Для молодшого шкільного віку

Де вони блукають

Три оповідання "Як риби в полі ростуть", "Мандрівники найдальшого плавання" та "Велетень".

Художники: Панфілов В
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1960 рік, видавництво «Дитвидав». Кількість сторінок: 28.


Фрагменти:

Валерія ІВАНЕНКО
ДЕ ВОНИ БЛУКАЮТЬ

ЯК РИБИ В ПОЛІ РОСТУТЬ

Хіба таке буває, щоб риби в полі росли?
Отож і хлопці, що приїхали з міста на канікули, теж не повірили Петрусеві, щоб у полі риби водились.
Якось, уже надвечір, ішли вони втрьох — Юрко, Вітя і Петрусь — вулицею села, і гості наввипередки розповідали, які дива є в їхньому місті.
— ...А ще тепер у нас пустили нову лінію тролейбуса. Там такі величезні тролейбуси ходять, що раніше ніколи й не було.  І зупинка біля самого зоопарку, — сказав Вітя.
— У нас є кіно. Тільки не звичайне, а стереоскопічне. Коли футбол показують, то здається — м'яч просто на тебе летить, — у захваті перебив його Юрко.
Петрусь уважно слухав, — нічого не скажеш, багато цікавого розповідали хлопці, — а потім і сам надумав похвалитись. Хитрувато примружив очі і таємниче промовив:
— А в нас на полі риба росте!
— Що-о? — аж остовпіли хлопці, а тоді як зарегочуть: — Де ж вона — серед пшениці чи у вівсі росте?... І вигадав же! Таке, що й купи не держиться!
— І зовсім не серед пшениці! — Петрусь навіть трошки образився. — Коли не вірите, я вам завтра покажу те поле.
Другого дня вранці Вітя і Юрко ледве дочекались, поки сніданок дома скінчиться. Все ще не дуже вірячи, але не в силі стримати цікавості, прибігли до Петруся і разом з ним пішли дивитися на небачене колгоспне диво.
День видався тихий, без вітру, і сонце припікало нещадно. Петрусь привів товаришів на околицю села і зупинився на пагорку. Перед ними розіслалося зе-лене-зелене поле, все наче покраяне на невеликі клаптики. Хлопці не могли одразу розібрати, що там росте.
— То рисове поле! — показав рукою Петрусь.
— Дивися! А я ніколи й не бачив, як рис росте!  — скрикнув захоплено Юрко. — Я дуже люблю рисову кашу, особливо з яблуками!
Вітя промимрив розчаровано:
— Я теж не бачив. Та тільки ж ти нам обіцяв показати те поле, де риби ростуть, а привів нас до рисової каші...
— А ти не поспішай, — заспокоїв його Петрусь, — ходімте краще спустимось униз.
Юрко і Петрусь весело побігли до зеленого килима поля, Вітя недовірливо знизав плечима і теж поспішив за ними.
З поля приємно повіяло вогкою прохолодою, одразу і спека наче трохи спала. Непосидючому Юркові дуже кортіло ближче роздивитися рисові стеблинки. Він підбіг зовсім близько до дивного поля і скрикнув від несподіванки:
— Вітю,  дивись, тут  вода!
Справді, там, куди через густі  кущики рису міг пробитись промінь сонця, виблискувала вода.
— Еге ж, вода! — зацікавився вже й Вітя, — хіба ти забув, як нам у школі розповідали, що рис у воді росте! Тільки ж рис вирощують десь на півдні, в Китаї, в Індії та Середній Азії.
— А хіба в нас не південь? — Петрусь насмішкувато зиркнув на Вітю. — Ех ти, відмінник! Наше Запоріжжя — це також південь, південь України. У нас знаєш скільки сонця? І рис виростає, та й не тільки рис...
Петрусь повів своїх гостей невисокою дамбочкою і наказав хлопцям придивлятись, де рис росте не дуже густо. Дорогою він розповів, що такі дамбочки все поле ділять на чеки — ділянки, залиті водою, і це тому поле здалеку здається  наче зшите з клаптів.
Раптом Вітя помітив, що між зеленими стеблами щось майнуло. Він придивився пильніше і мало не вигукнув:
— Та тут же риба!
Петрусь засміявся:
— А ти не вірив! То коропи, їх тут багато. Зараз, правда, коропенята ще невеликі, а до осені — знаєте, які виростуть? Отакенні будуть, з півкіла, а то й по кілограму. Такий, як мотне хвостом, то й у руках не вдержиш.
Юрко тільки вимовив захоплено: «Ого!», а Вітя підозріло зауважив:
— Так рису ж тут до осені зовсім не залишиться, такі рибини його геть увесь витовчуть.
Петрусь приклав палець до рота і рукою показав, щоб підійшли ближче. Спершу хлопці нічого не розібрали, але, добре придивившись, побачили, як коропи, наче поросята, риють носами землю.
— Рис тут буде, та ще який! — сказав Петрусь.— Кращий ніж там, де риб немає. Мені старший рибовод казав, що то вони в мулі на дні собі їжу шукають — усяких хробачків, черепашок та комашиних личинок. Навіть личинок комарів поїдають. Кажуть, від тих комарів на чеках раніш життя не було, а тепер їх немає. До того ж, ці коропи, шукаючи їжу, і бур'яни виїдають, і землю розпушують, ну просто тобі, як добрі хазяї.
— Здо-рово! От будемо в класі розповідати, ніхто ж із наших не знає такого, — аж підстрибнув від задоволення Юрко. А Вітя, придивляючись до рибки, яка хапала й викидала, а потім знову хапала до рота якусь черепашку, промовив:
— Таки справді, дуже цікаво. Треба буде на природничому гуртку про це розказати. Неодмінно! Тільки я не розумію одного... Петрусю, а ти знаєш, як коропи на цьому полі опинились?
— Ще б пак, не знати! Зараз я вам розкажу. Навесні, саме коли навчання в школі скінчилося, привезли до Херсона, а потім і до нас у село з риборозплідника в спеціальних   живорибних   бочках   малесеньких коропенят, отакусіньких, менших за мізинець, мальків. Я їх теж, разом з дорослими, в цеберці до чеків переносив. Малькам тут добре було — чеки неглибокі і вода на сонці нагрівається, тепла. І їжі там для них досхочу. Наш рибовод оповідав, що у воді влітку розплоджується багато-багато дрібнесеньких рачків, нам учителька показувала...
— І нам теж показувала. То дафнії і циклопи, — не витримав Вітя.
— Еге ж,— казав далі Петрусь,— от рибки і їдять їх, поки маленькі, а як підростуть, починають на дні собі їжу шукати. У нас багато риби виростає. Минулої осені, батько казав, виловили зо двісті центнерів.
— А це багато риби виходить? — несміливо спитав Юрко.
Вітя зневажливо глянув на нього, хоч і сам не дуже добре уявляв собі таку кількість риби, а Петрусь мовив:
— Два грузовики навантажили, — і, захопившись своєю розповіддю, казав далі: — Знаєте, колись давно, як мене ще й на світі не було, приїхав до нас на чеки один учений і запропонував колгоспникам коропів серед рису вирощувати. Селяни не всі одразу повірили, що це можливо, от точнісінько, як і ви тепер. Але наш рибовод гаряче взявся за цю справу, і все вийшло так, що й краще не треба. Відтоді й вирощують у нас рибу на рисовому полі. От приїздіть восени, коли рис зберуть і всю рибу виловлюватимуть. Тоді мама вас почастує хіба таким короп'ягою, що у полі виріс!

МАНДРІВНИКИ НАЙДАЛЬШОГО ПЛАВАННЯ
Ранок видався чудовий. Хлопчики й дівчатка раділи ясній днині і розбіглися по всій леваді хто куди. Івась і Сашко давно вже збиралися випробувати нову модель планера і тепер вибирали місце, де б його запустити. Мишко у захваті гасав за бабками та жуками і складав їх у велику банку з щільною покришкою. Дівчата розбрелися, збираючи яскраві квіти іван-чаю, що червоно-фіалковим килимом вкрили всю заплаву.
Авіамоделісти, затамувавши подих, саме стежили за польотом свого планера, коли раптом почувся несамовитий вереск: «А-а-й! А-а-й!» Хлопці миттю забули про планера і стрімголов кинулись на крик. Сашко зразу випередив вайлуватого, незграбного Івася і мчав, стрибаючи через кущі, продираючись через колючки й дошкульну різун-траву. За кущами дроку, серед зеленого моріжка, він побачив сполотнілу Оленку, яка, впустивши на землю оберемок квітів, показувала рукою кудись у траву і тремтячим голосом повторювала: «Змія... Змія...»
Справді, у вогкій траві щось кілька разів ворухнулось, огидно звиваючись, а потім завмерло.
Сашко взяв уже каменюку, щоб жбурнути нею в змію, але тут, розштовхуючи дівчат і хлопців, що вже збіглися з усіх сторін, підскочив Мишко.
— Де змія? Де змія? Мені плазуни теж потрібні!
Хтось навздогін гукнув йому: «Не хапай руками, ще вкусить», але Мишко, не звертаючи уваги на пересторогу, вже розглядав змію, що нікуди не тікала, а тільки час від часу, здригаючись,  вигиналася.
На обличчі Мишка дедалі більшало здивовання. Нарешті він не дуже впевнено промовив:
— Ніяка це не змія... Це — риба, мені здається. Бо, дивіться, он плавці є, — поворушив він паличкою дивну «змію». — Справді, спинний плавець наче з хвостом злився. Та не жахайся ти, — сердито цитькнув він на Оленку, яка від хвилювання раз у раз зойкала й кумедно притискала руки до рота. — Бачиш, вона ледве ворушиться.
— Ти, Мишко, якусь нісенітницю мелеш, — недовірливо поглядаючи на вузьке темне тіло, що ворушилося, як справжнісінька змія, промовив Сашко, — звідки тут може взятись риба, на землі, серед трави?
— Він вважає себе за професора і думає, що можна розповідати нам казна-що, — кинув хтось із дівчат.
— Слухайте, — примирливо сказав Мишко, — мені самому хочеться знати, що воно таке. У тітки Марини вчора оселився студент-практикант. Це він попросив мене ловити для нього всяких комах, жаб, ящірок. Для комах і банку дав, там всередині смуж-' ки паперу чимось пахучим змочені; як попаде туди якась комашинка, зразу чманіє і вже не ворушиться. Так ось, ходімо до нього і спитаймо. Він, мабуть, усе знає.
Мишко разом з Івасем обережно підняли з трави незрозумілу змію-рибу і тільки тепер як слід роздивились, яка вона довжелезна, може, більше як метр завдовжки. Тут уже майже всі ледве стримались, щоб не закричати. Мишкові й самому стало трошки страшно, коли він, підклавши подане йому листя, узяв обома руками знахідку, проте він удавано спокійно промовив:
— Важкенький.
До хати тітки Марини підходили тихо, без галасу. Попереду Мишко, за ним сміливіші хлопці, їх тут чоловік з п'ятеро зібралось, а позаду троє дівчат: ці хоч і боязкі були, але дуже до всього цікаві. Через вікно хати видно було постать людини, яка схилилась над столом і щось уважно роздивлялась у кругле скельце з ручкою.
— Дядю, ми хотіли... — почав несміливо Мишко, але тут почувся роздратований голос:
— Який там телепень світло застує? — «Дядя» рвучко підняв голову від скельця, і діти побачили обличчя зовсім молодого   сердитого хлопця.
— Забирайтесь усі швидше геть, нема тут нічого для вас цікавого! Не заважайте працювати! — Але тут він упізнав Мишка й вже миролюбніше спитав: — Ну, що там у вас скоїлось? Та заходьте вже, тільки не насмітіть, бо Марина Петрівна мене разом з вами вижене з хати. І я не «дядя», а просто Олег.
Діти як слід обтрусилися, дівчата поскладали на подвір'ї свої букети, обчистили траву з одежі Мишка, бо в того руки були зайняті ношею, і гуртом увійшли в кімнату, навперебій вітаючись.
— Що це таке? — простягнув Мишко знахідку.
Студент пильно придивився:
— О, рідкісний гість! Це вугор. З вас ніхто вугрів не їв?
— Ой, я колись їв! — вихопився Костик. — Тільки ті були невеличкі, мабуть, вугреві діти, і мама їх засмажила так, що я не дуже роздивився.
— От дурний, — пирснув Івась, — так то ж, мабуть, в'юни були. У затоці їх багато ловлять.
— Вугревих дітей у наших водах ніколи й не стрінете. А де ж ви цього зловили?
— У тім-то й річ, що ми його не зловили, — ми його знайшли. У траві на лузі, отам, як до річки йти.
— У траві, кажете? — стрепенувся Олег.— От бідолаха, не доповз! Чого ж ви його хоч у цеберко з водою не вкинули? Бачите, він ледве живий,— сказав він, наливаючи води в ночви і пускаючи туди вугра. Олег навіть забув, що Марина Петрівна може бути не дуже задоволена з цього.
— Знаєте, чого він у траві опинився? Він хотів у річку переповзти. Мабуть, колись давно повідь його в озерце занесла, він там і жив.
Діти здивовано завмерли, а Мишко навіть рота трошечки розкрив.
— Так, так, — розповідав далі Олег. — У темні ночі, коли місяць не світить, вугрі виповзають з озерець чи з якого іншого водоймища на берег і повзуть, звиваючись, по вологій землі, поміж мокрою травою. Мабуть, і ваш переповзав відкілясь до річки, та не встиг до ранку і причаївся у холодку, де ви його й надибали. Як трохи очуняє, ми його в річку кинемо. Може, він до моря вирушив, а тут така халепа.
Діти переглянулися. Як — до моря? Адже тут моря й близько немає! У Сашка майнула думка: «Цей студент, здається, не менший вигадник, ніж наш «учений Мишко», але тут-таки згадав, що Мишко нічого не вигадав. Він серйозно сказав, що читав про риб, які пливуть навпаки, з моря в річку, щоб відкласти там ікру, як ось осетри і ще якісь, а щоб з річки в море йшли, такого він не чув.
— Ну, якщо навіть ваш «професор» Мишко не чув, — уже зовсім весело сказав Олег, — то приходьте ввечері, я вам розкажу, бо мені зараз роботу кінчати треба.
Ввечері, після того, як усім гуртом ходили випускати вугра в річку, всі посідали на колодках у подвір'ї тітки Марини. І ось тоді студент Олег розповів їм таке:
— Живуть собі вугрі у річці багато років. Цьому вугреві, може, років вісім уже є, як нашому Костикові, а то й більше. І ви дарма думаєте, що це така вже лагідна риба. Якби комусь із вас спало на думку зазирнути їй у рот, ви б побачили багато дрібних, але гострих-гострих зубів. Цих зубів доводиться стерегтися не тільки дрібним водяним тваринкам. Трапляєть ся, що навіть жаби і риби попадаються на ті зуби. Та ось настає час вуграм ікру відкладати, і починають вони тоді спускатись річкою вниз. Мабуть, і цей теж зібрався з усіма своїми родичами подорожувати. Спускаються вугрі ночами все нижче й нижче по річці. Куди ж вони простують? Путь їм лежить до Чорного моря. Може, тут і відкладуть вони ікру? Ні, вугрі тут не затримуються, а пливуть кудись далі й далі. Тепер уже нічого не їдять дорогою, бо в річках вони нагуляли чимало жиру на запас і живляться ним.
От і Середземне море — тепле, дуже солоне. Але й ці води не придатні вуграм для нересту. З річок, що в це море течуть з різних країн, до них приєднуються інші вугрі. Всі разом вони пливуть далі, ніде не зупиняються, не затримуються.і І от перед ними, нарешті, води Атлантичного океану. Сюди збирається ще безліч вугрів з північних морів: Баренцо-вого, Балтійського, Німецького... Безмежний і бурхливий Атлантичний океан, лютують на його поверхні шторми, величезні кораблі ледве змагаються з страшними хвилями. А риби спускаються все нижче й нижче в спокійні глибини океану і, звиваючи свої довгі тіла, пливуть невідомими нікому дорогами, впевнено, неухильно... Вже й часу чимало минуло, і нарешті вугрі припливають до берегів Америки, у тропічне Сар-гассове море, де вода дуже тепла цілий рік. Оце і є мета їхньої важкої довгої подорожі. Тут і відкладуть вони свою ікру.
Де вугрі ікру відкладають, люди довго не знали. Тільки на початку нашого сторіччя один датський вчений вирушив у далеку подорож, щоб розгадати цю загадку. Він мандрував морями і розшукував, де зустрічаються найменші личинки вугра. Розшуки вели наполегливого вченого складними й небезпечними морськими шляхами через бурі й негоду. Одна шхуна, на якій плавав учений, розбилась   об   скелі,   але невтомний дослідник спорудив другу шхуну і вів далі свої розшуки. Нарешті, через вісімнадцять років у Саргассовому морі він знайшов місце нересту вугрів. В цьому морі, на великій глибині, разом з безліччю своїх братів і сестер виклюнувся з ікри і наш вугор. З глибини у верхні шари води піднялися малесенькі личинки, які згодом стали схожі на прозорі листочки. Вони були такі малі й безсилі, що тепла океанська течія Гольфстрім підхоплювала їх і несла геть від берегів Америки, туди, звідки припливли їхні батьки, до берегів Європи. Течія безтурботно несе листочки-личинки, і ворогам у морі важко їх помітити, бо вони ж зовсім прозорі. Отак і пливуть через океан до берегів Європи аж три роки. За цей час личинки підростають, змінюються, стають уже неподібні до прозорого листячка, але й на дорослих вугрів теж зовсім не схожі,— така собі невеличка прозора рибка. Люди навіть довго не знали, що та рибка — не доросла риба, а личинка вугра. Личинки й назву мали окрему — лептоцефали, тобто вузькоголові. Але з часом учені з'ясували, і як виростає вугор, і як змінюється він за цей час.
Аж ось припливають вугрі до гирл річок і починають підійматися вгору річкою. От тоді вони вже й виглядають, як справжнісінькі вугрі, тільки зовсім невеличкі. Такими і Костик міг би ласувати, коли б ми ближче до моря жили. Я таких вугриків бачив у Баренцовому морі, недалеко від гирла однієї річки. Вони запливали з моря під самий берег і розповзались, вигинаючись, наче ящірки, поміж камінням. А наш вугор пропливав колись через Чорне море.
— Оце так мандрівник! — скрикнув Івась. — Навіть не просто далекого, а найдальшого плавання. Не думав ніколи, що це так цікаво! А ви все про риб вивчаєте?
— Ні, — відповів Олег, — я вивчаю комах, вони теж дуже цікаві. А мої товариші вивчають риб. Вони, досліджуючи життя риб, по річках і морях плавають.
— Скажіть, а дівчатам теж можна риб вивчати і всюди плавати? — несподівано спитала Оленка.
— Звичайно, можна... — засміявся Олег. — От приїдуть наші студентки-іхтіологи, я тебе з ними неодмінно познайомлю. А може, ти сама працюватимеш колись у вугревому господарстві. Мабуть, з часом будуть у нас і такі господарства. Наші вчені домовились з ученими Франції про цікавий обмін. Ми їм надсилаємо у Францію ікру щук для розведення в їхніх водах, а від них чекаємо мальків вугра, оселимо їх у ставках на Волині.
А Мишко вже почав думати, чи не взятись йому вивчати життя риб, замість комах? Це ж так цікаво!

ВЕЛЕТЕНЬ
Вже недалеко було до порту призначення. Та несподівано вітер посилився й капітан наказав віддати носовий якір.
І тут на пароплаві трапилась не зовсім звичайна подія.
Вільний від вахти матрос Левченко сидів на верхній палубі на згорнутому канаті і пильно придивлявся до знайомих Дніпрових берегів. Він намагався запам'ятати    кожну    рисочку,   кожну   зміну    кольору зелених луків і кучерявих верб, що купали у воді своє гілля, і біленьких сіл, що вибігали несподівано на високі берегові кручі. Товариші знали, що на першій же зупинці цей матрос вибіжить із своїм етюдником на берег і буде ретельно домальовувати вже початий дніпровський краєвид. Та раптом художник почув голос рульового Корчака.
— Гей, Левченко! йди мерщій сюди! Щось із води підіймається там, де якір упав. Не розберу, що воно таке!
Левченко тільки зараз   помітив, що знявся   чималий вітер і пароплав не рухається. Він враз покинув пензлі і поспішив до рульового. -     За кілька хвилин на палубі    знялася метушня.
А в каюті, що виходила вікном на палубу, прокинувся п'ятирічний пасажир і почув голоси матросів:
— От велетень! І прямо головою в колесо вперся.
Враз хлопчик згадав страшного велетня-людожера з ручищами, як лопати, і з зубами, як тесла, про якого бабуся читала казку.
«Ні, — злякано подумав хлопчик, — це, мабуть, той велетень, що на морях і річках кораблі перекидає. Бабуся казала, що це неправда, вигадка, а втім, хтось-таки головою в колесо вперся і, може, перекине їхній пароплав. Як там не є, краще бути коло бабусі...» Куди це вона зникла? Хлопчик вибіг мерщій з каюти пошукати бабусю. Вона вже захистить його від якого завгодно велетня!
А в цьому місці, на дні ріки, справді жив велетень: здоровенний старий сом. Він жив у глибокій ямі, а для полювання виходив з ями і ховався десь під берегом серед водяних рослин, вистежуючи здобич — великих і малих риб. Розправивши свої шість довгих вусів і принишкнувши між корчами, він був схожий на колоду. Він терпляче чекав, бо в цей передвечірній час до берега підпливали плітки, верховодки і ще багато риб. Сома не обходили такі дрібниці, що саме цієї пори з глибини ріки ближче до поверхні піднімалась сила-силенна малесеньких водяних тваринок — різних дафній, босмін, моїн, циклопів та інших рачків. Він ніколи не цікавився ними. Чого б це він цікавився отим дріб'язком? Хай риби, яких він завжди вичікував, їдять усю ту дрібноту, а він, поважний, дужий сом, звичайно, повечеряє якоюсь із цих дурних риб... От пливе зграйка маленьких рибок. Ну, з цими й клопоту не багато. Сом відкрив трохи свою велетенську пащу і завмер. Рибки навіть не помітили його страхітливої голови, пливли србі далі... Та раптом несподіваний вир підхопив їх і закрутив, поніс. Це сомище підпустив рибок якомога ближче і з силою втягнув у рот воду. Разом із струменем води до нього в пащу потрапили і безпомічні рибки. Отак і полював він цілі дні влітку та восени. Тільки, може, іноді вибирався на мілину погрітися на сонечку. Взимку сом спав у ямі разом з десятком таких же, як і він, сомів. , Тільки-но почала пробиватися в яму тепла весняна вода, соми прокидались і розпливалися хто куди. Коли вода добре нагрівалась, сом викопував на дні ріки ямку, робив у ній нескладне гніздечко з рослинних рештків, і сомиха відкладала туди ікру. Тоді сомові треба було пильно стерегти ікру від усяких риб, до неї ласих. Правда, його родичам, що живуть далеко у тропіках, доводиться стерегтися ще більшої кількості ворогів, і вони навіть тримають свою ікру в роті, аж поки не виклюнуться мальки. Ну, він хоч не в роті, а в гніздечку, та стеріг не менш пильно своїх майбутніх нащадків.
Улітку всі його діти вже й самі полювали десь по закутках ріки так само, як і він, старий сом.
От і сьогодні сом ухопив розбишаку-окуня і ще кілька рибок і вже вирішив, що нічого вартого уваги не трапиться, час кінчати полювання. Несподівано щось смугасте зупинило його погляд. Крізь зарості пропливала чималенька вузька щука. Поки вона не рухалась, смуги на боках робили її непомітною, вони самі здавались водоростями. Оце пощастило! Великий, наче й незграбний сом стрілою кинувся на здобич, і підводна розбійниця миттю опинилась у страшній пащі велетня.
Після такої удачі сом хотів схопити ще якусь велику здобич — ляща, а може, судака. Саме в той час, коли він вистежував рибу, почувся підозрілий гуркіт згори. Сом, забувши про постійну обережність, виплив на поверхню річки.
— Тут велетня чекав кінець.
— Диви, яка здоровецька риба! — вигукнув Левченко — матрос-художник, прибігши на заклик рульового.
— А я й не второпав одразу, що це штовхнуло пароплав...
— Бач, головою прямо в лопать уперлася.
— Хлопці, дивіться, риба сама до нас на вечерю припливла.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш, не запрошуй на юшку, поки не вловиш.
Справді, щоб витягти сома, який застряв і не міг визволитися, довелося матросам залізти всередину колеса. Там вони добили сомище і з переможними вигуками потягли його на палубу.
Який гомін тут зчинився! Усім — і команді і пасажирам — хотілося поглянути на дніпровського підводного велетня. Прибігла з великим ножем у руці куховарка-кок, тьотя Настя.
— Ой-ой-ой! — сплеснула вона руками. — Ну й рибина! Ну й сомисько! Оце вже я всіх на вечерю почастую смаженою соминою. Мабуть, кілограмів з п'ятдесят важить!
— А то й з гаком, — задоволено мовив рульовий. Він і матрос-художник Левченко почували себе героями.
А один з пасажирів, старенький професор, просто з хвилюванням роздивлявся чудо-рибу і казав захоплено:
— Так, недарма ще стародавній римський поет присвятив такій рибі вірші: «Нині тебе, о соме, оспівую рибу могутню», — продекламував він, простигши руку вперед, і потім проказав кінець вірша не по-нашому.
— То, мабуть, і стародавні римляни були не дурники поласувати чудовим соминим м'ясцем, — промовив один з хлопців-студентів, що поверталися з практики. — І справді", рибка могутня, мало не два метри завдовжки.
Кок — тітка    Настя — розпанахала в камбузі йому черево, — там.знайшли двох судаків і чималу щуку.
— От розбійник, ненажера.
Хлопчик все те бачив і чув. Він знайшов на палубі свою бабусю, а тепер нетерпляче чекав вечері. Він подумав: «Мабуть, насправді всі, ті казкові велетні вигадані, і нашого пароплава ніхто не зможе перекинути, а от рибкам у воді доводиться боятися такого велетня сома».
Бабуся вже все розказала йому про сома — як він нірку рив для ікри, як стеріг ту ікру та як полював на інших риб.
Бабуся, звичайно, не пропустила нагоди повчально сказати:
— Ото ніколи не забігай від дорослих на ріку, як ти завжди робиш, бо сом може вхопити і такого хлопця, як ти.
Хлопчик цьому повірив, адже сом був більший за нього.


Дата внесення : 23.06.2013     Переглядів: 116     Популярність: 68.47%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про природу



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky