлічила з нього ще п'ять штук.
— На, синку, — проказала вона. — Треба, щоб у вас було ірисок порівну.
Коли дізналася про це сестричка, вона посоромилася сказати мамі правду. А щоб не бачити братикових ірисок, відвернулася.
Братик був ще малим і ні про що не догадувався. Але мама знала, як Маринка сама себе обманула.

ФАРТУШОК
— Павлику! Павлику! А йди-но сюди, дитино моя! — погукала бабуся Явдошка сусідського хлопчика. — Чи не бачив ти нашої Наташі де?
— Не бачив давно, — повагом відповів хлопчик.
— Оце біда!—вдарила себе руками по боках бабуся. — Гріх — не дівчина. Куди ж це її лизень злизав? Чи не подалась купатись, бува? Утопиться ще колись. Через те море душі немає. До річки все ж далі було. А це ось тобі на—під самісіньким носом тепер.
Морем усі називали велике водосховище, яке збудували на їхній річці. Водосховище постачало воду для каналу. А канал йшов далеко, аж на Донбас.
Та як бабусі й не величати водойму морем! Адже розлилось в довжину воно на сто кілометрів! Сягало від одного великого міста до другого... Та в ширину займало чималенько. Раніше треба було одні луки перейти. Другі. Ще лісом пройтися, аж тоді тільки до річки дістанешся. А тепер на цьому   місці   все  вода  та вода — куди не глянь. Від їхнього нового села і аж до самих гір вона грає. Все то море. Блищить, переливається, голубіє. І приємно бабусі дивитися на море, і трохи незвичайно: якось пусто стало на місці луків та лісу.
Напинаючись платком, бабуся не переставала гніватись:
— Тут роботи по самісіньке горло, а ти бігай та шукай ще ту дитину. Гріх на мою голову, а не дівчина. Не посидить і трохи дома, хоч ти її прив'язуй бери. Все кудись би бігла і бігла. І від моря того не відтягнеш. Як же воно ми не бігали у своїх батьків...
Бабуся закрила хату і тільки-но, було, зібралась бігти до берега на розшуки онуки, коли та з'явилась сама.
— Бабусю, не шукайте мене, я ось...
Бабуся, побачившц Наташу, замість того,    щоб зрадіти, жахнулась.
В одній руці Наташа тримала своє іграшкове відерце з білим розчином, а у другій — бабусину щітку, якою та примазувала хату. Та це ще півбіди. Наташині руки по самісінькі лікті були замащені вапном. Зелені стрічки—подарунок у день ЇЇ народження—теж. А обличчя так забризкане вапном, ніби на ньому густо проступало біле ластовиння. І це ще не біда. Гляньте лишень на плаття, яке тільки вчора пошила їй бабуся, а сьогодні одягла, його не впізнати: замастила, замазала руками, ще десь сажу витерти встигла ним. І це за якісь хвилини. А платтячко то з якої матерії: очі відбирає красою, ще й легеньке, як пушинка...
— Гляньте на таку мару лишень! — сплеснула руками Наташина бабуся. — Ой, горенько, горе мені! Що ж ти оце з своїм платтячком новеньким зробила, га? Подивись, дитино! Не настачиш на тебе чистого, хоч плач. Мати твоя передовий бригадир на будівництві. Всі скажуть. Татко механізатор який! А ти їх отак неславиш! Ходиш отакою замазурою. Ще люди подумають, що твої батьки жаліють грошей. А вони все для тебе, як на блюдечкові, подають. А ти що, га?
— Бабусенько, я ж працювала. Кухню тобі помагала білити, а ти гніваєшся, — намагалася заспокоїти бабусю онучка.
— Ой, горенько з такою дитиною! — ще сердитіше вигукнула бабуся. — Твоя допомога мені печінкою вийде. Хто тебе посилав у ту кухню? Хіба я сама нездужаю помазати, чи що? Скидай, поки мати не бачила, плаття з себе. Буду прати. Гріх — не дівчина...
Наташа пішла до хати і почала роздягатись. Роздягаючись, невдоволено говорила:
— Скрізь за роботу тільки хвалять, а бабуся тільки лає завжди.   Плаття їй жаль.   Ну і нехай. Коли виросту, я й не таке ще собі куплю. Он у Маринки бабуся, ото бабуся. Все дозволяє робити. НІі за плаття ніяке і ні за що не лає. У Маринки справжня бабуся: і волосся сиве, і зморщок багато, і спина зігнута. А у її бабусі і волосся ще чорне, і зморщок немає, і ходить рівно, як фізкультурниця. Хіба такі бабусі бувають? Не бувають. От вона й гнівається і бурчить за це,—вирішила Наташа і заспокоїлась.
Ввечері бабуся на Наташу пожалілась матері.
— Вже в мене терпіння лопнуло з нею говорити, гляди. Так що пошепчи ще ти їй абощо. Рук не вистачає її обпирати. Дівчина, а отакою росте. Куди воно годиться?
— Добре,— погодилась мати.— Пошепчемо. Пошепчемо і щось придумаємо...
Ранком чекала Наташу новина.
Не встигла вона ще зовсім проснутись, не могла навіть гаразд дивитись на ранкове світло, а про вмивання і говорити нічого — ще й не думала, як бабуся їй сказала:
— Ось подивись, лишень, мазільнице, що тобі мати твоя придумала. Це з свого перешила. З того, в якому сама починала працювати. Одягатимеш тепер, щоб плаття не завозювати,—та й віддала Ніаташі фартушок точнісінько такий, в яко му її мама ходить на роботу, тільки набагато менший. Саме на Наташу якраз.
Наташа тільки побачила фартушок, так зраділа, так зраділа, що сонливість її де й ділася. Ніби вона і не спала зовсім. Вхопила фартушок і мерщій побігла до шафи подивитись там на себе у велике дзеркало. Як подивилась—такою залишилась задоволеною, ніби завтра мало бути її свято.
...Того дня недалеко від водокачки, яка подавала воду на колгоспний город, під старими тополями почалось нове будівництво.
Порядкувала Наташа:
— Яз своєю бригадою будуватиму школу. А ти, Маринко,— говорила вона подрузі,— лікарню. Школа буде триповерхова, а лікарня—двоповерхова. Давай змагатись: чия бригада скоріше закінчить будувати та й передовою буде.
— Давай! — хутко погодилась Маринка.
— Павлику! Тепер слухай ти. Будеш нам своїм краном подавати цеглу та вапно. Ескаватори нехай вантажать оте, що повивозити геть треба. Мотори хай качають воду безперебійно. Зрозумів усе?
Товстоногий Павлик не поспішав.
— Роботи стільки багато, а фартуха у мене немає, — поскаржився.— Даси мені свого, хоч на трохи?..
— Дам, коли будеш добре працювати. Коли погано, то і не проси зовсім тоді.
В той день рано почало припікати сонце. Вітерець ледь колихав листям на тополях. А на огірках та гарбузах листя пов'яло та таким стало м'яким, ніби воно ніколи й не зеленіло.
Та  будівельники  не  потурали  ніякій спеці.   Робота  так кипіла, що ніколи було відвихнутись і води напитись.
— Маринко-о!—гукала Наташа.
— Га-а-а!
— А ми вже закінчуємо другий поверх. Переходимо зараз до третього. А ви ще перший будуєте?..
Маринка з усіх сил старалася з своєю бригадою, щоб наздогнати бригаду Наташі. її чорненьке платтячко давно стало білим від піску та вапна. Мокре волосся прилипло до лоба. Але за бригадою Наташі поспіти не могла. За це дуже гнівалась на себе:
— Нічого я не вмію. Нічого. Ні будувати, ні в морі плавати. Я боягузка...—Маринці хотілося голосно заплакати, і, мабуть би, вона так і зробила, коли б в її бригаду не прийшла
Наташа і не запропонувала:
— Бери мою передову бригаду і будуй. А я приймаю твою. Згода?— Наташа, хутко знімаючи з себе фартушок і подаючи його подрузі, сказала:—На одягни. В ньому зразу навчишся все робити. Це—робочий. В таких робітники все-все на світі вміють робити.
— Ой, Наташо, яка ж ти хороша тільки!—зраділа Маринка.— Від радості їй дуже хотілося пострибати, хоч трішечки,   але  вона  стрималась,  пообіцявши   Наташі:— Завтра будеш моєю великою куклою гратись скільки захочеш,  хоч цілий день!
— І мені, і мені дай... — почали прохати діти фартушка наперебій.
—Обов'язково дам усім,—обіцяла Наташа.— Обов'язково.
Наташа свою обіцянку додержала. До вечора усі діти, хоч трішечки, «поносились» фартушка. Одягали його з великою радістю, скидали—з неохотою. А сама Наташа повернулася додому знову в забрьоханому платтячку. І тільки бабуся, було, хотіла розгніватись на неї, як Наташа стала її прохати:
— Бабуся моя рідненька, не гнівайся на мене сьогодні ніскіленьки. Я зовсім не навмисно забруднила своє плаття. Я допомагала у роботі відстаючій бригаді, як мама моя,—нагадала з гордістю Наташа.—Давала свого фартушка Марин-ці і усім, щоб і вона була передовою, і її бригада. Хай, бабусю? Хай?
Куди тут було гніватись бабусі. Онучка так говорила розумно, що у бабусі від радості аж сльози на очах виступили. Бабуся похвалила Наташу:
— Хай, хай, моя розумнице така. Бідовою і хорошою дитиною ростеш ти у нас, як подивлюсь я на тебе. їж тепер, онучечко, не поспішай. Щоб бути передовою, треба і їсти добре та своєчасно.
Тільки тепер Наташа згадала, що вона сьогодні ще не обідала.
«Чому ж тоді бабуся не лає її, не сплескує руками? — Дівчатко з вдячністю дивилось на бабусю. — Яка вона у мене добра та хороша. Ну зовсім така, як у Маринки».

КУРЯЧА РОЗМАЗНЯ
— Давайте я буду готувати сніданок,— попрохала п'ятикласниця Оксанка.
— Чи впораєшся? — запитала мати.
— Ще як! Ми вже на уроках домоводства все навчилися готувати: і борщ український, і рибу жарити, і тістечка пекги.
— То добре, що ти так   багато   навчилася, — похвалила мати. — Мені поміч буде. А кашу зварити зумієш?
— Кашу!—вигукнула Оксанка.—Та зразу.
— Тоді вари розмазню. Батько любить таку найдужче.
Розмазнею по-домашньому називали пшоняну кашу з картоплею — не рідку і не зовсім круту, щоб розмазувалась добре по тарілках.
Внесла мати з сарая в старенькому тазику сухих соснових шишок. Розпалила плиту, засипала вугілля та й пішла поратись по господарству.
Оксанка начистила картоплі. Налила в казанок води і поставила на плиту. Дістала торбину, відміряла повну склянку пшона. Висипала його на стіл. Перебрала. Змила тричі водою, як це робила мати. Коли картопля зварилась, висипала пшоно у казанок. Щоб каша не пригоріла, Оксанка раз у раз мішала її ложкою.
— Ну як, куховарко моя молода! Скоро нагодуєш нас з батьком, чи ні?!—поцікавилась мати, увійшовши за кукурудзою.
— Хутенько давайте курям і йдіть снідати.
— Гаразд, — гукнула мати з сіней.
Оксанка поспіхом відкрила мисник, де стояла олія, дістала пляшку і почала заправляти кашу. Відміряла дерев'яну ложку і вилила в кашу. Потім другу. Повагалася трохи і влила третю: дуже їй хотілось, щоб каша вийшла смачною і сподобалась матері і батькові.
Скоро сіли снідати. Набрала мати в рот каші, пожувала, пожувала і, скривившись, вигукнула:
— Не доберу, чим ця каша пахтить. Щось не в'їм...
Оксанка хотіла, було, розгніватись на матір, що вона не хвалить кашу, але й сама не змогла ковтнути ні ложки...
— Ану, дочко, покажи ту пляшку, з котрої ти брала олію,— про щось догадався батько.
Батько відіткнув скручену з паперу затичку, понюхав сам, потім дав понюхати Оксанці.
— Я думала, що це олія. А воно бач що! Риб'ячий жир хтось поставив...
Від обиди за невдачу Оксана хотіла одразу розплакатись, але батько заспокоїв її.
— Нічого, дочко, не журись. Трапляється всяке в досвідчених куховарок, а в молодих—і поготів. Ми цю кашу віддамо курочкам. Вони нам ще й спасибі скажуть за таку смачну річ. І яєчок нанесуть за вітаміни. А ми собі другу зваримо. Адже кухарок нам не наймати. Своїх в домі аж дві!
Однак випадок з кашею у сім'ї не забувся. Якщо подавали до столу щось несмачне або таке, що не хотілось їсти, батько, сміючись, говорив:
— Щось сьогодні борщ на курячу розмазню схожий. Га?!

ЯК ВІД ХВАЛЬБИ ЗАГИНУЛА КНИЖКА
Каті подарували книжку. Катя прочитала її. Вона їй дуже сподобалась, так сподобалась, що Катя взяла кольоровий олівець і під заголовком на чистому місці великими буквами написала:
«Дуже хороша і дуже повчальна ця книжечка. Всім раджу прочитати її. Всім, всім, всім...»
Про книжку взнала Катіна подруга Оленка і попрохала теж прочитати.
І Оленці книжка дуже сподобалась. Оленка, як її подружка Катя, взяла простий олівець, бо кольорового не було, і в кінці книжки написала свою думку:
«Давно я не читала такої хорошої і цікавої книжки, як ця. Сама прочитала і рекомендую прочитати її іншим».
Оленка дала прочитати книжку своїй подрузі, та — своїй. Так книжка і пішла по руках.
Всі читали. Всім вона подобалась. Всі, щоб не відстати від подружок, свої відгуки записували на сторінках, де були чисті місця.
Скоро книжка з відгуками повернулася назад до Каті. Та була рада, що вона так всім припала до серця.
Слух про хорошу книжку, яка є у Каті, скоро розійшовся по всьому селу.
Багатьом захотілося прочитати її. До Каті прийшли нові читачі. Дівчина дістала книжку, глянула на неї та й заплакала.
Виявилося, що книжка ще потрапила до рук маленького Катіного братика.
Івасик ще не вмів ні писати, ні читати. Та коли він побачив пописані сторінки, йому теж дуже закортіло і собі щось написати, хоч як-небудь, як він умів. Він гортав листки, і, добре вмокаючи ручку в чорнило, замальовував усі букви підряд.
Адже малята завжди беруть приклад з дорослих, навіть тоді, коли він поганий.

ПРИГОДА З ПІВНЕМ
В шпаківні вдруге за літо кричали маленькі пташенятка, вимагаючи від батьків їжі.
Зелені ягоди на вишнях стали червонобокими. З яблуні звисали маленькі яблучка.
Сашко вже пробував їх, але вони йому не сподобались: ще гіркі і кислі. Груш теж рясно, але вони ще гірші від яблук: такі недобрі, що й не захочеш вкусити. І аґрус, і жерделі ще зелені, але їх вже їсти можна... Тільки, щоб мама не бачила, бо кричатиме, що від таких може заболіти живіт.
Листя на деревах, кущах запорошилося, зігрілося і втратило свій зелений весняний блиск. Лобода у дворі зовсім пожовкла, засохла і так кололася, що й трохи не пройдеш босоніж. Сашко її обходив. Тільки кури ходили по ній та квочка.
Квочка греблась, знаходила жучків і раз у раз скликала курчат. Маленькі курчатка прожогом кидались до своєї матері, не боючись поколоти свої ніжні жовтенькі лапки.
Раптом півень підняв голову і голосно та тривожно закричав. Негайно з усіх кінців подвір'я його протяжний крик повторили кури. Захвилювалася квочка і щось теж прокричала. Курчатка сполошилися і негайно побігли за квочкою в кущі. Поховалися й кури. Лише півень завмер на місці і все тривожніше і тривожніше скрикував.
Сашко облишив будування греблі, яку він споруджував через невеликий ярок, підняв голову. В небі високо-високо кружляв шуліка. Мабуть, саме на тому місці, де недавно уве-чорі бачив Сашко супутника, коли той пролітав над їхнім селом.
Враз шуліка шарпнувся і за якусь мить спинився над димарями хат.
Кури в кущах завмерли. Курчатка так міцно притулились до своєї мами, що їм було чути, як тремтить від жаху її тіло.
Але півень з свого місця не ступив і на крок. Тільки підняв вище голову та частіше і ще тривожніше продовжував скрикувати.
Сашко про шуліку негайно сказав мамі. Вибігла з хати мама, замахала на хижака руками, і він швидко зник за чужими хатами.
Півень замовк. Вилізли з своїх схованок кури. Знову почала гребтись та шукати жучків курчаткам квочка.
Сашко побіг у хату, відкрив мисник, вирвав з надрізаної хлібини м'якушку і вибіг назад.
Хлопець поспішав пригостити півня хлібом за його хоробрість.
А тимчасом з півнем вийшло непередбачене чудо. З-за кущів жовтої акації вилетів червоний метелик. Швидко тріпаючи крильцями, він низько пролетів над лободою. Враз хутко повернувся і полетів назад, прямісінько на півня. Долетівши, швидко закружляв над ним...
Півень спочатку кумедно закрутив головою, потім присів у бур'ян — сховався. Але метелик і там його знайшов. І тоді скоїлось несподіване! Півень страшенно перелякався, розпростер крила і, галасуючи, як курка, побіг рятуватись у кущі.
Аж тепер відчув Сашко, як до його долоні щось прилипло. Він розігнув пальці і згадав про хліб, принесений для хороброго півня. Хоробрий! Нічого сказати. Метелика злякався.
— Мамо! Мамо!  Ой, чудо з півнем!—загукав Сашко до мами.
— От ти на коняку не боїшся забиратись верхи, ще й покрикуєш на неї, а таргана вчора злякався.
— Так я ж не знав, що воно таке, — засоромивсь Сашко.
— Так і півень наш. Шуліку він знає і приготувався з ним битись, а з метеликом мав діло вперше. Хто його знає, що воно таке?
Метелик прийняв півнячий гребінь за квітку, а півень гадав, що той його переслідує.
Не зрозуміли один одного.
Сашко подивився на маму, на хліб в долоні і поніс наляканому вояці угощення.

КОЛИ НЕМА РОЗУМУ
Молоденький півник забіг на город покупатися. Сховався у високих соняшниках. Розгріб суху землю, ліг і простяг назад лапи від задоволення.
Лежав недовго. Розпростер крила і, здіймаючи куряву, почав кидати на себе пісок. Повертався з крила на крило, клював навколо себе дзьобом. Накупався досхочу, аж їсти захотілося. Зирнув угору півник і зрадів. А як же не радіти! Над самісінькою головою висів стиглий соняшник.
— Ого! Цілий підрешіток насіння і так близько! — вигукнув од задоволення. — Зараз добре пообідаю.
Не гаючись, злетів на соняшник.
— Куд-кудак! Куд-кудак! — зіпонув голосно від здивування, бо не бачив жодної насінини.
Потупцювався, потупцювався на соняшнику і ні з чим повернувся на землю.
— Куд-кудак! — ще дужче зіпонув, коли поглянув угору і знову побачив над собою повнісінький козуб їжі.
Довго літав по-пустому півник. Виморився. Зголоднів, не покуштувавши жодної зернини.
Соняшник спостерігав марне літання і хитав головою, сміючись з недогадливого здобувача їжі:
«Добре, півнику, що ти маєш крила і вмієш літати. Але не завжди цього досить. До крил ще потрібний розум».

ЯК ТАРАСИК ЗРОБИВ ЛІТО
Минуло літо і настала осінь. Жаль Тарасику прощатись з літом. Дуже вже гарно з ним було йому жити. Літо теж скучало за Тарасиком. Частенько навідувалось до хлопчика і приносило свої подарунки. І осінь дарувала хлопчику то кавуни, то помідори, то яблука і груші, і навіть виноград!
Тільки Тарасика не підманиш. Він знав, чому була такою щедрою осінь. Щоб Тарасик зовсім забув про літо. А хіба можна про нього забути, коли воно йому дозволяло бігати босоніж, купатись скільки захочеш — хоч і цілий день, пасти отару з дідусем. А восени взувайся, а взутому не так легко завертати отару, як босоніж. А про купання так і не думай.
Куди там купатись, коли ранком від роси навіть у черевиках ноги мерзнуть.
А ще гірше, коли прийшла пізня осінь. В селі стало жовто і чорно. За селом, в полі, зеленіла лише озимина. Хоч світило сонце і для цієї пори був ще занадто теплий день, всі знали і чекали, що ось-ось прийдуть справжні холода.
Скориставшись з сонячного дня, павуки на найвищих деркачах, які залишилися від бур'янів та соняшників, по всьому селу розвішали павутинні антени і слухали, як десь не за горами ходить зима.
А шпаки, щоб їх зненацька не захопила зима, з усього села зібралися на тополі, що росли на площі в селі. Тополь мало, а шпаків багато—всі гілки були ними обліплені, як листям.
Шпаки не сиділи мовчки. Одні з них, які дужче боялися холодів, галасували: «Пора летіти в теплі краї! Давайте летіти негайно!».
Інші заперечували: «Летіти рано. Почекаємо. Помилуємось своїм краєм!».
Спірку було чути не лише в селі, а й далеко в полі.
Згадали й свійські гуси, що в них є крила. З площі підіймалися в повітря. Але не в усіх на це вистачало сили. Не хотіли вони літати влітку, не довго літали й тепер.
Кортіло спробувати свої крила і молодим курочкам. Найпроворніші з них збиралися на повітку і з галасом:
— Дивіться, дивіться, куди, куди я лечу!—долітали до середини двора. — Бач куди!
А старим курям було не до літання. Вони так загулялися, що тільки тепер поскидали з себе старе пір'я, а нове не встигли одягти. Вилинялим та синьошкурим, їм було соромно і холодно показуватись на очі, і вони цілими днями не вилазили з кущів, сидячи на своєму старому пір'ї.
Вийшов Тарасик на двір ранком другого дня. Зникла на бур'янах павутина. Замовкли шпаки. Присмиріли гуси, а на курей і зовсім стало жалко дивитись.
Піднялися над селом ворони. Подивилися, що немає, крім них, ніяких птахів: «Кар-кар!»— від радості дерли горло.
Спустилися на смітник сороки і почали реготати з тих птахів, які втекли з села, злякавшись холоду.
Щось своє тричі вигукнула і посмітюха та й шаснула, як миша, в засіку, під тин, що зігнувся від біганини курей.
І тоді почув Тарасик, як почало його щось щипати. Спочатку за руки, а потім, осмілившись, і за носа.
— Та це ж зима прийшла вже!—вигукнув він радісно, не злякавшись її, та й побіг у хату.
— Сиди в хаті, хлопче!—сказала суворо Тара-сикові мати. — Набігався за літо досхочу, а тепер не мерзни мені. Подивися, як ніс почервонів, а губи посиніли...
Але Тарасикові зовсім не жалко було свого носа, і він здивувався:
— Чого ж я буду в хаті сидіти, коли я собі літо зробив.
— Яке літо? Коли зробив там? — здивувалася мама.—Звик говорити, що на ум збреде...
— Та хіба ж ти не знаєш сама, коли? Забула? А тоді, як я допомагав овець дідусеві пасти! І тоді, як допомагав овець стерегти! Та ще тоді, як ми з дідусем додаткову оплату одержали, то що мені купив дідусь? Забула? Ага?!
Побіг Тарасик у другу кімнату, побув там трохи, вийшов звідти у кожушку, валянках та ще й шапці теплій.
— Ось моє літо!—сказав радісно.
Цілий день гуляв Тарасик і не змерз і трішки. Ніби влітку.

ЗА ЩО СОБАКИ ГНІВАЮТЬСЯ НА КІШОК...
Маринчин дідусь прийшов з роботи. Онучка винесла йому маленький ослінчик з хати. Поставила в холодок. Дідусь сів, закурив. Дим засивів, поповз понад диким виноградом. Запахло тютюном на подвір'ї.
Сонце от-от мало зайти за гору, а на дворі ще трималась спека. Літо видалося занадто жарким. Соняшники тільки зацвіли, а вже внизу на стовбурах було багато сухого листя.
Маринка поливала нагідки. На її платтячку теж красувалось немало квіток, ніби вони туди позбігалися не з одної грядки.
— Ось дивіться, дивіться, дідусю! — загукала онучка.
Дідусь тільки рукою махнув.
А трапилось ось що. Із сіней вийшла кицька Чорнявка. Вона простягла передні лапи і смачно хотіла потягнутись. Але тут, де не взялась собака Ронка. Зіткнувшись з кицькою, Ронка сердито загарчала і хотіла вхопити її зубами за спину. Чорнявка, зігнувши в дугу спину, так страшно засичала на Ронку, як змія, і за одну мить, рятуючись, здерлась на бересток. Сіла на першій гілляці і почала голосно нявкати. Ронка, мабуть, сердилась, що не може лазити по деревах, бігала навколо берестка, люто гавкала і гребла лапами пісок.
— Дідусю, а за що Ронка завжди сердиться на Чорнявку?—поцікавилась Маринка.
— За сметану, онучко...
— За яку сметану?
— За ту, — засміявся дідусь, — за звичайну собі сметану. Таку, яку і ти любиш їсти з млинцями або варениками.
— А коли ж Ронка розсердилась?
— О, це діло, онучко, давно трапилось. І не Ронка розгнівалась, а ще її родичі... Ну, а Ронка теж тепер свариться.
— А коли ж родичі посварились? — допитувалася онучка.
— Та говорю ж тобі: давно, ще тоді нас з тобою не було на світі.
— Це ви, дідусю, казку розповідаєте?
— І казку, і правду. Тільки ти, онучко, коли запитуєш, так слухай і не перебаранчай розповіді...
...Людей тоді було мало, а звірів багато. Скрізь росли густі ліси. Дерева були великі. Озера широкі і річки глибокі. А ліщина така, що й не пролізеш. Та що ліщина! Бур'яни росли більші, ніж оце зараз у нас соняшники,—показав дідусь на город.—От у цих лісах і бур'янах і жили родичі нашої Ронки та Чорнявки. І, говорять, жили мирно та дружно...
— А хто говорить?—знову не витерпіла запитати Маринка.
— Ну, звісно хто, старі люди. А старі люди завжди правду говорять, щоб і молоді вчилися у них, — підкреслив дідусь. — У Рончиної родички була донька-красуня. Скоро донька виросла, і мати діждалася того часу, що її треба заміж віддавати. Гостей на весілля накликали з усіх усюд. Напекли, наварили добра всякого цілі гори. Готувалися до весілля цілу неділю. Але в день весілля виявилося, що немає сметани до пиріжків та млинців. І хоч на кожному весіллі буває, що про щось та забудуть, мати дуже зажурилась: «Всі гості мене осміють»,— зовсім упала вона духом.
А сметани можна було дістати, та лише у кози, — продовжував дідусь. — Воно б все нічого, та біда в тому, що коза та дуже далеко жила. Треба до неї діставатись через луки, великі озера, ліси, гори. По-теперішньому часу воно й нічого. Сів на автомобіль, а ще краще на вертоліт — раз і там. А тоді не так. Довго чимчикувати треба. Тут і стала в пригоді Чор-нявчина проворна родичка, яка і бігала швидко, і лазила добре, і не боялася ніяких ворогів.
«Виручай, кумо, — прохала доччина мати Чорнявчину родичку.—Лише на тебе надія. Зроду-віку не забуду твоєї ласки».
Що було робити Чорнявчиній родичці? Взяла вона глек і пустилася в дорогу: через луки, очерета, ліси та гори. Пройшло немало часу. Бідна Чорнявчина родичка   так стомилася, що й не сказати. Поспішала дуже. Як добралась до кози та дістала в неї глек з сметаною-стоянкою, так зараз і назад подалась. Біжить, не озираючись. В роті пересохло, губи потріскалися, пити хочеться. Кішка на все те не потурає — терпить. Дуже їй на весілля кортить потрапити. Та як бідна не кріпилася, все ж не витерпіла, щоб не лизнути раз сметани. А коли лизнула, сметана видалась такою смачною, що вона не встояла, щоб не лизнути вдруге. Так завжди буває з тим, хто спробує смачного. Покуштує раз, обов'язково захочеться і вдруге, — засміявся дідусь.— Отаке трапилось і з кицькою. Біжить вона і все частіше: лизь та лизь... І так їй стало весело бігти, що вона якраз встигла появитись тоді, коли гості за стіл розсідалися.
Дуже зраділа Рончина родичка, коли побачила кицьку з глечиком. Мерщій подає на стіл тарілки з пирогами та гарячі млинці на сковороді. Бере глек, щоб сметану сипати, а в глекові молоко бовтається, бо сметану кицька язиком вилизала...
«А, гав!—як загарчить зо зла доччина мати на кицьку.— Так отак ти мене перед гостями підвела?»—та за кицькою.
«А! Сметани тобі для мене жалко?»—занявчала кицька. Та на дерево — діватись нікуди.
З тих пір і пішла навіки ворожнеча між кішками та собаками. Бо кішки так і не відвикли злизувати сметану з глеків.

ЗОЛОТІ МЕДАЛІ
Сонце не поспішає, а діти й собі не поспішають додому. Дитячий гурт порівнявся із соняшниками. Ніна вражено зупиняється. Коли йшли до лісу, соняшники дивилися на село. Тепер — геть всі чисто, великі й малі — повернулися до дороги. Дівчинка здивована такою переміною.
— Подивіться!
Гули бджоли і струшували жовтий пилок.
Білобрисий Павлик сказав, показуючи на кола, обрамлені жовто-гарячим цвітом:
— Це сонце порозвішувало на полі золоті кормушки, щоб годувати бджілок. З них бджоли наносять багато меду в колгосп.
Синові пасічника заперечила донька куховарки, якій соняшникові кружала видалися схожими на рум'яні оладки. Сашко порівнював соняшники із освітленими фарами автомашини, яку водить тато. Ліда сказала, що золотавий цвіт — це брошки, які хоче подарувати сонце всім, хто полов ділянку.
— Ух ти! Ніякі не брошки!—обурено вигукнув Микола, аж задерикуватий чубчик ще сильніше почервонів, а рожеві щоки ще сильніше порожевіли. — Ти думаєш, як твоя мати продає в магазині брошки, так скрізь самі брошки тобі! Еге? Це ті золоті медалі, які в Москві дають на виставці. Бачите, сонце їх народило багато-багато, щоб вистачило всім людям за хорошу працю.
З Миколою сперечатися не стали. Кому краще знати про соняшники, як не бригадировому синові.
Медалі — це добре. Брошку купити може хто завгодно, а медалі не продаються. Ними нагороджують тільки трудівників за хороші досягнення, за чесну роботу. Таких, як Миколин тато, як ланкова тітка Настя, мама Нінина.
— Коли виростемо, ми теж будемо так працювати, щоб поїхати в Москву на виставку. Правда ж? — звернулася Ніна.
— Будемо!
Подув легкий вітерець, і золоті соняшники, великі і малі, захитали своїми важкими головами, наче і вони говорили: «Так, так, молодці».

ОЖЕЛЕДИЦЯ
Василинка жила на залізничному полустанку. У вікна, ніби вітаючись, до неї заглядали ялинки. А за насипом зеленіла озимина.
Коли випав сніг, поле забіліло, а ялинки ще дужче зазеленіли. Одного зимового дня зробилося так тепло, хоч скидай пальто, і почав періщити дощ. Краплі зависали на вітах льодовими бурульками. Гілля забряжчало, наче маленькі скляні дзвоники. Від захоплення дівчинка аж заплескала в долоні.
— Подивись, бабусю, — радо защебетала, — ліс сяє, як наша кришталева ваза. Ой краса!
— Не краса то, дитино, а ожеледиця, — похитала головою бабуся. — Така краса накоїть тільки шкоди. Лихо від неї велике буває, дитино.
Ожеледиця — такого чудного слова онучка ще не чула. Що воно означає—довідалася пізніше.
На полустанку зробилося тихо й мертво. Не скрекотали сороки, не стукав у деревину дятел, не пурхали синички. Льодові гирки повідчахували гілля на деревах. Ожеледиця погнула тоненькі стовбурці, повивертала коріння. Поблід лан озимини, пошматований льодом. Чорнозем потріскався і понівечив ніжні стеблинки і корінці пшениці.
Дивилася бабуся на поле і журилася за долю врожаю. Не радувалась тепер і Василинка.

НЕЧЕМНІ ЦАПИ
Прийшло три цапи до ведмедя борошно молоти. Мірошник саме чаював.
— Ось кому, друзі, добре живеться, — глузливо вигукнув чорний цап замість привітання. — Сиди та чайок   попивай!
— Так, так, що правда, то правда,— закивали головами рябий та білий цапи.
Господар запросив до столу і гостей. Сіли    цапи, випили по склянці.
Коли мукомоли поверталися додому, засперечалися:
— Ох і солодкий чай з медом,—похвалився чорний цап,
— Який же він солодкий, коли солоний, як ропа! — заперечив рябий.
— А по-моєму, ні солодкий, ні солоний. Звичайнісінька вода, — розсудив білий цап.
— З медом!
— Ні, з сіллю!
— Ні, без нічого! — вигукували цапи.
Спалахнула сварка. Полетіла вовна, затріщали лоби, порозв'язувались торби з борошном. Довго лупцювалися цапи, не знаючи, що з них поглузував ведмідь. Неввічливих гостей мірошник пригощав хитро: чорному налив чаю з медом, рябому вкинув у склянку жменю солі, а білому подав окріп.

БЛЕШНЯ
Дідусь готувався ловити рибу. Під повіткою — стара скриня. В ній цвяхи, гайки, гвинтики, завіси. І навіть гільза з артилерійського снаряда. Отакенна! Блискуча!
— З цього снаряда сильно бабахнуло, дідусю? — запитав Федько.
— Сильно, — відповів дідусь. — Коли б не бабахнуло, не ходив би я на милиці...
Відрубав дідусь шматок металу від гільзи, розплескав, потім наждаковим папером начистив. Вийшла блискуча рибка. Дід сказав, що то—блешня. На щуку, на окуня. Вертить Федько блешню в руках, милується. От, виявляється, які хороші й корисні речі можна робити із страшного снаряда!
— А мені зробите блешню?
— Обов'язково!
Коли Федькову блешню побачили хлопчики, то мало не з усієї вулиці побігли до дідуся. Щоб і їм зробив.
Скоро від артилерійського снаряда не лишилося й сліду.
— Так йому й треба! — вирішив Федько. — Щоб ніколи вже більше не стріляв.

ОРДЕН ЛЕНІНА
На війні час збігає швидко.
Ще не висох піт з гімнастьорок після боїв на Дінці, а вже дехто з бійців потай від товаришів ставав навшпиньки: чи не вгледить,  бува, першим Дніпра-Славутича,  щоб голосно вигукнути:
— Хлопці, Дніпро!
Ворог,  відчуваючи свою приреченість, мстився.
Село Зелену Долину німці зробили пунктом опору проти радянських частин. Але наші війська обійшли фашистів із флангів, ворогові довелося безладно відступати.
Село було спалено гітлерівцями дощенту. Замість хат височіли чорні димарі, лежали купи попелу, битої цегли, клубочив-ся густий дим. Під ногами лускало побите закурене скло.
В одному місці якимсь чудом уціліла дитяча колиска. В ній лежала маленька квітчаста подушечка, заслинена й зая-лозена сорочечка та соска.
Один з бійців підняв соску.
Без кінця-краю тяглися обози. Ревли мотори машин. Відгонило бензином та машинним мастилом.
Ранок видався напрочуд прозорий і веселий. Яскраво світило сонце. А навколо димно і мертво. Людей погнали в неволю. Птицю і худобу винищили.
Пустка. Раптом ми побачили в ямі дівчинку років п'яти-
шести. Натрапив на неї старшина Панасюк. Це той безстраш
ний Панасюк, який не раз ходив у тил до ворога в розвідку.
А зараз зблід.
На змарнілому, блідому обличчі дівчинки, вздовж і впоперек перемазаному кіптявою і землею, голубіли великі виразні оченята. З-під косинки, зав'язаної тугим вузликом під підборіддя, повисмикувалося пасмами волосся. Плечі прикривала, мабуть, материна картата кофтина, а ноги—до кісточок спідниця, пошматована внизу. Таке вбрання надавало дитині вигляду якоїсь маленької казкової бабусі.
Дівчинку, цього єдиного свідка розправи ворога над селом, почали обступати солдати.
На обличчі дитини лежав якийсь болісний спокій— ані сліду зазнаного жаху, ані цікавості, ні радості, ні того властивого усім відчуття, коли з лиха потрапляєш в цілковиту безпеку.
Лише очі, великі голубі очі, випромінювали якусь дивну заклопотаність чи напруження думки.
Ми мовчали.
Дівчинка теж.
А очі її все розгорялись і розгорялись, і голубіли, як весняне небо.
— Вона німа, — сказав хтось.
Дівчинка подивились якусь мить   уважно на бійця, потім нахилила голову і... відказала:
— Я вже і букви знаю...
— Молодчина! — вигукнуло кілька голосів.
Ми голосно засміялися, хоча сміх і був, здався недоречним.
Старшина погладив дівчачій голівці.
— А як же тебе звуть?
— Кобзар Зіна Петрівна!—вимовила скоромовкою, не переводячи подиху.
— Розумниця, — похвалили її.
В когось знайшлась грудочка цукру. Десь взялись цукерки, білид хліб та інші ласощі. Все несли Зіні.
Дівчинка притисла рученята до грудей, і гостинці складала просто в оберемок.
— А маму як твою звуть?
— Кобзар Ольга Пилипівна, — відповіла завчено.
— А татка?
— Кобзар Петро Денисовин.
— А деж твої батьки?
— Татко і  мама пішли на війну. Вони б'ють ворога. А дідуся мого фйшист убив.
— А за  що ж   фашист   твого  дідуся вбив?
Зіна глибоко зітхнула.
— Німець   убив мого   дідуся   за  колгосп, по-діловому відповіла дівчинка.
... Довгі, солдатські дороги — короткі відпочинки.
Хоч і тяжко було розлучатися з Зіною, проте солдата чекали путі, кликав бій.
У штабі полку, куди старшина відвіз Зіну, вона таємниче зашепотіла йому на/вухо:
— Дядю, їдьте зараз же до Москви і віддайте це Леніну...
Дівча хутко розстебнуло кохтину і дістало малюсінький вузлик.
— Тільки йому самому віддайте... Зрозуміли? — наполягала Зіна.— Дідусь, як були у Москві, так одержали у Леніна. Фашисти могли забрати... Дідусь від них сховали. Фашисти вбили дідуся. Тепер мені треба самій передати, але я не знаю, коли буду в Москві. А Ленін будуть дідуся чекати.
Старшина розгорнув вузлик. В ньому був орден Леніна.