Для середнього шкільного віку

Професор Мікрочарівник

Розповідь про електронного профессора, який так багато уміє.

Художники: Бизов Володимир
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1987 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 36.


Фрагменти:


Юрій КУЗНЕЦОВ
ПРОФЕСОР МІКРО-ЧАРІВНИК
Оповідання

ПРОФЕСОР МІКРО В ТЕЛЕФОННОМУ АПАРАТІ

Вітьчин телефон не відповідав. Я знову натиснув клавіші новенького апарата, але в трубці почув лише довгі гудки. Де ж він подівся? Домовилися ж: пообідаємо — й на тренування. Завтра — шкільні змагання. Шефи-суднобудівники організовують їх у своєму цеховому басейні. Від нашого класу у змаганні беремо участь тільки ми з Вітькою. Більше ніхто не зробив справжнього корабля. А у нас — крейсер! Щоправда, нам допомагав Вітьчин тато. Але і палубу, і каюти робили ми самі. І фарбували також. Лишилося тільки випробувати крейсер після фарбування, а Вітьки немає.
Я знов і знов набирав номер, та Вітька не озивався. Я вже хотів покласти трубку, але згадав, що апарат у нас незвичайний.
— У ньому схований мікропроцесор,— сказав тато, коли приніс цей телефон додому.
— Який мікропрофесор?—перепитав я, не розчувши.
— А такий собі з вусами, з-борідкою   і   дуже-дуже   маленький.
— Електронний професор Мікро,— пожартував тато.— Він запам'ятовує будь-який номер і може дзвонити замість тебе, аж поки твій товариш не відповість. Варто лише натиснути оцю клавішу із зірочкою — і він до твоїх послуг.
Я набрав номер, а тоді натиснув клавішу із зірочкою, попросивши таким чином електронного професора зв'язатися з Вітькою, і сів за уроки. Переписуючи вправу, я із захопленням поглядав на телефон. От здорово! Сидить собі у телефонному апараті цей професор Мікро і викликає зараз Вітьку, а я тим часом можу читати, дивитися телевізор, робити уроки.
Захопившись своїми думками, я переписав не ту вправу. От шкода, що не винайшли такого електронного професора, який би замість мене уроки робив!
Правда, тато каже, що вже є такі електронні машини, які вміють грамотно писати, точно креслити, красиво малювати, проте вони надто громіздкі. А то б сховав такого професора Мікро в портфелі — і ніякий диктант не страшний.
Я знову глянув на телефон. Він мовчав. А цікаво, справді, який він, отой професор Мікро? Ото побачити б його. І так мені закортіло розкрутити телефон, що я кинувся шукати викрутку. «Ох і перепаде ж мені»,— подумав я, та втриматися вже не міг.
Обережно взяв апарат і наставив викрутку на гвинт, як раптом на всю кімнату пролунав суворий чоловічий голос:
— Юний друже!
Я ледве не випустив телефона й озирнувся навколо. Нікого в кімнаті не було. Що за чудасія? Невже той професор усе бачить? Я поклав апарат на місце і тихесенько став відступати до письмового столу.
— Юний друже третьокласнику,— знову почув я.— Сьогодні ми передаємо для тебе десятий урок з природознавства.
Я глянув на телевізор і аж тепер усе зрозумів. Це ж друг професора Мікро увімкнув передачу «Шкільний екран». На тому тижні я нездужав і пропустив цю тему в школі. А тато й подбав, щоб я її подивився по телевізору. Недавно він зробив невеличкий пристрій, який вмикає його о будь-якій загаданій годині, може й програми перемикати, і після закінчення передачі вимикати телевізор. Тато назвав його електронним другом професора Мікро.
Але подивитися урок природознавства не вдалося — задзеленчав телефон.
— Сергій? — це дзвонив Вітька.
— Де ти запропастився? — крикнув я у трубку.— Довелося професора Мікро просити, щоб тебе розшукав.
— Мене викликали на раду дружини. Питали, як готуємося до завтрашніх змагань.
— Ну й що ти сказав?
— Сказав, щоб швидше відпустили, бо нам, справді, треба тренуватися, а  не теревені правити. А що це за професор у тебе там з'явився?
— Е-е, електронний. Прийдеш — розкажу...

