Світлана ПРИХОДЬКО
КАРТОПЕЛЬКА

КАРТОПЕЛЬКА І ХЛОПЧИК ПЕТРО
Давним-давно у кам'янистих долинах далекої країни Перу, що знаходиться у Північній Америці, жили індіанці — добрий, щирий, працьовитий народ. Вони вирощували різні культурні рослини, серед яких були овочі, що називались «папа»,, або «папас».
У високогірних районах Анд — так звуться гори в країні Перу — вдень буває жарко, а вночі — дуже холодно. Холодні роси спадають тоді на землю. А земля у горах тверда, неродюча. Погано ростуть на таких грунтах рослини. Так і папа — бульбочки її, жовтуваті, трохи схожі на волоські горішки, були дрібні, гіркуваті на смак. Щоб зробити бульби смачнішими, індіанці, викопавши; залишали їх на ніч на поверхні грунту — підморожували. Після цього їх розчавлювали, сушили на сонці. Висушену папу варили. Страва ця називалась «чуньо». Всі індіанці любили   чуньо,  але  найбільше — діти.
Не дуже ситно жили індіанці, тому бульби ці були їм великою підмогою. В них навіть приказка була: «Немає радості без чуньо».
Та ось одного разу в індіанські поселення прийшла велика біда. На Перу напали вороги. Це були безжальні завойовники — іспанські конкістадори. Вони прибули сюди, сподіваючись збагатитися, і не помилилися. В чудових храмах, збудованих на честь Сонця й Місяця, яких індіанці — інки, кечуа — вважали божествами, було багато золота і срібла. Щоправда, для індіанців це були звичайнісінькі метали, такі самі, як для прийшлих залізо, і вони не могли зрозуміти, чого хочуть від них ці люди, чому нищать молільні, палять хижки, заради чого катують і вбивають їхніх одноплеменців.
Сталося так, що в одному з загонів, який очолював сам проводир завойовників, найжорстокіший із конкістадорів Франсіско Пісарро, опинився іспанський хлопчик Педро. Педро Чьєза де Леон — таке було його повне ім'я. З раннього дитинства Педро мріяв про мандри, а бажання побачити далекі землі було просто нестерпним. Тому, дізнавшись, що один з кораблів пливе за океан, хлопчик пробрався туди і заховався серед вантажу. Коли матроси  виявили  його,  каравела — великий вітрильник, на якому був хлопчик,— уже вийшла в море. Так тринадцятирічний Педро потрапив до Південної Америки, країни індіанців.
Крокуючи разом із загоном, Педро захоплено розглядав дивовижні будови, що височіли червоними гро-маддями серед суворих гір. То були храми, які ніби запрошували людей наблизитись до Сонця й Місяця, і водночас приголомшували їх своєю величчю  і  загадковістю.
Він дивувався майстерності брон-зовошкірих перуанців, які вміли робити безліч цікавих речей з кістки, шкіри, вовни й каміння. Хлопчик не лише споглядав, а й старанно все занотовував, щоб згодом розповісти про свою подорож друзям, які лишилися вдома, в далекій Іспанії.
Одного разу, взимку, в люту холоднечу, загін конкістадорів вдерся у спалене індіанське поселення. Вояки були люті й голодні. Як вовки, нишпорили вони по згарищах. А Педро, який страшенно зголоднів, все шукав чого-небудь попоїсти. Йому пощастило. В одній з халуп він натрапив на якісь жовті горішки. Скуштував — смачно. Педро був добрий хлопчина, і невдовзі весь загін ласував смачним овочем.
Це й була папа, з якої перуанці робили чуньо.
Відтоді іспанцям голод був не страшний. Вони завжди брали з собою в похід тартуфолі—так назвали вони жовті бульбочки. Чому тартуфолі? Хтозна. Може, тому, що зовні вони нагадували їм рідні тартуфолі — підземні гриби.
Одного разу серед речей, кинутих індіанцями, Педро знайшов ляльку, вирізьблену з каменя. Вона була схожа на тартуфолинку, вбрану у яскравий плащ. Голову її прикрашав головний убір з пір'я. . Пізніше він довідався, що це був картопляний божок — «папа». На честь цього божка індіанці раз на рік влаштовували пишне свято. Ось як воно проходило.
У певний день усі мешканці поселення збиралися на просторій галявині. В центрі, на спеціальному підвищенні, сідав вождь племені у гаптованому   плащі   та   головному уборі з розкішного пір'я. Він робив знак, і під гуркіт барабанів на галявину виходила урочиста процесія. Попереду йшли юнаки, озброєні бойовими топірцями, луками, стрілами. За ними — дівчата у святковому вбранні.  Кожна  несла  злиток срібла  чи золота. Слідом за дівчатами виступали дорослі індіанці—орачі. Замикали процесію юнаки з мішками папи. Після урочистого ходу починались танці, змагання у спритності та силі, співи, жертвоприношення, якими індіанці намагались улестити божка папу, випрохати в нього багатого врожаю. Минув час. Зазнавши незвичайних пригод, Педро повернувся на батьківщину, в своє рідне місто Севілью. 1553 року він написав книжку про казкову захмарну країну — Перу. Називалась вона «Хроніка Перу». В ній Педро Чьєза де Леон розповів і про чудові горішки — славнозвісну папу, історія якої мала своє цікаве продовження.

НЕ ПЛУТАЙТЕ „ВЕРШКИ" З „КОРІНЦЯМИ"
Хто перший привіз картоплю до Іспанії, невідомо. Може, Педро, а може, ні. Але минуло багато часу, і перуанська папа з Іспанії помандрувала далі — в Італію та інші країни.
Та от біда — ніхто не пояснив людям, як саме слід її споживати. Вони й почали їсти «вершки» — зелені плоди й листя, їли і, звичайно, хворіли. Так було і в Італії, де невдовзі було видано суворий указ, який забороняв людям споживати картоплю — «чортові яблука».
Відтоді минуло років сто. І от одного разу придворний аптекар французького короля Людовіка XVI Антуан Пермантьє потай привіз з Італії кілька кущів якоїсь таємничої рослини і посадив їх у своєму саду. Він дуже пильнував свої кущики — і не випадково. Хитрун аптекар мав свій план: йому дуже хотілося розбагатіти. Знаючи, що пихатий Людовік XVI полюблює різні незвичайні прикраси, Пермантьє надумав подарувати йому невеличкий букетик — бутоньєрку — з не відомих нікому квітів. Дочекавшись слушного моменту, Пермантьє вручив своє"му королю вишуканий букетик. Людовіку дуже сподобались екзотичні квіти, і він одразу ж пришпилив до камзола чудову бутоньєрку. А завбачливий аптекар одержав, що хотів,— король нагородив його великою сумою грошей і маєтком.
Так збагатився завдяки картоплі хитрун Пермантьє!
Придворні, які намагались в усьому наслідувати свого короля?, за будь-яку ціну купували в аптекаря квітки картоплі. Вони носили їх у петельках камзолів, пришпилювали до капелюхів замість коштовного пір'я. Це була справжня кар-топлеманія. Паризькі чепуруни не шкодували грошей на чудові бутоньєрки, й гадки не маючи про те, що це квітки суворо заборонених «чортових яблук».
Важко було- придумати кращий спосіб поширення картоплі!
І, хоч почали її вирощувати заради модних квітів, настав час, коли люди   дізнались, які смачні   й   поживні   бульби   цієї   рослини. Відтоді картопля назавжди полонила їхні серця.
Вдячні французи спорудили розумному й спритному аптекарю Антуану Пермантьє пам'ятник, який і досі прикрашає одну з площ міста Мондідьє.
А от у німецькому місті Оффенбурзі посеред площі височить пам'ятник кремезному моряку. Він простягає перехожим бронзовий  кущик.  «Хто він,  цей   моряк? — цікавляться   туристи. — І що за   кущик   тримає   в   руках?» — «Це   гроза   морів,   пірат Френсіс  Дрейк,— пояснюють  їм.— Колись   його   кораблі   нагонили на мореплавців жах. Особливо терпіли від нього каравели, що прямували з Америки в Європу.  Він нещадно грабував їх. Але уславився Дрейк, певна річ, не розбоєм. Він — перший, хто привіз   в   Європу   картоплю.   Онде, бачите, й напис: «Френсісу Дрейку, який   поширив   картоплю   в   Європі у   1586 році.   Мільйони   землеробів благословляють     його     безсмертну нам'ять».
Якщо серед туристів трапиться ірландець, він, безперечно, обуриться: «Яка нісенітниця! Хіба то Дрейк привіз картоплю з Південної Америки? То ж наш земляк, ірландець Уолтер Релей». І розповість таку історію. Одного разу, повернувшись із подорожі, Релей передав своєму садівникові бульби якоїсь рослини, наказавши пильнувати їх. Садівник старанно підготував грунт, посадив і став терпляче ждати врожаю. Погода того року була сльотава, і плоди ніяк не зав'язувалися. Нарешті садівник не витримав, зірвав нагони, зварив їх і спробував їсти. Ледь скуштувавши, почав плюватись і побіг до хазяїна. «Що за гидоту привезли ви, пане!—обурювався він.— Краще б я посадив на тій грядці троянди». — «А що ти куштував,— спитав Релей,— вершки чи корінці?» — «Вершки», — відповів знічений садівник. «Ну, то піди і скуштуй корінці»,—засміявся Релей.
«Корінці», вірніше бульби, справді виявились дуже смачними, і скоро всі ірландці по заслугах оцінили чудовий овоч.
Так помалу картопля завойовувала симпатії різних народів.
До нашої країни картопля потрапила понад двісті п'ятдесят років тому — за царювання Петра І. Так само, як і в інших країнах, у нас попервах мало хто знав, що то за овоч, де і як його слід садити, що споживати — «вершки» чи «корінці».
Пороздають, було, восени, за наказом царя Петра, селянам бульби, щоб ті їх навесні посадили, а вони кинуть їх на цілу зиму в ями або притулять де-небудь у холодному сараї — клубні й замерзнуть. Настане весна, надворі потеплішає — картопля починає гнити. Посадять її таку, мокру, слизьку, в землю — вона й не зійде. Тільки даремно час згають.
А хто у теплих сінях її перетримає, в того, гляди, вона й проросте, зацвіте навесні ніжним квітом, а там і плоди зав'яжуться. Скуштують їх люди — і починають хворіти на живіт: нападають на них кольки «у череві вельми болючі», блювота. Хоч ляж та вмирай!
А осінь настане—знову везуть цареві слуги «чортові яблука».
До того дійшло, що селяни почали дітей ними лякати: «Начувайсь,— казали,—от чортове яблуко, перевертень, зачарує тебе! Бач, яке воно,— і голова в нього, і ріжки, й очка!»
Справді, картопляні бульби часом скидаються на людей, з них навіть чоловічків кумедних роблять. Але при чому тут чорт?
Несолодко в ті часи жилося селянам, а тут іще хвороби через цю картоплю, від «вершків» її. От вони, голодні, й влаштовували «картопляні бунти». «Багатії, бач, хлібчиком ласують,— обурювались, а ми мусимо чортовими яблуками труїтися! Не буде цього!»
Найсумніше закінчився такий бунт поблизу міста Пермі. Щоб утихомирити селян,' цар Микола І послав туди солдатів і наказав їм стріляти у беззбройних людей. Було це 150 років тому.
Минав час. Хтось скуштував бульби — сподобалося. Дав покуштувати сусідові, і невдовзі вже вся округа ласувала смачним духмяним овочем. А там, дивись, по всіх усюдах дізналися, яка то смакота — картопелька. І забулись поступово всі прикрощі, з нею пов'язані, і назва стара — «чортові яблука» — з пам'яті стерлась., І стали люди з любов'ю звати її картопелькою, бараболькою,   бульбочкою,   шанобливо   «другим   хлібом»   величати.
Шанують люди картоплю, старанно її доглядають, і дякує їм картопля за турботи щедрими врожаями. Щороку цілі гори — понад сто мільйонів тонн бульб дарує! А згодом ще більше даруватиме. Дбають про це селекціонери — вчені, які нові сорти рослин виводять. Скільки вже тих сортів картоплі вивели — і не злічити: Лорх, Олев, Ела, Іскра, Жовтеня, Радянська, Петров-ський, Бородянський, Сєдов, Лошицький та багато-багато інших, їжте, люди, на здоров'я, яку забажаєте. Хочете — печену, хочете— варену, а хочете — смажену. А хто не полінується, той може поласувати дерунцями, оладками чи котлетами, а то й пиріжками чи варениками з картоплею. Більше ста страв можна приготувати з неї, та яких смачнющих!
А скільки різних корисних речей виробляють з картоплі! Крохмаль і патоку, з яких потім роблять карамельки, різні ліки. Та хіба тільки ліки? Лак, клей, духи, спирт, штучний каучук. А він же, як відомо, значно міцніший за натуральний, який привозять з далекої Бразілії.
А як любить картоплю худоба! Не буде картоплі — і молока одразу поменшає, і м'яса.
Як бачите, недаремно шанують люди цей овоч. І дбають про нього, плекають його від самого початку, добре пам'ятаючи приказку: «Яке насіння, таке й коріння».

ЯК ДБАЄШ, ТАК І МАЄШ
Щоб на все вистачало людям картоплі, насамперед слід подбати про насіннєвий матеріал — власне кажучи, про ті самі бульби, які ми з вами їмо. Хоча не зовсім ті самі — для садіння добирають найміцніші, найздоровіші, найкращі. Вони так і називаються — «еліта» або «супереліта», тобто «краща» і «найкраща». Вирощують дбайливо, бо від цього залежать майбутні врожаї.
Навесні виходять на широкі колгоспні поля машини — картоплесаджалки. Насиплють колгоспники у бункер — спеціальний ящик —- добірну картоплю, причеплять картоплесаджалку до трактора — і потече картопелька з бункера до живильника, з живильника до спеціальних важелів, схожих на ложки. «Ложки» ті кожну картоплинку акуратно покладуть у борозну, яку та сама картоплесаджалка проклала своїм сталевим носом — сошником.
Перш ніж засипати бульби землею, ця-таки машина підгодує їх добривом — потроху в кожну ямку насипле, щоб картопелька швидше сили  набралась.
І влітку у картоплярів турбот вистачає — і полити картопельку треба, і від бур'янів врятувати. Тут знов-таки на допомогу колгоспникам     приходять    мудрі    машини. Без них важко було б людям з такою силою роботи  впоратись.
До того ж картоплярам і з шкідниками та хворобами боротись доводиться. А їх у картоплі чимало. Найстрашніші з них — колорадський жук, ведмедик і дротяник.
Візьмімо хоча б колорадського жука. Скільки він робить шкоди! А зовсім недавно люди про нього знати не знали й відать не відали.. Та от років сімдесят тому на корабель, який ішов із Північної Америки у Францію, потрапило кілька таких жуків — карантинна служба проґавила.     Відтоді     й     почалося! Вони розплодилися і буквально заполонили картопляні плантації. А плодючі ці жуки — страх! Якщо не знищити одного-однісінького, то за місяць-півтора їх буде вже цілих три тисячі. А. мине ще місяць — стане майже мільйон.
Чого тільки не робили люди, щоб позбутися  цього лиха, та все марно.
І все-таки це не означає, що від колорадського жука нема рятунку. Просто боротися з ним треба всіма відомими засобами. Найперше — тільки-но жуки з'явилися, слід позбирати їх у банки з солоною водою. Вони її не Терплять, одразу гинуть. Можна вивезти на поле, де з'явилися жуки, курей із птахофабрики — ті їх також нищать. А восени, коли ще тепло і жуки не позасинали, можна порозкладати у полі принаду — просякнуті отрутою половинки бульб. Жуки накинуться на них, почнуть їсти, тоді принаду разом із жуками треба зібрати й знищити.
А ведмедик! Лапи в нього — справжнісінькі лопати. Він оре ними землю, наче машина. А як добереться до коренеплодів — нищить геть усе — і «вершки», і «корінці», нічого не лишає/
Не кращі й личинки його — вони такі самі ненажери.
На ведмедиків також можна робити принаду. Тільки не з картоплі, а   з   отруєного    зерна.   Закопують його в землю, в борозенки, сантиметрів на два-три. Поласує ним ведмедик, і гине.
Допомагають картоплярам боротися із шкідниками та хворобами вчені-хіміки. А селекціонери виводять такі сорти, яким ніякі хвороби були б не страшні.
Так доглядають люди картопельку, щоб восени порадувала вона їх щедрим урожаєм.
А як настане час збирання, виходить на поле машина-велет — картоплезбиральний комбайн.
Гострими ножами — лемехами,— наче величезними лопатами, вибирає він із землі бульби. Причому одразу з двох рядків. Вибирає і кладе на металеву доріжку — транспортер,— що сама собою повзе і везе картопельку до великого ящика-кон-тейнера. В цьому ящику повезуть картоплю в магазини чи на переробні фабрики. Повзуть, звичайно, по транспортеру і грудки землі. Тільки не дає їм машина в контейнер потрапити. Для цього є в неї хитромудрі пристрої. Відкинуть вони все зайве, і поїде чиста картопелька на машинах до міст. Людям на радість, на славу картоплярам.