Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ
ХЛОПЯТА  З ТОПОЛИНОЇ ВУЛИЦІ
Оповідання

НАД СТАВОМ
Вулиця зветься Тополиною, бо по обидва її боки тополі височіють. Скільки невтомних дитячих ніг пройшло-пролопотіло цією вулицею!
Ще й сонце не встало, а он уже Андрійко чимчикує по Тополиній вулиці. За плечима — вудка.
Одразу за селом — гай, а в гаю сьогодні ночував туманець.
Перші сонячні промінці розбудили туманця, і він, немов білий ведмедик, покотився сонним полем по їжакуватій стерні.
— Ой! Ой! — скрикує туманець, бо наколюється на золоті цвяшки стерні. А сльози крапають на землю й сяють на сонці янтарними блискітками-росинками.
Підійшов до ставу Андрійко. Бачить: над ставом схилився туманець. Опустив у воду білі лапки і тихо ранки гоїть.

ПІСЛЯ ДОЩУ
Дощ відшумів. Над селом барвистою підковкою прогнулася веселка.
Андрійко чекав цієї миті. Вибіг на Тополину вулицю і залопотів по калюжах. Тільки бризки, ніби іскри, вилітають з-під босих ніг.
Біля рівчака хлопчик спинився. Побачив тріску, що гойдалась на воді. На трісці, немов у човнику, плив маленький рудий жук. Тонкими вусами він торкав воду і злякано метушився.
Андрійко обережно підштовхнув тріску до берега. Жук спритно видряпався на найближчий листок і хутко зник у траві.
— Біжи, біжи,— усміхнувся хлопчик.— Твоямама напевне вже заждалася тебе вдома.
І стало Андрійкові так хороше, наче він допоміг своєму найкращому другу.

ЯК ЗАСТУП УЧИЛИ ПРАЦЮВАТИ
Мама    копає    грядку    для    квітів.    Неподалік грається Андрійко. Мама каже:
— Сину, допоможи мені. Я й заступ принесу.
Стали копати грядку вдвох: мама швидко і легко,
Андрійко — аж сопе, бо заступ не слухається його рук.
Колупав хлопчик землю, колупав, а потім питає:
— Мамо, чому твій заступ гарно копає, а мій ні?
— А й  справді,— глянула   мати  на  синову  роботу.— Мабуть, він ще мало працював.
— То як же бути? — стурбовано питає Андрійко.
— Дуже просто. Треба навчити заступ працювати.
— А я зумію?
— Зумієш.    Тільки   не   давай   йому   лінуватися. Натискай сильніше... Ось так.
... Вже   за   столом,   сьорбаючи   борщ,   Андрійко поважно сказав:
— А з нього вийде непоганий робітник.

ЗІРКА
Вечір стукає гілкою у вікно:
— Андрійку, лихо мені. Впустив я зірку у криницю!
«Може, причулося»,— подумав хлопчик і вибіг з хати.
Заглянув у криницю, а звідти й справді зірка промениться.
«Дістану» — опустив відро у криницю хлопчик. І сам не помічає, як швидко наповнює діжку водою. Вже й мати кличе до хати — завтра раненько будитиме, й діжка виповнена майже по вінця, а зірка гойдається в криниці, сріблиться.
Зачерпнув востаннє, несе воду до діжки. І диво: там зірка сяє!
— Бери свою зірку,— усміхнувся Андрійко вечору-смаглявцю і побіг до хати.

УКРАДЕНИЙ АПЕТИТ
— Тимку, йди снідати,— кличе мама.
Хлопчик  лінькувато  потягнувся  в  ліжку  й  солодко позіхнув:
— Не хочу...
Мама сіла скраєчку на синове ліжко:
— А я знаю, чому ти не хочеш.
— Чому? — розплющив одне око хлопчик.
— Бо в тебе не стало апетиту.
— Куди ж він подівся? — здивувався Тимко.
Його вкрав маленький гномик Позіхайко. Хлопчик миттю відкинув ковдру.
— А навіщо?
— Одягайся швиденько,— сказала мама.— Ось підемо надвір і дізнаємось.
Еге! Хіба тепер до сну? Тимко хутко вдягнувся і зайчиком вистрибнув із хати.
— А ми знайдемо апетит? — запитав стривожено.— Бо мені ж тепер ніколи не хотітиметься їсти.
— Знайдемо,— заспокоїла Тимка мама.— Але для цього треба картоплю в погріб перенести.
Ще ніколи хлопчик не працював так охоче і завзято. Він накидав картоплю в корзини, а мама носила. У Тимка навіть чоло зросилося потом.
Коли скінчили роботу, хлопчик вигукнув:
— Мамо, ходімо снідати!
— От і знайшовся твій апетит, — усміхнулася мама.

ХОРОБРИЙ ТИМКО
У Тимка є дідусь. Він живе а-а-аж на іншому кінці Тополиної вулиці. Хлопчик часто ходить до нього в гості. Там охоче бавиться з кошлатим собакою, залюбки годує пухнастих кролів. А от рябого бичка, що пасеться на прив'язі в садку, обходить десятою дорогою.
Якось дідусь попросив:
— Тимку, віднеси бичкові води. Напевно, його корито вже давно висохло. Бач, яка спека.
— Дідуню, я що завгодно зроблю, тільки б не йти в садок,— зітхнув хлопчик.
— Це ж чому? — здивувався дід.
— Бо бичок буцається.
— Отакої! — усміхнувся дідусь.— Та ти ж мужчина! А справжній мужчина мусить бути хоробрим.
Тимко узяв відро й побіг до криниці. Але за кілька хвилин вернувся:
— Я, дідуню, знаю, що я мужчина і що я хоробрий. От тільки боюсь, що бичок про це не здогадується...

ЗНАХІДКА
Тимко хвацько осідлав низенький паркан і гукнув:
— Андрійку, ходімо до діда Гацька!
Андрійка вдруге кликати не треба.
Хлоп'ята побігли городами до дідусевої пасіки. Раптом на стежині щось сяйнуло. Тимко нагнувся і — підняв годинник. Справжній годинник.
— Ба,— сказав Тимко.— Хтось загубив.
З цікавістю стали розглядати знахідку. На кришці годинника помітили напис.
— Миколі  Івановичу  Ґацьку,— прочитав Тимко.
— Це ж нашого дідуся. Треба вернути! — вигукнув Андрійко.— Давай сюди.
Але Тимко сховав руку за спину. Мабуть, шкода було розлучатися зі своєю знахідкою. Якусь мить він вагався, а потім тихо мовив:
— Я сам віддам.
Аж ось і левада. Під червоними капелюхами-дашками — вулики. Біля них порався дід.
— А що ми знайшли! — розтулив кулак Тимко.
Дід Гацько здивовано глянув на годинник, потім лапнув себе по кишені штанів і розвів руками:
— Загубив. Ішов сюди городами й загубив.
— А ми знайшли! — сміялися хлоп'ята.
— От спасибі! Знаєте, яка це дорога для мене річ. І справа зовсім не в годиннику. Інший можна купити. Але цей — особливий. Він — нагорода, подяка правління колгоспу за мою працю.
— То нате свою нагороду,— сказав Тимко.
Дідусь заметушився:
— Зараз я почастую вас медком.
Тимко спорожнив блюдце і хитрувато спитав:
— Діду, а ви нічого більше не загубили?

ПТАШКИ
У дитячому садку хлоп'ята повісили годівницю. Насипали туди крихт і стали чекати гостей. Першою прилетіла синичка. Радісно зиркнула на малят і ну дзьобати. Смачно! Потім завітав горобець.
Незабаром у пташиній їдальні не було вільних місць.
— А тепер ходімо в кімнату і намалюємо пташок,— запропонувала вихователька Наталя Лук'янівна.
— Згода! — сказали діти.
Андрійко малював, малював, а тоді штовхнув Тимка:
— Глянь, які в мене горобці вийшли.
Тимко зиркнув на малюнок і засміявся:
— Та це ж курчата! Ти ще й квочку намалюй.
Андрійко лиш хитро усміхнувся. За хвилину він знову сопів над папером. Намалював кілька дерев, а на них — шпаківні.
Наталя Лук'янівна  підійшла до Андрійка,  глянула на його роботу.
— А де ж пташки? — спитала вона.
— У своїх будиночках. Надворі холодно, й пташки не хочуть вилітати,— відповів Андрійко.

КВІТИ ДЛЯ МАРІЙКИ
До тітки Марини у відпустку приїхав син-моряк. Микола йшов Тополиною вулицею і ніс букет червоних троянд.
Побачив його Андрійко:
— Миколо, навіщо тобі стільки квітів?
— Хочу подарувати їх.
— Кому?
Моряк весело підморгнув:
— Одній гарній дівчині. А ти ще нікому не підносив квіти?
Андрійко зітхнув:
— Нікому. А навіщо дівчині треба дарувати квіти?
— А ти спершу подаруй, тоді і взнаєш.
Назавтра Андрійко попросив у мами кілька троянд. З цим букетом він пішов до Марійки, яка жила в сусідньому дворі. Марійка була старшокласницею і навчила Андрійка красиво писати.
Хлопчик знайшов її в саду.
— Візьми. Це тобі,— сказав.
Марійка здивовано глянула на Андрійка. Потім обережно взяла букет і притулила до обличчя. Воно враз стало одного кольору, що й пелюстки троянд.
— Мені ще ніхто з хлопців не дарував квітів,— прошепотіла дівчина. Вона нахилилась і поцілувала Андрійка в лоб.
«Ці квіти справді дають чарівну силу», — з подивом подумав хлопчик.

БІЛИЙ БАНТ
У Тимка завжди сверблять руки.
Це так вихователька Наталя Лук'янівна каже, коли Тимко щось накоїть або тільки хоче накоїти.
Гралися на подвір'ї. Галинка була лікарем. До неї підходили дівчатка, роззявляли ротики і голосно казали: «А-а...»
Тимко стояв, осторонь і з цікавістю стежив за Галинкою. На голові у неї був кумедний білий бант, схожий на метелика. Коли дівчинка нагиналася, бант стріпував крильцями, ніби хотів злетіти.
Хлопчик сам не помітив, як рука сіпнула той бант і він розв'язався.
Від злості на себе Тимко аж за пальця себе вкусив.
А Галинка звела на нього великі сині очі й от-от заплаче.
Підійшов Андрійко. Докірливо глянув на Тимка-:
— Цей бант пов'язала моя мама, бо Галинчина захворіла і в лікарні лежить.
Стоїть Тимко, червоніє...
І чому в нього сверблять руки?

ВНУЧОК
Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає у бабусине подвір'я. Старенькій уже важко розпізнати.
— Бабуню,— крутнувся біля неї Андрійко. — Послала мати, щоб я обірвав ваші черешні. Ви, мабуть, самі не здужаєте?
— А таки не здужаю,— старенька привітно глянула на сусідського хлопчика.
— Зате я, бабуню, хутко всі ягоди обірву,— запевняє Андрійко.
Старенька дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину. Хлопчик чіпляє її через плече і біжить у садок.
Коли бабуся підійшла до черешні, Андрійко вже осідлав найвищу гілку. Між зеленим листям пелюсткою біліє сорочка.
— Не гойдайся, внучку,— застерігає старенька.— Бо доведеться ло'вити тебе в пелену.
— Не бійтеся,— гукає згори хлопчик.— Мені звідси можна небо дістати!
— Еге ж,— клопочеться старенька.— Небо чи дістанеш, а штанці на сучкові залишиш.
Сидить Андрійко вгорі, між небом і землею, обриває спілі ягоди і думає про бабу Стеху. Хороша вона. Завжди яблуками й черешнями пригощає. У бабусі немає внуків, от вона й роздає гостинці сусідським дітлахам. Мама казала, що два бабусині сини не вернулися з війни. Там і дідусь її зостався.
Отак і живе самотньою.
А ще баба Стеха любить ходити в дитячий садок. Всенький день бавить малюків, казки розказує. Тільки коли хлоп'ята затіють гру в червоних вершників, бабуся враз принишкне, зітхне журливо, і в куточках її очей зірочками заясніють сльози...
— Андрійку, не барися там,— тривожиться бабуся.— Бо вже деревцю важко тримати твою ношу.
Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Щоки — червоні від ягід.
Пузата торбина відтягує йому руку. Бабуся полегшено зітхає.
— Прийду до вас і яблука трусити,— каже Андрійко.
— Еге ж,— старенька неквапно ступає, обмацуючи стежину палицею.— Вночі вже так гупають, аж у хаті дзвенить.
Хлопчик висипає червоні черешні у велику емальовану миску.
— Бери, Андрійку. Мені вистачить.
Хлопчик дивиться на стареньку і раптом каже:
— Бабуню, можна я буду вашим внуком? Тоді щодня ходитиму до вас у гості.

ЖУРАВЛІ СУРМЛЯТЬ
Облітають із жоржин останні'пелюстки, щічками припадають до принишклої землі.
З неба ще сіється ласкава теплінь. Над городами хвостиками закручуються сизі димки. У прозорій далині самотньо зоріє золотистий ясен.
А гомінливою Тополиною вулицею поспішають дітлахи з блискучими портфеликами.
До школи!
І високі тополі, що підросли за літо, проводжають Андрійка, Тимка, Оленку та їхніх друзів. І старий вітряк за селом махає услід крилами.
А згори, з неба, долітає:
— Кру! Кру!