Лариса ПИСЬМЕННА
ПАВЛИК-РАВЛИК

ЯК ЛЕСИК СТАВ МОЛОДЧИНОЮ
Лесик та його бабуня
Щоранку бабуня водить Лесика в дитячий садок.
Вона дуже старенька і сива-сива, як отой пух з кульбабки, що на нього Лесик так любить дмухати. Лесик же хлопчина нівроку: дебелий, червонощокий, і літ йому вже немало — за два місяці всі чотири буде.
Лесик завжди цупко тримається за бабусину руку, щоб часом не загубитись. На розі вулиці він спиняється і починає тягти бабуню назад.
— Не піду-у... Там  машини...
— От мені лишенько! — бідкається бабуня.— Та чого ж ти боїшся? Адже я з тобою!
Та Лесик уперто гуде:
— Бою-у-уся...
Тоді бабуня бере Лесика на руки і, крекчучи від натуги, переносить на другий бік вулиці.
Проте найстрашніше—це двір з ґратчастою огорожею. Там, за прозорими ґратками, гримить залізним цепом здоровенний собачура з отакенною зубатою пащею! Коли наблизитись до огорожі, пес роззявляє свою люту пащеку і погрозливо гарчить. У Лесика тоді холоне всередині, а бідній бабуні доводиться довгенько морочитися, доки вона проведе його повз той страшний двір.
Нарешті, минувши всі небезпеки, вони благополучно приходять в дитячий садок. Тут бабуня сідає на лавочку і, важко дихаючи, відпочиває. Лесик теж відпочиває, хоч він, по правді кажучи, не зморився. Потім бабуня просить Надію Іванівну гарненько доглядати Лесика, цілує його в обидві пухкі, рум'яні щоки і, старенька та зігнута,  поволі дибає додому.

Хатка на курячих ніжках
Того дня бабуня привела Лесика в садок дуже рано—ще й Надії Іванівни не було. Вона залишила його на тьотю Пашу, а сама пішла до лікарні, бо в неї ще звечора боліло в грудях.
Тьотя Паша посадила Лесика на веранді, дала йому зеленого пискучого крокодила, а сама заходилася мити в передпокої підлогу.
Лесик сидів і пищав крокодилом, але недовго,—з-за кухні раптом визирнула червононоса голова на довгій шиї. То лютий гусак Спиридон   вийшов на вранішню прогулянку.
Лесик дуже налякався. А що, коли Спиридон надумає прийти сюди? От прийде і нападе на Лесика, як колись на Андрійка...
На щастя, на веранду вийшла тьотя Паша з великим; зав'язаним зверху білою платиною, кошиком у руках. Гусак Спиридон заґелґотів і пошкандибав собі геть.
— Ще не прийшла Надія Іванівна?—запитала тьотя Паша.—А мені треба йти по хліб... Як же тебе самого лишити? Доведеться почекати.
Вона поставила біля Лесика свого кошика і знов повернулася в  кімнати.
І тут трапилося таке, що й уявити важко..
Відчинилася хвіртка, і до двору ввійшла хатка на курячих ніжках. Так, так, справжнісінька хатка —блакитна, з червоними віконницями і жовтим півником на покрівлі! Зовсім така, як у казці, тільки її курячі ноги були взуті у великі розтоптані чоботи.
Лесик похолов: де ж воно видано, щоб хатка на курячих ніжках виходила з казки і сама собі гуляла по вулиці! Як же так?..
Хатка підійшла до веранди. Перед ґанком вона на мить спинилась, ніби роздумуючи, що його робити, а потім, крекчучи, стала повільно підійматися сходами  вгору.
Лесик скрикнув від жаху і кинувся ховатись.

Страх має великі очі
— А ходіть-но сюди швиденько!—весело гукнула Надія Іванівна.
Найпершими на веранду прибігли Ясько та Славко, за ними Андрійко з Галинкою, а далі й вся молодша група. Побачивши хатку, вони гучно заплескали в долоні і радісно затанцювали навколо неї.
— Ой, яка! А звідки  вона? А хто її зробив?
— Не знаю,—лукаво посміхнулася Надія Іванівна. — Давайте пошукаємо господаря хатки. Бач, двері зачинені... треба постукати.
І Надія Іванівна постукала в двері. Вони відчинились, і з хатки зігнувшись вийшов... Зайчик-побігайчик? Ні. Може, Вовчище, сірий хвостище? Та ні ж бо, з хатки вийшов столяр дід Мирон!
— Здоровенькі були, малята! — привітався він.—Ну от — приймайте подарунок та не забувайте старого.
Це   було   справжнє   свято,   особливо коли дід Мирон  забрався назад у хатку і, впершися головою у стелю, а руками у стіни,  підняв її і поважно закрокував у садок. Там, під лапатим кленом, він і залишив хатинку.
— Ну й голова у мене!—скаржилася тим часом тьотя Паша.— Поставила десь кошик та й забула... Бач, аж он де він, на веранді! А чого ж це він такий важкий?
І здивована тьотя Паша зняла з кошика білу платину.
Ох, і сміялися ж усі, коли   з   кошика   виліз скуйовджений  Лесик!    Навіть    маленький Толя, той, що наймолодший   у групі, так сміявся,  що аж  на підлогу впав. От який боягуз Лесик!

Бабуня занедужала
Бабуня занедужала. Ще    з   самого ранку, коли   мама  з татком   збиралися  на роботу,     вона     не   скаржилась,    тільки    трошки    стогнала.
А   коли    вони   пішли, бабуня   сіла   на  ліжко, а   далі   схилилася-схилилася на подушку і лягла.
— Бабуню,   ти   спатки    хочеш?—запитав    Лесик.— А   в садок не підемо?
— Ох, дитинко моя, — зітхнула бабуня.— Недобре мені, дихати важко... Ось трохи полежу, може, полегшає, то й відведу тебе.
Але бабуні не полегшало, а зробилося навіть гірше. Вона жалібно стогнала і хапалася руками за груди. Лесик злякався і  заплакав.
— Біжи, любий, до Варвари Степанівни,—попросила бабуня.—Нехай вона піде до мами і скаже, що я захворіла. Може, мама лікаря викличе або хоч сама швидше додому повернеться.
Лесик побіг до сусідки, Варвари Степанівни, але на її дверях висів замок. Що ж робити? Хто ж тепер скаже мамі, що бабуня занедужала? Хто лікаря викличе?
От коли б тут була Надія Іванівна—вона б допомогла. Але ж Надія Іванівна в садку, і нікому туди одвести Лесика. А сам він боїться.
А бабуня лежить і стогне... їй дихати важко...
Як це—важко? Лесик набрав повні груди повітря і затамував подих. Ой-ой, ніяк не можна довго не дихати! Не втерпиш і хоч трошечки, а дихнеш... А бабуні як терпіти?
Лесик навшпиньки  виходить з кімнати і  щільно причиняє двері.
Він піде в садок до Надії Іванівни.

Лесик вже не боягуз!
Тротуаром бігти зовсім не страшно. А от на розі...
Бач, який величезний грузовик пирхає,—такого Лесик зроду не бачив! А за ним автобус... Ні, не перейде Лесик вулицю, нізащо не  перейде...
А вдома ж—хвора бабуня. І їй дихати важко!
Лесик кидається слідом за високою тьотею в окулярах. Мабуть, така поважна тьотя вміє переходити вулицю, і   з нею Лесик не пропаде.
Тьотя  в окулярах помічає Лесика.
— Куди ти, хлопчику? Ти, напевне, від мами втік?
— Ні,—крутить головою Лесик.—Я не від мами. Я в садок.
— А де ти живеш?—строго питає тьотя і хоче взяти Лесика за руку.
Лесик виривається і щосили мчить уперед. Тьотя, блискаючи окулярами, щось гукає йому вслід, та Лесик уже далеко.
Аж ось і ґратчаста огорожа. Лесик навіть голову в плечі втягає. Може ж таки собака його не помітить? Але собака помічає і так люто гарчить, як ніколи. Навіть паща в нього сьогодні якась більша й  зубатіша.
І все-таки Лесик проходить! Червоний і задиханий прибігає він до свого дитячого садка. Йому назустріч виходить Надія Іванівна. Лесик кидається до неї з голосним плачем.
— Що ти, Лесику? Чому плачеш? — стурбовано питає Надія Іванівна і бере Лесика на руки.—А де ж бабуня?
Лесик, голосно схлипуючи, розповідає, яка біда сталася з бабунею.
Тоді Надія Іванівна відразу ж стала дзвонити по телефону в швидку допомогу і викликала до бабуні лікаря. І ще вона подзвонила на фабрику до Лесикової мами.
— Ну от, зараз до бабуні приїде лікар і їй допоможе. І мама прийде додому,—втішала вона Лесика.—А тепер мий хутчіш   руки, снідатимеш.
Увечері Надія Іванівна сама одвела Лесика додому. Бабуня вже не стогнала, бо їй стало краще, і дуже дякувала Надії Іванівні, що вона прислала лікаря. І мама дякувала. А Надія Іванівна сказала:
— Ви не мені дякуйте, а оцьому сміливому хлопчині.— і показала на Лесика.—Він молодчина!
Бабуня поглянула на Лесика і посміхнулася. А Лесик відразу випустив з рук хвостик маминого плаття, за який він звик триматися,  і  гордо підняв голову.
Він тепер уже не боягуз, а—молодчина!

ПАВЛИК-РАВЛИК
— А я знаю щось!—похвалився товстий Валерка. — Там дядя  новенького хлопчика  привів.
Як-таки—Валерик знає, а вона, Оксанка, ні? Ревниво відіпхнувши Валерика від дверей, Оксанка хвостиком проскочила вслід за  Надією Іванівною.
Там стояв височенний дядько і тримав за руку маленьке (ку-уди менше за Оксанку!) хлоп'ятко.
— Надіє   Іванівно,   цьому  хлопчикові   лише два з  половиною роки. Зможете його взяти до своєї групи?—запитала Антоніна Дмитрівна, завідувачка дитячого садка.
Надія Іванівна нахилилась і лагідно взяла хлопчика за плечі. Хлопчик струсонув плечима, від-брикнувся ніжкою і, мов реп'яшок, уп'явся в батькове пальто.
— Павлику, ну чого ти боїшся, дурненький?— батько  повернув його обличчям до  виховательки. Хлоп'я зіщулилось і затулило рученятами обличчя.
— Павлику,—привітно мовила Надія Іванівна,— хочеш побачити живу білочку? Ходімо, я тобі покажу.
Павлик щільніше притиснув долоні до обличчя.
— Павлику-Равлику, вистав  ріжки та ніжки! — подала свій голосок і  Оксанка.  Але Павлик-Равлик не хотів виставляти  ні ріжок,  ні  ніжок. Він  навіть очі заплющив.
— Справжній равлик,—засміялася Надія Іванівна і спробувала взяти Павлика на руки, але той так пручався, що довелося  його  випустити.
— Маленький ще дуже,—промовила вона.—Нехай трошки підросте.
— Він звикне,—сказав Павликів батько.—От побачите, він швидко звикне!
— Ні, маленький,—вирішила й Антоніна Дмитрівна.— Коли сповниться йому три роки, тоді й  приведете.
із
— Я вас дуже  прошу!  У Павлика немає матері...
Надія Іванівна щось тихо шепнула завідувачці і підійшла до Павлика. Антоніна Дмитрівна кивнула їй головою, взяла Павликового батька за рукав і тихенько вивела з канцелярії.
І Павлик-Равлик лишився  в дитячому садку.

* * *
Ох, і завдало ж клопоту всім  це хлоп'я!
Рано-вранці батько приводив його в садок і намагався непомітно зникнути. Але Павлик пильно стежив за кожним батьковим кроком, і  його доводилось відривати силоміць.
— Павлику,  роздягайся.
— У-у-у...—гуде Павлик, поблискуючи спідлоба темними оченятами, і силкується втриматись у своїй шубці.
— Снідати, Павлику! Сідай поруч зі мною, — тягне його за руку Оксанка, а Павлик тільки сопе й упирається коротенькими ніжками,  як незграбний ведмедик.
— Ходи до нас, Надія Іванівна про козу-дерезу казку читатиме!
— Куди там,—Павлик тікає в найдальший куточок. Коли ж його хочуть звідти витягти—починає  плакати.
— Не займайте Павлика,—спиняє Надія Іванівна,—дайте йому трошки звикнути. — І непомітно підкладає ближче пухнатого зайця чи яскраві кубики.
А одного разу в садку зчинився страшенний переполох: Павлик зник. Гукали, шукали, оглянули всі закутки—Павлика ніде не було. Перелякана Антоніна Дмитрівна одягнулася і кудись побігла. Повернулася вона дуже засмучена. Надія Іванівна вибігла їй назустріч, і обидві, в один голос, запитали:
— Знайшовся?
А в залі тимчасом   сталося   таке:
Валерик, граючись, закинув м'яча за піаніно. Воно стояло навкіс у кутку, і хлопчик марно намагався пролізти у вузьку щілину між піаніно і стіною. Раптом—бац! М'яч сам вилетів з-за піаніно і застрибав по залу. Валерик остовпів. Поміркувавши, він підставив стільця і поліз на піаніно. Заглянув за нього і...
— Павлик!!! Ось де він!
Всі з вереском кинулися лізти за Валериком. Прибігли Антоніна Дмитрівна з Надією Іванівною, покликали ще сторожа діда Семена. Піаніно відсунули, і Надія Іванівна схопила Павли ка  на руки.
— Ох ти ж такий... такий... Ну що ти за Павлик-Равлик?!
Швидко всі заспокоїлися. Лише товстий Валерик все ходив навколо піаніно і роздумував: як міг пролізти Павлик у таку вузьку шпарку?..

* * *
В дитячий садок прийшла нова дівчинка. Рум'яна   з   морозу,   з   краплинами   розталих  сніжинок на пухнастих   віях,   вона   жваво   вкотилася до групової  кімнати.
— Тут мені подобається,—оглядаючись довкола, сказала вона.—Я у вас залишуся.
Дівчинка підбігла до акваріума з золотими рибками, трошки постояла, сполохала руду білку в клітці і покрутила їй колесо. Далі стала роздивлятись іграшки. її зацікавила велика коробка з дерев'яною мозаїкою, що стояла на столі в куточку. Вона потягнула коробку до себе. Коробка розкрилась, і різноколірні мозаїчні фігурки посипались на підлогу.
— Я зараз усе позбираю!—Дівчинка кинулася збирати мозаїку і з розгону стукнулась лобом з Павликом, який сидів під столом.
— Ти хто?—здивувалася дівчинка.
Павлик  мовчки  скоса   поглядав на неї і тер рукою набитого лоба.
— Хто ж ти?
Павлик мовчав.
— От я— Райка.   У нас в   квартирі є   ще й Раєчка, а я Райка. Є   ще   в   нас   Толя і Вася. А ти хто?
— Він Равлик,—сказав Валерик.—Я його за піаніно знайшов.
Це Райку вразило. То не білочка, чи там — золоті рибки в акваріумі, а Равлик, знайдений за піаніно! Великими синіми очима вона захоплено подивилася на чудного хлопчика.
— Равлик!..
І потягла Павлика за руку з-під стола.
— Ми будемо з ним дружити. У мене ще ніколи не було товариша Равлика.
— Н-і,—помотав головою Ва-лерик.—Він не вилізе. Він завжди тут сидить.
— Він тут живе? Це твоя хатка, так, Равлику?
Павлик мовчав.
Райка на хвилину задумалась, а потім рішуче полізла і собі під стіл.
— Тепер  ми тут житимемо разом.
Вона хазяйновито назносила під стіл іграшок і навіть ухитрилася притягти з кухні кусень солодкої моркви. Коли Надія Іванівна зазирнула до них, то побачила, що Павлик, завалений до пояса іграшками, держить на руках довгоносого   Петрушку і усміхається.
— Спочатку нагодуємо його, а потім будемо їсти самі, правда ж, Равлику? — щебетала Райка, угощаючи Петрушку морквою.

Після    відпочинку діти  гралися в кози-дерези. Посеред кімнати була її хатка.
Надія Іванівна допомогла присунути великого фікуса. Вийшов чудовий ліс.
— Козою-дерезою буду я! — закричала Райка. — Я козою, а  Равлик козеням.
— У кози-дерези не було козеняти,—заперечує Оксанка.— Правда ж  не було, Надіє Іванівно?
— То раніше не було, а тепер нехай буде!
— Що ж, так навіть цікавіше—коза-дереза з козеням,— погоджується  вихователька.
— З козеням-дерезеням! — Райка задоволено одягає на себе й  Павлика шапочки з ріжками.
— Тоді я буду лисичкою-сестричкою. А оце—моя хатка! — І лисичка-Оксанка залазить у хатку, збудовану з великих кубиків. Хатка розсипається. Побачивши таке горе, будівники—Юрко   з Васильком—дружно голосять:
— Розвали-и-ила...
— Ну нічого, зараз ми збудуємо нову, ще кращу хатку,— потішає їх Надія  Іванівна.
— Ра-а-йко, віддай хвоста! Надіє Іванівно, Райка мого хвоста собі  причепила,—скаржиться Оксанка.
— Що ви, дівчатка, ніяк не помиритесь? Рая, віддай—це ж лисиччин хвіст.
— Еге, у всіх є хвости, а в нас із Равликом самі роги,—ображається Райка.
— А де моя друга клешня?— хвилюється рак-неборак.—Де моя клешня?
Сідайте, сідайте всі на стільчики! Зараз ви побачите казку про козу-дерезу!
Захоплені вигуки, сміх, оплески весело лунають по дитячому садку. Антоніна Дмитрівна заходить до залу.
Лисичка-сестричка, зайчик, вовчик та ведмедик уже сидять рядком під великим дубом-фікусом і гірко-прегірко   ,,плачуть".  А в лисиччиній хатці   переможно витанцьовує зухвала коза-дереза. Поруч з нею радісно трусить ріжками маленьке козеня.

— Я коза-дереза,
Півбока луплена,
За три копи куплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами...—

дзвінко вистукує черевичками коза-Райка.—Тупу-тупу-тупу...— тупцює і собі козеня і заливчасто регоче.
— А я рак-неборак, — погрозливо відповідає рак-Валерик і, постукуючи картонними клешнями, підповзає до Райки.—Як ущипну—буде знак.
Козі-дерезі вже пора злякатися і втекти з лисиччиної хатки, але ж Райці так кортить хоч злегка буцнути рака. І коза-дереза починає наскакувати   на нього.
Тоді лисичка і вся її компанія перестають ,,плакати" і обурено зриваються з місця. Коза-дереза, буцнувши все-таки мимохідь рака, втікає геть. Слідком  за нею вибрикує   козеня.
— Постривайте,—вражено говорить Антоніна Дмитрівна,—та невже ж це наш Павлик?
— Павлик, Павлик! — говорить Надія Іванівна.—Це наш Павлик-Равлик виліз,   нарешті, з своєї  шкаралупки. Почувши таке, цокотуха  Оксанка підстрибнула і мерщій побігла всім розповідати про те, що Павлик-Равлик виліз із шкаралупки.

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ХВОСТАТОГО ЗВІРА
Хвостатий Звір розкрив ікласту пащу, люто зашипів і сховався в дрімучому лісі.
Стасик Хоробрий іМисливець кинувся шукати собі зброю. Біля тьоті Пашиного ґанку валялася на землі чудесна палка рушниця. Стасик підняв її, сів на ґанку і став похапцем прив'язувати до рушниці мотузочок. Тепер можна і на полювання вирушати.
Стасик почепив рушницю на плече, але тут прийшла тьотя Паша і заходилася чогось шукати під сходами. Не знайшовши, вона підозріливо поглянула  на Стасика.
Стасику, ти не брав з-під ґанку ключа? Може, схотів побавитись?
Ні,—відказав Стасик,—я взяв тільки оце,—він показав на рушницю.
Ой лишенько,—зітхнула тьотя Паша. Куди ж він подівся?—і знов заходилася   мацати рукою під сходами.
Стасик поправив рушницю, суворо насупив брови і ввійшов до дрімучого лісу. Дорослі вважали, що то звичайнісінькі соняшники, але хоч Стасикові лише п'ять років, він краще від них знає, що то справжній дрімучий ліс! Тут не можна гав ловити— адже за кожним листатим деревом міг причаїтися підступний і злющий Хвостатий Звір!
Попереду щось зашурхотіло... Хоробрий Мисливець завмер на місці і зняв з плеча рушницю. Чи не Хвостатий наміряється кинутись на нього? Нехай лише спробує!
Тримаючи рушницю напоготові, Стасик тихенько розсуває листя. Ого! Перед ним новий страшнючий звір—Червоноголовий!
— Ко-ко ко!—сердито застерігає Червоноголовий, зухвало задираючи догори яскравого і зубчастого, мов пилка, гребеня.—Я т-тобі покажу!
Хоробрий Мисливець націляється:  „Бах, бабах!!!"
— Куд-ку-дак!—-репетує Червоноголовий і, розпустивши крила, ганебно утікає.—Куд-ку-дак! Рятуйте!..
Перемігши        Червоноголового, Стасик  вибирається з хащів на галявину.   Тут,   біля   грядки    з   редискою,   сидить    невідома    людина — Петренкова Настуня. В одній   руці   Настуня   тримає   надгризену редиску, в другій—ключа. І, мабуть, не простого, навіть не золотого, а тьоті Пашиного!
— Ти хто така?—строго питає Стасик.—І для чого ти взяла тьоті Пашиного ключа?
— Клі-клі...—відказує невідома людина Настуня і простягає Стасикові редиску. Та хіба ж Мисливця можна задобрити якоюсь надкушеною редискою? Він сідає навпочіпки біля Настуні і чинить далі  допит.
— Що ти тут робиш?
Настуня   посміхнулася   і   кинула ключа на грядку. В ту ж мить, мов з-під землі, вискочив Хвостатий Звір і хижо стрибнув за ключем. Не розуміючи страшної небезпеки, Настуня рачки поплазувала до Хвостатого. Щастя її, що вона була не сама: Хоробрий  Мисливець Стасик миттю зірвався   на   рівні ноги і заступив її собою.
Хвостатий Звір вигнув дугою спину, прищулив вуха і — скоком-боком пішов у наступ.
— Бах, бах! — закричав Стасик, націляючись просто в зелене звіряче око. Але Хвостатий не злякався: він мотнув смугастим хвостиком
і, збираючись стрибнути, припав до землі.
Стасик відкинув рушницю вбік,—таку звірюку голою рушницею не візьмеш!—і собі заліг поміж грядками.
— Гу-гу...—засміялася Настуня і потяглася до Хвостатого.
Хвостатий   Звір   блискавкою    стрибнув    до   Настуні.
Коли б Стасик не схопив лютого хижака за карк, він розірвав би її на шматочки!
— Ня-я-у!..—заквилив Хвостатий, звиваючись в богатирських Стасико-вих руках.
— Ага, злякався! Тепер знатимеш, як нападати. Здаєшся?
Хвостатий підступно збрикнув задніми лапами, шкрябонув Стасика за лікоть і вирвався. Стасик бабахнув йому вслід.
— Бачиш, я тебе врятував,—пояснив Настуні Хоробрий   Мисливець.
Настуня радісно заплескала  в долоні і хотіла висмикнути з грядки ще редиску, але Стасик їй цього не дозволив. Він розшукав на грядці ключа, прив'язав до рушниці, взяв за руку Настуню і хотів вивести її з дрімучого лісу додому.
Та Настуня ще не вміла ходити на двох ногах, вона лише лазила. І Стасик, покректавши, взяв її в оберемок. Він п'ять разів відпочивав, доки доніс, і дуже зморився—іти ж довелося через тридев'ять земель, а це не жарти, бо Настуня була страшенно важка.
Тьотя Паша дуже зраділа, коли Стасик приніс їй ключа, бо вже збиралася відбивати замок сокирою. Вона погладила його по голові і почастувала солодким пиріжком. Звісно, якби тьотя Паша знала, що Стасик не тільки знайшов ключа, а й врятував Петренкову Настуню від страшного звіра, вона дала б йому два пиріжки... Але ці дорослі таких речей чомусь ніяк не можуть зрозуміти.
Стасик   переломив   пиріжок   надвоє і половину віддав   Настуні. Потім   осідлав   соснову колоду і заходився їсти.
І тоді до нього знов прибіг Хвостатий Звір, чомусь живий і неушкоджений. Він, мабуть, все-таки зрозумів, що то марна справа—змагатися з Хоробрим Мисливцем, бо став дуже смирним і влесливим. Хвостатий так наполегливо терся об ноги і муркотів: „Повіррр, я більше не буду рррозбишакою, повіррр, повіррр", що Стасик повірив. Довелося й Хвостатому дати шматочок пиріжка.
Надійшла Настунина мама-і забрала її до хати. Вона й не здогадувалася, від якого лиха врятував Настуню Стасик! Але Стасик не сказав їй ні словечка: справжній Мисливець повинен бути не лише відважним, але й   скромним.
Стасик підняв свою рушницю, войовниче озирнувся на всі боки і помандрував далі—назустріч новим пригодам   та небезпекам.

ЧАРІВНА КНИЖКА
Подарунок
Чи знаєте ви івасика? Того самого Івасика-Стрибунця, що й однієї хвилинки на місці не всидить? Того Івасика, що сам прибіг додому, коли мама загубила його в універмазі, і через те він вважає тепер себе вже зовсім дорослим хлопчиною. Не знаєте? Ну, то тепер будете знати.
У нашого Івасика сьогодні свято: приїхав у гості старший брат Микола! івасик йому дуже зрадів, і мама зраділа,   і бабуся, тільки тато ще не встиг зрадіти, бо саме був на роботі. Зараз Микола вмивається. Мама смажить   йому  яєчню,   а бабуся все дибає по хаті, хитає головою і дивується: і коли
це Микола встиг вирости отаким здоровенним, вищим од татка?! Бабуся запевняє, що зовсім недавно Миколка вибрикував по хаті в куцих штаненятах, отак, як Івасик, а тепер—бач, вже працює майстром на заводі!
Івасик все чатує біля братового чемодана. Йому кортить швидше довідатись, що ж то за подарунок привіз йому  Микола.   Може, м'яч?   Тільки ж навряд, бо м'яча Микола подарував минулого разу і, певно, не знає, що того веселого, блискучого м'яча ще восени прокусив безсоромний Сигнал—Петриків пес... А може,—заводну автомашину, таку, як у Райки?..
І чого це Микола так довго умивається? Вмивався б собі швиденько, бо вже от-от терпець увірветься...
Щоб привернути до себе увагу, Івасик починає клацати блискучими застібками чемодана: „Клац-клац!.. клац-клац!.." Це допомагає,—Микола, сміючись, підходить, відкриває чемодан і виймає звідти  велику   коробку   кольорових   олівців.
— Оце тобі, братухо,  раз!
Івасик радий, бере з братових рук коробку і заглядає в чемодан: коли сказано—„раз", то повинно бути сказано і  „два"!
— А це тобі—два!
Микола подає Івасикові якусь плескату річ, загорнену в чистий папір. Івасик нетерпляче розгортає папір. Книжка... Він розчаровано зітхає. Краще, все-таки, коли б машина або знову м'яч... Книжок у Івасика і так багато, і хоч він любить слухати, як йому читають цікаві казки, та поки допросишся маму або татка, щоб почитали! Все їм ніколи, все ніколи... А в бабусі—очі болять.
— Що, не сподобався тобі мій подарунок?—питає Микола.—Дарма, адже це не проста, а Чарівна Книжка. Ну, що ж, коли моє невлад, то я з своїм назад,—і він удає, що хоче забрати подарунок назад.
— Чарівна??? — вражено розкриває очі Івасик.—А чому вона— чарівна?
— А тому, що ця книжка відкриє тобі велику таємницю: бачити те, чого досі не бачив, чути те, чого досі не чув, розуміти те, чого досі не розумів.
— Ой... ой, Миколо, розкажи ж бо швидше, як вона це зробить!
Але в цей час мама покликала Миколу снідати,   і   він   не встиг розповісти про таємницю Чарівної Книжки.

Івасик з обкладинки
Поки Микола снідав, Івасик-Стрибунець мерщій помчав до Петрика, потім до Райки, далі до тьоті Галі і навіть заскочив до Демка: всім  треба було розповісти про те,   що   приїхав Микола і привіз Івасикові книжку,   в   якій   повно-повнісінько цікавих малюнків, і, що головне, не просту, а—чарівну!
Та звісно, отой невіра Демко, як завжди, наіндичився і став сперечатись. Він сказав, що чарівних книжок не буває і що Івасик просто собі хвалько і вигадник.
Коли Івасик прибіг додому, то вже не застав брата, бо Микола пішов одвідати своїх давніх друзів. А по обіді мама поклала Івасика спочивати (ото напасть—щодня спати!), і знову не вдалося довідатися про чари надзвичайної книжки.
Довго перевертався з боку на бік Івасик, доки заснув. Та й то ненадовго: розбудив його якийсь'гомін. Що таке? Івасик зіскочив з ліжка і підбіг до розчиненого вікна. За вікном нікого не було, один кіт Буркун вигрівався проти сонечка. Але ж він не міг зчинити такого галасу! Може, то Демко потихеньку заліз під ліжко і тепер бешкетує?
Івасик прислухався. Гомін ішов не з-під ліжка, а від столика, на якому лежали Миколині подарунки. І здається—голоси дзвеніли саме з Чарівної Книжки...
Івасик став навшпиньки і зиркнув на обкладинку. От так диво!.. Там, до великого світлого будинку, з веселими вигуками поспішали діти. Он, від краю обкладинки, побігла дівчинка з великим букетом квітів. її куценькі косенята метлялися по плечах, точнісінько як у Райки. Поруч неї—хлопчик у синьому костюмчику... Він повернув до Івасика своє рожеве кругле личко і закивав головою:
— Ходімо  з нами! Хочеш?
— Хочу!—Івасик потягнувся до хлопчика.—А як тебе звати?
— Івасиком.
— Івасиком?—здивувався Івасик-Стрибунець.—Так і я — теж Івасик!
— От і добре, — посміхнувся Івасик з обкладинки.—Тепер буде нас два Івасики. Ану, давай руку, я допоможу тобі увійти до Чарівної  Книжки.
Івасик Стрибунець подав Івасикові з обкладинки руку... Го-п!.. І опинився поруч з ним.
— Ш-ш-шарк!—прошелестіла, підіймаючись угору, обкладинка.—Поспішай, бо запізнишся!—шепнув Івасикові його новий приятель, і Івасик побіг вперед...

Зустріч з Першою Паличкою
Ого, який тут був сміх, гомін, крик... Івасик ошелешено озирався на всі боки. Як шкода, що той, другий Івасик кудись зник—мабуть, лишився у себе на обкладинці... Він швидко познайомив би його з цими всіма хлоп'ятами і дівчатками.
„Дзень - дзелень - дзень - дзелень!!!" Щось задзеленькотіло над самою головою. Всі кинулися бігти до дверей такого ж красивого великого будинку, який він уже бачив на обкладинці. Не довго думаючи, Івасик і собі побіг слідом за ними.
— А ноги? Витирай чистіше ноги! — пронизливо запищала якась тоненька вертлява дівчинка, переймаючи Івасика на порозі.— І, крім того, покажи мені свої руки!
Івасик розгублено простягнув до тоненької дівчинки руки.
— Треба коротше підстригати нігті. Бач, які відростив!— невдоволено пискнула вона.
Івасик почервонів, заховав руки за спину і скоса   поглянув на ту дівчинку.
— Ач, пискуха!—з досадою пробурмотів він.
— Як ти смієш мене ображати?—обурилась дівчинка.— Хіба ти не знаєш—хто я така?
— Ну й хто ж ти така?—задерикувато запитав Івасик.
— Я—Перша Паличка.
— Ото щастя!
— Як, як!—ще дужче обурилась Перша Паличка.—Та чи знаєш ти, зухвалий хлопчиську, що саме я, я, а не хто інший, пропускаю хлоп'ят і дівчаток до Чарівної Книжки?! Без дозволу Першої Палички ніхто не сміє увійти до неї.   Поглянь!
Перша Паличка показала своїм гострим пальчиком на сусідню сторінку. Там Івасик побачив свого нового приятеля — Івасика з обкладинки. Поруч з ним—дівчинку з короткими кісками, але вже без букета. Вони сиділи поруч за чудним столиком з сидінням і   щось   ретельно   писали   в   новеньких зошитах. Крім них, Івасик впізнав ще й інших дітей, що з таким веселим гомоном поспішали з обкладинки до світлого будинку. Всі   вони   теж   писали.
— Бач, а про мене й забули,—образився Івасик, і хотів гукнути Івасика з обкладинки, та Перша Паличка не дозволила.
— Чшш! Не можна їм заважати, адже вони зайняті надзвичайно важливою роботою! Вони вчаться робити ось так.
Дівчинка-Паличка спритно підскочила   і  лягла   поміж   довгих,  навкіс розлінованих   рисок. Черк!.. Черк!..  Черк!.. За хвилину вже ціла шеренга   рівненьких струнких паличок   вишикувалась перед   здивованим   Іва-сиком.
— От спробуй сам так зробити, а тоді й пирхати будеш. Що, не зумієш? А тепер поглянь.
Перша Паличка перескочила далі, на сусідню сторінку книжки, і раптом, тоненько скрипнувши, витяглася і стала вдвічі довшою.
— От бачиш? І це ще далеко не все. Я вмію згорнутися в дугу, петлю і бублик. І, зауваж, без єдиної ляпки!
Так от вона яка, ця Перша Паличка! Даремно Івасик розгнівав її, тепер вона візьме і не пропустить до Чарівної Книжки...
Але Перша Паличка насправді була доброю дівчинкою, тільки не любила, коли їй суперечили. Вона вже заспокоїлась і привітно сказала:
— Коли ти мені пообіцяєш бути уважним і охайним, я пропущу тебе. Тільки не забувай завжди чисто мити руки і коротко обрізати нігті, щоб не скидатися на Тамару-Нечупару.
— Обіцяю... А на яку Тамару-Нечупару? Тьоті Галини? На ту, що слоїк з медом собі на голову вивернула?
— На ту саму. Ой, це нестерпне дівчисько!—знову захвилювалась Перша Паличка.—Я просто тремтіти починаю, коли згадую її брудні руки і порвані зошити... Уяви собі, вона зробила з мене якесь кривобоке опудало,—я сама себе впізнати не змогла... Жахливо!
Перша Паличка навіть схлипнула від образи, але плакати побоялася: від вогкості вона могла розпливтися.
Поки дівчинка Паличка втирала очі і чепурилася, Івасик кинувся бігти далі—в наступні сторінки Чарівної Книжки.

Круглоголовий та його сестра
— Обережніше!!! — злякано закричав маленький, з великою круглою головою чоловічок.—Хіба ж можна так стрибати? Ти збив мене з ніг!
І він, мов той футбольний м'яч, викотився з-під Івасикових ніг і покотився по сторінці.
— Злови, злови мене швидше! — жалібно репетував кумедний чоловічок.—А   то   я можу  викотитись геть...
Івасик погнався за   Круглоголовим, але наздогнати його була нелегка справа. На щастя, в горішньому кутку сторінки бігав з повітряною кулею в руці хлопчик. Зачувши крик, він кинувся навперейми і допоміг Івасикові зловити Круглоголового.
— О-охІ—з полегкістю зітхнув Круглоголовий, спинаючись на свої коротенькі криві ніжки.—Мало з Книжки не викотився. Ото було б горя! Не уявляю, що б робили без мене мої родичі?.. Прошу тебе, хлопчику, ходи обережніше по моїй сторінці.
— А хто ж ти такий?—зачудовано запитав Івасик.
— Я?— Круглоголовий так гордо звів голову, що мало знов не покотився, але Івасик ввічливо притримав його попід боки.—Я—найперший мешканець Чарівної Книжки і зовуть мене...
— О!..—закричало маленьке хлоп'ятко, що сиділо на сторінці Круглоголового у своєї мами на колінах!—О!—воно показало пальчиком на чоловічка.
— Чуєш? Навіть оте немовля знає моє красиве звучне ім'я—О! Без мене і моїх братів та сестер жоден хлопчик, жодна дівчинка ніколи не зможуть відкрити таємниці   Чарівної Книжки.
— Так це ви допоможете мені розкрити її таємницю?—радісно запитав Івасик.
— Так, я! Я і мої родичі.
— Родичі?
— Еге ж, нас велика сім'я і тобі доведеться познайомитися з усіма. Переходь на сусідню сторінку до моєї найближчої і улюбленої сестри. Та йди обережніше, бо ще й там лиха накоїш.
Івасик чемно попрощався і весело попрямував на суміжну сторінку.
Що за чудернацька розкаряка, мов бусол по болоті, походжає по сторінці? Невже то сестра Круглоголового? Зо-всім-зовсім не схожа. Ой, у неї ноги роз'їжджаються в різні боки!..
„Розкаряка" помітила Івасика і повагом, переставляючи ноги  кроквами, наблизилася до нього.
— Звідки ти, хлопчику?
— Мене прислав ваш брат Круглоголовий...
— Хто???
— Круглоголов... ой, що я кажу... Мене прислав ваш брат—О.
— А-а, це інша річ! Дуже-дуже рада, проходь ближче. Коли ти стомився, то можеш відпочити он на тій зручній лавочці, що стоїть в садку на моїй сторінці. Тільки сиди тихенько і не розбуди маляти.
Та Івасикові зовсім не хотілося спочивати на лавочці, бо там вже  сиділа,   схилившись   над   колясочкою,   якась   тьотя і стиха наспівувала:  „А-а-а-а..."  Куди цікавіше було б  прокататись   на   отому   чепурному автобусі, що його вже  помітило швидке   Івасикове   око.
— Тьотю...—Івасик збентежено замовк, бо не знав, як звуть хазяйку цієї сторінки.
„Розкаряка" докірливо похитала головою:
— Тобі вже слід би здогадатися, що мене звуть—А. Запам'ятай—А! Так чого ти хочеш?
— Прокататися на автобусі, — признався Івасик.—Можна? Он він саме сюди завертає.
— Коли ти мене вже як слід запам'ятав...
— Запам'ятав!
— Повтори.
— А! А! А!
— Чудесно! Ти розумний хлопчик. Сідай в автобус, але попереджаю: на наступній сторінці ти обов'язково повинен зійти, щоб не сталося з тобою такого лиха, як з твоїм приятелем— Павликом-Недбайликом. З тим самим Павликом, що навчив тебе шпурляти камінці у чужий садок.
Івасик почервонів, мов печений рак.
— А... що сталося з Павликом-Недбайликом?
— Недбайлик, замість того щоб , уважно переходити з сторінки на сторінку Чарівної Книжки і подружитися з нашою сім'єю, як повинен зробити всякий розумний хлопчик чи дівчинка, катався цілі дні на автобусі і став... подумати тільки!.. Став двоєч-ником!
— Двоєчником? А це... дуже страшно?
— Це найгірше, що може спіткати такого хлопчину, як ти. Але—поспішай, наш автобус підходить. Бажаю тобі щасливої дороги!
Івасик потрапляє   в біду
Як було чудесно мчати швидким автобусом гладенькими сторінками Чарівної Книжки!
Але хорошого завжди буває потрошку: не встиг Івасик порозкошувати на м'якому сидінні, як доїхав до сусідньої сторінки.
Ох, і неохота ж уставати... Івасик визирнув у вікно. За вікном, по садовій доріжці, весело вигарцьовував хлопчик і котив за собою на мотузочку іграшкового паровозика.
— У-у-у!—голосно гув  хлопчик.—У-у-у!..
Івасик і собі б не відмовився побігати й погусти з веселим хлопчиком, але автобус проїхав трохи нижче і спинився недалечко від маленької дитинки, що спала в сповиточку. Дитинка прокинулась і заплакала:
— Уа!.. Уа!..
Це вже нашому Івасикові не сподобалося. Хто знає, чи скоро прийде мама оцього плаксуна? Чого доброго, Івасикові самому доведеться няньчити його... Чи не краще пропустити цю неспокійну сторінку і проїхати до іншої? Він, звичайно, не стане, як той Павлик-Недбайлик, проїжджати автобусом повз усі сторінки,—він мине лише цю і обов'язково зійде на наступній.
Автобус покотив далі. Стоп! Івасик вискочив з автобуса просто в високу, по пояс, соковиту траву. А скільки тут квіток! І дзвоники, й незабудки і конюшина... Ото добре, що не залишився на попередній сторінці бавити плаксуна, а приїхав сюди. Зараз він погуляє, погріється на сонечку, а потім нарве собі великий букет квітів, такий, як у дівчинки з обкладинки.
Івасик нахилився зірвати круглу червону квіточку конюшини, дуже схожу на стиглу ягоду полуниці.
— С-с-стривай! 3-з-звідки ти вз-з-явся?—задзижчало щось біля вуха. Івасик здригнувся: величезна люта оса злісно дзижчала і лізла простісінько в очі.
Може, вона помітила, що Івасик негоже зробив, утікши від малятка, чи, може, просто хотіла шпигонути Івасика.
Оце так вскочив,—з диму та в полум'я! Івасик відмахнувся від настирливої комахи і почав утікати. Та оса—осою: не так-то  просто від неї відкараскатись!..
— Мамо! — вискнув щосили Івасик. —Мамо!!!
З переляку він так далеко стрибнув, що... вискочив з Чарівної Книжки.

Чи є насправді Чарівна Книжка?
— Чого це ти так репетуєш, Івасику?—здивувався Микола, заходячи до кімнати.—Бач, і ковдру на підлогу збив, і кота Буркуна перелякав.
— Злови її!—закричав Івасик, кидаючись братові назустріч.—Злови її швидше, оту в'їдливу осу, бо через неї я вискочив з Чарівної  Книжки!
— З Чарівної Книжки?
— Еге, я ж був у Чарівній Книжці!—Івасик схопив Миколу за руку і потягнув до столика.
— Ось вона лежить. А отой хлопчик на обкладинці— бачиш?—він теж Івасик. То він допоміг мені увійти всередину. Я тебе з ним познайомлю зараз. Івасику, чуєш? Це мій старший братік,  Микола.
Та Івасик   з обкладинки   хоча   й   дивився   привітно,    але мовчав. Він, мабуть, соромився чужого братіка. Дівчинка, схожа на Райку, теж, засоромившись, одвернулась і заніміла.
— Так он воно що—ти побував у Чарівній Книжці! — посміхнувся Микола.—Ну як, чи сподобалось тобі там?
— Авжеж! Як там хороше, як цікаво! От тільки ота осоружна оса причепилася, мало не вжалила...
Івасик опустив голову і зітхнув.
— А знаєш, Миколо, може, я й сам трошки винен... Треба було мені на попередній сторінці з автобуса   вийти.   Так наказувала сестра Круглоголового... От коли б мені знов увійти до Чарівної Книжки! Я б ні однісінької  сторінки   більше   не пропустив!..
— Увійдеш, Івасику, обов'язково увійдеш,—запевнив Микола.—Ось трошки підростеш, підеш до школи, і Чарівна Книжка розкриється перед тобою. А зараз —одягайся швиденько, підемо зустрічати татка з роботи.

* * *
Ні, таки даремно Демко не вірить, що існує на світі Чарівна Книжка. Микола щиру правду сказав: є Чарівна Книжка, безумовно є!
І зветься вона...
Е ні, цього вже я вам не скажу. Відгадайте  самі!

ВІРНИЙ
Ще зовсім недавно Юрасиків татко носив красиві блискучі погони з трьома зірочками. Зауважте, що то — на одному погоні три зірочки, а на обох—аж шість! „Мій татко—старший лейтенант, танкіст!" охоче пояснював усім Юрко. А тепер його татко не лише танкіст, а ще й тракторист! Правда, красивих блискучих погонів він більше не носить. Зате він поїхав на село, де колгоспні лани такі широкі, як справжнісіньке море, і там на своєму тракторі обробляє ті широкі лани, щоб на них шумувала та колосилась запашна золотава пшениця.
Юрко з мамою і собі виїжджають з міста до татка на село. Життя Юркове враз дивовижно змінилося: він вже не ходить у дитячий садок і навіть удень не спить, — вони з мамою пакують речі і співають пісень. Мама знає дуже багато різних пісень, і всі кажуть, що співає їх дуже гарно. Але коли вони співають удвох, виходить ще краще. А головне— вони нарешті їдуть до татуся, за яким вже знудьгувалися! Тому тепер Юрко і мама такі веселі й співучі. Юрась навіть не заплакав, коли мама викинула з ящика дві новісінькі цеглини і залізне зубчасте колесо, які він так акуратно вмостив поміж маминим сірим пальтом і своїм новим костюмчиком. Він просто мовчки взяв та й поклав їх до ящика з посудом. Чи то ж можна викидати, вирушаючи на село, такі до зарізу потрібні речі!
І от — приїхав грузовик і на нього навантажили всі речі. Мама залишила тільки один невеличкий чемодан та кошик з їжею: вони з Юрком поїдуть на село не грузовиком, а поїздом, бо так, сказала мама, спокійніше.
Поприходили сусіди, стали прощатися. Мама говорила, що їй дуже шкода розлучатися із старими друзями, і Юрко злякався, щоб мама раптом не перехотіла їхати. Але мама не перехотіла, а навіть сказала, що не треба їх проводжати, бо ж Юрко вже великий хлопець і зуміє поглядіти речі, доки   вона   братиме   квитка.   І вони   з  мамою   сіли     в   сіру легкову   машину—таксі чали на вокзал.
У великому людному залі було душно, і мама посадила Юрка надворі в холодку, а сама пішла до каси.
Юрась сів верхи на чемодан і став думати, як-то він тепер разом з татком водитиме трактора,—адже татусь в листі обіцяв йому таку радість!
А тут сталося лихо: до вокзалу підійшов поїзд, і люди, вхопивши свої речі, побігли до нього. А мами не було... Поїзд постояв трошки і пішов собі, а мама не повернулася. Це було так жахливо, що Юрко не втримався і заголосивна всю станцію. Тоді прибігла  стурбована мама.
— Чого ти плачеш? Тебе скривдив хто?
— Поїзд... — проридав  Юрко. —Поїзд  пішов, а ми залишилися...
— Так то ж не наш поїзд!—засміялася   мама.—Ну й плаксій же ти, синку. Сиди тихенько, я  швидко  повернуся.
Мама знов пішла до каси, а до Юрка підійшов хлопчина у синій майці.    Він був уже зовсім  великий,    цей   паруб'яга, і мав дуже поважний вигляд, либонь, ходив десь аж у другий або навіть у третій клас. Найбільше вразив Юрка його товстий живіт, що весь час ворушився.
Дозволивши   Юркові   намилуватись  собою,  хлопчина   недбало запитав:
— Тебе, малюк, як звати?
— Юрко... Я їду до татка на село! А тебе як звати?
— Мене—Гриць.  А його —Вірний.
І Гриць витяг з-під своєї синьої майки волохате цуценя. Живіт у нього відразу поменшав. Коли Гриць пустив Вірного на землю, той підбіг до кошика з їжею і став улесливо крутити своїм хвостиком-бубликом. Юрко дістав з кошика котлету, а Гриць сказав, що Вірний   може   з'їсти   не   одну, а цілий десяток котлет, бо у нього завжди апетит. Але то була неправда, бо Вірний з'їв тільки три котлети, а четвертої вже не доїв.
— Це тому, що зараз душно,—пояснив Гриць.
— А з нього можна виростити вівчарку? — запитав Юрко, милуючись цуценям.
Гриць запевнив, що з Вірного обов'язково виросте вівчарка, треба тільки його добре годувати.
— Ех, привезти б такого пса до татуся на село!
— А знаєш що? Я можу тобі його подарувати, —раптом сказав Гриць.—Я б нікому зроду не віддав, але ж ти їдеш на село, а на селі ніяк не можна без такого собаки.
Юрко дуже зрадів і взяв Вірного на руки. Потім він подумав, що слід було б спершу спитати дозволу в мами, але  Гриць уже   пішов,   і нічого іншого покласти туди не лишалося,  як вигорнути в кошику ямку цуценя. Вірний відразу   ж заснув,   і Юрко прикрив   його зверху маминим шарфиком.
Тут прийшла мама і сказала, що пора виходити перон. Вона взяла чемодан, а Юрко — кошика, і вони поспішили на перон, бо поїзд уже підходив.
— Ну, нарешті!—весело сказала мама, коли вони сіли у вагон.—Поїхали!
Навпроти них з газетою у руках сидів огрядний вусатий дядько. Він подивився на Юрка, поворушив вусами і   запитав:
— А ви, громадянине, куди їдете?
— А ми їдемо до татка на село. Я там буду трактористом!
— Чи ти бач! — здивувався вусатий дядько.— А ти ж зумієш?
— Так мій же татко там трактористом! Я буду їздити з ним на тракторі і навчуся!—хвалився Юрко.
Вусатий дядько аж головою покрутив від захоплення. А Юрко встав, засунув руки в кишені і повагом пішов по вагону.
У самому кінці він знайшов теплий бачок з краном.  Юрко відкрутив кран—і з бачка потекла, теж тепла, вода. Тоді    він   назад   крутнув   кран — вода перестала текти.   І так він крутив доти,   доки   не   побачила провідниця.
— Чия це дитина? — сердито  закричала    вона.—Заберіть його,  він мені всю  воду   вицідив.
Прибігла мама і забрала Юрка.
— Горе мені з тобою,— сказала вона. —Завжди десь   нашкодиш. Давай краще обідатимемо.
Мама дістала з горішньої  полиці   кошика,  і   Юрко відразу ж присмирнів.
— Ой, що це таке? — перелякано  скрикнула мама, висмикуючи   з   кошика   руку.  Звідти визирнула   заспана   щеняча мордочка і солодко позіхнула.
— Це — Вірний, — винувато пояснив Юрко. — Мамусю, ну давай його візьмемо з собою! Давай візьмемо!
— Куди візьмемо? Ти знаєш, скільки в мене буде мороки, коли приїдемо? Треба на новому місці з житлом як слід влаштуватися, де ж там ще панькатись із твоїм цуценям?!
— Ми з татком з нього вівчарку виростимо.
— Яку там вівчарку! Що ти вигадав? Чекай, а де ж наші котлети?
— Я... я віддав їх Вірному, — збентежено пробурмотів Юрко.—У нього апетит.
— Відчуваю. Признайся, хлопче, по правді: що ти ще накоїв?
— Більше нічого... От тільки колесо з цеглинами до ящика з посудом поклав...
— До ящика з посудом?—взялася за голову мама.
— Таж татусь писав, що будуватимемо нову хату, от я й...
— Хазяйновитий хлопчина, нічого не скажеш, — засміявся вусатий дядько.—Тільки—хто ж між посуд цеглу кладе?
— Ну, скажи, Юрку,—мало не плачучи, промовила мама, — чи можна тебе, такого неслуха, везти до батька? Як ти гадаєш?
— Звісно, не можна, — втрутилася сердита провідниця. — Такого баламута батько не прийме.
— Не прийме,—ствердила й бабуся в картатій хустці.—Такий тільки батька осоромить.
У Юрка похололо всередині. А що, коли татусь дійсно—візьме й не прийме його? Що тоді? Він безпорадно глянув на маму, але вона сердито відвернулась.
— А про цуценя  ви, громадяночко, не турбуйтесь,—випустіть   його   на   першій    зупинці    та    й край,—порадила   бабуся   в картатій хустці. Почувши таке, Юрко почав хлипати.
— Гляньте на нього, він ще й рюмсає,—обурилася провідниця.—Доведеться, бачу, його  висадити.
— Висаджуйте,—погодилася мама.—Разом з його собакою висаджуйте.
Тоді Юрась вдихнув побільше повітря, міцніше притиснув до себе Вірного, і так ревонув, що аж шибки у вагоні задзеленчали.
Вусатий дядько похитав головою  і   взяв  Юрка  за   плече.
— Слухай-но, друже, ану помовч хвилину...
Юрко скоса зиркнув на нього, ще раз, на всякий випадок, схлипнув і, очікуючи,  затих.
— Ми з татком з нього вівчарку... таку, як у дяді Петі... А Гриць сказав, що на селі без такого  собаки не можна...
— Дай но мені свого пса.
Юрко покірно віддав вусатому Вірного. Той уважно оглянув цуценятко.
— Ні, вівчарки з нього не буде—звичайний дворняжка. А добрячого сторожа можна виростити. А на селі, справді, добрячий пес не завадить.
Дядько був явно хороший, хоч  і носив страшнуваті вуса.
— Я б попросив твою маму взяти Вірного з собою, якби ти не був отаким неслухом.
— Дядечку!—благально промовив Юрась, —так я ж не буду! От побачите!
— Гм...—сказав вусатий дядько, але в цей час поїзд зупинився. Він мовчки віддав Юркові Вірного і швидко вийшов з вагона.
Юрко розчаровано поглянув йому вслід. Тепер усе пропало...
— То що ж робитимемо з собакою?—запитала бабуся.— Давайте я його винесу, може,   хто й забере.
Мама простягла руку до Вірного і... погладила кудлату спинку.
— Шкода... Ох, Юрку, і робив ти мені   клопоту! В цей час до вагона повернувся вусатий дядько. В руках у нього   був   якийсь   квиток.   Він   зупинився    серед   вагона, відкашлявся і рішуче сказав:
— Я не повірю, що отакий бойовий хлопчина не зможе стати слухняним сином! Як же так? Він їде до батька на село, а батько у нього не абихто, а тракторист, перша людина на селі! Не захоче ж він його осоромити!
Юрась радісно закивав головою, і тоді вусатий дядько простягнув йому квитка.
— Оце тобі квиток для Вірного, щоб не гнівалася тьотя провідниця. А маму ми упросимо, щоб дозволила повезти його до татка.
І все скінчилося добре. Юрко, пам'ятаючи свою обіцянку, більше не вештався по вагону, а тихо сидів і дивився разом з Вірним у відчинене вікно. Поїзд бадьоро вистукував колесами: „їдемо-їдемо-їдемо", за вікном мелькало багато невидано-цікавого, а Юрко думав про те, що татка він не осоромить і неслухом більше не буде. Нізащо не буде!
Повіримо Юрасеві?