НАШ КРЕЙСЕР ЗАЗНАЄ АВАРІЇ
Блакитний крейсер з гарматами і двома зенітками мирно виблискував новою фарбою на підвіконні. Ми зняли його з підставки і попрямували у двір, де був басейн, у якому ми випробовували свій крейсер.
— Перевір пальне, — гукнув Вітька.
— Повний бак!— відповів я, загвинчуючи пробку металевого циліндра, прикрученого до палуби.
— Порядок!
Вітька підправив руль так, щоб крейсер рухався по колу, і запустив двигун.
Пробуксувавши якусь мить на місці, наш блакитний красень рушив у «відкрите море». Він поступово набирав швидкість. Нам здавалося, що ми стоїмо на капітанському мостику, а розбурхане море кидає хвилі на ніс крейсера. Злива сліпить очі, а блакитний крейсер у світлі блискавок лине вперед.
Раптом Вітька схопив невеликий шматок фанерки, що трапився під руку, й кинув перед кораблем:
— Зліва по борту міна!
Крейсер штовхнув фанеру й, не збавляючи ходу, йшов далі вперед.
Я схопив товщий обрізок дощечки, що тут же лежала під ногами, і кинув прямо перед носом корабля:
— Противник! — гукнув я.
— Йдемо на таран!— крикнув Вітька. І корабель на повному ходу врізався в дощечку. Трохи загальмував, тягнучи обрізок перед собою, дійшов до краю басейну і зупинився.
— Ех! Двигун слабенький!—засумував я.
— А якщо трохи підправити лопаті гвинта, щоб сильніше загрібали? — раптом сяйнуло Вітькові.
— Давай!
Ми витягли крейсер з води. Вітька схопив обценьки, які ми прихопили з собою, стиснув одну лопать — і крутнув щосили.
Хряскоту навіть не почули. Тільки лопать з-під обценьок відлетіла вбік. І Вітька розгублено дивився на неї.
— Все пропало!— не втримався я.
— Щось придумаємо,— непевно вимовив Вітька.
— Що ж ти придумаєш?— Завтра змагання, а в нас півгвинта немає.
— Стій! Котра година зараз?
— Пів на третю.
— Мерщій до батька на завод — зміна ще не закінчилася.

ЗАВОД БЕЗ РОБІТНИКІВ
Вусатий Макарович сердито глянув на нас з Вітькою і вийшов нам назустріч.
— А, це ти, Вітько...— посміхнувся нарешті він, пізнавши мого друга.
Вітька часто зустрічав тата після роботи, і тому на прохідній його добре знали, хоча на заводі він не був, вони лише півроку як сюди переїхали.
— Що, до батька прийшов?
— Так, але як його знайти?
Макарович кудись подзвонив. Вийшла якась жінка і наказала йти за нею. йшли зовсім недовго і зупинилися перед дверима великого цеху.
— Отут твій тато працює. Заходьте...
Великі залізні двері суворо рипнули — і ми з Вітькою обережно прослизнули всередину. Але тієї ж миті застигли на місці.
Просторий, як футбольне поле, цех був порожній. Стрункими рядами стояли верстати. І працювали. Та де ж люди? Ми озирнулися навколо — нікого не було.
— Може, щось   скоїлося? — здивовано   глянув   на   мене   Вітька.
Ми несміливо просунулися поміж верстатів. Ніде нікого. Тільки невгамовні колеса шпинделів невпинно крутили залізні прутки.
— Хіба  забули  вимкнути  верстати? — знов  перезирнулися  ми  з Вітькою.  І тільки хотіли підійти до одного з них, як на весь зал," наче грім, пролунало грізне:
— Стій!!!
Ми налякано озирнулися. Порожньо. Аж раптом побачили, як до нас біжить чоловік.
— Ви що тут робите? — накинувся він на нас.
Перебиваючи один одного, ми нарешті пояснили, що прийшли до Вітьчиного тата, що в нас зламався корабельний гвинт, що завтра змагання, що нам дуже треба Тимофія Івановича.
— А-а, то це й є молодший Бондар,— трохи пом'якшав робітник.— Ну, що ж, будемо знайомі — Василь Іванович. Ходім зі мною.— Ми попрямували до бокових дверцят, здивовано озираючись на безлюдиний цех.
— А верстати? — не втримався я.
— Що верстати? Верстати працюють нормально,— сказав Василь Іванович.
Поки піднімалися на другий поверх, він розказав, що верстатами керують мікрокомп'ютери — такі пристрої, що діють за наперед складеним завданням. Інша назва мікрокомп'ютерів — мікропроцесори.
— Мікропрофесори! — підхопив я.
Василь Іванович посміхнувся.
— То це, значить, вони родичі мого професора МІкро? — раптом осяяло мене.
— Якого професора Мікро?—.не зрозумів  Василь Іванович.
Я розказав про свій чудо-телефон, про те, як він допоміг мені зв'язатися з Вітькою. І тоді Василь Іванович пояснив нам, що мікропроцесори належать до великої сім'ї ЕОМ — електронно-обчислювальних машин. А оту причіпку «мікро» вони дістали через свої маленькі розміри.
— Ну, от і прийшли,— сказав Василь Іванович.— Тут знаходиться наш найголовніший електронний професор,— таємниче посміхнувся він.

ПРОФЕСОР МІКРО РЯТУЄ КРЕЙСЕР
Велика світла кімната нагадувала лікарню. Під стінами тулилися білі столи з безліччю кнопок і клавішів на кожному. Над столами в стіні були вмонтовані телевізори. Підлога застелена килимом. Десятки очей-телевізорів дивилися на нас. І в тих очах віддзеркалювала кожна дія, кожний рух верстата.
— Ось він, наш найголовніший професор,— сказав Василь Іванович.
— Який ще професор? — здивувався Вітьчин тато. Через усю залу він ішов нам назустріч.
Василь Іванович переповів нашу розмову, і Тимофій Іванович посміхнувся. Так, це найголовніший електронний професор. Він керує всією автоматичною лінією верстатів. А біля кожного верстата є його помічники — мікрокомп'ютери. Нитки дротів тягнуться від них сюди, на головний пульт, з якого й керує оцей професор.
— Але що сталося? Чого ви тут опинились? — нарешті спохва-тився Тимофій Іванович.
— Гвинт у крейсера зламався,— винувато почав Вітька.— Я хотів трішечки вирівняти його, а він...
І простягнув зламаний гвинт Тимофієві Івановичу.
— Оце й усе? — підморгнув хлопцям.— Зробимо новий, зачекайте трохи. Зараз закінчиться моя зміна.
Ми знову спустилися в цех. Тимофій Іванович підійшов до вільного токарного верстата, обміряв гвинт і почав натискати на якісь клавіші.
— Ну от, ми й поговорили з професором Мікро. Так, здається, ви назвали мікропроцесор? Зараз буде вам готовий новий гвинт,— промовив він.
Із захопленням ми з Вітькою спостерігали, як Тимофій Іванович вставляє заготовку у верстат, як підводить різець.
— А тепер, Сергію, натисни цю кнопку.
Я несміливо ледь торкнувся кнопки, і верстат загув, напружився, різець почав скидати верхній трохи заіржавлений шар  металу.
Ми стояли, дивилися, а різець сам вертався назад, знов підходив до деталі і знов наче обережно гладив її.
— Ух  ти! — не втримався я.— Як це він уміє?
— Він ще не таке вміє, коли ним керує мікрокомп'ютер. А цей пристрій — справжній професор. От ви вчора півдня просиділи в бібліотеці, шукаючи книжки про дітей-героїв для наступного уроку. А для комп'ютера — це одна мить. Натискаєш клавіші — і друкарська машинка сама відстукує список потрібних книжок. Такі комп'ютери вже зараз діють у великих бібліотеках, де сотні тисяч, а то й мільйони книжок. Інженер, робітник або вчений можуть витратити дні і місяці на розшук потрібних посібників, спеціальних книжок, статей, а машина це зробить за хвилини. Коли ж до неї додати ще й механічний пристрій, то вона з полиці передасть книжки прямо на стіл читачеві. Незабаром професор Мікро увійде в кожен дім. І книжку з бібліотеки додому можна буде одержати за лічені хвилини.
— Як це? — здивувався я.
— По телевізору,— спокійно відповів Тимофій Іванович.— Набираєш клавішами номер бібліотеки, номер книжки — і одержуєш її на екрані. Тільки гортай сторінки, знову ж за допомогою комп'ютег ра. А хочеш, можеш її передрукувати. Комп'ютер обладнаний друкарською машинкою. Даєш їй команду — і кожна сторінка переноситься на папір. Сидиш, приміром, робиш уроки, а машинка друкує тобі книжку «Таємниця Соколиного бору».
— От  здорово! — вигукнув Вітька.
— Здорово то здорово. Але поки ми говорили, наш професор вже роботу свою закінчив.
Тимофій Іванович оглянув деталь і вставив її в інший верстат — фрезерувальний. Через кілька хвилин ми вже тримали в руках новенький, ще теплий корабельний гвинт.
— Ура!!! — закричали  ми  з  Вітькою.— Наш  крейсер  врятовано.

ПРОФЕСОР МІКРО ВІДКРИВАЄ СВОЇ ТАЄМНИЦІ
Радісні, ми разом з Тимофієм Івановичем повертались додому. Нам кортіло швидше приставити гвинт до крейсера і випробувати його на ходу в  нашому басейні. Але все вийшо не так. Коли Вітьчин тато дізнався, що ми не зробили ще математики, він завернув нас додому і посадив за письмовий стіл.
Приклад ніяк не виходив. Чи то ми дуже поспішали, думаючи про наш крейсер, чи просто були неуважні, але скільки не билися — марно. Виконали дію в дужках, а результат не ділився. Спробували ще раз, а тоді не витримали і попрямували в іншу кімнату до Вітьчиного тата.
— Ну, що там у вас? — суворо озвався Тимофій Іванович, одразу зрозумівши, в чому справа.
— Та тут, мабуть, у підручнику щось неправильно,— злукавив Вітька.
— Помилка, гадаєте? Тоді давайте звернемося до вашого професора Мікро, подивимося, що він скаже.
Тимофій Іванович чомусь зняв з руки годинника і поклав на стіл. Тоді став діставати сірника з коробки. Я здивовано глянув на Вітьку.
— Цей годинник подарували татові як ударнику п'ятирічки,— з гордістю сказав Вітька.
Тимофій Іванович невдоволено подивився на нього. Мовляв, чого вихвалятися чужими заслугами.
— Але до чого тут годинник? — дивувався я.
— А це годинник не звичайний. В ньому схований мініатюрний мікрокалькулятор.
— Який ще мікрокалькулятор?
— Мікро, як ви знаєте, означає маленький, а калькуляція — це підраховувати, обчислювати,— пояснив Тимофій  Іванович.
— То це ж друг нашого професора Мікро!
— Атож, друг.
Тільки тут ми побачили під віконцем циферблата дрібненькі, наче макові зернятка, клавіші. Тимофій Іванович натиснув кнопку на корпусі годинника, і цифри, що показували час, зникли. Віконце було чисте. Тоді він узяв чистий аркуш паперу і записав наш приклад:
(58—14) : 11 =
Потім став натискати сірником клавіші. У віконці почали з'являтися числа — перше, друге, третє, а тодІ й розв'язок — «4».
— У підручнику все правильно,— сказав Тимофій Іванович,— нічого не наплутано. Ану, давайте ваш розв'язок, будемо шукати помилку.
Я простягнув чернетку.
Тимофій Іванович на своєму годиннику став перевіряти віднімання і швидко знайшов:
— Ось тут  ви  помилились.
— Ух ти! — вигукнув я.— А як це ви робите?
— Дуже просто,— пояснив Вітьчин тато.— От бачите кнопку збоку на корпусі, вона відключає годинник і включає нашого електронного професора. Далі обчислюємо так, як і на папері, тільки тут це відбувається за допомогою крихітних, як зернятка піску, деталей, по яких іде струм від батарейки. Наш приклад ми запишемо так:
58 — 14  : 11    =
Це програма дій для професора Мікро. Нам треба передати її професорові. Натискаємо клавіші 5 і 8. У віконці загорілося число 58. Потім торкаємось клавіші «мінус». Тепер професор знає, що від цього числа треба буде віднімати наступне. Набираємо «14». Перше число зникає, воно потрапляє до пам'яті професора Мікро, а друге, щойно набране, з'являється у віконці. Натискаємо клавішу «ділення» і набираємо «11». «14» зникає. Воно також потрапляє до пам'яті, де й відбувається віднімання, а «11» з'являється у віконці. Тепер лишається натиснути клавішу «дорівнює» — і остання дія програми виконана. У віконці загорівся результат — «4».
— Здорово! — не втримався я від захоплення.— А інші приклади він може розв'язати?
— Так. Ми можемо навіть скласти алгоритм на всі подібні приклади.
— Який алгоритм? — запитали ми з Вітькою.

