Для дошкільного віку

Ку-ку

Коротенькі оповідання про природу.

Художники: Денисова Ніна
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1965 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 20.


Фрагменти:

Юрій СТАРОСТЕНКО
КУ-КУ


Птахи живуть скрізь: і в лісі, і в полі, і в саду. Їхні співи лунають і високо в горах, де можна рукою торкнутися хмар, і в болотяних низовинах, де сам із собою тихо гомонить очерет.
Але життя пташок — не самі лише співи. Вони, як і люди, і журяться, і радіють, і тяжко працюють, і люблять спочивати, примруживши оченята.
Птахи, яких страшить зима, поспішають восени у теплі краї. А хто і взимку знайде собі пожиток — зостається вдома.
А що,  як люта зима? Що,  коли все позамітає снігом? І то не біда! Адже поруч живуть люди: вони посиплють зернят, пустять на ніч під стріху або на тепле горище.
Найпаче вболівають за пташок діти. Вони ладнають своїм пернатим друзям годівниці, розвішують   для них будиночки.
Отож дітям цю книжку й написано.

ДИВО НЕАБИЯКЕ
Там, де багато років шепочуть лапатим віттям ялиці, де з їхніх колючих гілок важко звисають великі шишки, живуть неквапні птахи шишкарі.
Заломить шишкар довгу шишку і, знай, виколупує гачкуватим дзьобом смачні пахучі зернята. Потім поспішає до гнізда, сідає скраєчку і просить шишкариху:
— Посунься, будь ласка, я діток нагодую.
Але шишкариха й не ворухнеться! Тільки широко роззявляє дзьоба, і батько шишкар хоч-не-хоч витрушує туди всі зернята.
— А діти ж як? — гнівається   він. — Усе  тобі   й   тобі!
Та коли він знову подається шукати корму, шишкариха, так щоб ніхто не бачив, встромляє під себе голову і годує діток теплою кашкою, яка впріла в її гарячому волі. З гнізда вона не встає, бо надворі ще лежать сніги, часом завива ві-хало, може заскочити мороз...
Згодом діточки вбиваються в крильця, підростають і вистрибують з тісного гнізда на гілки. Теплі, пухнастенькі, вони сидять рядочком і наводять оченятами то в цей бік, то в інший.
Невдовзі шишкарики й самі навчаються лущити шишки. То нічого,, що дзьобики в них ще не дуже міцні: весняне сонце починає припікати, і шишки самі розтуляють руді лусочки: їжте на здоров'ячко!

ЛІСОВИЙ СТАРОСТА
Кожен  чув,   як   стукає в   лісі   дятел. «Тук-тук-тук»... І знов: «Тук-тук-тук»...
Міцний і довгий у дятла дзьоб, а язик — ще довший і липучий-липучий. Продовбає дятел шпарку і — рр-р-раз! — туди язиком. Дивись, і прилипне жук-короїд або лялечок купка...
І так з ранку до сутінок: і там насмітить, і тут насмітить дрібному птаству на догоду.
— Егей, всі сюди!— кличе повзик. І вже рихтує крилата малеча   гострі   дзьобики:   чирк-чирк   об   гілки,   чирк-чирк...
Та ось наближається зимовий вечір. Висвічуються в небі холодні зорі, підводиться мороз, що спочивав досі в глибокому снігу, і розгортає свої крижані обійми.
А пташок — хоч куди глянь — нікого не видно. «Угу-у-у-угу!»—лютує мороз від самотності. А малеча сидить по дуплах і хоча б що. Ці дупла теж поробив дятел — дбайливий лісовий староста.

КОЛИ ЛЮТА ЗИМА
Ой лукава буває зима!
Спершу то ніби й нічого, навіть утішно: кружляють у повітрі такі собі літаєчки. Але потім повалить густий лапатий сніг, візьметься мороз. Замурує на деревах кожну шпаринку: спробуй-но дістанься якоїсь комашини!..
І приходить на пташок страшна біда. Сяде воно голодне довгу ніч ночувати, а як обутріло — несила й крилець звести. Не раз бува, що вивелось синичок у кубельці цілий гурт, а минає зима — двійко-трійко лишається.
Отож коли повіє лихом, якась мудра синиця враз ударить на сполох: — Ці-ці-фінь!
І подається дрібне лісове птаство слідом за нею до людського житла: тут сипне хтось жменю насіння, там, либонь, дощечку приладнали й насипали смачних зернят. Поки хати засвітять свої жовті вікна, пернате товариство і поснідає, і пообідає, й повечеряє разом. Десь під стріхою чи на теплому горищі  й обночуються...
А як настане весна, а слідом за нею й літечко красне, синиці добрим людям віддячать: усіх хробаків та гусінь у садках  винищать.   Яблука  ростимуть великі  та  смачні!

ІДИ, ЗИМО, ЙДИ
Коли  повертаються з  вирію лелеки,  всі  радіють:
— Дивіться, вже бузьки в лузі ходять!.. Почувши таке, зима вертає назад і  починає лютувати:
— Які бузьки, от я їм зараз...
Голову і дзьоба можна під крило сховати, а куди сховаєш ноги, такі цибаті і довгі? Ой біда лелекам, хоч замерзай! Аж тут наспіває весняне  сонце:
— Іди, зимо, йди, минув твій  час...
День крізь день теплішає, і починають лелеки гніздитися.
— Не тягай більше такого патиччя!— сердиться буслиха.— Зараз м'якеньку підстилку треба, щоб дітям не муляло...
І подається бузько до річки, смикає поміж кущиків суху травицю, ходить повагом, ніби на нього зважає цілий світ... Аж серед літа покидають молоді лелеки рідну оселю. Довго   кружляють   вони   з   батьками     в синій     височині.
— Не гарячкуй, сину,—повчає тато. — Нехай тебе вітер сам несе...
А невзабарі, коли війне першим подихом осінь, коли зникнуть комахи, поховаються гадюки, а неповороткі пуголовки стануть прудкими жабами,  відлітають лелеки у  вирій.
— До побачення, рідний краю, ми ще повернемось!

РЯТУЙТЕ!
Ледве прокинуться від зимового сну дерева, як тут уже й шпаки: чорними кульками пообсідали гілля і спочивають з далекої дороги.
— Що, видихаєте? — кепкують горобці, які вже позаймали шпачині будиночки.
Тільки не довго вони там хазяйнують. Вискочить нетерплячий горобець щось подзьобати, а шпак притьмом гульк у шпаківню. Горобець наввипинки: як, мовляв, так, я перший тут оселився! Тільки дарма, шпак  мовби й не чує...
Хто де, а шпаки шукають собі пожиток на землі. Нема такої грудочки, камінчика, трісочки, куди не зазирнув би шпак своїм гострим оком. Ой лихо тому шкодливому, що вистромився погрітися  на  сонечку.
— Рятуйте!— волає холодний слимак.
— Назад! — гукає з переляку ненажера-хрущ і пірнає у темне віконце нірки. Але шпак уже смикає його за блискучу ногу.
Пропав   хрущ!

ВЕСНА, ВЕСНА!
Ще не скрізь розтанули сніги, і в полі, і в лісі доживають свого віку холодні злежані плями снігу, а жайворонок уже прилетів. Уже шатирить чорними таловинами на своїх високих ніжках і раз по раз нахиляє до землі голівку.
То висмикне хробака, то лялечку, то схрумає ще яку-не-будь казюку.
А коли вияснить небо, злітає високо-високо у прозору весняну синь і починає голосно співати. Почувши цей спів, протирає Заспані очі Мишко:
— Га, що сталося?
— Весна,  весна! — радіють в мурашнику мурашки.
— Ке-е-е... — ворушиться під корчем жаба. — Вилазити треба...

КУ-КУ!
Коли повертається з вирію зозулька,  вже і в лісі, і   в гаї стоїть зелений світанок. '
— Ку-ку,   ку-ку!— озивається  вона.
Щодень більшають на деревах листочки, простягають зелені  рученята до сонечка молоді пагінці, темнішає в   лісі.
Коли раптом виповзає на молоде листя велика волохата гусінь!
— Бр-р-р...—тремтить від страху  синиця.
— Йой!...—задкує мухоловка.
— Тюй-тюй-тюй!—репетує  переляканий повзик. А гусінь уже маламурить ніжне листячко.
— Треба зозулю покликати!—гукає хтось. —Тільки вона цієї гусені  не боїться...
І ще про зозулю таке кажуть: коли б, мовляв, не вона, то й соловейко б так гарно не співав. А то як зачнуть: соловейко біля річки тьох та тьох, а зозулька у гаї ку та ку!
Добре, ой як добре, що живе у нашому лісі така   пташка!

ХОДИТЬ ТАКА ЧУТКА...
Здавна ходить між птахів чутка, що соловейко, коли йому співати, набирає у горлечко кілька краплинок води. А тому, мовляв, і спів у нього такий гарний.
Може й набира, тільки на власні очі ніхто того не бачив...
А вже коли соловейко співає, то так заходиться піснею, що у нього тремтить і хвостик, і воло-борідочка, міняться чорним блиском великі оченята. Всі навколо аж дух затинають:   чуєте,   чуєте,   чуєте?
Рибалки кажуть, що риба вночі стоїть під самим берегом— либонь, вона теж соловейка слухає.
Тоді, коли в городах починають струшувати пелюстки червоні маки, поволі згасають і солов'їні пісні. Саме о цю пору чується в кубельці тоненьке ціпкання пташенят, і вже не до співу соловейкам: треба раз у раз, день у день дбати про якусь поживу для діток. Малята ростуть дуже швидко: ще до першої сіножаті вони покидають гнізда. Швидко навчаються і комашок ловити, і ворогів стерегтися, і від негоди критись. А от щоб гарно співати, цього враз не навчишся, треба цілий рік татка слухати.

І ЩО ТО ЗА НОГИ?
У цілому світі нема ще такого літуна, як птах серпокри-лець. Зрана до вечора гасає він під синім шатром неба, і вже оддалеки чутно його радісний вереск. Може б, і він посидів трошки з ластівками на дротах чи на сухій гілляці, тільки хіба на таких ногах всидиш? Це ж просто диво: всі чотири пальці ростуть наперед! Сів на гілку, а п'яти ховзь-ховзь,— нема ззаду пальця, і нічим триматися...
Але хто ще має такі дужі крила, хто ще так може змагатися з вітром?
Як пополіта отак трохи, вертає додому з повним дзьобом усякої комашні, що наловив у повітрі. Чіпляється всіма пальцями за шпарку і роздає приноси в хиткі червоні ротики пташенят: і цьому, і тому, і он тому, і знов цьому...
Це таткові і спочинок, і радість. А як пташенята виростуть, то вже й не знати, де батьки, а де їхні діти: всі в небі однакі...

ТЯ-ТЯ-ТЯ!
Подивилися б ви, як оця пташка полює на комах! І так припада до гілки, й так, і животиком прилипне, і голову схо-ва, нібито вона не пташка крутиголовка, а якась така сіра плямка.
Сіла муха близенько — згадуй, чим звали, примостився метелик на сонечку — гульк і нема. А як гусінь тлумить листя зелене, то вже поспитає лиха, коли нагодиться сюди хитра    крутиголовка.
А до самої не підходь! Бо як зачне шипіти, мовби вона гадюка, і так крутить головою, що от-от зав'яже свою довгу шийку на вузлика. А коли це не пособля прогнати ворога, репетує на цілий ліс:— Тя-тя-тя!
З себе крутиголовка зовсім непоказна, а яєчка зносить біленькі-біленькі,   жодних   там   крапочок абощо.
— Дак вона ж їх у потоці миє!— цокотить сорока.
Тільки ніхто їй не вірить, бо кожна пташка знає, що тоді пташенята в яєчках загинуть від холоду.

ПОХВАЛИВСЯ
Високо-високо на сухій гілляці   примостився птах боривітер і вдав, ніби задрімнув на сонечку.
— Знов  на  когось  чигає,— ціпкнула  жовта  плиска...
А він — хоча б оком змильнув.
Та ось край поля між високої трави цибнув довгоногий коник-саранчук. Він уже накоїв шкоди у зеленому житі і  ледь підкида своє гладке черево.
— Яа-а-а...—мовить саранчук зухвало, а мале цвіркунча аж завмерло слухаючи. — Яа-а-а... там, у житі, скільки хоч...
Тут раптом щось майнуло — і нема саранчука.
От знялася шатанина! Цвіркуни хто куди, жуки в літ, миші  по норах...
Так полює татко боривітер. А мати тим часом вигріває яєчка. Ще й місяць травень не змине, а боривітрів стане більше: на радість полям нашим, садам і городам. На радість всім людям.

ЧОМУ?
Край поля, де сумно хитає колючою головою обжатий будяк,  пильнує здобич сова.
Вже й ніч перекотилася за північ, а вона ще нічогісінько не вполювала. А там, в старому дуплинастому дубі, на неї чекають п'ятеро юрливих, голодних діток. Вони й штовхаються, і підстрибують, і ніжками цупкаютьк так хочуть їсти...
Раптом щось зашелестіло: це миша полівка волочить до своєї нори важкий колос. Але сова вже тут, вже схопила злодійку цупкими лапками й подалася до гнізда.
Тільки з однієї миші небагато вжитку, а тому лівна мати повертається знов на своє сідало і пильнує,  пильнує...
Аж ось ніч минула. Діти нагодовані й сонливо мружать копійки-оченята. Вгорі шумить віттям ліс, звідкись долинає шум великого селища. Нікому тут, у лісі, й на думку не спадає, що десь там, гладеньким шляхом, туди-сюди бігає машина з написом «Хліб». І що саме отаку машину хліба зберегла людям сова від минулої осені. А скажи — все одно не повірять.
— Чому б їй тоді від людей критися? — першою закаркає ворона.    — Чому хлопчаки  совенят   і   досі   з   гнізд   видирають?
А й справді, чому?


Дата внесення : 05.08.2013     Переглядів: 587     Популярність: 99.68%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Список коментарів

  Відправник : Олександра
  Час відправлення : 2015-03-27 15:28:43
Мені дуже подобаються ваші оповідання дуже-дуже-дуже!!!!!

1 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :