МАРІЙЧИНА ЗАГІНКА
Одразу за селом Берізки починалося колгоспне поле. Рівне, просторе, красиве. Глянеш — ніби кінця йому нема. Біжить та й біжить, аж за крайнебо чіпляється вдалині.
Любить дивитися на оті ниви Марійка. Напевне тому, що оре їх тато — Артем Чередниченко. Він давно вже трактористом. Марійка добре пам'ятає: ще як була зовсім маленька, тато брав її з собою на лан. Примостить поруч — і долають разом довгі гони. Звикла дівчинка і до розлогих полів, і до гудіння машин, і до гасу та бензину, що ними напахчува-лась батькова спецівка.
Підросла дівчинка, сповнилось їй тринадцять.
І от іде полем, милується ним, і хочеться спитати у батька: «А хіба погано було б, якби вони вдвох орали? Поглянуть люди на лани, а там пшениця., як море, колишеться. Питати-
муть: «Хто сіяв?» А їм у відповідь: «Чередниченки». І колоски шепотітимуть: «Вони, вони».
Сьогодні у батька нічна зміна, оре на Кресаниіниному полі, а Марійка й собі попросилася на вахту.
Дрібоче, поспішає, щоб не відстати. В білій хустинці, зеленому платтячку, в руках вузлик з вечерею — мати налаштувала.
Марійка забігає наперед:
— Тату?
— Що тобі?
— А я трактор зможу водити?
— Це, дочко, справа хлопчача.
— Але... — мабуть, про Пашу Ангеліну хотіла нагадати, та знітилась, замовкла.
Батько не звернув уваги на те «але». Широко ступав доріжкою, думаючи щось своє.
Скоро й на Кресанишине добрались. Прийняв Артем Чередниченко зміну від напарника, оглянув «Беларусь», сів за кермо, покликав:
— Іди-но, трактористочко, провезу.
Марійка ту ж мить видряпалась на машину. Трактор, лунко скрекочучи, покотився полем.
— Півтори норми сьогодні буде, Марійко, — тато завше веселішав, коли сідав на трактор. Казав, кермо для нього, що баян для доброго музики.
Трактор виспівував, краючи поле. Зліталася галич у борозну — на ніч поживитися черв'ячками. Артем Чередниченко піддав газу, ввімкнув більшу швидкість. Машина побігла скоріше. Та раптом як зачмихає. Дим клубками з труби вилітає, лягає синню на ріллю, ворон лякає.
Тато зупинив машину, побіг до мотора. Щось розглядав, нагнувшись, потім випростався:
— Дрібничка поламалась, а не працюватимеш. От тобі, дочко, й півтори норми.
— А запасної частинки хіба нема? — заклопотано спитала Марійка. — Змінити і все.
— На складі є. Та поки в село доберуся, а поки цю витягну, а нову вставлю, часу он скільки згаю. Що ж його діяти?
— От біда.
Марійка теж стрибнула на землю:
— Ми вдвох, тату, не турбуйтесь. Ви коло трактора поратиметесь, а я в село збігаю. Ге ж так?
— Вечір насуває, побоїшся.
— Чого їй страхатись? У космос літають — і нічого. А це ж на ріднім полі. Взяла записочку від батька і, мов на крилах, гайнула до артілі. Вибігла на шлях, залопотіла ногами по пухнастій кушпелі, що її намолола ратицями худоба. З дороги звернула на поле. Подалася навпростець, щоб швидше було. Стерня колола ноги. Марійка захекалась, дихала важко, стукало у скроні, але вона не спинялася. Бігла до села, що вже засвічувало перші вогні.
З горбка спустилася прямісінько на колгоспне подвір'я. Метнулася на склад. Двері були замкнені. Де ж дядько Бо-цун? У нього і пальне, і мастило, і запасні частини. Може, в конторі? Ні, й там немає.
— Прямуй, дівчинко, до його хати, — підказав шофер Савка. — Боцун, видно, вже сало наминає.
Хату Боцунову добре знала. Дах — під шифером, високий паркан. На дроті через подвір'я, як на струні, бігає злий Сірко. Марійка не злякалася собаки. Прожогом кинулася до сінець і хутчій дверима грюкнула. Хай пес скаженіє, не дістане. Скочила захекана до хати. Підвівся Боцун від столу:
— Чого тобі?
— Тато послали. У них на тракторі деталь поламалась.
— Лихо невелике. Хай відпочиває. Завтра прийдеш.
— А татова норма? Він же не виконає.
— Хе, норма.
Марійка підскочила до столу і кулачком як гупне:
— Я... я... голові колгоспу піду розповім.
— Ач, яке зле, — здивувався Боцун. — Не повечеряєш спокійно через отаких.
Кинув виделку, якою націлявся на шкварку, похапцем зодягнувся і шмигнув у двері. Марійка подалася за господарем. Ішли мовчки. Двері складу пронизливо зарипіли, мовби сміялися з Боцуна: «ке-ке-ке».
Блимнуло світло. Боцун потягнувся до полиці.
— Он ту, — показала Марійка.
— Дивись, знає, чортеня сердите, — добрішав завідувач. — Бери, та не згуби. Удруге не прибігай. Складу не відчиню.
Схопила Марійка густо змащену й загорнуту в папір деталь, вискочила надвір і попростувала в поле. Темінь усе щільніше окутувала село, городи, сади. Марійка бігла понад яром, де вужачилась добре втоптана стежка. Панувало безгоміння. Дівчинка чула навіть, як б'ється в неї серце. Тук-тук-тук-тук! Як молоточком. Вона стежила лише за доріжкою, але зненацька їй завиділось щось страшне попереду, схоже на високі постаті з довгими руками. Що то? Марійка пригнулась, щоб ліпше роздивитися на тлі неба, і спіткнулась. Частинка випала. Недарма застерігав Боцун. Наврочив, певно. Марійка стала мацати руками в траві. Нишпорить, нишпорить — нема. З очей покотилися сльози. Вона хвилювалася, поспішала, але пальці натикалися тільки на стеблинки гороб'ячого щавлю. Ой лишенько, ой татусю! Не могла ж частинка в яр покотитися. В очах уже зовсім темніє. Ще мить — і зашелестів папір. Є! А постаті? Та то ж ліщина. Ну й дурненька — кущів злякалась.
Знову помчала щодуху. А батько вже запалив на дроті віхоть і помахував угорі, показуючи своє місце. Дівчинка звернула на вогник, ще здалеку загукала, прорізуючи пітьму тоненьким голоском:
— Несу-у-у-у!
Трактор був уже підготовлений. Тато хутко поставив нову деталь, крутонув ручкою, і мотор загурчав.
— Іди спати, доню, стомилася, — казав батько, сівши до кабіни.
Марійка і кроку не ступила,   образилась. Вона  ж   так старалась, а їй велять спати. Артем Чередниченко, мабуть, відчув це, бо мовчки посунувся на сидінні. Дівчинка опинилася поруч. Через хвилину-дві машина, висвітлюючи шлях окастими фарами, рушила нивою.
Двоє на «Бєларусі» дивилися вперед. Перша заговорила Марійка:
— Тату, а трактор важко водити?
Дівчинка притулилася до батька й чекала на відповідь. Артем Чередниченко мовив через якусь хвильку:
— Спробуй.
Марійка захвилювалася більше, ніж тоді, як випала деталь. А тато вже передавав їй кермо й радив:
— Не напружуйся, стеж, щоб права фара борозною йшла.
Трактор легко підкорявся дівчинці. Може, хотів подякувати їй за нову частинку, яка оживила його. Марійка пильнувала, боялась загубити борозенку, по якій зайчиком стрибало світло. Батько час від часу торкався керма, підправляв.
Марійка знала — за трактором тягнуться плуги. Лемеші крають землю, і одна побіч другої лягають скиби. Нагнись до них — пахнуть, Тато каже, що то духмяніють хліби й молоко.
Кінчились гони. Тато взяв кермо, завернув трактор до борозни і ще раз передав дочці. Марійка пройшла і в другий кінець. Ніби й не важко, а зморилась-зморилась. Замліли руки, заніміли ноги, і очі самі злипаються. Батько зсадив Марійку і відвів до вагончика, а сам до світанку орав.

Уранці зміняти Артема Чередниченка прийшов молодий тракторист Іван Семенко. Марійка знала його ще з школи, старшокласником був.
— Дядьку Артеме, — звертався Семенко до Марійчино-го тата. — Чого ото скиби у вас покривулялись?
— Права фара вимикалася, — відповів тато.
— Воно буває, — усміхнувся Семенко, значуще підморгнувши Чередниченкові.
Марійка ніяковіла, сидячи біля польового стану, крадькома поглядала на зораний клин. На двох проходах скиби і справді хвилястились. То були її, а татові клались, як по шнурочку, рівно-рівно.
З нічної вахти разом з Артемом Чередниченком поверталася і його Марійка. На дорозі маячіли дві постаті — високого, широкого в плечах тракториста і його худенької помічниці. Марійка оглядалась на запоране поле, на свою першу загінку. З-за лісу піднімалось сонце і засівало ниву золотом.

КАЧМУЗ
У Данилка гарне прізвище — Чумак. Але його часто називають по-чудернацькому — Качмузом. «Дай мені яблуко, Качмузе», — кажуть. Або й таке почуєш: «Ех ти, Качмуз, не міг учора на річку прийти». Спершу Данилко сердився за прізвисько, а потім звик, бо казали його товариші незлобиво. Сподобалось їм слово та й усе. Гадаєте, воно якесь не наше? Ні, Дуська язиката вигадала, однокласниця Данилкова. Хотіла помститися хлопцеві за те, що намалював одного разу її в стінгазеті. А що? Хай не ледачкує. З Дуськи гарненько посміялися. Вона дуже сердилась, потім перестала, ніби помирилася з Даньком. Але якось...
Послухайте, що було.
Данилко дуже любив музику і сам умів грати. Правда, тільки на сурмі. Так вивчився,   що був у школі за першого
сурмача. Ніде без нього не обходились. У табір виїжджали — Данилка з собою, в похід туристський — теж його запрошують, на колгоспне поле — знов у хлопця за плечима поблискує сурма. Візьме її Данилко, і полинуть такі звуки, що друзі миттю вишикуються на лінійці. Сурмач лише усміхається — бачте, яка сила в простій музиці. А як вивчиться колись Данилко на кларнеті чи піаніно? Отоді послухаєте.
І останнього літа просили Данилка в табір. Відмовився. «Хай, — каже, — їде Гриць Ромка. Я ж його вивчив сурмити». А сам вирішив попрацювати. Хвалився, що візьме коней та ралитиме картоплю або кукурудзу оброблятиме. Та й до міста хотілося поїхати. Чув, скрипаль відомий виступатиме, на конкурсі в Парижі першу премію одержав.
Сталося не так, як гадалося.
За Данилковим селом із смішною назвою Опеньки виблискувало проти сонця озеро. Навколо ріс очерет розкішний, з вітром про щось шепотів. Широке озеро, гладінь — мов із срібла зіткана, таке гарне. Видивляйся, що в люстро. На водоймищі артіль вирощувала качок — не злічиш, скільки. Як випливуть на озеро — все вкриють. Такий гармидер зчинять, що хоч вуха затикай.
Доглядала качок тітка Люба. Часто приходила до Чумаків і скаржилась Данилковій матері:
— Стомлююся, Ганно, біля качок. Усе б нічого, коли б легко було скликати. А то клопіт і годі. Зовеш, на човнику заганяєш — не йде бісова птиця. Ти за нею, а вона в очерет.
Данилкова мати, співчуваючи, похитувала головою, а тітка Люба вела далі:
— Корм закисає. Сама не знаю, що робити.
— Вірю, голубко, вірю. Своїх мала колись, то знаю, яка то морока. Ніби ото й не ситі, а з води не вилазять.
Чумачиха трохи помовчала і додала:
— Може б, Данилка на підмогу взяла?
Хлопець спідлоба глянув на матір. Аякже! Качки — бабська турбота. Мати ніби не помічає того, своє:
— Ге ж підеш, синку?
«Підеш, підеш!» Потрібні йому ті качки. Хлопці кіньми правують, декотрі й біля тракторів чи на комбайнах працюють, а він няньчитиметься з птицею. Засміють потім на вулиці. Хай Дуська береться, не вітрогонить по селу.
— Та піди на озеро, Даню, — лагідно мати. — Бач, яка тьоті невправка. До коней іншого приставлять.
Мовчав Данилко. Не хочеться, ой, не хочеться, але мами жаль, тітки Люби жаль. Так просять вони. Гляне хлопчик то на маму, то на пташницю. Що робити? Гаразд, він піде, але ненадовго.
Мати не нагадувала більше про ферму. Та одного дня Данилко сам устав раненько. Вмився, зодягнувся і після сніданку гайнув на озеро.
Тітка Люба забачила свого помічника здалеку. Аж просіяла, коли Данилко наблизився. Сказала:
— От молодець. Я тобі й роботу одразу загадаю. Запрягай буланого і до комори їдь. Скажеш, що по корм прислала. Не затримуйся.
Повернувся назад хутко. Тітка Люба винесла двоє відерець. Ними заходилися насипати в коритця поживу.
— Тась! Тась! Тась! — голосно кликала.
Данилко й собі повторював. Аж у горлі пересохло, так накричався. Качки йшли неохоче. Деякі лише вибирались на берег, а решта нишпорила по озеру. Данилко сідав у човник, плескав щосили по воді веслом. Аж у сусідньому парку відлунювало. А качки тільки полохались і ховались у зарості.
— Бачиш, які вередливі, — мовила тітка Люба. — Мармеладу їм, чи що, треба? Ой, заморять, кляті.
«Химерні кульгачки, — думав хлопець. — І мені халепи вистачить. Татаськатимеш отут, мов дурень. Утечу. Не звикати тітці Любі, сама якось упорається».
А мама? А тітка Люба? Данилко бачить, як вона старається. Піт з чола ніколи витерти. А він стоїть, безпомічний.
От коли б йому дали рушницю і набоїв. Поїхав би на той бік, пальнув — усі до одної з очерету вилетіли б. Так цього не дозволять, точно.
Думав, думав Данилко, та й надумався.
Прийшов одного ранку на ферму з сурмою. Золотиться вона на сонці, переливається. Угледіла її тітка Люба і засміялась:
— Мо, Даню, концертами забавлятимеш неслухнянок наших?
Хлопець був серйозний:
— Не смійтеся. Бігатимуть качки під музику на обід. От побачите.
Аж у долоні сплеснула пташниця:
— Циркач ти, Даню, качкам музика. Ха-ха-ха!
Прикро   Данилкові.    Але тепер він уже з птахоферми не піде. Нізащо. Доведе своє і тітці Любі, і всім. Коли тітка перестала сміятися, сказав їй:
— Готуйте краще смачний корм. Як роздаватимете, я гратиму. У птиці рефлекс вироблятиметься.
— Що, що?
— Рефлекс. Ну, це таке... Воно для тварини, як магніт. Привчиш, скажімо, собаку по дзвінку їсти, а тоді подзеленькаєш, а в неї вже й слина тече, ніби вона смачний шматок їсть.
Данько з таким запалом пояснював та доводив, що тітка Люба й сама посерйознішала. Вона ладна була й оркестр найняти, аби лиш слухалося крикливе плем'я.
Ніщо так не люблять качки, як свіжий сир. Його й привезла тітка з молочної ферми. Клала до коритець, скликала голосно качок, а Данилко стиха сурмив. З очерету випливали селезні, за ними піднімали голови качки, пливли до берега.
Так минув день, другий, третій і десятий. Потроху-по-троху і привчилася птиця. Настане час годівлі, гуртується на середині озера, жде сигналу. Забринять звуки — не окремі табунці, а всі спішать. Одна одну збивають, лопотять крилами по воді. Тітка Люба задоволена-задоволена: дивна штука «рефлексія».
Якось стріла пташниця Данилкову матір і давай хвалити помічника:
— Хлопець, Ганно, в тебе митикований. Подумайте, дудою качок зманює. Як до клубу, біжать. Легкота мені.
Данилкові й самому було приємно. Довів-таки своє. У правлінні про хлопчика заговорили, по всьому селу добра чутка пішла. Все було б добре, коли б не ота язиката Дуська.
Якось після обіду Данилкові заманулося скупатись. Тільки роздягнувся та ступив у воду, як де не взялась пащекуха. Виїхала на човні з очерету і ну кепкувати:
— Ей, качиний музиканте, заграй!
Данилко хотів наздогнати, перекинути човна — хай би скупалася добре. Так де там. Утекла.
Що-що, а прізвисько чіпляється до людини,   як реп'ях
до кожуха. Роздзвонила Дуська по всьому селу — і став Данилко качиним музикантом, або коротше—Качмузом. Спершу хлопець пік раків. Потім звик, бо ображати ж його ніхто не думав. Казали, що й сама Дуська лише пожартувала.
— Ти, Данилку, за Качмуза не гнівайся, — втішав Грицько Ромка. — Це ніби твоє друге прізвище. Псевдоніми мають і артисти, й письменники.
Отак минуло Данилкове літо — не біля коней, не біля машин, а на качиній фермі. Дякувала йому тітка Люба. І в артілі дякували.
Преміювали сурмача кларнетом. Сам голова правління купив у Москві, як на Виставку передового досвіду їздив. Кларнет був новенький, у гарному футлярчику. Ходить Данилко тепер до клубу, вчиться грати в оркестрі. Справленім музикою буде.
Постривай, Дусько, постривай. Прийдеш ти на танці, достеменно прийдеш. Данилко попросить хлопців зіграти такої польки, що хоч кого підніме на дріботушки. Підеш ти, Дусько, в коло, не витерпиш. І знаєш, під чию ти дудку танцюватимеш? Під Качмузову!

КОНИКУ ОРЛИКУ
Коли Данило Грек приводив до річки купати Орлика, хлопчаки завмирали. Вилазили з води, сідали у затінок, щоб не смажило сонце, і спостерігали. Данило робив усе спроквола, так, ніби навмисне хотів подражнити хлопців. Повагом сідав на коника, неквапно перепливав річку, повертався назад, спинявся на мілині. Рисак мотав головою, пирхав. Спина його вилискувала, аж сонячні зайчики грались на ній. Данило брав щітку, надівав її на руку і починав шарувати коника.
Хлопці — ні слова. Мов заніміють. Сидять та позирають. І так уже хочеться їм до того Орлика. Ну хоча б поплескати його або сісти верхи чи за хвіст учепитися й перетнути бистрину. Як то хороше. Тебе несе, що моторним човном. І руками гребти зайве, тримайся тільки міцно.
До Орлика Данило і не підпускає. Злющий-презлющий.
Видко, тільки жеребчика й любить, більше нікого. Завжди мовчазний, насуплений. Кульгавий ще до того. А Чорний який! Греком прозвали його хлопці. Інакше й не кажуть, а тільки: «Грек веде коня купати», «Грек їде на іподром», «Ванька Кулеша хотів сісти на Орлика, а Грек його
прогнав».
Іноді хлопці не витримували. Дражнили, перекривляли Данила, танцювали перед ним, як бісенята. Гримаси надокучали доглядачу, і він силкувався догнати кривдників. Але не давала скалічена нога. Данило спинявся, погрожував насмішникам, а потім, похнюпившись, завертав до стайні.
Раніше Орлика порав дід Тихін. Ото був розрай хлопцям. Сісти на коника можна було кому завгодно і коли заманеться. Літай верхи, запрягай у дрожку. А тепер дзуськи. Данило по-своєму порядкує, все забороняє. Правда, Орлик ніби по-стрункішав, вище голову підняв, а на скачках недавно перший приз узяв. Але що з того? Все-таки краще, коли можеш сам на ньому погасати. А спробуй лишень підійти до Грека — облизня піймаєш.  
Розповідали, що у війну Данило залишився сиротою. Батька й матір розстріляли фашисти. Куля попала і йому в ногу, тепер от і кульгає. Виріс Данило у своєї тітки Харитини. А коли взнав, що в колгоспі «Маяк» відома на всю республіку конеферма, кинув рідне село та й перебрався в Грушки. Старші його поважали — чудовий конюх. Голова правління, вітаючись, руку простягав Данилові, та люб'язно так. Для хлопців же він був просто Грек і все. І до діда Тихона далеко йому.
Ось і зараз думають хлоп'ята про своє недавнє порядкування на стайні, згадують діда, зорять на Орлика. Миє його Данило та й миє. Навіщо? Раз-два та й по всьому. Грек не помічає хлопчаків. Наспівує собі під ніс, поливає коня водою. Орлик стриже вухами, скоса поглядає на купальників. Видно, пізнає і Степанка, і Панаска, і Микитку. Згадує, як косили пригорщами цукор йому. Було таке. А Данило перечить, каже, треба берегти рисака, а то, бач, зніжиться, розлінується.
Найпильніше зорить за Данилом та конем Степанко — меткий п'ятикласник з золотавим волоссям і густим ластовинням. «Невже, — думає він, — Данило такий недобрий? От візьму та й піду до нього».
— Хлопці, — каже Степанко, — давайте помиримось із Греком.
— Хочеш підлизатися, — спалахнув Микитка. — Іди, він тебе щіткою поцілує.
— От і піду.
— Ну й іди. Тільки до нас тоді більше не приходь.
Верболіз зашелестів. Хлопці вибралися з-під нього і попрямували до піщаного висипу. Степанко продибав трохи за ними, потім відстав.
— До нього таки? — кивнув на Данила Микитка.
— Угу, — мугикнув Степанко. — Давайте разом, ну чого боятися.
Микитка сердито глянув і сказав, щоб Степанко не забув поцілуватися з Греком.
Що робити? Може, за хлопцями піти? Жаль розлучатися з товаришами. Що тоді буде? Тільки подумав це Степанко, як щось гупнуло поблизу. Раз, удруге, втретє. Глянув — балабушки з глею. Хлопці кидаються. Одна влучила Степанку в плече, забризкала обличчя. Ватага розсміялась, а хлопцеві стало так прикро, навіть сльози навернулися. Взяв та й подався до конюха.
— Драстуйте, дядьку Даниле.
— Ну здоров, а що?..
— Нічого. Я...
— Коли нічого, то гайда звідси. Он твоє товариство.
— Я... — не знав, що казати далі Степанко. — Ви, певне, стомилися. Дайте я трохи почищу Орлика.
Грек ще хвилину помуркотів, а потім тицьнув щітку Степанові. Сам пірнув у воду. Орлик занепокоївся, поривався за господарем, та хлопчик утримав його за повіддя. Давай хлюпати водою, терти щіткою.    Рука чомусь швидко заболіла. Підплив Данило і забрав коня на берег. Так і не сказав нічого. Зодягнувся, стрибнув на коника і риссю до колгоспу. Степанко ж з радістю до хлопців:
— Не прогнав, не прогнав Грек. Чуєте, не прогнав! Дав потримати коника! І вас не прожене!
Вимазюкавши черева, ватага грілась на піску. Неприязно зустріла Степанка.
— За хвоста потримався і радий, — кепкував Микитка. — Нам такі не потрібні.
— Півень до лисиці в гості ходив, — штрикав Пилипко.
Проситися Степанко не став. Засмучений почвалав додому. Думав і про товаришів, яких уже майже втратив, і про Данила, якого, певно, не слід кривдити, і про Орлика, що так скучає за хлопцями.
Минуло два дні. Товариші вже не забігали до Степанка, як раніше. На річку і в ліс по гриби ходили без нього. Вони гуртом, він — сам. Важко отак. Але Степанко сподівався на краще. Заприятелює і з Данилом, і хлопці не вічно гніватимуться.
Одного разу хлопчик завернув на стайню. Колгоспним подвір'ям прокочували підводи. Данила не було видно. Степанко побачив, що Орлик хрумає овес під повіткою, і підійшов до нього. Заходився гладити та мух відганяти.
— Хазяйнуєш? — гримнуло над вухом. Данило як з-під землі виріс.
— Я... — розгубився Степанко. — Знаєте, дядю, Орлика ґедзь кусав, а я відігнав.
— Ґедзь, кажеш?
— Еге, такий великий.
— Як горобець завбільшки?
— Такий! — поспішив Степанко і спохватився: — Ні, менший.
Грек усміхнувся, хотів щось сказати, та, мабуть, передумав. Відв'язав Орлика і помчав на річкз^, здіймаючи куряву. Обернувся до Степанка:
— Приходь, не бійся.
І став частіше навідуватися Степанко до стайні. Брав із собою грудочки цукру. Орлик хапав їх м'якими губами, лунко хрустів. Очі коникові світилися. Хлопчик у них читав просьбу: «Дай, Степанку, ще!»
— Завтра! — обіцяв. Потім вилазив на ясла, розчісував Орликові гриву, обіймав за шию.
Данило зауважував:
— Дивись, не розніжуй мені рисачка. Він, як солдат, має завжди молодцем бути.
— Я трішки гриву розправлю, — відповідав Степанко.
Радів Данило помічникові. Хлопчик привітний, щедрий. Малий, а добре з ним. Хай учиться конюхувати. А Орлик уже по ході пізнавав Степанка. Зачує його кроки, насторожиться, поглядає на двері. На річку поїдуть, Орлик так переносить хлопця на другий берег, що аж хвиля на два боки лягає.
Дружки не переставали зневажати Степанка. Але коли він з Данилом та Орликом показувалися на річці, не ховалися. Завидки їх брали. Ото й позирали з-під кущів та перемовлялись. Не лаяли, як раніше. Тільки Микитка іноді викрикував:
— Підлиза, підлиза!
Грек ворожив біля коня, за помічника не заступався, байдужився. Степанко сам кидався за котримсь із хлопців, коли його допікали. Але той тікав до гурту, і тут уся ватага, вимастившись болотом, починала дико танцювати перед Степанком, приспівувати:

Лиза-підлиза
Грека цілує,
Орлика лиже!

Це ГІилипко навіршував таке. Поет з нього поганенький, проте нісенітниця дошкуляла Степанкові, а Данило казав, що не слід зважати. Надокучить, то й перестануть.;
Степанко ще ретельніше допомагав Данилові. В того був не один Орлик на руках, а ще кілька рисаків. Колгосп вирощував їх для продажу. Коні з «Маяка» виступали навіть у цирку, та й за кордон їх купували.
Наїздиться Степанко за день, і тоді цілу ніч його носить. Вітер у вухах свистить, з-під копит іскри летять, а хлопець аж на небо злітає. І товариші не гніваються більше.
Гарні сни недаремно сняться. Ось що сталося. В кінці літа на Грушківському іподромі проходили кінні змагання. Колгосп «Маяк» відібрав найпрудконогіших коней. У неділю з ранку і до вечора мчали запінені рисаки. Люду зібралося повно-повно. І дорослі, і діти. Чекали, коли випустять Орлика. Кінь гарцював, запряжений у легенькі бігунці, а на них сидів Данило у жокейській формі.
— Давай, Степанку! — наказав Грек.
Хлопчик за вуздечку на очах у всіх вивів Орлика на білу лінію. Пальнула ракетниця, і коні помчались. Трибуни загомоніли, закричали:
— Орлик! Орлик! Орлик!
Вихором летів Орлик, випереджаючи візки. Гордо піднесена голова, красиво вигнута шия, лискучі боки. Ох і баский. Ну як такий та не прибіжить першим.
Плещуть, пдещуть у долоні, грає музика. Радісний Данило4 передає коня Степанкові. Хлопчик сідає в дрожку, котить спочатку іподромом, потім вискакує на вулицю. Бігом-бігом до стайні, і
Орлик переміг. На всеньке село сповістив репродуктор: найлуччий приз Орлику і пошлють ще його аж у Швецію боротися за першість.
Увечері до Степанка прибігла Катя з тої вулиці, де жив Микитка. Про се, про те розпитувала. Чи має підручники, чи купив зошити і чи ходитиме в хор, де старостою Пилипко. Ге-ге, Катю, не того прийшла. Степанко догадується. Хлопці послали, їй-бо. Розвідують, чи помиритися можна. Дурні! Хіба він злої пам'яті. Та й у Данила добре серце.
Степанко провів Катю додому. Гадав, зустріне когось із товаришів. Не видно було. Лише Пилипко-прилипко, здавалося, виглянув з-за тину. Гукнув його Степанко — не відізвався.
Повертався назад в думці розподіляв лошат—для Микитки, Пилинка, Антона, і для Каті знайдеться, і для Християн. Данило всіх навчить порати. Тільки Орлика нікому не доручить. Його Грек удвох із Степанком доглядатимуть. Конику ж треба їхати аж у Скандінавію. Він і там має перемогти.

ХЛІБНА ВАХТА
Ех і наїздився б Кирик сьогодні на машині. Цілий день не вилазив би з кабіни. Він дружить із дядьком Миколою, котрий водить артільну тритонку. Дядько ще вчора кликав Кирика з собою. Уже й зібрався хлопець, та Гриць — ланковий із загону — перешкодив. Зачув Гриць, як голова колгоспу картав шоферів, що гублять зерно, і вже наполіг організувати хлібну вахту.
От ланковий, завше щось вигадає! А хлопці слухають. І зараз в один голос торочать: «Станемо, Грицю, на вахту!» Що робити Кирикові. Проти загону не підеш, хоч бозна-як вабить тебе поїздити з дядьком Миколою.
План у Гриця був такий. По всьому шляху, що веде на елеватор, щити розставити. Прикрасити їх застережними написами. Щоб ті слова кожного водія закликали берегти хліб.
— Дурниці! — заперечував Кирик. — Щити шоферам ні до чого. От візьми дядька Миколу...
Кирик доказати не встиг, бо рябий Федько, гучно шморгнувши носом, заторохтів:
— Дядько, дядько, а є такі, що гублять пшеницю. Я сам бачив, кричав одному — не слухає.
— І я бачив, — додав Ванько. — Може, з тисячу зернин на дорозі бачив.
Одбрикувався Кирик: мелють чортій-що. Ну, та коли вже гак, то нехай ті щити будуть. Комусь вони, може, й потрібні, тільки не дядькові Миколі, бо він шофер першого класу, і в нього нова машина-ваговоз, і кабіна червона далеко помітна.
Щити майстрували гуртом. Дикту, кілків, фарби принесли з будівництва. Одні пиляли, інші прибивали, а Федько, загоновий художник, виводив літеру за літерою: «Зернина тонни береже! Не губіть її!»
Докінчив Федько речення і запитав, як підписати, хто ж застерігає недбальців?
— Пиши «Пильне око», — розпорядився Гриць.
Кирику не сподобалось. У кожній стінгазеті оте «Пильне око», аж набридло. Краще вже «Електронне око» або «Космічний вартовий». Можна і «Громобій» чи «Тайфун». Одразу насторожує. Треба таке, щоб аж стріляло.
Гриць розсміявся — сердитий буде щит. Проте на Кириків бік схилилися й інші хлопці. Врешті зійшлись на «Космічному сторожеві».
Федько закінчив щита, намалював навіть промені-стріли, що розліталися, мов списи, в усі кінці. Не попадайсь на них! І вся ватага з галасом та співом подалася за село на битняк. Щити закопували міцно, щоб, бува, худобина яка не звалила. Ставили на видноті. їдеш в один кінець — бачиш, повертаєшся — знову не проминеш.
Впоралися лише надвечір. Ішов Кирик додому і мріяв, як він все-таки підсяде, нарешті, до дядька Миколи в кабіну. Усміхатиметься водій. «Ну, — скаже, — багато дикту перевели? Краще б овець пасти». Що ж, може, й то правда! Але ні, цей Гриць не дасть-таки покататись! Уранці знову прибіг. Тепер заманулось йому ще й вартових на польових дорогах поставити, щоб за кожною машиною стежили.
Вигадка та й більше нічого. Щити є? Літери на них отакенні і по три окличні знаки — за півкілометра видно. Навіщо ж та варта?
Так не буде по-твоєму, Кирику. Шляхи вже розподілені, і тобі пильнувати на Верстовій дорозі. Скажи спасибі хлопцям! Найдалі, значить? Ноги в нього довші, чи що? Ту дорогу Кирик знає. З татом льон возив по ній, а з дядьком Миколою — картоплю. Аж до Сейму збігає. Зараз обіч неї пшеничні лани. Самохідні комбайни там жнивують, машини відвозять янтарне зерно.
Коли треба, то піде, тільки марне то сидіння.
Надворі пашіло, як у пустелі. Дихалось важко. Хоча б дмухнув вітер, приніс бодай трохи легкоти, а то тихо-тихо. І як тільки тому жайвору співається. Дзвенить без угаву. Вище та вище піднімається. Благає в сонця аби не пекло, чи що. Якраз, послухає. Ще більше золотиться, раде, що хмаринок нема.
Хлопчик із соняшників та бур'яну зробив затінок. Ліг у холодку і розгорнув книжку. Почитав трошки, аж чує — гурчить. Схопився, запам'ятав номер ваговоза. Як уляглася курява, вийшов на дорогу. Ступав по колії, нагинався, розглядав — ні зернини. Прогурчали ще дві машини. І після них чисто. «Нудна вахта, — думав Кирик. — Тільки бігай даремно».
Замріявся хлопець: от виросте він і неодмінно навчиться правити машиною. Сяде і помчить бозна-куди. День їхатиме, два, три, місяць .— не зупиниться. Внизу сіріє асфальт, шурхотять колеса, а ти линеш, вітер обганяючи. Минаєш ліси, поля, мости на річках і каналах, заводи... світ весь побачиш і знову додому повернешся.
Не зчувся, як промчала ще одна машина. Ге, то ж дядька Миколи — червона кабіна. Певно, не помітив він Ки-рика. А то б гукнув, у кабіну запросив.
Ну, тут і перевіряти нема чого. Цей і зернятка не загубить. Ану лишень...
Шмигнув на дорогу, присів і очам не повірив. Перед ним лежали зерна—там, тут. Кирик позбирав пшеничку в жменю, перегортав її пальцем, а в очах пропливав борт з білим номером 38—42. Записати чи ні? Кирик дістає олівець, хтось ніби застерігає: «Стривай, це ж дядька Миколи ваговоз».
Машина далеко, не наздоженеш. А то б гукнути дядька, сказати йому. Що тепер?.. Вагається Кирик. Може, краще промовчати, бо як тоді дивитимешся у вічі сусідові. Сором спалить. А пшениця? Це ж, правду каже Гриць, булки губляться. Білі-білі та пухкі.
Кінчався день. Обважніле сонце пленталося до обрію, як стомлений хлібороб до хати після трудового дня. Замовкав жайвір, щоб зібрати сили для завтрашнього співу. Час було йти з варти. Згорнув Кирик зошита, почвалав, млявий, стомлений. Страшенно хотілося пити, А на душі так, ніби шкоду вчинив.
Умовились зібратись гуртом о дев'ятій вечора. Гриць вислухає дозорців, доповість правлінню. Кирик поглядав на годинника. Куди так квапляться ті стрілки? Ну що він скаже ланковому? А капосний номер скаче перед очима.
До зустрічі лишалося п'ятнадцять хвилин. Кирик вискочив з хати, забіг до сусіда. Шофер ще не повернувся. Мабуть, на елеватор прикотило багато машин.
Хлопці зібралися у Гриця під яблунею. Ланковий записав два номери і звернувся до Кирика:
— Як на твоїй дорозі?
— 38—42! — несподівано видихнув Кирик.
Друзі засміялися.
— Що з тобою, Кирику?
— Напекло сонце, голова болить, — схопився Кирик за лоба. — Я піду.
Гриць пригощав яблуками, сливами, абрикосами. Кирик не брав. Казав, своїх наївся, хоча і в садок не заскакував. Поспішив до своєї хати. Боязко проходив повз двір дядька Миколи. Здалося йому, що водій усе вже знає, назве його дворушником, присоромить.
— Гей, Кирику, — зачулося з вікна.
Так і обімлів. Озирнувся. До нього з вікна лагідно усміхався шофер. Нічого, видно, ще не знає. А от завтра...
— Чого кататися не приходив?
— Я... я... — зашарівся Кирик. — Завтра прийду.

...Звечора Кирик приготував міцну нитку, голку-циганку. Певно, в дядька Миколи десь порвався брезент. Вони й залатають дірочку. Цілий день возитимуть пшеницю і зернини не згублять. Ото, Грицю, буде справжня хлібна вахта.

ЛЕТІВ ЖУРАВЛИК У ЯПОНІЮ
Справжня весна починалася для Юрка тоді, як прилітали журавлі.
— Жур! Жур! Жур! — зачується з небесної   голубіні.
Юрко затіняє очі, дивиться на ключі, що пропливають над селом, і радіє. А птахи, напевне, забачивши його, ще голосніше виводять своє «курли», «курли».
Під те курликання все довкола оживало, веселішало. Яскравішало сонце, парувала земля, паростки пробивалися з землі. Прокидались жабки, виповзали з ямок і стрічали весну по-своєму: «Кум! Кум! Кум!»
Журавлі щораз прилітали рано, десь у кінці березня. А цієї весни забарилися. І земля вже зігрілась, і теплі вітри повіяли, а їх усе не було. Юркові без журавлів так сумно.
А одного дня хлопець тільки прийшов зі школи, тільки пообідав, коли це з городу батько йде, гукає, щоб збирався. Куди? «Невже журавлики прилетіли? — думає Юрко. — Як же це я не чув?»
Кинувся хлопчик до кімнати, взув гумові чобітки, накинув стареньке пальто і побрів за батьком. Цілих три кілометри місили вони багнюку, поки вийшли до лісу, де на мочарах блищала вода. Батько пригнувся, Юрко й собі присів. Стиха пробралися попід кущами. Там, де кінчався лозняк, на ногах-тичках поважно ступали журавлі. Вони полювали на ропух.
— Тату, чому не курликали вони, як летіли до нас? — спитав Юрко.
— То  ти просто не чув, — сказав батько і випростався.
Птахи помітили дві постаті, насторожились, змахнули крилами і перелетіли далі. Юрко з батьком постояли трохи, а тоді повернули назад. Радий був хлопчик — прилетіли все-таки, їм так хороше тут — привілля, луки, озера.
Юрко озирнувся. Кортіло ще раз на птахів поглянути. Раптом він помітив під кущем щось сіре.
— Тату, що то?
Батько й собі обернувся. Не міг розібрати, що то було. Юрко побіг чимдуж і скоро закричав. Поранений журавлик. Знесилився бідолаха і як опускався, вдарився, мабуть, об дерево, зламав крило.
— Бідненький, — жалів птаха Юрко. — Візьмімо його додому, тату.
— Що ж ти з ним робитимеш?
— Вилікуємо!
Батько нагнувся і обережно взяв птаха.
Нести було важко. Журавель пручався, хотів вирватися, але батько міцно тримав його. Юрко простягнув руку, щоб пожаліти, а той його дзьобом. Проте хлопець не розсердився. Як прийшли додому, гукнув матері:
— А ми птаха принесли, ось гляньте, який гарний.
Знала б ти, мамо, що намислив собі Юрко. Журку вигоїть і куди, ти думаєш, відправить? Далеко-далеко, аж у Японію. Чого? Він чув, у тій країні дуже хворіє одна дівчинка. їй нашкодила американська атомна бомба. Кажуть, лише журавлі можуть принести їй здоров'я. Діти з усього світу слали дівчинці мальованих і паперових птахів, а Юрків буде живий, і дівчинка неодмінно видужає.
Батько примостив птаха коло сарая в прибудові. Юрко приніс йому хліба і свіжого сиру. Журавлик не хотів їсти. Тоді хлопчик з мамою силоміць нагодували його.
— Тату, а рана загоїться? — тривожився Юрко.
— Заживе, тільки, боюся, крило зростеться неправильно, — казав батько. — Чи й літатиме.
— А якщо до дядька Повзуна його?
— Хай завтра. Ніколиться сьогодні, в Копилів спішно викликають.
Завтра. Таж важко журавликові, он який сум в очах, від болю, мабуть, голівка набік хилиться.
Батько поїхав до сусіднього села, а Юрко став міркувати, як добратися до ветеринарної лікарні, де працював дядько Повзун. Донести журавлика йому несила. Завезти, чи що? Шаснув під повітку, виволік братикову колясочку. Та й покотив на другий кінець Вербівки. Стрічні усміхалися: диви, яку ляльку возить. Кумедна забава.
Ветеринар провів пальцями по кошлатих бровах, скоса глянув:
— Жартуєш зі мною? Га? Так у мене роботи силеча. не до жартів.
— Я, дядю, серйозно. Полікуйте мого журавлика, він поламав крило. Ми його з татом на болоті підібрали, — Юрко витер спітнілий чуб.
— Це ж ти Гаврилів синок? — спитав ветеринар.
— Так.
— Вези птаху он у ті двері.
Повзун звик   лікувати корів, овець, коней. Журавлів не доводилось. Він злегенька прогортав птахові пір'я, піднімав крило, щоб рану добре роздивитись.
— Ударився сильно. Та нічого, полагодимо. Як ракета, шугатиме. Тільки дивись — не здумай опудала робити, птаха з благородних, мало у нас їх водиться. Чуєш?
— Що ви, дядю, я... Ніколи...
Довго возився коло птаха лікар. Змастив йому рану йодом, поклав якусь мазь, крило перев'язав. Пояснив Юркові, як треба годувати журавлика. Додому хлопець повертався окрилений.
...Скінчилось літо, і осінь сипнула долу жовте листя, ясна, сонячна осінь. Серпанкова поволока білила небо, вігнала димчасту намітку на сині далі. Купчились на луках стіжки запашного сіна. У гаях меншало щебету. Птахи подавались у вирій, махаючи на прощання крилами.
Непокоївся  і  журавлик, він уже   видужав,   і його теж кликали в далекі краї.   Хлопчик стежив, коли з'являться в небі довгі ключі. Журавлі прилітають із співами, а покидають тутешні місця мовчки. Юрко знає чого. Це їм не хочеться розлучатися з поліськими просторами. Хоч куди полетять, а сумуватимуть  за ними. Отож мовчать з жалю.
Юрко очей не зводив зі свого журавлика. Боявся, що десь пристане або загине в дорозі. От якби посадити його на літак-швидкохід і над Японією випустити. Або ще можна попросити матросів з Одеси, щоб на кораблі відвезли. Сказав хлопчик про це батькові. Тільки усміхнувся тато. Мовив, що міцних крил птахові нічим не заміниш. Хай журавлик сам здіймається в небо. Він бувалий, видно, ще й сам ключ поведе.
Якось після обіду на Юрковому подвір'ї зібралися хлопці, вийшли мати з батьком. Журавлик чистив дзьобом пір'я, чепурився. Стрункий був, високий, крила ладно прилягали до тулуба.
Раптом Мишко з сусіднього двора, глянувши в небо, гукнув:
— Летять!
Хором закричали:
— Летять! Летять!
Ключ виринав з-за лісу, гострим кутом розтинав небо, клав, здається, хвилю на голубіні. Юрко швиденько відв'язав журавлика, обняв востаннє:
— Ну, лети!
Птах скочив, раз, удруге, махнув здужалими крилами і злетів. Трохи покружляв над Юрковою хатою, видно, проїдався, а потім помчав до родичів, прилаштовуючись із лівого боку.
З двору йому помахували руками, аж поки довгий клин не розтанув у млі.
Юрко думав про країну, що лежить далеко за морем, про нещасну дівчинку, яка, напевне, дуже зрадіє, забачивши його посланця. А може, журавлик уже й не застане хворої? Їй так нашкодила клята бомба. Тоді нехай він несе здоров'я всім хлопчикам і дівчаткам, які де живуть, хай несе він їм радощі й тепло зеленого Подесення.

ЖИЛИ ХЛОПЦІ НА ОДНІЙ ВУЛИЦІ
Вони були добрі сусіди — Петро Онищук та Миколка Скрипчун. Навіть друзі. Приятелювали б, певно, довго-довго, але нагодився Ванько. Приїхав з іншого села. І пішло все шкереберть.
Новенький одразу звернув на себе увагу. Худий, високий, обличчя довгасте, чуб дерся вгору, мов у птахи посмітюхи. Ходив поважно, казав, що в своєму селі всіх хлопців боров, а колгоспний бугай, було, ледь загледівши його, утікав не оглядаючись. Хутко сподобався він Петрику. Облишиь той Миколку і затоваришував з Ваньком. Миколка не образився на сусіда. Тільки сказав:
— Хвастовитий Ваня твій. Галасує, галасує, а сам Они-кієвого цапа злякається. Може, не правда?
Колгоспний сторож дід Оникій жив край села. Держав бозна для чого несамовитого цапа, що звався Пірат. Маленьким хтось навчив козлика буцатися, і тепер він мало кого пропускав, щоб не «почухати» своїми на диво великими рогами. Найбільше діставалося Любі, яка жила поблизу діда. Всі боялися роганя. Але то всі, а то — Ванько.
— Він із п'ятьма козлами і з тобою шостим впорається, — заступався Петрик.
Другого дня Іван уже готувався до битви. Виплів щита з лози, вирубав палицю. Петрик, що допомагав йому, покликав Миколку:
— Ходімо, уздриш, як пір'я летітиме з цапини.
— А він не півень.
— Ну так вовну розпушимо.
Зібрався цілий гурт. Рушили на Оникіїв город,. Ванько хвацько підняв щита, виставив наперед і пішов у наступ. Цап здивовано витріщив червонясті очі і почав задкувати.
— Ага, перепудився! — радів Петько. — Лупи його, Ваню, лупи!
Але Пірат тим часом зупинився. Його ніби шилом хто вколов. Скік-скік і коло Вані. Буц лобом у щит. Ванько його палицею. Козел відбіг, але тієї ж миті знову як не кинеться на кривдника. Щит випав, переляканий Ваня посунувся до тину. А цап навздогін. Ледь устиг хлопець скочити на жердку. Заверещав, і впав до діда в двір. Саме нагодилася хазяйка і, не знаючи, що тут діється, відігнала Пірата, а Ваню ще й пожаліла.
Досхочу насміялися хлопці з тої баталії. Та не до веселощів було Ванькові й Петрику. Усе то через Миколку. Тепер Петрик і бачити сусіди не хотів. Стріне на вулиці — голову відверне. З Ваньком же — як голка з ниткою. Ні кроку без нього. Голубів полохати — разом, на риболовлю теж удвох, а в кіно тим паче. Словом, водою не розіллєш. )
Ванько вигадував то те, то інше. Так і кортіло йому якогось коника викинути. Петрик у нього — за праву руку.
Одного разу плентались вони повз садок баби Горпини.
За низеньким тином росли груші, аж гілля згиналось. Луччих у селі не було. Солодкі-солодкі та соковиті.
— Заскочимо? — змовницьки кинув Ваня.
Петрик вагався:
— У нас і свої є...
— Тут   смачніші, — махнув рукою Ванько.
— А бабуся?
— Вистачить їй, вона ж одна.
Ванько стрибнув через тин, Петрик, озираючись, нехотя і собі поліз.
Напелехали повні кишені, пазухи і через левади прокралися до річки. Сіли в лозняку на березі і добряче наїлися. Петрик навіть не вечеряв удома. Мама глянула на нього і занепокоїлась — чи не захворів. Скоріше поклала спати.
Але заснути він не міг. Усе ніби бабуся підходила та лагідно промовляла: «Ге ж мої грушки солодкі? Їжте, онученьки, їжте».
Ні, який же він був дурний, що послухався Ванька. Ми-колка, той би нізащо на таке. Та ну його, того Скрипчуна. І думати про нього не хочеться.
А вранці як навмисне той йому перший на очі потрапив. Усміхається так привітно. Може, дізнався про вчорашню пригоду? Ні, викладає новину:
— Сьогодні ляльковий театр приїздить до нас. Підемо на виставу? Я квитки купив.
Петрик відмахнувся:
— Іди ти зі своїми ляльками.
— А чого, подивимось і свій зробимо.
— Відчепися, артист. І взагалі...
Петрик чкурнув до Ванька. Хлопці вдруге збиралися атакувати Пірата. Не можна ж відступати. Спершу цаписька потай відлупцюють. А як настрахають, тоді візьмуть Любу і перед усім товариством,   на зло Миколці,   пройдуть повз козла.
Змайстрували два щити, прикріпили до них по шматку бляхи — для психічної атаки. Вирізали кийки. Петрик наступав зліва. Ваня — з фронту. Гучно заляпали по щитах. Цап щосили рвонувся, висмикнув кілок і помчав через грядки, викорінюючи мотузком капусту.
— Ага, здався! — зловтішався Петрик.
З Оникієвої хати почувся жіночий голос:
— Щоб вас лиха година ганяла, кляті бусурмани. Безневинну худобину мордують. Ось я вам...
Хлопці шмигонули за коноплі. Кричіть, кричіть, тітко, а цап ваш присмирніє.
А на вулиці, зустрівши Любу, привітали її як герої:
— Тепер можеш спокійно ходити, не зачепить цап.
Спорядження в лозняк, може, пригодиться. Самі — купатися. З насолодою брьохалися в воді, стрибали з високого берега, плавали наввипередки, А потім пішли голубів заганяти. Свистіли, кричали, завертали до Ванькової хати.
— Диви, Петю, яка ловка пара шугає, — показав Банько двох птахів. — Я ще й не бачив таких.
Петрик роздивився і пояснив:
— Атож Скрипчунові з Кишинева прислали. Дутичі звуться. Рідкісні голуби.
— Зачинимо?
— Давай,— згодився Петрик.— Тільки не на зовсім. Настрахаємо Скрипчуна та й випустимо.
Разом з Ваньковою зграйкою залетіла в голубник і Ми-колчина пара. Банько смикнув мотузочок — і дверцята зачинилися. Незабаром дутичі сиділи вже в окремій клітці...
Вранці Петрик попросив Банька випустити голубів. Досить протримали. Миколка, видно, цілу ніч про них думав, не спав, бо аж синці під очима. Ходить по селу, перепитує, чи не бачили його дутичів.
— До міста відвезу і продам, — відрубав Ванько. — Я йому покажу!
Очі Петрикові заблискотіли:
— Це ж злодійство, чуєш, злодійство!—Не встиг Ванько отямитися, як Петрик кинувся до голубника, відкрив клітку, звідти весело випурхнула Миколчина пара.
— Ти що наробив? — підбіг зі стиснутими кулаками Ванько. — Я тобі...
— Красти не можна, нікому і ні в кого! — твердо мовив Петрик. — Навіть у Миколки.
— Через голубів хлопці посперечалися, але не розлучились. Посердилися трохи — та й знову нерозлийвода. Всюди плентався Петрик за Ваньком. Якось пішов з ним і на озеро. Там видра, кажуть, повелася, рибу нищить. Вислідити б її та застрелити. І в газеті про це б написали, і опудало було б для зоологічного кабінету.
Взяли у Ванькового брата рушшщю-малопульку та й рушили до озера. Причаїлись у затишку. Просиділи до самого вечора і марно. Видра й не виглянула. Чи то не голодна була, чи людей зачула.
Петрик дуже змерз. Дісталося й Вані. Тікати б додому, так заманулося ж Ванькові ятері потрусити. Мовляв, нічого тут рибу ловити, забороняється. Заглянули в один, другий— порожні. Більше шукати Петрик не захотів, і так до кісток промерз.
А ввечері — гарячка. Пий тепер, Петрику, ліки, полощи горло. Застудився. Приходили й Панаско, й Данилко, і Гнатик був, і дівчата з другого загону, навіть Кирилко з хутора навідався. Банька тільки не було.
Петрик сідав на ліжку, натискував клавіш радіоприймача. Слухав його, а сам за дверима пантрував. Скрипнуть вони — стрепенеться. Гадає, Ванько. Здається, побалакав би з ним — видужав би швидше.
Одного разу ввечері хтось постукав. Конче це він, Ванько.
— Мамо! — гукнув Петрик.
— Чого, синку?
— Клич його сюди, скоріше.
Мати ширше відчинила двері:
— Заходь, хлопчику.
Петрик сперся на лікоть, чекав. Але тут же відкинувся на подушку. Перед ним стояв Миколка. Зашарівся, мняв картуза, переступав із ноги на ногу.
— Здрастуй, Петю!
— Здрастуй! — неохоче відповів той.
Миколка посмілішав, заговорив швидко. Хотів зразу про все розповісти. Петрик, звичайно, ще не знає новини. В школі буде ляльковий театр. Хлопці й дівчатка про все вже домовилися і п'єсу підібрали. І Петрикові є роль.
— Запишешся?
— Подумаю, — ніяковів Петрик.
— Ми й Ваню запросимо. Там є така смішна роль. Йому сподобається.
Довгенько просидів Миколка у хворого. Набалакалися досхочу. Петрику здалося, що він і не переставав дружити з сусідою.
Вийшовши від Петрика, Миколка Скрипчун відразу ж попростував на другий кінець села. Від Петрикової матері він почув, що Ванько забув за свого приятеля. Так друзі справжні не роблять. Він піде до нього.
Ванька вдома не було. Його старший брат — чабан поїхав до Києва на тиждень на якийсь семінар, і хлопець пас тепер за нього отару.
Шість кілометрів ішов Миколка на пасовище до Журавлиної балки. Ванько страшенно здивувався, коли уздрів Миколку. Що скоїлось? Чого причвалав? Його ж ніхто не просив. Подобрішав лише, почувши про Петрика. Миколка звелів йому йти до села, а сам став біля овець на цілу добу.
Дуже зрадів Петрик приятелеві. Скочив на долівку, затанцював: обнімав Ванька, який пах димом вівчарського вогнища. Просив матір:
— Покличте і Миколку.
Та Миколки не було.
Через місяць у сільському клубі виступав шкільний ляльковий театр. Грали в ньому і Миколка, і Петрик, і Ванько, і Люба. На виставу прийшов навіть дід Оникій. Він дуже сміявся і розказував, як артисти грали в комедію з його Піратом. А тепер, бач, що вигадали.
Отак живуть і досі троє приятелів на одній вулиці. Живуть і вже більше не сваряться.