ЧИ МОЖНА ШКАРПЕТКИ НАДІТИ НА ЧЕРЕВИКИ?
— Алгоритм — це певна послідовність дій,— почав Вітьчин тато.— У нашому житті ми дуже часто зустрічаємося з алгоритмами. От, скажімо, як ви одягаєтесь? Спочатку надіваєте шкарпетки, тоді черевики. Навпаки не можна, бо шкарпетки не надінеш на черевики. Така точно визначена послідовність дій і є алгоритмом — алгоритмом одягання. Або таке... Сергію, ти вмієш смажити яєчню?
— Вмію,— несміло відповів я, не розуміючи, до чого веде Тимофій Іванович.
— А що ти при цьому робиш?
— Як що? Беру яйце, розбиваю і кидаю на сковорідку.
— А навпаки можна?
— Як? Спочатку кинути, а тоді розбити?..
— От бачиш, оце тобі алгоритм приготування яєчні! — розсміявся Тимофій Іванович.— Звичайно,— вів далі він,— насправді не все так просто. Алгоритм — це певні правила, що показують, як виконати ту чи іншу роботу. Правила ці не вигадані. Наука вивчає життя, складні процеси, що відбуваються в природі, в людському організмі, й на основі цього складає свої правила тих чи інших явищ. їх може бути чимало. І тут уже одній людині впоратися важко. Тоді на допомогу приходить електронний професор. Мабуть, дивилися по телевізору, як передбачають погоду. Гідрометеоцентр СРСР — це також один величезний електронний професор. З усіх кінців планети з наших літаків і кораблів, наземних метеостанцій надходять відомості про напрями вітрів, циклонів, про зміни температур у різних куточках земної кулі. Ось, наприклад, якийсь вітер або циклон рухається назустріч другому, вони неминуче зустрінуться. Але до яких змін призведе ця зустріч у багатьох областях нашої країни, швидко визначити не під силу одній людині або навіть багатьом людям. Тут і допомагає електронний професор. Професора передусім знайомлять з правилами поводження вітрів — це і є алгоритми, що їх закладають у його пам'ять. Знаючи їх, наш електронний «професор» може вирахувати, як будь-який новий вітер вплине на зміни температури, тиску тощо на нашій планеті.
— А оцей корабельний гвинт, що ти сьогодні виточував,— перебив Вітька свого тата,— він теж за правилами зроблений?
— Аякже. Щоб його виточити, спочатку знімають стружку із залізного прутка, тоді фрезерують, нарізають різьбу. Це теж правила, або алгоритм виготовлення цього гвинта.
— Виходить, що й правила правопису — алгоритми? — не заспокоювався Вітька.
— Звичайно, алгоритми грамотного письма. Алгоритми оточують нас скрізь. Вони не лежать на дорозі, вони отут,— і Тимофій Іванович, посміхаючись, показав на голову.— Це наше знання про те, як і що робити. І чим краще людина мислить, чим точніше, тим більше користується алгоритмами. От ми з вами розв'язували математичний приклад. Спочатку розкрили дужки, тоді здійснили ділення. Це алгоритм розв'язання нашого прикладу.

ЩО КРИЄТЬСЯ ЗА КЛАВІШАМИ ПРОФЕСОРА МІКРО
Ми з Вітькою глянули один на одного і посміхнулись. Та сама думка у нас виникла водночас. Цей електронний «професор» може й уроки за нас робити. Тимофій Іванович немов угадав її.
— Тільки не сподівайтесь, що електронні професори цілком замінять людину. Щоб вони ддпомагали в складних умовах, треба самому багато знати. А найперше треба знати самого електронного «професора». От скажімо, як його використовують? Не знаєте, бо не знаєте його будови.
Тимофій Іванович узяв олівець, аркуш паперу й намалював таку схему:
— Кожного вечора, о дев'ятій, коли ми вмикаємо телевізор, якими словами починає диктор передачу?
— Ви слухаєте програму «Час»! — вигукнув я.
— Інформаційну програму,— підправив Вітьк— А що означає такий знак? — І Тимофій  Іваа.
— Так, інформаційну,— згодився Тимофій Іванович.— Інформація — це наше знання, відомості про щось.
— Про події в нашій країні,— втрутився Вітька.
— І за рубежем,— додав я.
— Інформація буває словесна,— продовжив Тимофій Іванович,— скажімо, та, яку ви чуєте по радіо. Або зорова — яку дивитеся по телебаченню. А буває цифрова, як-от у наших прикладах з арифметики. На кожному кроці людина зустрічається з інформацією про погоду, про час, про товари в магазинах. А книжки — це ж найбільша скарбниця інформації. Інформацію люди передають — по телеграфу, телефону, листовно тощо; обробляють — «розкладають по поличках», порівнюють, відбирають найважливішу; зберігають — у книжках, на магнітофонних стрічках і т. д. От і наш електронний професор слугує такій важливій справі, як обробка інформації, зокрема цифрової. Для цього «дані програми», або інформацію, спочатку вводять у нього. Це ми робимо, натискуючи клавіші. Інформацію професор повинен зрозуміти. От, скажімо, що означає червоне світло світлофора для автомашин? — спитав Тимофій Іванович.
— Проїзд заборонено,— відповів я.
нович намалював:
— Теж проїзд заборонено! — вихопився Вітька.
— От бачите, та сама інформація може передаватися по-різному. Так і в електронному професорі. Цифри перекладаються на мову електричних сигналів. Кожній цифрі відповідає свій електричний сигнал. Цю операцію і робить пристрій вводу. Центральний процесор — це, можна сказати, мозок електронної машини. Він уміє додавати, віднімати, ділити, множити і т. д. А в складних машинах він і «думає» — порівнює, робить висновки тощо. Після того, як наша інформація піддалась обробці, вона перекладається знов на мову, зрозумілу людині. Скажімо, мову цифр або мову слів. Є такі електронні машини, до яких пристроєна друкарська машинка, і вона видає інформацію у вигляді тексту. Цей текст може висвітлюватися на екрані, пристроєному до машини телевізора. Такий переклад з електронної на людську мову здійснює пристрій виводу. Від нього ми й дізнаємось про результат обробки інформації. Скажімо, результат наших обчислень при розв'язанні математичного прикладу.

МИ РОЗМОВЛЯЄМО З ПРОФЕСОРОМ МІКРО
— Складно...— не витримав я.
— Складного нічого немає. Треба тільки трішечки знати нашого професора Мікро, щоб він став добрим помічником. От скажіть, скільки часу вам треба на розв'язання домашніх прикладів.
— Та, мабуть, хвилин двадцять.
— Ану, давайте їх сюди.
Ми поклали перед Тимофієм Івановичем підручник із стовпчиком прикладів:
(58 — 14) : 11 =
(24 — 12) : 6 =
(27 — 9) : 9 =
(49 — 16) :  3 =
(77 — 28) : 7 =
— Кожен з цих прикладів,— пояснив Тимофій Іванович,— складений за однаковим алгоритмом. Тобто, як ви пам'ятаєте, означає однакову послідовність дій: спочатку віднімання, потім ділення. В алгебрі це записали б так:
(а — в) : с
а — перша цифра; в — друга цифра; с — третя цифра.
А повністю наша програма для професора Мікро мала б такий вигляд:
a — b : c =
Тепер тільки замість а, в, с підставляємо числа наших прикладів, і професор одразу видає нам результат обчислень.
— Ану, Сергію, глянь на годинника,— звернувся до мене Тимофій Іванович.
Я відмітив час.
— Тепер підставляю числа другого прикладу. Перший ми з вами розв'язали. Результат висвітлюється на табло нашого електронного професора — 2. Так само з іншими прикладами. Скільки на все пішло часу?
— Одна хвилина! — захоплено вигукнув я.
— Звичайно, це найпростіша програма. Насправді, програми, що керують верстатами, допомагають конструювати будинки і роблять багато іншого, значно складніші. Але в їх основі, як і в нашому прикладі,— мова алгоритмів.
А лічить професор Мікро дуже швидко. Є такі електронні професори, що виконують більше мільярда дій за секунду. Мільярд за секунду! А скільки б людина витратила часу на таку роботу? Дуже багато! Якби навіть за секунду вона виконувала одну дію, то й тоді їй довелося б працювати понад сто років!
Коли з математикою було закінчено, Тимофій  Іванович сказав:
— А зараз у мене є для вас сюрприз. Давайте ваш крейсер.
Я побіг додому і приніс нашого блакитного красеня.
Тимофій Іванович відчинив дверцята шафи і дістав звідти маленьку фігурку, дуже схожу на доктора Айболита. Тільки замість білого халата — капітанська форма  і моряцький кашкет на  голові.
— Оце вам професор Мікро — капітан.  Він поведе ваш крейсер.
З цими словами Тимофій Іванович узяв крейсер, прилаштував новий гвинт і прикріпив капітана на капітанському містку. Потім витяг якісь дротики з-під його кітеля, щось там поворожив з двигуном і рулем.
— Він начинений електронними деталями,— пояснив Вітьчин тато.— В нього закладена програма. Якщо корабель наштовхнеться на перепону, професор-капітан поверне руль і обійде її. Хочете, давайте випробуємо.
У Вітьчиному дворі, як і в нашому, був невеличкий басейн. І ми рушили до нього. Тимофій Іванович пустив крейсер. Розсікаючи воду, наш блакитний корабель линув уперед.
Вітька знов схопив невеличку дощечку і кинув перед кораблем.
— Міна!
Крейсер трохи стишив хід,  повернув уліво і обминув  перепону.
— Противник! — гукнув я, кидаючи більшу дощечку перед кораблем. Той зупинився і помалу обійшов її.
— Ура! — закричали ми з Вітькою.

ПРОФЕСОР КІКРОКАПІТАН КРЕЙСЕРА
Наступного дня цех суднобудівного заводу гув, наче в ньому запустили двигун реактивного літака. То зібралася наша школа на змагання. Зелено-блакитна поверхня води аж брижилася від того гамору.
На старті зібралися крейсери, есмінці, торпедоносці. Сірі, сині, блакитні, білі — вони погойдувалися на воді, чекаючи миті, щоб вирушити в подорож. Наш крейсер не був ні найбільшим, ні найскладнішим. Але всі задивлялися на нього. Що то за чудернацький капітан на мостику? І нащо його поставили? Адже від нього корабель важчий. І тільки ми з Вітькою посміхалися: нічого, наш професор Мікро ще себе покаже.
Прапорець судді —капітана третього рангу у відставці — опустився, і понад десяток кораблів рушили з місця. Вже на третьому метрі вперед вирвався есмінець десятого «А», за ним ішов торпедоносець восьмикласників. Наш крейсер трохи відірвався від основної групи, але есмінця й торпедоносця не наздоганяв. А ті набирали швидкість,
лишаючи всіх позаду.
Раптом есмінець і торпедоносець, пройшовши півбасейну, почали сходитися, перегороджуючи дорогу нашому крейсеру. Присутні завмерли. Ще трохи — і всі троє кораблів зіткнуться. А там...
Десятикласники і восьмикласники бігли по обидва боки басейну і щосили кричали, неначе криком своїм могли зарадити нещастю. І ось торпедоносець на повному ходу врізався   в   есмінця,   перевернув
його, а той вже в останню мить   щоглою   зачепив   торпедоносця і поклав на борт.
Торпедоносець, лежачи на лівому борту, наче поранений птах, крутився навколо есмінця і закривав одразу трьом кораблям хід.
— Ну, капітан Мікро, виручай! — гукнули ми з Вітькою.
В цю мить наш крейсер наблизився до торпедоносця. Ще секунда — і поранений торпедоносець вріжеться в наш крейсер. Ми завмерли. Але крейсер, діставши команду від капітана Мікро, раптом загальмував, узяв ліворуч і потихеньку став обходити місце аварії. Тоді він вихопився на чистий простір і полетів до фінішу.
— Ура!!! — закричали ми'з Вітькою, коли наш крейсер перший
пересік фінішну лінію.
За ним підходили інші кораблі. А нас уже обступили однокласники, тисли руки, плескали по плечах.
— То як же це вам вдалося? — підійшов до нас капітан третього рангу. Ми розповіли про капітана — професора Мікро, про закладену на кораблі комп'ютерну програму, і він потис нам руки, вручаючи кубок переможців.
— Ну от, з професором Мікро ми познайомилися, а я вам покажу професора Макро.
— Тобто великого? — перепитав хтось із старшокласників.
— Так, запрошую всіх на екскурсію туди, де роблять справжні кораблі.

МИ З ВІТЬКОЮ КОНСТРУЮЄМО КОРАБЕЛЬ
Чекали побачити стапелі, великий металевий корпус корабля, зварку, а замість цього опинилися у невеликій світлій кімнаті. Ніякого корабля там Не було. Тільки стояли ряди залізних шаф, у яких за склом крутились бобіни з дисками, стояли столи з телевізорами, друкарськими машинками і скрізь — безліч вимикачів і клавішів. Майже так, як у цеху Тимофія Івановича.
— Оце і є наш професор Макро,— спокійно повідомив капітан третього рангу.
— А де ж кораблі? — здивовано запитали ми.
— Кораблі — тут.— Капітан третього рангу показав на бобіни з дисками.
— Як це?
— А так, тут у пам'яті нашого електронного професора десятки видів кораблів. Саме з його допомогою ми і будуємо їх. Це, так би мовити, наш генеральний конструктор. І сьогодні нашим переможцям ми надамо можливість накреслити справжній корабель.
Я подивився на Вітьку.
— Ми ж не вміємо.
— А я зараз поясню.
Капітан сів за стіл, на якому стояв телевізор і було багато клавішів, як у друкарської машинки.
— Спочатку викликаємо програму «Профіль корабля»,— пояснив капітан третього рангу. Він натиснув клавіші — й на екрані з'явився напис: «Профіль корабля».—Тоді задаємо параметри корабля. На скільки тонн ви хочете мати корабель?
— Сто тисяч! — вигукнули ми з Вітькою.
— Сідайте. Ось тут, бачите, цифри. Наберіть сто тисяч. Морський?
— Так.
— Друкуйте «морський».
На екрані продовжували з'являтися написи: «Профіль корабля», «100000», «Морський» і т. д. Коли завдання для професора Макро було складено, капітан підвів усіх до величезного столу, застеленого білосніжним папером. Над столом були залізні лінійки, а в одній з них, торкаючись паперу, стирчав олівець.
— Ну, що ж, попросимо професора Макро намалювати наш корабель.— Капітан третього рангу показав нам, яку натиснути кнопку, і олівець поплив над столом, лишаючи на папері тонку лінію.
За кілька хвилин на білому ватмані з'явився профіль корабля, потім олівець намалював вигляд ззаду, вигляд зверху.
— Здорово! — не витримали присутні.
Справжній корабель з палубою, капітанським мостиком, каютами та іншими приміщеннями красувався на папері.
Ми з  Вітькою гордо поглядали один  на одного — наша  робота.
— Тепер ми можемо попросити професора накреслити окремі вузли корабля, навіть деталі, дьигун, гвинт. Усі ці креслення далі йдуть до наших технологів, робітників,— пояснив капітан третього рангу.— З їх допомогою виготовляють і збирають корабель. Звичайно, справа ця не така проста. Але бачите, креслення, на які йшли роки, за допомогою нашого професора Макро робляться за місяці, а то й дні. А знаєте ви, скільки друзів у нашого професора? Вони допомагають виготовляти корабель, випробовувати його та й узагалі працюють у багатьох галузях народного господарства.

ТИСЯЧІ ДРУЗІВ ЕЛЕКТРОННОГО ПРОФЕСОРА
— Сьогодні важко навіть перелічити їх усі,— продовжив капітан.— Макро- і мікроелектронно-обчислювальні машини застосовуються в промисловості і в сільському господарстві, на транспорті і в енергетиці. Сотнями, ні, тисячами професій оволоділи ЕОМ. Наші знання про природу, про людину так ускладнилися, що з ними вже не може впоратися не тільки одна, а навіть десятки, сотн'і й тисячі людей. Тут і приходять на допомогу електронні професори.
У сільському господарстві вони, наприклад, вже використовуються для розподілу води на зрошувальних землях так, щоб і економно було і щоб досягти найкращих врожаїв.
В промисловості електронні   професори   керують   сталеварінням, допомагають людині точно й швидко варити метал. Та й самі деталі для ЕОМ сьогодні не можна було б виготовляти без комп'ютерів. Бо тільки  вони  забезпечують  найвищу точність  і  надійність  крихітних елементів.
В енергетиці електронний професор керує роботою Єдиної Енергетичної Системи Радянського Союзу. Наша Батьківщина — неосяжна. І коли в одному її кінці день, в другому — ніч. Якщо на Далекому Сході електрична енергія зараз не потрібна, то вона перекидається в інший куточок нашої країни — скажімо, в європейську частину СРСР. І все це робота електронного професора,
А недалеко той час, коли електронні професори прийдуть і в побут, в кожну сім'ю. Наприклад, треба вам придбати черевики певного розміру, певного кольору і фасону, ви натискаєте клавіші комп'ютера — і на екрані з'являються відомості, в якому магазині вас чекатиме така покупка.
Електронний професор — справжній чарівник.
Екскурсія закінчилась, і ми поверталися додому збуджені, захоплені. А Вітька все не міг заспокоїтися, згадував, як ми конструювали корабель. Дівчата насміхалися з нас — «суднобудівники!». Та ми твердо вирішили, що, коли виростемо, станемо конструкторами кораблів. А може... Може, сконструюємо   такого   професора   Мікро, що...


Дата внесення : 23.07.2013     Переглядів: 154     Популярність: 78.4%    
Належить до розділів:
Українські
Пізнавальна література
Техніка, винаходи
Оповідання
Про дітей



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky