Для молодшого шкільного віку

Примулка

Оповідання про школярів "Михасів борщ", "Бабусина пляма", "Як зникли чорнильниці" та інші.

Автори: Олесюк Л
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1958 рік, видавництво «Дитвидав». Кількість сторінок: 38.


Фрагменти:

ПРИМУЛКА
У третьому класі на вікні в маленькому вазончику росла примулка. Стояла вона на дуже хорошому місці. Тільки-но підведеться сонечко над дахами, зараз же промінці у віконце до примулки:
— Здрастуй, примулко, як живеш?
Примулка посміхнеться кожною своєю квіточкою, а їх у неї цілий букет.
— Добре живу. Діти мене люблять.
Знали примулку всі діти в школі, а найбільше любила її Настуся з першого «А» класу. Прибіжить на перерві і милується примул кою, гладить пальцем її листочки.
Прийшла зима. Сипнув сніг, укрив землю. Причаїлись під сніговою ковдрою всі стеблинки-травинки. Не квітнуть квіти і в теплих кімнатах.
А примулка й зими не боїться. Цвіте собі на шкільному вікні, мов рум'яна красуня-дівчина.
Намалював мороз тонкі крижані візерунки на шибках, а примулка й крізь них виглядає на вулицю. Мов зірочки серед крижаних листочків, рожевіють її пелюстки.
Дивуються прохожі:
— Гляньте, надворі мороз, а в школі квіти цвітуть.
Дуже приємно школярам таке чути.
— Нехай собі дивуються, — кажуть вони.
Та одного разу третьокласники прийшли в школу й не побачили примулки на вікні. На перерві обшукали скрізь — немає примулки, зникла.
І стало в класі якось невесело без її рожевого букетика. Ті ж самі парти, й усе те ж саме, а наче раніше якось затишні-ше було.
Глянуть школярі на вікно, де стояла примулка, та й зітхнуть. Все про неї думають.
Гриць розв'язує задачу, а в нього нічого не виходить: раз у раз поглядає на вікно: «А може ж, таки стоїть там примулка?»
Та де? Нема її. Тиша в класі, муха пролетить — почуєш. І раптом у двері наче хтось пошкрябав.
Почула це Віра Іванівна, відчинила двері подивитись, що там таке, і тут усі побачили свою примулку.
Трима її Настуся, а сама очей з неї не зводить.
Діти навіть роти порозкривали з подиву. І раптом Коли І ва неї! ко я к за кричить:
— Примулка, наша примулка!
І таке тут зчинилось: усі забули, що зараз урок, кожен тягнеться до примулки.
— Звідки вона в тебе? — питає Настусю Віра Іванівна.
— Я!.. Я... взяла примулку, щоб у нас побачили, яка вона красива. В нашому класі такої немає. А тепер, бачите, принесла назад, — і Настуся сумно глянула на примулку. Їй так не хотілося з нею розлучатись.
Діти притихли. Що ж робити? А Віра Іванівна й каже:
— Молодець, Настусю, що принесла назад квітку. Чужого брати не можна. Ну, а ми подаруємо вашому класу іншу. Правда ж, діти?
— Подаруємо, подаруємо, — хором відповіли школярі і того ж дня попросили в юннатів примулку для першого «А» класу.
А назавтра, коли сонечко піднялося над дахами будинків і промені його заглянули у вікна школи, вони знайшли там не одну, а вже дві веселих примулки, тільки в різних класах.

ЛІТЕРА «Д»
Прийшов Кирилко додому із школи.
— Ну, як справи, синку? Яку ти сьогодні літеру вивчив? — питає мама.
Став Кирилко пригадувати і ніяк не пригадає, яку ж літеру їм на уроці показала Софія Федорівна. Признатися, що забув, соромно.
— Ну, чого ж ти мовчиш?
Нічого не вдієш, довелося сказати мамі правду.
— Та на уроці мене весь час Мишко штовхав, от я літери й не запам'ятав.
Зітхнула мама, похитала головою.
— Ну, — каже, — й справи. Діставай мерщій буквар, знайдемо цю літеру й вивчимо. А то завтра буде соромно перед товаришами.
Узяв Кирилко буквар і почав шукати літеру. Шукав, шукав і не знайшов. Куди вона поділася, просто диво.
— А яка ж: картинка намальована до цієї літери? — знову питає мама.
Тут Кирилко раптом згадав, що, коли вони дивилися на картинку, сусід його, Мишко, сказав: «У мене така ж самісінька лопатка, навіть краща».
— Лопатка намальована! — зрадівши, сказав Кирилко.
Став Кирилко шукати літеру з лопаткою і знов не знайшов. Так розгубився Кирилко, навіть сльози на очі набігли.
Бачить мама, що нічого не виходить і давай допомагати синові. Вона все знає, а не хоче відразу сказати, як знайти літеру. Навмисне питає Кирилка:
— Яку ж ви, синку, літеру перед цією вчили?
— Літеру «зи», — каже Кирилко І швидше відкриває буквар там, де літера «З». — Зима, Зіна, залізо,— читає Кирилко.
Цю літеру він добре знає ізнайдеїївусякій книжці. Знає Кирилко і те, як звучить літера «З». Як велика синя муха, коли потрапить у павутиння до хитрого павука.
— Ну, а тепер розкривай далі, — підказує мама.
Кирилко перегорнув сторінку і раптом побачив лопатку.
А її тримає маленький хлопчик у білій шапочці.
— Мамо, ось лопатка! — закричав Кирилко.
Глянула мама на картинку і засміялась.
— Ех, Кирилку, яка ж ти ґава! Хіба ж тут головне — лопатка? Подивися гарненько, що тут намальовано?
Кирилко вже й сам бачить, що лопатка тут зовсім ні до чого. На картинці намальовано багато малюків, з якими граються піонери.
— Де ж так буває? — міркує Кирилко. І згадує, як колись у дитячому садку до них прийшли піонери й показували їм ляльковий театр.
— Це в дитячому садку, — зрадів Кирилко.
— Треба сказати, що саме намальовано, а не де, — поправила його мама.
— Що? Дитячий садок.
— Яка ж перша літера в слові «дитячий»? — питає мама, а сама хитро посміхається.
— Все, мамо, все! — радісно загукав Кирилко. — Я знаю літеру. Це літера «Д».
— Ну, от і добре, що згадав, — зраділа мама. — А щоб ти ще раз не забув, дивись, що я з нею зроблю.
Мама домалювала до ніжок «Д» лапки, зробила вікно й трубу з димом.
— На що схоже? Ану, відгадай, Кирилку.
— «Д» на лапках, зверху дим, — наче справжній відьмин дім.
— О, та ти вірш придумав, — здивувалась мама.
— Я ненароком, — признався Кирилко.
Мама погладила його по голівці і засміялась.
— Ану, давай разом розкажемо віршик про «Д», — запропонувала вона.
І от вони вдвох, сидячи на дивані, розповіли віршик, який вигадав Кирилко про «Д»:

— «Д» на лапках, зверху дим —
Наче справжній відьмин дім.


І тепер Кирилко ніколи не забуде літеру «Д».

ЛАНЦЮЖОК
У другому класі йшов урок малювання. Надія Павлівна загадала малювати картинки до оповідання «Овочі». Малювати овочі Василькові зовсім не хотілося. Він вважав, що малювати моркву й дині — це робота для дівчат. От літак або танк — це зовсім інша річ.
Намалювавши кривий огірок, схожий на стару, розчовгану тапочку, він закрив зошит і вирішив узятися за цікавішу справу. В портфелі у Василька, в самісінькому куточку, лежала коробочка з-під цукерок, а в ній — усякі дорогоцінності. У кожного порядного хлопчика є свої улюблені речі. Були такі речі й у Василька.
Розкривши коробочку, він почав діставати їх одну за одною. «От чудовий ґудзик від справжнього моряцького бушлата. Цей ґудзик навіть на фронті був», так сказав Василькові брат, який подарував йому цього ґудзика. А от і ланцюжок. Блищить, неначе срібний. Його Василько відрізав од бабусиної шуби, коли бабуся сушила влітку одежу. Він поклав ланцюжок на руку і почав лічити скільки в ньому кілець.
Сергійко, Васильків сусід, теж кинув малювати і зацікавлено придивлявся до Василькових скарбів.
— Васю, а навіщо тобі ланцюжок? — спитав він.
— Навіщо? — перепитав Василько, — а от куплю білу мишу, муштровану, і водитиму на цьому ланцюжку.
Сергійко недовірливо глянув на Василька. Хто ж його знає, жартує він чи каже правду?
— Та він же малесенький, цей ланцюжок, — знов заговорив Сергійко. — Це ж треба на животі лазити, щоб водити мишу.
— Чудний ти, Сергійку! Та хіба ж муштрованих мишей по підлозі водять? їх на столі показують, щоб усі бачили.
Сергійко вже й сам зрозумів, що сказав щось не так А коли попросити у Васидька цей ланцюжок?
— Знаєш що, Васю, віддай мені цей ланцюжок, — благально сказав він.
Василько уважно глянув на Сергійка.
— Віддати ланцюжок? А що ти мені за нього даси? За так я не віддам.
Сергійко остаточно заплутався. У нього, крім двох залізячок і кривого гвіздка, нічого не було. Признатися в цьому Сергіикові не хотілося: «Ще Васько сміятись буде». Сергійко наморщив лоба, поміркував, що ж можна віддати за ланцюжка, і раптом згадав.
«У сестри Наталі є збільшувальне скло, от я його й віддам», вирішив він.
— Я тобі дам отаке скло, що все збільшу. Гарне, з ручкою, ось побачиш, я завтра принесу.
Василько поміркував, подивився на ланцюжка. «Шкода чи не шкода? Скельце краще, а ланцюжок, що...»
— Ну, добре, — сказав він Сергійкові й віддав йому ланцюжка.
Наступного дня Сергійко приніс Василькові збільшувальне скло. Такого Василько ще ніколи не бачив. Гляне крізь нього па маленьку літеру, а літера стане величезною, може, в десять разів більша, ніж насправді. Просто надзвичайне скло.
Але радів Василько дуже недовго. Через день, перед уроком, разом з Сергійком у клас зайшла сердита дівчинка й голосно спитала Сергійка: «Котрий тут Василь?»
— Ось він, — показав на Василька Сергійко.
— Ану, Васю, підійди сюди, — сказала дівчинка. Василько відчув, що тут щось негаразд, і хотів був утекти, але тікати було нікуди. Дівчинка стояла біля самісіньких дверей, і Василькові довелося підійти до неї.
— Ти забрав мою лупу? — напалась на нього дівчинка.
— Яку лупу? — здивувався Сергійко. — Може, скельце, то це ми з Сергійком помінялися.
— Сам ти скельце, — передражнила дівчинка. — Це лупа, і віддай її мені зараз же!
— А мій ланцюжок? — нерішуче спитав Василько.
— Ланцюжок нехай тобі віддасть Сергійко.
Дівчинка забрала лупу і, посварившись на Сергійка пальцем, пішла.
— Це моя сестра, — зніяковіло сказав Сергійко, не знаючи як почати розмову.
Василькові до сліз було шкода лупу, і він сердито сказав Сергійкові:
— Віддавай мій ланцюжок, коли ти такий.
— У мене нема ланцюжка, — пробелькотів Сергійко. — Я його проміняв на ножика. Навіщо мені ланцюжок? Хочеш ножик, от.
І СергІйко простяг Василькові ножика, що чесно попрацював на своїх хазяїв. Цей ножик-інвалід не мав жодного леза і тільки збоку в нього стирчала половинка штопора.
— Навіщо мені такий ножик? — образився Василько. — Поверни краще ланцюжка. Кому ти його віддав?
— Ванькові з другого «Б».
Хлоп'ята на превелику силу відшукали Ванька, але виявилось, що він уже за карбованець продав ланцюжка першокласнику Вадику. В якому саме першому класі вчиться Вадик, Ванько не знав. Спробуй, знайди.
— Та ти й не шукай свого ланцюжка, все одно не знайдеш, — потішив Ванько Василька. — Вадик його вже, напевне, кому-небудь віддав, адже в першокласників нічого не тримається.
Так і пішов Васильків ланцюжок гуляти по школі. Якщо кому-небудь він трапиться, хлоп'ята, віддайте його Василькові. Адже цей ланцюжок — вішалка від бабусиної шуби.

ЯК ЗНИКЛИ ЧОРНИЛЬНИЦІ
Сьогодні учні другого «А» класу з'явилися в школу раніше, ніж звичайно. Навіть Ігорьок Дубенко, який любив поспати, прийшов задовго до того, як пролунав дзвоник.
Діти з нетерпінням чекали, коли почнеться урок. Це хіба жарти: сьогодні ж контрольний диктант на вживання м'якого знака.
Галя Кириленко вчора готувалася цілий вечір і зараз стоїть біля стінки в коридорі й шепоче: «День —сон, Ольга — Волга».
— Чого ти ворожиш? — засміявся Вітя Чапенко, але зараз же збагнув, у чому річ. Узяв граматику і давай повторювати: — Приголосний звук перед м'яким знаком вимовляється м'яко: сіль, мідь, пальчик, — читав Вітя.
Тільки Ігор тиняється з одного кінця коридора в другий. Сумний і ні на кого не дивиться. А потім раптом, ніби зважившись на щось, швидко повернувся й підійшов до Віті.
— Вітю, розкажи мені, де пишеться м'який знак, — попросив він.
Вітя відірвався від книжки, глянув на Ігорка й каже:
— Не заважай, бачиш, я сам повторюю.
Ігор нічого не сказав, зітхнув і відійшов убік.
Тут залунав дзвоник і всі мерщій побігли в клас. Прийшла й учителька Олена Іванівна.
— Готові до диктанту? — питає вона дітей.
— Готові, — хотіли сказати діти, та раптом Вітя побачив, що в нього немає чорнильниці. Підняв руку, а в цей час хтось каже:
— У мене немає чорнильниці.
— І в мене, і в мене! — почулося звідусюди. Виявилось, що в класі є тільки п'ять чорнильниць. Олена Іванівна до чергових:
— Де чорнильниці, чому не приготували до уроку? Чергові — Надя Петрусенко і Микола Тимошенко — стоять бліді, злякані.
— Всі чорнильниці були, — мало не плачучи, каже Надя.
— Ми попросимо в другому «Б», — запропонував Микола.
— Ніколи зараз ходити по чужих класах, шукати чорнильниці, — сказала вчителька. — Беріть книжки, будемо читати.
Першим читав Вітя Чапенко. Читає Вітя добре, кожне слово наче із срібла виливає. Хоч яка була сердита Олена Іванівна, а не витримала, посміхнулася й похвалила Вітю:
— Молодець, Вітю, ставлю тобі за читання п'ять!
Добре читала і Галя Кириленко й інші хлопчики й дівчатка.
— Дубемко! — викликає вчителька Ігоря. А Ігор — ні з місця. Сидить, наче приріс до парти.
— Ігор Дубенко, хіба ти не чуєш? — сердиться вчителька.— Іди до столу читати.
Ігор підвівся, постояв біля парти, поміркував і, якось чудно ступаючи, наче він боявся розбитись, попрямував до столу й став позаду вчительки.
— Oо з тобою? — здивувалася Олена Іванівна. —Ставай
ось тут і читай, — показала вона на місце край столу.
Ігор став і, не згинаючись, почав читати, витягаючи вниз голову, як журавель.
— Нахились, адже тобі погано видко. — радить йому вчителька.
А Ігор не хоче.
Раптом Катя Білова, яка сидить збоку на першій парті, як закричить:
— Олено Іванівно, у Ігоря з сорочки капає чорнило!
— Що капає? — не зрозуміла вчителька і глянула на Ігореву сорочку. Глянула й руками сплеснула.
— Ігорю, що ж ти наробив, всю сорочку зіпсував.
Ігор схопився руками за сорочку, й руки в нього стали сині. Тут усі побачили, що в Ігоря над поясом сорочка надимається і крізь неї з усіх боків капає чорнило. Стоїть Ігор біля столу, а навколо нього синє кільце чорнильних краплин.
— Олено Іванівно, там у нього наші чорнильниці, — зрадів Микола і згадав, що Ігор прорвався у клас ще до дзвінка.
Олена Іванівна похитала головою:
— Ех ти, Ігорю, Ігорю! Ану, став чорнильниці на стіл.
Що поробиш? Довелося Ігорю підкоритися. Витягає чорнильниці з-за пазухи, а всі лічать: раз, два... п'ять... десять чорнильниць.
— А де ж іще п'ять? — допитується чергова Надя.
— Викинув у вікно, — бурчить Ігор.
— Навіщо ж ти це зробив? — питає вчителька.
Ігор стоїть, голову похилив, по щоці синя сльозинка котиться. А потім і каже:
— Я не хотів, щоб диктант був, — та як зареве на весь клас.
Шкода стало Олені Іванівні Ігоря.
— Добре вже, сідай, — каже вона, — потім розберемось.
На другому уроці був диктант. «Пішла Ольга по сіль, і впустила кошика в пил», диктує вчителька.
Вітя Чапенко через плече заглянув у зошит до Ігоря, й побачив не «Ольга», а «Олга», не «сіль», а «сіл». Згадав тут Вітя, як він не схотів допомогти товаришу, і стало йому соромно, наче це він сам зробив помилку.

МИХАСІВ БОРЩ
Не було в Михася ні тата, ні мами ; жив він із своєю бабусею. Встане бабуся рано-вранці, млинців напече і будить Михася.
— Вставай, Михасю, вставай! Треба до школи йти. От сідай, поїж млинців гаряченьких.
А прийде Михась із школи, бабуся борщиком його пригощає. Смачний бабусин борщик — ніде такого немає.
Тільки якось прийшов Михась додому — ні бабусі, ні борщу немає. Де ж це бабуся?
— Зуби пішла лікувати, — каже сусідка. — Ось тобі сирку з молочком залишила.
— Що сирок, хіба ним можна наїстись? Ану, я сам зараз борщу наварю. Бабуся про мене піклується, і я теж поклопочуся.
Знайшов Михась буряки, взяв більшенький бурячок, одрізав у нього вершечок і хвостик. Помив як треба, накришив, ну, може, трохи товще, ніж кришить бабуся, і поклав у каструлю, туди ж накришив картоплі й капусти, налив води, поставив варитися.
Закипіло — покуштував.
— Здається, я посолити забув, — каже сам собі Михась, — кинув щіпочку солі й кришкою накрив, — нехай вариться.
А поки борщ вариться, можна й сирку поїсти.
Незабаром прийшла бабуся.
— Що це в тебе на плиті кипить? — питає.
— Борщик варю.
— Оце добре, бо я вже їсти хочу.
Взяла бабуся ополоник, набрала борщу, дмухнула, щоб не опектися, покуштувала й каже:
— Добрий борщик буде, та тільки довго ще йому варитися. А ти поки що піди погуляй.
А Михасеві тільки того й треба. Узяв ковзани й за двері. А бабуся тим часом Михасів борщ засмажила цибулькою, поклала томату, сметанки.
Набігався Михась, аж червоний весь став. Приходить додому веселий.
— Бабусю, борщ зварився?
— Зварився, зварився, онучку. Давай обідати.
Понасипала страву в тарілки, борщик червоний, здіймається від нього гаряча пара й так смачно пахне.
Їсть Михась борщик і думає: «Такий самісінький, як у бабусі. І зовсім це не важко».
А бабуся дивиться на нього й посміхається.
— Чого ти на мене так дивишся, бабусю? — питає Михась.
— Радію, що в мене такий онучок. Хто бабусю береже, той інших людей теж шануватиме.

ВОЛОДИН ЖУК
У Оксанки є брат Володя. Йому чотири роки. Але Оксанчин брат зовсім не такий, як в інших дівчат. Всі брати люблять різні іграшки, а Володя любить жуків. І ледве настане літо, в квартирі, де живуть Оксанка й Володя, повно жуків. Жуки сидять в коробках, плавають у банках з водою, мандрують по всьому домі. Якось один жук заліз у Оксанчин черевик і, коли Оксанка стала взуватися, укусив її за палець.
Сьогодні цілісінький день іде дойд. Мама не дозволила дітям гуляти. Оксанка сіла малювати, а Володя випустив на прогулянку жуків з великої коробки. Розбіглися жуки, хто куди... Тільки-но побачила їх Оксанка, скочила на стілець і кричить:
— Володько, негайно позбирай своїх поганючих жуків, бо вони знов мене покусають! Не позбираєш — скажу мамі!
Що робити Володі? Сестра наказує —- треба збирати, бо вона мамі скаже: ще гірше буде.
А жуки раді. Розбіглися по всіх кутках. Ось здоровенний усач тікає під шафу Ще хвилинка, і його не спіймаєш!
Але від Володі не втечеш! Раз!.. Володя схопив жука за вуса і — в коробку.
«А це що за жук?» Володя не пам'ятає, коли його спіймав. Сидить жук біля шафи і не ворушиться, тільки вушка стирчать і крихітні чорні оченятка світяться. Щось Володя раніше не бачив жуків з вушками.
Підійшов, сів навпочіпки. Жук не тікає. Володя погладив його пальцем по спині. Спинка гладенька, але зовсім не така, як у всіх жуків, а ззаду хвостик.
«Коли ж це я його спіймав? — згадує Володя. — А може, це не жук? Це щось незрозуміле!»
Узяв Володя незрозумілого жука, посадив на руку і поніс до сестри. «Може, вона знає?»
А Оксанка в цей час домальовувала сад з вишнями і яблуками. А в саду такий урожай, що навіть гілки від фруктів ламаються.
— Дивися, Оксанко, якого я жука спіймав, — каже Володя, простягаючи руку.
Оксанка глянула, витріщила оченята та як заверещить:
— Мамо, мамочко, іди мерщій сюди! Володя мишу спіймав.
Прибігла з кухні мама і страшенно здивувалась:
— Правда! Тільки це не миша, а маленьке, дурне мишенятко.
Треба його коту віддати, бо виросте й псуватиме продукти, — сказала сусідка, яка в цей час зайшла в кімнату.
— Не треба віддавати мишеня котові, — заплакала Оксанка.
«Я краще віддам його мамі-миші», вирішив Володя. Він згадав, як загубився колись, і міліціонер привів його до мами.
Володя взяв свій іграшковий револьвер, заткнув його за пояс, підійшов до шафи і постукав:
— Громадянко мишо, я привів вашого сина.
Але мама-миша, не вибігла за своїм сином.
— Вона, мабуть, боїться, — догадалися діти й пустили мишеня під шафу.
Напевне, воно і саме знайде дорогу.

ПЕТЬКО-ПІВЕНЬ
Зібрались якось хлопці на річку рибу ловити. Тільки-но вийшли за село, раптом бачать, кружляє над полем літак. Постояли подивилися і далі пішли.
Петько Руденко провів очима літак, посміхнувся й каже:
— А хочете, я зараз поворожу — й літак сяде.
Старші хлопці засміялись, а Льоня Заведенко навіть зупинився від подиву.
— Ну, — каже,— й брехун ти! Як же це ти посадиш літак?
Петько й сам знає, що бреше, але ж так хочеться чимось похвалитися. Що, як спробувати?
— Ану, дивися, — Петько махнув руками, присів двічі навпочіпки, і літак, описавши коло, став приземлятися за лісом.
— Оце так Петько-мастак!..— скрикнув захоплено Льоня і з пошаною глянув на нього.
Прийшли до ріки. Позакидали у воду вудки, посідали хто де. Льоня сів біля Петька. А сам усе про літак думає. «І як це Петько міг зробити?» дивується він.
— Петько, чуєш, Петько, розкажи, як це ти посадив літак?
— Дуже просто! Я ще й не те вмію робити! — похвастав Петько.
— А що ще?
— Що хочеш! Ну, що тобі зробити?
Льоня подумав з хвилинку.
— Витягни з річки таку рибу, якої ніде немає, — попросив він.
Петько почухав за вухом, глянув на небо.
— Добре, — каже, — витягну.
Сидить Льоня, чекає, очей з води не зводить. Річка малесенька. Усіх рибинок у ній Льоня знає, та, мабуть, і всіх жаб, що в траві на березі ховаються. Де ж тут може бути чудернацька риба?
«Бреше Петько, нічого він не спіймає», думає Льоня.
Сріблиться вода в річці, тихо плавають поплавці. Не клює риба. Тільки каченята весело пустують біля матері: то ганяються одне за одним, то пірнають у воду.
Раптом поплавець у Петькової вудки сильно смикнувся і почав танцювати, мов шалений.
— Тягни, тягни! — гукає Льоня. — Втече риба!
Петько смикнув волосінь... з води піднялася голова, тільки зовсім не риб'яча.
Льоня заплющив очі, — може, це мені здається? — потім знову розплющив.
На гачку щось тріпотіло й дриґало чорними лапами.
— Хлопці, хлопці, дивіться, Петько каченя на гачок спіймав! — гукав, захлинаючись від сміху, Толя, який сидів неподалік.
Всі збіглися дивитись на Петькову здобич.
— Оце так риба! Намне тобі баба Меланка чуба за цю рибу, — крізь сміх казав Толя.
— А чим я винен? — виправдувався Петько, насилу здіймаючи з гачка бідолашне каченя. — Це все Льонька — спіймай та спіймай таку рибу, якої ніде немає. А яка тут риба! От і спіймав каченя.
Петько вже й сам став вірити в своє чаклування.
Льоня винувато кліпав очима й мовчав. Він остаточно впевнився, що Петько справді вміє чаклувати.
Наступного дня Льоня прибіг до Петька додому. Йому дуже хотілося навчитись чаклувати.
Петькова мати пішла в поле працювати, а він сам сидів на ґанку, робив вудку. Льоня сів поруч.
— Петько, чуєш, Петько, — почав він.
— Чого тобі, —сердито буркнув Петько.
— А здорово ти чаклувати вмієш? Тільки хлопці кажуть: «Брехун він, лише язиком ляпає». Не вірять вони.
— Хто? Я брехун? — образився Петько. — Ти що, хіба сам не бачив?
— Бачити я бачив, та це все таке, що з кожним може трапитись. Ось дід Гаврило каже, що він теж качку на гачок спіймав. Це навіть дуже просто. Качка хапає черв'яка, як риба, ну, а літак, може, й сам сів.
— Ех, ти, невіро, — з жалем зітхнув Петько. Йому дуже хотілося вславитись чаклуном.
— Ку-ку-ріку! — заспівав біля ґанку півень.
— От стань півнем, — сказав Льоня, — тоді я повірю і всі хлопці теж.
Петько на мить розгубився, глянув на півня, який, гордо задерши голову, розпускав під сонцем свій пишний хвіст та ще й репетував щосили «ку-ку-ріку», наче дражнив Петька: «Ану, спробуй зробитися таким, як я».
Раптом Петько щось зміркував.
— Почекай трохи на ґанку, я зараз дома зроблюся півнем і вийду до тебе, — сказав він Льоні й побіг до хати..,
Почувши такі слова, Льоня навіть злякався. «Раптом Петько й справді півнем обернеться, а на хлопця назад обернутися не зможе, — що тоді буде з тіткою Христею». Хотів був гукнути: «Не треба», та цікавість взяла гору. «Цікаво, який з Петька півень вийде. Ух, напевне, величезний та цибатий».
А Петько тим часом стояв у хаті й думав, як зробитися півнем. От на лаві в підситку куряче пір'я. Мати забула його прибрати. Але як його приклеїти! Мед! В коморі є глечик меду. Мухи до меду липнуть, ну й пір'я прилипне.
Петько миттю намастив голову, обличчя, руки медом, обсипався пір'ям, на ніс приліпив дзьоб з товстого блискучого паперу, глянув у дзеркало і сам злякався — таке на нього дивилося страховище.
За десять хвилин двері хати відчинились, і Льоня з жахом побачив потвору. На голові стирчало пір'я, замість носа страшний блискучий дзьоб, з білого пуху поблискували чорні величезні очі.
Серце в Льоні зайшлося. Він скрикнув і цапеням стрибнув з ґанку. Забув про хвіртку, перестрибнув через тин і щодуху кинувся геть від страшного птаха.
Зраділий Петько замахав руками, піднявся навшпиньки і зарепетував: «Ку*ку-ріку».-
Здивований півень повернув голову, потім, побачивши страшну істоту на ґанку, зчинив переполох.
Уся куряча сім'я, голосно кудкудакаючи, ховалася хто де міг. Квочка шугнула підпанок і заховала під себе курчат.
Шарко, який спав на сонечку, побачивши чудернацького звіра, настовбурчив шерсть, загарчав, а потім, вишкіривши зуби, кинувся на ворога.
Ткнувшись носом у Петькові штани, він почув хазяїна і, винувато заметлявши хвостом, відійшов, та, глянувши ще раз на Петька, знов голосно загавкав.
Підсліпувата бабуся Меланка, почувши галас у сусідів, глянула за тин, і, побачивши потвору, яка походжала по двору, з жаху аж відскочила, прошепотівши:
— Боженьку мій, що це за мара!
В цей час Петькова мати, тітка Христя, саме проходила мимо, поспішаючи на обід.
— Христино, — гукнула баба. — Біжи мерщій додому. Там у тебе по двору якась мара походжає.
— Яка там ще мара, — пробурчала тітка Христя. — Це вже, напевно, Петько щось утнув.
Вона відчинила хвіртку і, здивована, зупинилася. У дворі кудкудакали кури, гавкав собака, а на ґанку сиділа кошлата потвора і стругала вудку.
— Ти що це, шибенику, робиш? — сердито гукнула мати.
— А, мамо, — зрадів Петько, забувши, що він обліплений пір'ям. — Ось вудку нову роблю.
Мати смикнула Петька за вухо й потягла в хату. Витягла з печі великий чавун з водою, вилила воду в ночви, і голосно лаючись, почала відмивати новоствореного півня.
...Переляканий Льонька мчав щодуху. І аж коли відчув, що зараз впаде від утоми, зупинився й почав міркувати.
— А й справді, який же з Петька вийшов півень? Я ж гаразд і не роздивився.
Сів Льонька на траву і почав згадувати. «Ні, й справді не бачив. Посунуло з дверей щось кошлате, а я, не роздивившись, кинувся тікати з переляку».
Льоньку стала мучити цікавість, і він вирішив ще раз глянути на Петька-півня.
Повернувшись назад, він потихеньку заглянув у вікно хати. Тітка Христя мила Петька у великих ночвах і сердито приказувала:
— Ач, що вигадав! Ось я тобі зараз дам. Півглечика меду перевів, шибеник.
— Брехун, — гукнув Льонька у вікно і знов кинувся бігти, але вже додому.

АПЕЛЬСИН
Дала Марусі мама в школу апельсин.
— Ось тобі, Марусю, з'їси на перерві. Дивись, який він гарний, соковитий, і жовтий такий, як сонечко.
Іде Маруся в школу, не поспішає. Апельсин у кишені рукою намацує, і так їй хочеться швидше його покуштувати.
Не встигла вона здати пальто в роздягалку, задзвенів дзвоник. Треба йти в клас.
А тут апельсин так смачно пахне, просто витримати не можна.
«З'їм його потихеньку на уроці, — думає Маруся, — а почищу зараз, у коридорі».
Як сказала — так і зробила. Раз —- і гострі Марусині зубки, мов ніж, врізалися в шкіру апельсина, навіть бризки полетіли. А тепер і пальцями можна допомогти.
Поки йшла Маруся в клас — весь апельсин обчистила. Так і залишився за нею слід, стежкою простяглися апельсинові лушпинки на чистій паркетній підлозі. .
В класі вже всі сиділи на місцях.
Олена Іванівна сердито глянула на Марусю, але дозволила сісти на місце.
Почався урок.
У всіх дітей руки на парті — у Марусі під партою. Хоче відірвати часточку апельсина і не може. Роздушила весь, сік тече, а часточка не відривається, наче вона пришита. -Всі читають, а Марусі не до читання.
— Марусю Глушко, читай далі! — викликає Олена Іванівна.
Маруся здригнулась, швидко сунула апельсин, та мимо парти, він і впав на підлогу. Добре, що ніхто не бачив, бо зараз почали б сміятися з неї.
Стала вона дивитися в книжку, не знає, де читати. Почала читати навмання. Слово трапилося важке: Маруся ніяк його прочитати не може.
— Глушко, та ти й уроку не готувала, ніяк слова не прочитаєш! Ставлю тобі «два».
І Олена Іванівна поставила в журналі проти Марусиного прізвища велику жирну двійку.
На перерві діти навперейми кинулися бігти в їдальню. Раптом Дмитрик Зленко наступив на щось слизьке, нога його поїхала вперед, і він з усього маху звалився на підлогу. Упав і не може встати.
Збіглися школярі, прийшла і Олена Іванівна. Дмитрика підняли й відвели до лікаря.
— Як же це він міг посковзнутися? — здивувалась Олена Іванівна.
— А он як. Дивіться, — сказав Сашко Стеценко, підіймаючи з підлоги апельсинову лушпинку.
І тут діти побачили доріжку з таких самих лушпинок, яка вела до третього «А» класу.
«Хто ж це нашкодив? Коли б не наш учень. А може, це Маруся Глушко! Вона пізніше за всіх прийшла в клас і весь урок під партою вовтузилась», міркувала Олена Іванівна.
Побачивши, що Олена Іванівна на неї дивиться, Маруся боком, боком і заховалася за дітей.
А Клава Гнатенкотут як тут. Подає розчавлений апельсин вчительці й каже:
— Олено Іванівно,ось під Марусиною партою апельсин валявся.
Олена Іванівна взяла апельсин і, нічого не сказавши, пішла в клас.
Після перерви, коли всі посідали на місця,Олена Іванівна показала апельсин і спитала:
— Чий апельсин?
— Марусі Глушко! — хором відповіли учні.
— Правда, Марусю?
Маруся встала і боїться глянути на Олену Іванівну.
— Правда, — каже вона.
— Скажи мамі, щоб вона тобі більше апельсинів не давала. Адже Дмитрик мало не вбився, посковзнувшись на лушпинці апельсина.
Всі глянули на Дмитрика, а потім на Марусю.
Дмитрик сидів блідий-блідий. Марусі було дуже соромно й шкода Дмитрика.
Сіла Маруся на місце, а самій так недобре. Плакати хочеться. Стільки неприємностей за один день, І все через апельсин.
А може, тут не апельсин винен?

БАБУСИНА ПЛЯМА
Солодко спить у ліжечку Тетянка. Сниться їй, що вона вже в школі, сидить на своїй парті і так гарно пише, що й сказати не можна.
— Тетянко, Тетянко, вставай! — будить її бабуся.
Тетянка повертається на другий бік, натягає на голову ковдру й бачить ще кращий сон.
Що робити бабусі? Шкода будити онуку, та в школу їй треба йти, ще запізниться. Знов погукала, поторсала за плече, не встає. 1 сніданок прохолов, а Тетянка спить.
Нарешті бабуся догадалась відкотити теплу ковдру. Холодок пробіг по спині, стала мерзнути дівчинка, розплющила очі. «Ой, як холодно!» Скочила з ліжка, стала мерщій в школу збиратися.
Поки одяглася, поки поснідала, а час біжить, не чекає. Бабуся поклала їй в сумку гарячі пиріжки.
— На перерві з'їси.
Прийшла Тетянка в школу, уроки вже почалися, навіть у клас її не пустили. Стоїть під дверима і боїться, щоб хто її не побачив. Але не заховалась. Побачила її чергова няня здивувалась:
— Ти знов запізнилась, дівчинко?
Соромно стало Тетянці й вирішила вона все звалити на бабусю.
— Це, — каже, — бабуся мене пізно збудила.
— Ач, яка в тебе бабуся лінива, — сказала няня, — всі давно вже в школі, а вона тебе підвела. Напевне, у цих хлопчиків і дівчаток, які сидять у школі, бабусь немає. Як ти думаєш?
Тетянка покліпала очима, нічого не сказала. Та й що вона могла сказати, коли знає: сама винна!
Почався другий урок. Всі переписують з дошки слова, а в Тетянки ручка пропала. Нема ручки та й годі.
— Чому ти не пишеш, Тетянко? — питає вчителька.
— Та бабуся забула мені ручку в пенал покласти,—каже Тетянка.
— Яка в тебе бабуся забудькувата, — зітхнула вчителька і дала Тетянці запасну ручку.
Писала Тетянка, писала, пальці втомилися, плечі заболіли, лінощі напали. А з сумки так смачно пахне бабусиними пиріжками з повидлом... «Зараз докінчу це слово і з'їм пиріжок», думає Тетянка. Та як вмочить з усієї сили перо в чорнильницю. Вийняла і незчулася, як велика крапля ляпнула на зошит.
Розповзлася синя пляма на півсторінки. Дивиться Тетянка на пляму, мало не плаче. Тут підійшла вчителька, глянула й ахнула:
— Тетянко, чого ж це ти так неохайно пишеш?
— Це бабуся... — а далі не встигла сказати.
Діти всі як зарегочуть. А пустун Михась Воронько й каже:
— Маріє Петрівно, покажіть нам бабусину пляму.
Тут і вчителька не стерпіла, теж засміялась.
А наступного дня школярі-старшокласники намалювали в стінгазеті Тетянчин зошит і написали: «Зошит учениці першого «А» класу Бондаренко Тетянки, а пляма бабусина».
Глянула Тетянка на газету й сама засміялась, а потім каже:
— Намалювали, ну й добре. А я от більше не буду так робити, нехай тоді з кого хочуть сміються.


Дата внесення : 04.08.2013     Переглядів: 169     Популярність: 81.39%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Про школу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky